1. Підходи до вивчення та концепції свідомості.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції — матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.

Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії.

Подібний однобічний підхід до проблеми свідомості відкрив широкі можливості для вульгарно-матеріалістичних концепцій, які ідеальне ототожнювали з матеріальним, думку — з нервово-фізіологічними структурами мозку (Л.Бюхнер, Я.Молєшот, К.Фогхт), а також призвів до активізації механістичного тлумачення свідомості, коли вона споглядалась як всезагальна властивість, атрибут матерії (Б.Спі-ноза), яка тільки кількісно різниться на певних рівнях її організації (гілозоїзм).

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов'язана з виникненням німецької класичної філософії. Ніхто інший, як Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.

У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем.

Питання про походження і сутність свідомості пов'язується з розглядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості — відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відображення як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослідження свідомості як найвищої форми відображення.

Світова філософська думка XX ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Взагалі питання свідомості стає предметом постійної зосередженості і пошуку зарубіжної філософії цієї доби. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях на противагу попередній "метафізиці" мова буде йти про розбудову "особливої онтології людської свідомості та суб'єктивності". Оскільки під суб'єктивністю розуміли специфічну реальність, відмінну від усього світу, то її аналіз вимагав особливої теоретико-методологічної бази і принципів, які не могли зводитись до розробленого інструментарію минулої філософії.

Щодо світової сучасної філософії, то її трактування "онтології суб'єктивності і свідомості" не є однозначним. Представники різних (філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій "чистоті" та феноменальній виразності (Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф.Ніцше, М.Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого — психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння "онтології свідомості" не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.

Ще на початку XX ст. родоначальник феноменології Гуссерль у боротьбі проти "об'єктивістського" підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий "ненатуралістичний стиль мислення", вільний від антропологізму й натуралізму. Він постійно підкреслював, що приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять "трансцендентальної суб'єктивності", "чистої свідомості". За Гуссерлем, будь-яке об'єктивне буття має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого буття, будь-яка істина має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого пізнавання; і якщо істина стосується самої трансцендентальної суб'єктивності, вона має ці основи тільки в трансцендентальній суб'єктивності.

Це рішуче виведення Гуссерлем свідомості за межі природного порядку привело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М.Хайдегер, намагаючись очистити свідомість від різного роду "метафізичних" напластувань (антропологізму, об'єктивного детермінізму), в кінцевому підсумку став перед лицем загрози розчинення суб'єкту в "ніщо". Ще в гірше становище потрапив один із представників екзистенціалізму Ж.-П.Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму через призму свідомості і справедливо міркуючи про те, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без "свідомого виміру" (все ніби пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб'єктивністю, імманентністю, "вона — абсолютна". На його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це значить, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це — сфера буття, екзистенції свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.

Таким чином, для Сартра "внутрішність cogito" — єдина вихідна точка у вивченні феномена свідомості. Зовнішнім факторам, що існують поза свідомістю і формують її, він не надає ніякого значення. Однак, намагаючись подолати погрішності попередньої метафізики, її ідеалізм у розумінні проблеми свідомості, Ж.-П.Сартр у своїй філософській концепції так цілком і не позбавився її недоліків.

Питання структури свідомості та суб'єктивності, зв'язків між елементами структури, внутрішньої, суб'єктивної самодетермінації свідомості набули подальшого розвитку у філософії структуралізму К.Леві-Стросса та герменевтиці Х.Г.Гадамера.

Для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, яке не є свідомістю, але визначає її. З його точки зору, несвідоме — це об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура. Цю властивість несвідоме "отримує" завдяки тісному зв'язку своїх власних структур із мовою. Оскільки мова — це одночасно і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються і утверджуються всі форми соціального життя, то, на думку Леві-Стросса, вона не тільки допомагає схоплювати специфіку свідомості, а й виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова є базисом, який слугує провідником впливу свідомості на соціальне життя людини. Разом із тим мова здійснює "зворотне" переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ще глибше, у всезагальні структури мозку.

Як бачимо, проведений у найзагальнішій формі аналіз деяких зарубіжних філософських концепцій свідомості свідчить про те, що їхні автори використовували метод "мисленої конструкції", формально-логічний за своїм характером. Проте зміст названих концепцій свідомості свідчить про нові підходи раціоналістичного "штурму" феномена свідомості, не пов'язаного з містикою та ірраціоналізмом. .

2. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї

У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність. Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами. Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла. У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничонауковим змістом. Завдяки цьому вонадосяглазначнихуспіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання'. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі. Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Мон-теск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей. Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення^Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів. Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук. v На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу. В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху. Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини. Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський — Д. Юм. Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обгрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями — раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, ДжЛокк — матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі — ідеалісти). Раціоналізм (від латинського — розумний) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму. Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII—XVIII століть (Р.Декарт, Б.Спіноза, Н.Мальбранш, Г.В.Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ. Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніцдодав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, такі в діяльності людей. Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Де-карт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц). Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття. Емпіризм (від грецького — досвід) — напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпіритики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання. На думку Ф.Бекана, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі. Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обгрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж.Беркліі Д.Юм. Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст РДекарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В.Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвоїдіяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обгрунтував Дж.Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація.механічної форми руху матерії при-звеладо ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла - "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. ГоббсіДе Руа теж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично. На думку Декарта, тварина - це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціяхдіє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцієюї'Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов. У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г.Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт - рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога. Так, М.Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В.Лейбніцу своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж.Берклі. Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") і душі ("духи"), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивно-ідеалістичної позиції на об'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію — Бога. Важко переоцінити геніальну догадку Б.Франкліна про те, що людина — це тварина, яка виготовляє знаряддя праці. Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва. Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики. У філософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з одного боку, утилітаризму, а з другого — Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібних засадах грунтувалася більшість соціально-філософських і політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень про розумність, природність цих підвалин. В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель). Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке грунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції грунтувалися на позаісторичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості. Тому лисдніеліт-навіть явно схильн^Яо матеріалізму (зокрема ДжЛ]аяатгдл Т.Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної сили — Бога. Немало філософів Нового часу вважали "природну релігію" ("релігію розуму", "релігію почуттів", які виводились із "людської природи", не потребували авторитету одкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу^' Треба зазначити, що деякі філософи Нового часу, а саме французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Гельвецій, визнавали закономірний характер історичного процесу, прогрес, зв'язок між різними епохами людської історії. (чЗ^начне місце у філософії цієї епохи займала проблема держави, про що свідчить концепція "суспільного договору". Родоначальником тогочасного варіанта "суспільного договору" був голландський юрист і соціолог Гроцій (Гуроде-Гроет). Згідно з його концепцією держава виникла в результаті угоди між людьми, які змушені були перейти від незабезпеченого захистом природного стану до стану громадянського. У своєму розвитку ця теорія одержувала різні інтерпретації: від консер-вативно-pxopoHiiof^Гоббс) до революційно-демократичної (Руссо)УВ різних варіантах ідею "суспільного договору" розвивали Гоббс, Локк, Спіноза, Руссо та інші тогочасні мислителі. У книзі "Про суспільний договір" Руссо не тільки критикував інститути феодальної держави і права, а й заперечував усю систему феодалізму в цілому, закликав до заміни існуючого ладу. Він вважав, що оскільки держава виникає на основі договору, то громадяни мають право розірвати цей договір у випадку зловживання владою. До подібноТточки зору схилявся і Гоббс. Локк виступав за конституційну парламентарну монар-хію^аДідро, будучи рішучим супротивником деспотичної форми управління, висловлювався за конституційну монархію і навіть був схильним до ідеї республіканської форми управління, хоч і сумнівався в тому, що ця форма придатна для великих держав.

