58.Микола Лисенко - основоположник української професійної музики

Микола Лисенко - 22 .03.1842 р.,с. Гриньках. З ім'ям Лисенка пов'язана доба становлення професійної музики, театру та мистецької освіти в Укр.. Навчаючись в Харківській гімназії, потім в Харк. та Київ.універах, він не перестає думати про музику. В університеті прагнув надбати якнайбільше музичних знань, усвідомлюючи, що головна мета його життя – музика. Обмеженість фінансових можливостей змушує його осягнути консерваторський курс за два роки. Лисенко став першим в Україні хто мав європейську професійну музичну освіту. В Лейпцигу Лисенко видає свої перші твори — фортепіанну "Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців", перші два "Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано". За життя він видасть сім таких збірників по 40 пісень, 12 "Хорових десятків" (обробок для хору); обрядові збірки: "Коломийки", "Колядки, щедрівки", два "Вінки веснянок", "Весілля", "Купальську справу", загалом понад 500 обробок для голосу і хорів; дві спеціальні збірки для молоді — "Молодощі" та " Збірник українських народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого віку в школах народних".Тоді ж у Лейпцигу видає композитор і перший випуск "Музики Миколи Лисенка до "Кобзаря" Тараса Шевченка".ВІн був не тільки визначним композитором, а й вченим етнографом, збирачем і дослідником народно-пісенних скарбів.Народна творчість стала натхненням композитора. Обробки укр.народних пісень 5 томів, виконані Лисенком, мають наукову і художню цінність. В них розкрита вся краса пісенної творчості рідного народу. Він перший укр.. комп., який писав твори у різних жанрах музичного мистецтва на основі українського фольклору. М.Лисенко здійснив величезну роботу щодо збирання і публікації музичного фольклору.У 1873 році було видано першу музикознавчу працю М.Лисенко про український музичний фольклор «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм».Важливу роль в його творчості займає опера. ( «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Чорноморці», а також дитячі опери «Коза Дереза», «Пан Коцький» та інші).Творчу й педагогічну роботу М.В.Лисенко поєднує з музично-громадською діяльністю .У 1908 році М.Л. очолив товариство «Український клуб», який організовував літературні та музичні вечори, влаштовував курси для народних вчителівПостійна напружена праця підірвала здоров′я композитора і 6 листопада 1912 року через несподіваний серцевий напад земне життя українського Бояна спинилось.М.Лисенко залишив після себе цілу плеяду талановитих композиторів і послідовників: К. Стеценко, М. Леонтович, О.Кошиць, Я.Степовий, С.Людкевич, Л.Ревуцький та ін..

59.Український театр в хіх столітті . Діяльність провідних акторів.

В цю добу існ. театри кріп. і професійний, які були відірвані від укр. народ. ґрунту. У цих театрах виставлялися, переважно, фантаст.-романтичні п'єси польською м. (на правоб. Укр.) або рос. (на лівоб.), і лише випадково давалися вистави укр. м. Кріп. Театр в Укр. не відіграв такої значної ролі, як, наприклад, в Росії. Найбільш відомий був театр пом. Д. Трощинського, в с. Кибинцях, на Полтавщині. Укр. театр XIX ст. організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний характер. Жанри – ті ж ,що в той час панували на російській сцені і в Зх. Європі: комічна опера, водевіль і мелодрама. Але укр. театр використ. ці жанри на свій лад: по-І, він насичував їх сел. побутом, а по-ІІ, оздоблював українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо). Сприятливі умови для розв. театр. м-ва склалися на Полт., де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію проф. укр.театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Розвиток нац. театру особливо активізувався в ЗО- 40-ві рр. У зміцненні його реалістичних і демократ. принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) одна з пертих в укр. драм. п'єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.З кінця XVIII ст. пожвавилося театр. життя на зах.укр. землях. У Коломиї вин. аматор. гурток І.Озаркевича (червень 1848 p.),згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа.На Наддніпрянщині в ІІ пол. XIX ст. створ. аматор. колективи, що виступають у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, ін. нас. п. 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький створив І укр. проф. трупу. Склад: М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К-Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У 08.1883 р. трупа М.Кропивницького об’єднується з аматор. гуртоком М.Старицького. Директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка (бл. 100 ос.) знову розділилася на 2. Традиції перших українських проф. колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (1888 - 1898 pp.), М.Кропивницького (1888-1893,1894-1900), П.Саксаганського й І.Карпенка-Карого (1890—1909). Укр. театр. трупи з вел. успіхом виступали не лише в Укр., а й у Петербурзі, Москві та ін. м. Росії. Репертуар укр. труп постійно розширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та ін. драматургів. Поряд з укр. в Україні діяло чимало рос. театр. колективів.Укр. проф. театр у Гал. засн. 1864 р. з ініціативи т-ва «Руська Бесіда». Цей колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до І світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинський з дружиною. Цей театр. колектив набув розквіту під кер. Т. Романович. Пізніше кол. оч. Біберович-Гриневецький. Актори укр. театру Галичини: І.Гриневецький, К.Площевський, Біберовичі та ін. У його репертуарі були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка та ін. Для підвищення мистецького рівня театр. вистав багато зробив фундатор проф. театру в Укр. М.Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського’’Запорожець за Дунаєм’’. 1893 р. у Львові вперше поставлено «Украдене щастя» І.Франка.Загалом же, укр. театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, К. Соленика, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського та ін. навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого.