3. Простий категоричний силогізм (ПКС).

Опосередковані дедуктивні умовиводи почав досліджувати ще Аристотель. Насамперед йому належить заслуга у виокремленні і дослідженні простого категоричного силогізму (надалі завжди будемо записувати скорочено - ПКС). Слово «силогізм» із грецької мови перекладається як вивід, умовивід або міркування. Слово «категоричний» означає, що ми можемо точно визначити значення істинності суджень, з яких він складається (істина або хиба), слово «простий» позначає ту обставину, що він складається із простих (елементарних) суджень і є у структурному плані порівняно простим стосовно до інших умовиводів.

Отже, ПКС є системою трьох взаємопов’язаних суджень виду: А (Всі S є P), Е (Всі S не є P), І (Деякі S є P), О (Деякі S є P).

Розглянемо загальну структуру ПКС:

1. Перший засновок (судження виду А або Е, або І, або О).

2. Другий засновок (судження виду А або Е, або І, або О).

3. Висновок (судження виду А або Е, або І, або О).

Детальне розуміння ПКС передбачає розуміння змісту наступних понять: термін, фігура, модус силогізму.

Під термінами ПКС мається на увазі суб’єкти і предикати засновків і висновку умовиводу. Для прикладу розглянемо наступний силогізм:

1. Всі лауреати нобелевської премії – видатні особистості.

2. Деякі люди є лауреатами нобелевської премії.

3. Деякі люди – видатні особистості.

Більшим терміном є предикат висновку (у нашому прикладі – слова «видатні особистості»).

Меншим терміном є суб’єкт висновку (у нашому прикладі – слово «люди»).

Середнім терміном є той термін, який входить лише у засновки, і якого немає у висновку (у нашому прикладі – слова «лауреати нобелівської премії»).

Більшим засновком ПКС є той засновок, що містить більший термін.

Меншим засновком ПКС є той засновок, що містить менший термін.

Більший і менший засновки ПКС можна міняти місцями, що не вплине на істиннісне значення висновку.

В залежності від розташування середнього терміну, розрізняють 4 фігури ПКС:

Перша фігура характеризується тим, що середній термін у ній займає місце суб’єкта у більшому засновку і місце предиката у меншому засновку.

Друга фігура характеризується тим, що середній термін у ній займає місце предиката у більшому і у меншому засновках.

Третя фігура характеризується тим, що середній термін у ній займає місце суб’єкта у більшому і у меншому засновках.

Четверта фігура характеризується тим, що середній термін у ній займає місце предиката у більшому засновку і місце суб’єкта у меншому засновку.

Представимо загальну схему для всіх чотирьох фігур ПКС:

Де S – суб’єкт засновку;

Р – предикат засновку;

M – середній термін.

Ми бачимо із схеми, що висновок ПКС у всіх чотирьох фігурах полишається незмінним: S - Р.

Окрім фігур виділяють і модуси (від лат. слова modus – спосіб, різновид) ПКС, тобто такі їх схеми, в яких фіксується не лише фігура, а і конкретний вид (А, Е, І або О) засновків і висновків.

Візьмемо для прикладу модус ЕІО 1. Перша літера у ньому (Е) вказує на вид більшого засновку, друга (І) - на вид меншого засновку, а третя (О) – на вид висновку. Цифра вказує на вид фігури. Наведемо приклад конкретного міркування, яке відповідало б даному модусу:

Представимо для початку його схему:

1. Всі М не є Р

2. Деякі S є М

3. Деякі S не є Р

Тепер підставивши замість символів конкретні значення (необхідно пам’ятати, що слово «деякі» береться не у значенні «лише деякі, а не всі», а у значенні «деякі, але, можливо, і всі»), отримаємо такий умовивід:

1. Всі крокодили не є тиграми.

2. Деякі тварини є крокодилами.

3. Деякі тварини не є тиграми.

Аналогічним чином можна було б проілюструвати й інші модуси ПКС.

Висновок логічно правильного модусу ПКС є логічно достовірним, за умови наявності істинних засновків. Іншими словами, ми гарантовано отримаємо істинний висновок у логічно правильному модусі ПКС, якщо його засновки будуть представлені істинними судженнями. Висновок у логічно неправильному модусі ПКС, може бути як істинним так і хибним, навіть якщо його засновки будуть представлені істинними судженнями.

Розглянемо для прикладу 2 модуси ПКС: ААА 1, ААА 2. Спробуємо визначити, який із них є логічно правильним, а який є логічно неправильним:

Розпишемо спочатку структуру модусу ААА 1, а потім підставимо замість символів конкретні значення:

1. Всі М є Р (1. Всі вчені є людьми.)

2. Всі S є М (2. Всі фізики є вченими.)

3. Всі S є Р (3. Всі фізики є людьми.)

Для більшої наочності ми можемо представити дану структуру у вигляді кіл Ейлера:

Ми можемо побачити, що даний модус ПКС відповідає принципу побудови дедуктивних умовиводів, оскільки у ньому рух знання відбувався від загального до часткового. Отже, даний модус ПКС є логічно правильним.

Натомість модус ААА 2 є логічно неправильним, щоб довести дане положення розпишемо його структуру і підставимо у неї конкретні значення:

1. Всі Р є М (1. Всі студенти є людьми.)

2. Всі S є М (2. Всі викладачі є людьми.)

3. Всі S є Р (3. Всі викладачі є студентами.)

Також можемо представити його схему, використовуючи кола Ейлера:

Ми бачимо, що висновок даного умовиводу не є логічно достовірним навіть за умови наявності істинних засновків. Він може бути як істинним, так і (переважно) хибним, залежно від того, які значення ми будемо підставляти у структуру замість символів. Отже, даний модус ПКС є логічно неправильним.

Логічно неправильні модуси ПКС порушують принцип побудови дедуктивних міркувань (від більш загального – до менш загального), а також правила побудови ПКС. Таких правил нараховують сім:

1. У силогізмі повинні бути лише 3 (не більше, і не менше) терміни.

2. Середній термін повинен бути розподілений хоча б одному із засновків.

3. Якщо більший або менший терміни не розподілені у засновках, то вони не можуть бути розподіленими у висновку.

4. Із двох заперечних засновків не можливо зробити певного висновку.

5. Якщо один із засновків заперечний, то висновок повинен бути заперечним.

6. Із двох часткових засновків певного висновку зробити не можливо.

7. Якщо один із засновків частковий, то і висновок повинен бути частковим.

Існують 256 теоретично можливих модусів ПКС, але, як ми вже вияснили, далеко не всі вони є логічно правильними, оскільки не відповідають принципу побудови дедуктивних міркувань (від більш загального – до менш загального), а також порушують правила побудови ПКС. Всього нараховують 24 логічно правильних модусів ПКС, 19 з яких є «сильними», а 5 – «слабкими». Слабкий модус відрізняється від аналогічного йому сильного тим, що у його висновку замість кванторного слова «всі» наявне кванторне слово «деякі».

Представимо таблицю для правильних модусів ПКС, які гарантують отримання істинних висновків із істинних засновків:

4. Бе4. Берестейська унія: причини та наслідки

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово, але відповідні умови склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними І братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а набуття ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та покатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема, українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, спостерігалося прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський! православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилася решта єпископів і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання православної церкви з католицькою. На-прикін. 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та Гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь К.-В. Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднання церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів. По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський рішуче її зреклися та оголосили про незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи

Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати отримували значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католицьким міщанством. Одразу після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинилася до великого духовного розколу української нації.

Білет №23.

1. Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес

Філософія історії є відносно самостійною областю філософського знання, присвяченою осмисленню якісної своєрідності суспільства в його відмінності від природи. Предметною сферою філософських роздумів є дослідження громадського життя, передусім, під кутом зору світоглядних проблем, центральне місце серед яких займають смысло-жизненные питання. Філософія історії аналізує проблеми сенсу і мети існування суспільства, його генезису, доль і перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Сам термін "філософія історії" уперше спожив Вольтер, маючи зважаючи на універсальний, історичний огляд людської культури. У Гердера філософія історії конструюється в окрему дисципліну, що відповідає на питання, : чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людського суспільства, і якщо існують, то які ці закони?

Існують різні підходи до пояснення об'єкту і предметних областей філософії історії. Розглянемо ж деякі широко поширені точки зору з цієї проблеми. Початок філософії історії в європейській культурі поклав Августин Аврелий (IV ст. н. э) своєю знаменитою працею "Про град Божий". Центральною подією, що поклала почало історичному процесу, з точки зору Августина, являється гріхопадіння перших людей Адама і Єви. Історія в концепції Августина розглядається як тривалий цілеспрямований процес "порятунку" людства, отримання ним втраченої єдності з Богом, отримання "Царства Божого".

2. Сучасна феноменологія та герменевтика.

ГЕРМЕНЕВТИКА (Г)

Г (от греч. Hermeneuen = толковать, истолковывать).

- искусство толкования, интерпретации текстов (текст – любое фс, худож. произведение)

- теория понимания, постиж-я смысла

- методы постижения чужой индивидуальности

Этапы:

1. Др.Греция. Софисты – толкование произведений Гомера. Сократ (герменевтич. диалог).

2. Средневековье. Поиски смыслов в Библии (литературного, аллегорического, морального, эсхатологического и др.)

Августин Блаженный «Христианская наука, или Основания священной герменевтики и искусства церковного красноречия» – толкование божественного слова. Предложил принципы Г:

 - дает определение понимания (как перехода от знака к значению)

- контекстуальный подход (но пока контекст – чисто текстовой)

- принцип конгениальности (соразмерности творч.потенциалов исследователя текста и его создателя)

3. Реформация. Мартин Флациус. Обосновывает контекстный подход + о необходимости учета цели текста.

4. И.М.Хладениус: герменевтику применил не только к Св.писанию, но и к истории.

5. Фридрих Шлейермахер (1768-1834) первым систематически разработал герм.метод. Жизнь = целое, поэтому кажд. отдельная мысль понимается из целого и наоборот, - целое нельзя понять, не поняв части. Контекст – вся эпоха, окружение автора.

- текст = застывшая речь, поэтому метод его исследования – диалог между автором и исследователем

- Возможно 2 типа понимания:

1. Спонтанное постижение текста, вчувствование в него.

2. Сравнительное понимание, понимание за счет мышления, сопоставления, анализа.

(т.е. кроме объективн., грамматической интерпретации надо иметь в виду и суъективную, психологическую – как у Г.Шпета (слово окутано психологическим моментами, как земля – атмосферой).

- «лучшее понимание»: задача герменевтики – понять текст и автора лучше, чем это смог сам автор. (соврем.исследователь должен лучше знать мир автора и его текст – то, что было для автора бессознательным, становится сознательным.)

Вильгельм ДИЛЬТЕЙ (1833-1911)

Г – уже не как методология истолкования текстов, а как методология наук о духе.

Исходил из философии жизни.