60.Музична культура на західних теренах України. Творчість Вербицького, Воробкевича, Вахнянина, Січинского. Невід'ємною частиною історичної спадщини української музичної культури є виявлені в останні роки унікальні фалеристичні пам'ятки пісенно-хорових товариств Західної України другої половини XIX - першої половини XX ст. На Західній Україні українська культура другої половини XIX ст. в Австрії мала ліпші умови для розвитку ніж в Росії. "Весна народів" 1848 р. стала переломним етапом, дала могутній поштовх до національно-визвольних устремлінь. Скасування панщини надзвичайно стимулювало громадсько-культурне і, зокрема, музичне життя на Західній Україні. Починаючи з 50-х років інтенсивно розгортається концертна діяльність, виникають музичні товариства, створюється український театр, товариство "Просвіта" та ряд інших українських осередків культури. Центром високої музичної культури на Західній Україні, що славився в Австро-Угорщині, був Львів. Ще у 1826 р. син В. А. Моцарта Вольфганг Амадей (молодший) заснував у Львові "Музичне товариство Св. Цецилії". У 1838 р. у Львові було засноване друге музичне об'єднання "Товариство сприяння музиці". Подібні музичні товариства були створені у Бродах: Чоловіче співацьке товариство, у Дебрецині, у Чернівцях: Співацьке товариство та інших містах на Заході України. Проте всі ці офіційні товариства служили цілям австро-угорської культурної експансії. Тому дровні та музичні потреби українського населення могли бути задоволені тільки шляхом самодіяльного музикування. Однією з найважливіших особливостей західноукраїнської культури другої половини XIX ст. було те, що вона розвивалась переважно у формах самодіяльного та домашнього побутового мистецтва. Аматорство давало основні кадри виконавців та творців української музики і цілковито замінило функції професіональних організацій. Музикування в побуті - чи то у товариському, чи сімейному - сприяло пишному розквіту хорового співу, найдемократичнішого, доступного і, зрештою традиційного потягу українського народу до хорового співу. Наприкінці XIX - початку XX ст. на Західній Україні існувало багато різноманітних співочих товариств та хорів, які відіграли важливу роль у розвитку музичної культури. Діяльність цих хорових колективів підготувала відповідний фунт для створення масової організації, яка б об'єднала і згуртувала музичні сили Західної України. Конкретним проявом цих назрілих вимог стало заснування у Львові 2лютого 1891р. товариства "Львовскій Боянъ". Головою "Бояна" було обрано В.Шухевича, головним диригентом – А.Вахнянина. Співацько-музикальне товариство Боян, поставило собі метою плекати музику русько-національну,спів,як хоральний так і сольовий,і музику інструментальну.До осягнення мети мають вести спільні вправи, продукцію,концерти,удержання музичної школи,бібліотеки,а також розповсюджене її до провінції.У 1891 р. за ініціативи М.Котка був утворений "Перемиський Боян" у найбільшому після Львова центрі музичного життя Західної України -Перемишлі,а у 1895р завдяки композиторові Д.Січинському була започаткована музична діяльність товариства "Коломийський Боян" яке мало свою відзнаку.Протягом кількох років сітка "Боянів",заснованих за зразком "Львівського Бояна", вкрила всю Західну Україну.У 1892 р. зусиллями композитора і диригента Остапа Нижанковського був заснований "Бережанський Боян". На дебюті 5 грудня 1893 р. з нагоди свят, присвячених М. Шашкевичу, чоловічий хор з'явився із синьо-жовтими відзнаками.У1894 р.з ініціативи Є.Олесницького у Стрию був заснований «кружок музичний», який у 1901р. був перейменований у "Стрийський Б". З музичного гуртка при товаристві "Руська бесіда" у Станіславові у 1894 р.