Науки и духе и науки о природе («два полушария интеллектуального глобуса»). Науки о природе занимаются внешним по отношению к человеку предметом, науки о духе – заняты человеч.отношениями: «Факты, относящиеся к обществу, мы можем понять только изнутри, только на основе восприятия наших собственных состояний… С любовью и ненавистью, со всей игрой наших аффектов созерцаем мы исторический мир. Природа же для нас безмолвна, она нам чужда, она для нас внешнее. Общество – наш мир». Противоположение – относительно, потому что жизнь = психофизиологическое единство. Специфика наук о духе – в преимущественном применении Г., интерпретации: «Понимание и истолкование – это метод, используемый науками о духе»

Расшир-е области приложения Г. – не только к прошлому, но для любых проявл-й жизни.

Предмет понимания – внутренний мир человека, но объективированный вовне, проявившийся в виде права, религии, языка, морали и т.п. Иначе бы индивиды были непроницаемы др. для др. (нужен выход за пределы чисто психологического подхода) – путь феноменологии?

Ганс-Георг Гадамер (р. 1900-2002)

Влияние Хайдеггера (ученик). «Истина и метод» (1960)

Г – не методология наук о духе (как у Дильтея), Г = универсальная ф-я современности.

Должна дать ответ на ?: как возможно понимание окр.мира? Надо «пробиться к самим вещам»   для этого дать «прозрачное» описание ситуации, избегая произвольности. Подчинить себя предмету.

Инаковость текста (наша ментальность и текст – разные). Невозможно встать на место творца текста – всегда сохраняется дистанция. Реконструкция нереальна, создается новая конструкция.

Пред-понимание: Толкователь всегда читает текст с опред.ожиданием, к-рому устраивают очную ставку с фактами (текстом) – пред-понимание.

Пред-понимание = традиция, а мы всегда в ней, не м.б. от нее свободны, в ней дано прошлое. Нельзя ни критиковать, ни воспевать традицию, ее надо понимать в контексте герменевтического целого.

Проблема интерпретации. Иногда интерпретируют текст так, как автору и в голову бы не пришло (напр., Апдайк – «Гертруда и Клавдий» и т.п.) Но такие интерпретации тоже имеют смысл! Ведь автор – элемент случайный, текст же имеет свою независимую от него жизнь (как и в науке – ученый никогда не знает всего о своей теории). Надо понимать прежде всего «дело», а не чужое мнение. «Понимание может выходить за пределы субъективного замысла автора, более того, оно всегда и неизбежно выходит за эти рамки».

Принципиальная открытость интерпретации, ее процесс никогда не может быть завершен + Неотделимость понимания текста от самопонимания интерпретатора. Надо не воссоздавать первичный смысл, а создавать смысл заново. Интерпретация = диалог прошлого и настоящего.

Герменевтический круг. Мысль о нем – еще у Шлейермахера.

«Процесс понимания постоянно переходит от целого к части и обратно к целому. Задача состоит в том, чтобы концентрическими кругами расширять единство понятого смысла». Нет начала и конца. Циклическое нарастание понимания. То есть герменевтик никогда не вступает в герм.круг, но никогда его и не покидает

Горизонты ситуации. Историчность мышления, его определенность местом и временем, «ситуацией, в к-рой человек себя застает». То, что мы можем увидеть из какого-то пункта = горизонт. Герменевтик постоянно расширяет свой горизонт. Когда горизонты расширяются  встречаются  возникает понимание. Таким образом, понимание – это не перенесение себя в чужую субъективность, а расширение своего горизонта.

Эмилио Бетти (1890-1968)

«Общая теория интерпретации» (до Гадамера).

Интерпретация как реконструкция послания.

Треугольник: субъективный дух автора – объективность текста – субъективный внутр.мир интерпретатора.

Сформулировал 4 канона герменевтической процедуры:

1. Автономия объекта (т.е. текст = продукт человеч.разума, в нем уже заложено активное начало, он уже хочет что-то «сказать». Поэтому надо уважать объект, его автономию, и не привносить смысл извне). «Смысл надо не вносить, а выносить».

2. Критерий тотальности или когерентности (части текста м.б. поняты только в свете целого, а целое м.б. понято только вместе с частями).

3. Критерий актуальности понимания (герменевтик не может полностью элиминировать свою субъективность, личный опыт и т.п.)

4. Адекватность понимания (одного желания понять – мало, надо быть конгениальным тексту, нужна предрасположенность души, широта горизонтов герменевтика).

Поль Рикер (р.1913)

«Конфликт интерпретаций» (1969)

Г – не только метод, но и способ бытия.

Культура, история – символичны. Необх-ть интерпретации, дешифровки скрытого смысла. Как? Высветить «археологию» (прошлое), найти доступ к «телеологии» (будущее) = регрессивно-прогрессивный метод. Интерпретация = включение человека в контекст культуры.

О взаимодействии фс-герменевтического и научного подхода к миру: «Понимание без объяснения слепо, а объяснение без понимания пусто».

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер, Моріс Мерло-Понті та інші — Поль Рікер, Еммануель Левінас, Дітріх фон Гільдебранд.

Ідея феноменології

В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.

Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона на зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуюючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія — безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.

3. Епіхейреми, ентимеми, полісилогізми, сорити.

Окрім ПКС існують й інші дедуктивні умовиводи, які складаються із простих атрибутивних категоричних суджень. Це складні категоричні силогізми (полісилогізми), скорочені (ентимеми) або складноскорочені силогізми (епіхейреми і сорити).

Складним категоричним силогізмом (або полісилогізмом від гр. poly – багато) називають поєднання двох або більше ПКС, в якому висновок одного ПКС (т. зв. просилогізму) є одночасно засновком іншого ПКС (т. зв. епісилогізму).

Наприклад:

1. Всі розумні істоти повинні вміти логічно міркувати.

2. Всі люди – розумні істоти.

3. Всі люди повинні вміти логічно міркувати.

4. Всі студенти НУДПСУ – люди.

5. Всі студенти НУДПСУ повинні вміти логічно міркувати.

1, 2, 3 судження складають просилогізм.

3, 4, 5 судження складають епісилогізм.

3–тє судження одночасно є висновком просилогізму і засновком епісилогізму.

У реальних процесах міркування полісилогізми майже не використовуються, оскільки вони є надто громіздкими. Натомість, замість ПКС та полісилогізмів частіше використовуються ентимеми, епіхейреми та сорити.

Ентимема – це скорочений ПКС, в якому пропускають (але мають на увазі) один із засновків або висновок. Наприклад, маємо міркування: «Т.Блер був лицеміром, оскільки він був досвідченим політиком». Дане міркування є ентимемою, в якій пропущене судження-засновок, що всі досвідчені політики є лицемірами. Для того, щоб перевірити ентимему, її необхідно розгорнути у ПКС. Якщо ми розгорнемо дану ентимему у ПКС, то отримаємо наступне міркування:

1. Всі досвідчені політики – лицеміри.

2. Т.Блер є досвідченим політиком.

3. Т.Блер є лицеміром.

Вищенаведене міркування відповідає правильному модусу ПКС (АІІ 1), тому воно також є правильним. Із ентимем будуються епіхейреми.

Епіхейрема є силогізмом, кожний із засновків якого є ентимемою.

Нариклад:

1. Захист прав людини є благородною справою, оскільки він сприяє утвердженню демократії.

2. Боротьба за свободу слова є захистом прав людини, оскільки вона сприяє утвердженню демократії.

3. Боротьба за свободу слова є благородною справою.

У нашому прикладі у першому судженні пропущене (але мається на увазі) твердження, що всі дії, спрямовані на утвердження демократії, є благородними. У другому судженні неявно присутня думка, що все, що сприяє утвердженню демократії є захистом прав людини.

Із простих категоричних суджень також можна побудувати т. зв. сорити.

Сорит (від гр. слова soros - купа) є скороченим полісилогізмом, у якому пропущені (але маються на увазі) деякі засновки або проміжні висновки. Сорити використовують тоді, коли необхідно простежити досить довгий ланцюг залежностей між класами предметів. Соритів існує багато видів, насамперед вони поділяються на прогресивні і регресивні.

Прогресивний (гокленівський) сорит будується з полісилогізму, в якому пропускаються всі більші засновки крім першого, а також пропускаються всі висновки, крім останнього.

Наприклад:

1. Тварина є живою істотою.

2. Чотириноге є твариною.

3. Кінь є чотириногим.

4. Буцефал був конем.

5. Буцефал був живою істотою.

Регресивний (аристотелівський) сорит будується з полісилогізму, в якому пропускаються всі менші засновки і всі висновки, крім останнього.

Наприклад:

1. Буцефал був конем.

2. Кінь є чотириногим.

3. Чотириноге є твариною.

4. Тварина є живою істотою.

5. Буцефал був живою істотою.

4. Особливості католицького віровчення та культу.

Католицизм — це західний напрям у християнстві. Чисельність його прихильників перевищує один мільярд чоловік. Характерними особливостями католицької церкви є: а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність; б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви; в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів). Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм; г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами. Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церкви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ'я. Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів). Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення літургії. Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти. Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви. Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій. Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допомагають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату. Католики зобов'язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богом. Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають. Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється переважно латиною і в супроводі музики. В інтер’єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п'ятьма пальцями з лівого плеча на праве. Певні відмінності є і в обрядах католицької церкви. Обряд хрещення дітей проводять -у два етапи. Спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Миропомазання, або конфірмація (прийняття релігійної віри), здійснюється у 10—14 років, обов'язково єпископом. Віруючих після сповіді причащають, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащаються хлібом і вином. У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Зазначимо, що образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиянських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християнських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв'язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів.

Білет №24.

1. Основні сфери буття світу.

Питання про те, як все існує, яке його бут­тя, розглядаються в онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови бут­тя: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здій­снюється осягнення дійсності.

Термін "онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знан­ня, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: мате­рію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв'язків та вза­ємодій між такими категоріями і поняттями:

Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття, або онтології. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде — набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв'язку люди­ни і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія "буття". Щоб зрозуміти її значення, необхід­но враховувати зв'язок буття з повсякденною мовною практикою.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі.

За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, інди­віди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існу­вання — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед зада­на свідомості.

Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між оди­ничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Ціліс­ний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, струк­тур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існуван­ня. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуально­го буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не зали­шаються незмінними.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчен­ня про людину, воно націлене на визнання в кожній людині непов_:^ торної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'яз­ків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загаль­ність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття-речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманіт­них форм його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщен­ня повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, почат­ку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном «дух» визначає дулі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

2. Поняття суспільства. Структура суспільства

I Поняття суспільства.

Суспільство - група людей, яка утворилася завдяки цілеспрямованій ірозумно організованої спільної діяльності, причому члени такої групине об'єднані настільки глибоким принципом, як у випадку справжньої спільності. Суспільство покоїться на конвенції, договорі, однаковій спрямованостіінтересів. Індивідуальність окремої людини набагато менше змінюєтьсяпід впливом його включеності в суспільство, чому в залежності відвключеності в спільність. Часто під суспільством мають на увазі сферу, що лежитьміж індивідом і державою.

Після спроб пояснення суті поняття «суспільство» в давнину (Арістотель) і в середні віки (Августин і Фома Аквінський) питання це став,в особливості 1 18 століття політико-філософської проблемою, вичерпнерішення якої намагався дати Конт у своїй соціології; тому суспільствостало предметом розгляду і центральним пунктом нової науки --соціології.

У самому широкому розумінні суспільство досліджуване соціальною філософією,виступає як соціальність взагалі, як соціум, або особливий рід буття в світі.

Існують різні тлумачення суспільства: суб'єктне, якерозглядає суспільство як особливий самодіяльний колектив людей;діяльну, яке вважає, що суспільством слід вважати не стільки самколектив, скільки процес колективного буття людей; організаційне,яка розглядає суспільство як інституційну систему стійкихзв'язків між взаємодіючими людьми і соціальними групами.

Суспільство як гранично широке поняття для позначення тієї частиниматеріального світу, яка відокремилася від природи і певним чиномвзаємодіє з нею. Це відособлення полягає в наступному: на відміну відстихійних природних сил у центрі суспільного розвитку стоїть людина,що володіє свідомістю і волею. Природа ж існує і розвивається за своїмивласним, не залежних від людини і суспільства законами. У цьому сенсісуспільством називають сукупність усіх форм об'єднання і способіввзаємодії людей як між собою, так і з природним навколишнім їхсвітом.

II Структура суспільства

2.1 Структура, внутрішня організація

Величезне значення у визначенні специфіки того чи іншого цілого, йогоособливостей, властивостей плює структура-внутрішня організація цілісноїсистеми, що представляє собою специфічний спосіб взаємозв'язку,взаємодії утворюють його компонентів.