(Зарицький,Біликівський )"Станіславський Боян". Після затвердження статуту товариства 17 січня 1901 р. було засновано товариство "Тернопільський Б". У 1901 р. частина українських співаків, які раніше були членами польського музичного товариства і хору"Сокола", \створили у містечку Снятин"Снятинський Боян".А співацьке товариство "Перемишлянський Б" було створене8листопада1906р.зусиллями творчої інтелігенції міста. Активним учасником музичного життя Галичини був "Бродівський Б",який заснував 1926р.відомий музичний діяч М.Осадца.Одним з кращих співочих товариств на Західній Україні був "Дрогобицький Б",заснований ще у1901р.Хор проіснував до 1944 р.. Найвище досягнення хору-перемога на Краєвому конкурсі хорів у Львові,присвяченому100-річчю від дня народження М.исенка у1942р.Хор був нагороджений лавровим вінком,а диригент С.упрун-пам'ятною батутою.Ця надзвичайна культурно-мистецька подія в окупованому німцями Львові,ймовірно,була відзначена випуском пам'ятних відзнак.Хорова відзнака "Дрогобицький Б",ймовірно, була випущена до святкування20-ї річниці хору24квітня1921р.Товариство «Боян» мало свої філії у Рогатині, Долині -, Яворові -"Яворівський Боян"та інших містах Західної України. У Чернівцях у1885-1921рр.існувало товариство плекання співу та музики"Чернівецький Боян".У1904 р.був заснований "Київський Б",а у1905р.-"Полтавський Б. Спроба об'єднання хорових колективів Західної України в одне музичне товариство була зроблена29 червня1901р. у зв'язку з 10-річчям "Львівського Б" на з'їзді галицьких "Боянів" з метою організації видавничої справи, конкурсів, щорічних з'їздів тощо на з,їзді підтримана пропозиція про утворення "Союзу Боянів.Діяло товариство "Бандурист", засноване у Львові у 1906 р На святкуванні відкриття нагробного пам'ятника М.ербицькому 17 червня 1934р в с. Млинки,керівник хору "Бандурист" Микола Дужий у своїй промові зазначив, що М. Вербицький своєю творчістю на Галичині вперше зв'язав усі частини українського народу,написавши на слова поета з Східної України Павла Чубинського невмирущу музику Українського національного гімну "Ще не вмерла Україна".З цієї нагоди була випущена відзнака. Вели активну хорову діяльність хор "Сурма», а також "Український просвітянський хор", чоловічий хор "Зоря" та інші.Окремо слід сказати про хори періоду Другої Світової війни. У листопаді 1943 р. засновується "Український національний хор", "Чоловічий хор В. Осташевського", молодіжний студентський хор "Бандурист". Виявлена відзнака "Капела Діброва", ймовірно випущена в час воєнного лихоліття, бо ніяких відомостей про цю капелу поки що не виявлено.Українська фалеристична спадщина музичної культури Західної України другої половини XIX - першої половини XX століть ще не стала предметом вивчення, вимагає нових, кропітких пошуків фалеристичних пам'яток з метою відтворення історії музичної культури України та включення їх у світову музичну культуру.Михайло Вербицький належить до тієї плеяди українських композиторів, якізаклали підвалини нової композиторської школи, що увійшла в історію

нашої музики під назвою “перемишльської”.Його літургійна творчість, театральнамузика, світські хори та солоспіви, інструментальна музика сталиважливою часткою церковних богослужень, театральних вистав, концертногожиття, домашнього музикування. А те, що його патріотична пісня “Ще не мерла Україна” досить швидко переросла у Національний гимн, якийсьогодні став гимном нашої Незалежної держави, обезсмертило ім’я галицького композитора.Його життя і творчість були сповнені контрастів: непросте життя сільського священика, ускладнене матеріяльними нестатками і відокремлене