Поняття структури вживається і в іншому, більш широкому сенсі яксукупність елементів і їх взаємозв'язків. У цьому випадку поняття структури,по суті, ототожнюється з поняттям цілого, так як, наприклад, «Елементарні» частки і атоми, молекули та інші предмети і явища,будучи цілісними утвореннями, іменуються як матеріальні структури.

Структура - це впорядкованість, організованість системи. Природнотому, що суттєвою характеристикою структури є міравпорядкованості, яка в самій загальній формі, в кібернетичному сенсі,виступає як ступінь відхилення від стану її термодинамічногорівноваги. Соціальні системи прагнуть підвищувати ступінь впорядкованості,використовуючи що містяться у зовнішньому середовищі речовину, енергію й інформацію длявласного функціонування і розвитку.

У застосуванні до суспільства як системі структура виступає як внутрішняорганізація суспільства або його окремих ланок. Структура суспільства - цесукупність суспільних відносин. Структурою володіють обшество в цілому ібудь-яка конкретна підсистема в його рамках. Причому кожна конкретна системав рамках «глобального» цілого - суспільства - має свою специфічнуструктурою, організацією, яка є конкретизацією більш загальноїструктури, структури, яка панує в суспільстві.

Оскільки головним компонентом будь-якої суспільної системи єлюди, то основним елементом її структури, якщо можна так висловитися, їїцентральною ланкою є відносини людей, насамперед виробничівідносини. Люди, однак, діють у різних сферах суспільного життя --економічного, соціально-політичній, духовній, сімейно-побутової. Звідсинаявність специфічних структур для конкретних сфер цілісного суспільства --економічної структури, соціально-політичної структури, структуридуховного життя, структури побуту і насіннєвий життя. Кожна з них маєсвоїми особливостями, які несуть друк якісної природи суспільства івизначаються насамперед пануючими в ньому формами власності.

Структура суспільної системи виступає але тільки як відносинилюдей один до одного. Відносини різних сфер суспільного життя --економічній і соціально-політичної, економічної і духовної, відносиниінших суспільних сфер - це теж елементи структури.

Елементами структури можуть бути й відносини речей. При цьому не можназабувати, звичайно, що речі мають соціальну природу. Структура, наприклад,такої системи, як підприємство, яке включає в себе і певний зв'язок,порядок розташування машин, механізмів, взаємозв'язок технологічнихпроцесів і т. д.

Структура виявляється і у відносинах людей до речей, зокрема дозасобам, виробництва, то ость у формах власності, якіявляють собою найважливіший елемент структури суспільства. Вона можевиступати і як ставлення людей до ідей. Це процес вироблення, сприйняття,поширення ідей тими чи іншими групами людей, класами і т. д. Маютьмісце і відносини ідей до ідей, зв'язок ідей різного роду і т. д. ДоНаприклад, суспільна свідомість як система ідей має певніформами, вони, ці форми, - наука, політичні ідеї, мистецтво та ін --знаходяться в певному зв'язку, відносинах.

Структура є і ставлення людей до процесів-економічних,політичним та ін, співвідношення різних процесів у суспільстві, скажімореволюції і реформ, економічних і соціально-політичних процесів і т.д.

Людина займає центральне місце і в структурі, внутрішньоїорганізації системи, адже структура - сукупність громадських відносин,за якими завжди стоїть особа, колектив, соціальна група, клас. Особистість, як компонент системи, складне і різноманітне, має безлічрис, особливостей, якостей. Звідси і різноманіття відносин людей, зякого, по суті, випливає і різноманіття соціальних систем.

Білет №25.

1. Філософське поняття, ознаки та функції культури.

Поняття культури є складним і неоднозначним. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру. Археологія по залишках, що дійшли до нашого часу, вивчає культуру історичних предків, що нині живуть або зниклих народів. Етнографія займається культурою представників різних національностей у всьому її різноманітті та цілісності. Своя точка зору на культуру як на об'єкт дослідження є у істориків і соціологів. Звідси і величезна кількість визначень даного поняття. Адже кожна з цих наук дає їй своє визначення. Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях, а всього у світовій літературі їх близько 500. Для філософії на відміну від цих наук властиво, по-перше, розгляд культури в її загальних рисах, тобто з світоглядних позицій, по-друге, під кутом зору з'ясування її місця в суспільстві та історичному процесі в цілому.

Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі означає "обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості та освіченості і вихованості людини. Хоча суперечка з приводу точності і повноти цього визначення триває і навряд чи коли-небудь буде закінчений, так як різноманіття діяльності людини породжує і різноманіття проявів культури, одним з найбільш вичерпних і лаконічних визначень культури є визначення відомого культуролога Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є спосіб внебіологіческой адаптації людиною навколишньої дійсності". У цьому понятті найбільш виразно зафіксовано загальне відміну людської життєдіяльності від біологічних форм життя, якісне своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку.

.Основні ознаки культури. У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а суспільством, якщо розглядати людину як суб'єкта діяльності, проявом її властивостей і обдарувань. Культура уособлює творчу діяльність у предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура - певна суть людини. У процесі творчої людської життєдіяльності розвивається весь комплекс соціально-політичного буття людини: складаються нові соціальні спільності і стосунки між ними, ефективніші форми урядування і самоврядування у суспільстві, нові інститулізовані структури духовного виробництва, зв'язки між різними народами і державами, нові інформаційні канали та ін. У результаті активної людської життєдіяльності розвиваються, збагачуються усі суспільні форми життя, прогресує суспільство як складний соціальний організм. Отже, культура є вираженням досягнутого людиною рівня історичного прогресу. Культура - це культ людського буття, творення людини з наявного буття. Створюючи людину, культура створює і себе. Культура завжди е самотворчістю.Людино-творча, гуманістична суть культури розкривається через пізнання соціальних функцій. Основні соціальні функції культури: пізнавальна, комунікативна, прогностична, регулятивна, ціннісно-орієнтована. Усі вони органічно взаємопов'язані. Функціональна єдність зумовлена людинотворчою суттю, що дозволяє говорити про інтегративну і генералізуючу функції культури. У такій якості виступає людинотворча функція.

«Символи - ключ до природи людини», -міркував неокантіанець Ернст Касирер. На його думку, культуру можна визначити через здатність людини створювати символи, жити у світі символів. Культура є павутиною значень, зіткана людьми у безкінечних актах соціальної взаємодії.

2. Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.

Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований у XVI ст., одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого учбового закладу на землях східних і більшості південних слов'ян — Києво-Могилянською академією. Діяльність цього видатного наукового і навчального заходу припадає на козацьку добу в історії нашого народу.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін. Філософська думка Київської Русі.Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, спри­яв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий індивідуалізм - це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця - це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи - вільнолюбний козак і козаччина в Україні.Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху створення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися до союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля - не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька - Україна, що переживається глибокими почуттями. В ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі - своєї матері, яка дає. йому непереможну силу.Антеїзм - важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). Їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократне оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так чи інакше властиві всій історії філософії України.

2. Розділово-категоричні умовиводи.

У розділово-категоричних умовиводах перший засновок є розділовим судженням, другий засновок є категоричним судженням або кон’юнктивним (може мати місце у тих випадках, коли кількість диз’юнктів у розділовому засновку є більшою ніж два), а висновок є категоричним або кон’юнктивним судженням.

Розглянемо деякі схеми даних модусів і приклади міркувань, які відповідають цим схемам. Дані умовиводи мають два правильні модуси (різновиди):

1. стверджувально-заперечний (modus ponendo tollens);

2. заперечно-стверджувальний (modus tollendo ponens).

У першому модусі другий засновок є стверджувальним судженням, а висновок - заперечним, а у другому – навпаки, другий засновок є заперечним судженням, а висновок – стверджувальним.

№ 1 (modus ponendo tollens).

1. АВС

2. А

3. ~В~С

1. Кути на площині бувають або гострими, або прямими, або тупими.

2. Даний кут на площині є гострим.

3. Даний кут на площині не є прямим і не є тупим.

№ 2 (modus tollendo ponens).

1. АВС

2. ~В~С

3. А

1. Відомо точно, що злочин могли скоїти лише або Андрій, або Віктор, або Сергій.

2. Слідством встановлено, що Віктор і Сергій злочин не скоїли.

3. Таким чином встановлено, що злочин міг скоїти лише Андрій.

Такі умовиводи досить широко застосовуються як у науці, так і у повсякденному житті (у т. ч., як видно із прикладу, у юридичній практиці).

3. Основі причини виникнення протестантизму. Особливості віровчення та культу протестантських церков.

Протестантизм (від лат. protes-tantis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи. Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму. В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами. Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала феодальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з'являлися папські булли, виникали постаті в темних сутанах, палали вогнища інквізиції. Все це зумовило зростання активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною базою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці — вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої церковної догми, селяни та міські низи — позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди. Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Реформації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві — протестантизму. Ця течія об'єднала різні напрями християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством.

Засновниками протестантизму вважаються католицький священик Мартін Лютер (1483—1546), Жан Кальвін (1509—1564), автор французького перекладу Біблії, та ідеолог швейцарської реформації Ульріх Цвінглі (1484—1531).

Виступ реформаторів було підготовлено, з одного боку, творами Йоганна Еккарта (Майстера Еккарта) (1260—1327), Якоба Бьоме (1575—1624) та інших містиків, чий досвід доводив можливість особистого безпосереднього спілкування з Богом, а з другого — посиленням антифеодального руху, зростанням промислового виробництва та класу буржуазії. Католицька церква, яка намагалася зберегти й зміцнити свій авторитет у справах віри, була, крім того, великим феодалом. Обстоюючи право віруючого на особисте, без посередників, спілкування з Богом, реформатори вбачали в монополізації релігійного життя церквою, у багатстві кліру та монастирів головну причину морального розкладу самої церкви.

У 1517 р. Лютер виступив із засудженням продажу індульгенцій у Німеччині, проголосивши свої знамениті 95 тез. У 1520 р. він привселюдно спалив папську буллу, яка сповіщала про відлучення його від церкви. У 1530 р. було надруковано «Аугсбурзьке сповідання віри», де викладено віросповідні основи нової конфесії. Виступаючи за можливість застосування в релігійній практиці національних мов, Лютер переклав Біблію німецькою мовою, був автором музичних релігійних творів, реформатором освіти. Його вважають також засновником протестантської теології.

У протестантизмі релігія, з одного боку, зводиться тільки до віри, а з другого — замість обмеження лише діяльністю, пов’я­заною з церквою, вона охоплює все життя людини: щоденне життя набуває релігійного змісту. Якщо для середньовічного християнства релігія — це або культ, або аскеза, що потребують особливого посвячення (вступити у спілкування з Богом міг лише наділений апостольською благодаттю священик, а виконати до кінця вимоги релігійної моралі здатний лише чернець-подвиж­ник), то для протестантизму такою посвятою є хрещення, за допомогою якого, згідно зі словами Лютера, усі хрещені посвячуються в священство. Кожен християнин стає спадкоємцем всієї повноти благодаті, заповіданої Христом, і протестантський пастор відрізняється від мирянина не принципово, а лише своїми обо­в’язками. Лютер твердив: «Служити Богу — це не що інше, як служити ближньому — дитині, жінці, служникові... — кожному, хто тілесно або душевно відчуває потребу в тобі: це і є богослужіння».

Протестантизм надає величезного значення домашній релігійності: читання Біблії та співання псалмів у родинному колі так само характерні для побуту віруючих цієї конфесії, як, наприклад, для католицької церкви — храмові церемонії.

Із семи церковних таїнств (сакраментів) протестантами різних напрямків визнаються два (хрещення, зазвичай у дорослому віці, та причастя), або й вони вважаються лише символічними обрядами, що не відрізняються від усіх інших.

Роль сакраментів виконує проповідь Євангелія та сприйняття Слова з вірою. Центральним положенням доктрини Лютера було «відпущення гріхів ... благодаттю за самою лише вірою». Згідно з цією доктриною людина може досягти праведності в очах Бога не завдяки діям («добрим ділам», «заслугам»), причастю або паломництвам, а через саму тільки особисту віру, і як дарунок за це отримати спасіння. Шляхом до віри було проповідування та розуміння Євангелія. Отже, гаслами протестантського руху стали «sola fide, sola scripture» — тільки вірою, тільки через Письмо.