у глухій провінції від світу великого мистецтва, дивовижно поєднувалися з потужною результативністю творчої діяльності.Станіслав Людкевич влучно назвав Михайла Вербицького “піонером галицької узики”,адже саме Вербицький почав новий етап у її розвитку, пов’язаний як з старовинними традиціями церковного співу нашого народу, так і народнопісенною творчістю.Першими творчими спробами ербицького-композитора стали саме церковні твори. Ймовірно, що це були ішані хори “Іже херувими” (Es-dur) та “Да ісполнятся уста наша”латинською мовою.Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії.Заняття музикою не перериваються: керує хором Семінарії, опановує гру нагітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори,перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність угалицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним“Поученіє Хітари”, яке стало першим подібним посібником в Україні.У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до

релігійної музики і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор(1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України.Окрім Літургії, він створює знамените “Ангел вопіяше” та ін. церковнікомпозиції.У 60-х роках ін знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр “Руської Бесіди”. Для цього театру Вербицький пишепобутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора,згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена,вдома з мужем сатана” та ін.В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композиториВ.Матюк П.Бажанський.Воробкевич Сидір (псевдонім Данило Млака, Морозенко, Семен Хрін) – український письменник композитор, музично-культурний діяч. Один з засновників і редакторів журналу „Буковинська зоря”, альманаху „Руська хата”; очолював з 1875 р. „Руське літературне товариство”, з 1876 р. очолював студентське товариство „Союз”.Літературна діяльність розпочав 1863 р., опублікувавши у збірці „Галичанин” цикл віршів „Думки з Буковини”. Писав українською, а також німецькою і румунською мовами. У літературному доробку Воробкевича – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного та романтичного характеру. Кращі твори Сидіра Воробкевича пройняті любовю до трудового люду. Розробляв теми історичного минулого – оповідання „Турецькі бранці” (1865), поема „Негай” (1868). Писав про тяжку долю бідного селянства – вірші „Рекрути” (1865), „Панська пімста” (1878), драми „Гнат Приблуда” (1875), „Убога Марта” (1878) та ін. Відомий як автор патріотичних віршів, ліричний пісень („Мово рідна, слово рідне”, „То моя Буковина”, „Над Прутом у лузі...” та ін.). Найповніше талант Сидіра Івановича Воробкевича виявився в ліричних віршах, де поет „розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбного чуття”. Писав також історично-романтичні поеми, наслідуючи історичні пісні. Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш „Летить, летить чорний ворон...”, 1864 та ін.). Багатьом його творам властивий гумор. Сидір Воробкевич – автор багатьох музичних творів. Відомі романси „Заграй ти, цигане старий”, „Ви дівочі сині очі”, „Якби я була зозулею” та ін., хори та тексти Т.Шевченка, такі як „Минають дні”, „Огні горять”, І.Франка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича, йому належать оперети „Золотий мопс” (1879), „Янош Іштенгазі” (1882). Воробкевич поклав на музику понад 30 віршів В.Александрі. Писав статті з питань музики. Архів Сидіра Воробкевича зберігають в інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка. Обравши ще в юності письменницький шлях, С.Воробкевич шлях, С.Воробкевич мусив долати великі труднощі, пов’язані з перебуванням у німецькомовній стихії, котра аж ніяк не сприяла повноцінному розвиткові таланту. Та він не занепав духом, а з притаманною йому енергією вивчав рідну мову з укр. пісень, які сам записував з уст народу, з фольклорних збірників, з трепетною любовю прочитав усе краще, що з’явилося в укр. літературі. О.Маковей цілком слушно зауважує, що С.Воробкевич „за кілька літ вивчив і знав мову краще, ніж жоден з буковинців наших днів”.

Анатоль Климентович Вахнянин (1841-1908). Композитор, диригент, співак, громадський діяч, політик, літератор, засновник ряду культурно-просвітницьких інституцій – ці об’ємні поняття окреслюють універсальність його діяльності. Гармонічне мислення Вахнянина виявляє себе на ладо-тональному рівні. Характерними його рисами є часте застосування терцевих тональних співвідношень (хор “Наша жизнь”, будова кантат), тональної перемінності (у “Хорі Норманів”, чи на початку пісні “Ой йшли наші славні запорожці”), окремих ладах (двічігармонічний мінор у солоспіві “Помарніла наша доля”, види мінору для передачі східного колориту у третій дії опери). Раціональність і продуманість тонального плану оперних сцен ілюструє друга дія опери “Купало”. Вахнянин виявляє своєрідність мислення і на рівні музичних форм. Хоч діапазон застосо­ву­ва­них ним форм загалом невеликий, проте серед них трапляються розвинені зразки (як концентрична у “Витай нам, Достойний”). Про добре відчуття композитором форми свідчить опера “Купало”, де кожна дія вибудована раціонально і компактно за формою. Значення Вахнянина у культурно-історичному процесі другої половини ХІХ ст. загалом і в становленні музичного професіоналізму зокрема значне і багатогранне. Безліч ініціатив композитора – високий зразок жертовної праці для рідного народу, його культури в ім’я піднесення її значення в світі.Найбільш цінним є внесок Січинського у вокальний жанр. Його звернення до хорової творчості у великій мірі зумовлене національною традицією, а також його практичною діяльністю. Почавши від хорових обробок народних пісень, композитор поступово переходить до написання таких оригінальних творів, як "Лічу в неволі" на слова Т. Шевченка і цілої низки хорових мініатюр, переважно на тексти цього ж поета та І. Франка. Крім хорових, у Січинського є обробки народних пісень для голосу з фортепіано. У 1904 році в Ляйпціґу були видані дві збірки обробок народних пісень для фортепіано, які він написав протягом двох тижнів на замовлення. Це "152 українські народні і патріотичні пісні" і така ж збірка для дитячих голосів. І хоч обробки композитора є елементарно прості, видання такої першої народнопісенної збірки (яка, до речі, відкривається гімном "Ще не вмерла Україна") мало велике популяризаторське значення. Жанр сольової пісні займає. поруч з хоровим, найважливіше місце у творчості Січинського. Саме в солоспівах знайшли своє найяскравіше втілення його талант лірика і романтичні риси стилю. Джерелом цього жанру в українській музиці є з одного боку народна, з другого - міська побутова пісня. Солоспіви Січинського, маючи всі згадані риси, виділяються незвичайною, гнучкою, невідривно пов'язаною з відтінками тексту, мелодикою. Більшість великих композиторів мріяли б про такий мелодичний дар. Неможливо не захопитись нескінченним політним розспівом "Бабиного літа" - одного з останніх солоспівів Січинського. Та початком у цьому жанрі було звернення Січинського до української історичної тематики. Ще у 1888 році виникла пісня "У гаю, гаю" на текст з "Гайдамаків" Шевченка. Композитор знайшов для його втілення просту, виразну мелодію широкого подиху, близьку до народної пісні. Близьким був композиторові настрій вірша Лесі Українки "Не співайте мені сеї пісні". На його текст він написав ліричну мініатюру, яка захоплює простою і виразною мелодикою. Глибоким почуттям безнадійного суму і жалю пройнятий солоспів "Розжалобилася душа". Написаний в останні роки життя, він є одним з кращих зразків вокальної лірики композитора. Цілком інакшим є підхід композитора до театральної музики. Він, щоправда, збирався написати оперу за одноактною побутовою драмою І. Франка але наміру цього не здійснив. Його театральна музика, що виникла на початку сторіччя, писалася до комедій: "Нахмарило", "Свекруха", "Заволока". Можливо, що це було викликане замовленням. Подібному зовнішньому поштовху завдячує своє виникнення опера "Роксоляна". Але вона відбивала також національно-патріотичний рух, що посилився в той час в Галичині. Композитор, зрештою, потрактував цей сюжет як ліричну драму, створивши музику в притаманному йому стилі хорів і солоспівів. В основі сюжету опери лежить історія про українську дівчину-бранку Роксоляну, яка полонивши своєю вродою і шляхетністю турецького султана Сулеймана Великого, використала свій вплив на нього для полегшення долі українських невільників у Туреччині. Своїми талановитими творами композитор збагатив музичне мистецтво. Кращі з них, пройняті чудовою мелодикою українських пісенних інтонацій, задушевні і романтичні піднесені, заслуговують постійного місця в репертуарі, тому насамперед вимагають публікації.