Письмо містить як Новий, так і Старий Завіти, але до протестантського канону не входять творіння отців церкви, як у католицизмі та православ’ї. Також нема в протестантизмі культу святих та Богородиці, пошанування ікон та інших святинь — усе це проголошується залишком язичницьких уявлень. Немає також монастирів, аскетичне самообмеження в цілому залежить від самої людини, від її свідомого прагнення до спасіння.

Крім Великодня, у протестантських церквах майже немає спільних свят: деякі — відзначають Різдво; деякі — мають свої, специфічні свята, наприклад, у євангельських християн-баптистів — «свято жнив».

Виразом ідей протестантизму в культурі можна вважати розвиток книгодрукування, поширення освіти, секуляризацію в різних сферах життя та десакралізацію мистецтва. Саме протестантизм був однією з причин того, що західне мистецтво, з одного боку, позбавилось будь-якої релігійної цензури, а з другого — почало пошуки нових художніх засобів показу шляхів людини до Бога. Протестантські громади сьогодні використовують під час богослужіння і меси Й.-С. Баха, і афроамериканські «спіричуелз», і новостворені гімни в популярних та зрозумілих широкій аудиторії ритмах. Архітектура молитовних домів лише віддалено нагадує собори середньовічної Європи. Проте брак канонів не тільки створює можливості для вияву творчої особистості авторів, а й спричиняє нарікання з боку традиціоналістів, які звикли вбачати в мистецтві символ «Світу горнєго».

Говорячи про вплив протестантизму на культуру, не можна не згадати відомих письменників — Джона Беньяна і Джона Мільтона, а також оригінальних богословів. Найбільш відомі протестантські теологи ХХ століття — Карл Барт (1886—1968), Пауль Тілліх (1886—1965), Дітріх Бонхоффер (1906—1945). Особливе місце в сучасній культурі та історії належить Альберту Швейцеру (1875—1965) — філософу, культурологу, музиканту й лікарю, лауреатові Нобелівської премії миру, а також борцю за громадянські права расових меншин у США, баптистському теологу Мартіну-Лютеру Кінгу (1929—1968).

Білет № 26.

1. Проблема періодизації людської історії: формаційний та цивілізаційний підходи.

Формаційний і цивілізаційний підходи до вивчення історії часто протиставляють один одному. У дійсності, акцентуючи різні складові історичного процесу, вони співвідносяться не як взаємозаперечень, а як взаємодоповнюючі.

Формационный метод был разработан марксистами, он составляет основу материалистического понимания общества.

Формация - определенный тип общества, цельная соц. система, развивающаяся и функционирующая на основе господствующего способа производства по своим законам.

Основным критерием опред. развитие и смену формаций является способ производства, который представлен единством развития производительных сил и производственных отношений. Вслед за способом производства меняется и социально-классовая структура развития общества. Развитие общества осуществляется по восходящей линии от первобытнообщинного строя к рабовладельческому, феодальному, капиталистическому, коммунистическому обществу. Смена формации осуществляется с помощью соц. революций. Каждая формация имеет базис и надстройку.

Основными категориями формационного подхода является способ производства, класс, общество. Но эти категории являются категориями высокой степени абстрогированности поэтому не отражают весь спектр развития общества и формационный подход дополняется двумя другими: цивилизационным и культурологическим.

) Формационный подход. Общество развивается от низших формаций к высшим. Формации отличаются друг от друга способом производства, который в свою очередь изменяется благодаря производительным силам, те в свою очередь изменяются с помощью орудий труда. Однако теория Маркса в некоторых положениях была ошибочной. Он полагал, что производительные силы смогут развиваться и после изменения капиталистических производственных отношений. Формационная теория имеет активных сторонников и сейчас. Например: Уолтер Ростоу в своей теории стадийного роста рассматривает прогресс, как этапы развития техники и только техники. Интересную градацию предложил Дениел Бел – 3 этапа развития:

1.доиндустиальное общество 2.индустриальное общество 3.технотронное информационное общество.

В доиндустриальном обществе большая часть населения занята сельским хозяйством. В существующем обществе большая часть населения занята в промышленности. В обеих этих стадиях люди не могут обеспечить себя всем необходимым. В технотронном обществе большая часть населения занимается получением, обработкой и произведением информации. Это общество на основе эффективных технологий не только обеспечивает само себя, но и снабжает основной мир.

Цивилизация – это крупные социокультурные системы со своими закономерностями, которые не сводятся к закономерностям функционирования государств, наций, соц. групп и т. д.

Цивилизации могут определять материальную и духовную жизнь общества или на нее воздействовать. Каждая цивилизация самобытна, живет своей жизнью, имеет свою историческую судьбу, свои институты и ценности. Цивилизации взаимодействуют между собой, при этом не теряют своей уникальности, заимствование может ускорить или замедлить их развитие, обогатить или обеднить их. Этнографические параметры цивилизации передаются с помощью термина культурный ареал.

Цивилизация – это собственно-социальная организация общественной жизни и культуры, характеризующаяся всеобщей связью индивидов или первичных, т.е. базисных общностей в целях воспроизводства общественных богатств.

)Цивилизационный подход. Сторонники цивилизационного подхода в основу развития ставят не экономику и технику, а социокультурные особенности. Родоначальником этого подхода считается Маркс. Вебер – автор работы “Протестантская этика и дух капитализма”. В исламе, как в особой цивилизации, более ясно и чётко отношение к деньгам не одобряется. Наиболее известная классификация принадлежит Арнольду Тойнби. Он различает 5 культур – Западно-христианская культура, православно-христианская, исламская, индуистская и дальневосточная (конфуцианская). Цивилизационный подход также очень многое объясняет в человеческой истории. Примеры современности: боснийский конфликт. Различий между сербами и хорватами в языке меньше, чем различия в русском и украинском. А боснийские мусульмане по национальности являются сербами. До сих пор ведутся споры о месте России: принадлежим ли мы к православной культуре или мы особая цивилизация.

2. 2. Напрямки, тенденції та представники сучасної західної некласичної філософії XIX–XX ст. Класична західноєвропейська філософія, яка внесла величезний внесок у становлення і розвиток техногенної цивілізації, з другої половини XIX ст. починає втрачати свої позиції. На зміну неподільно панувала довгий час філософського раціоналізму стало приходити ірраціональне сприйняття дійсності. У результаті до кінця XX століття раціоналістичний підхід до миру був значно потіснити різноманітними напрямками ірраціоналізму і інтуїтивізму. Радикальні зміни в західній філософії, що дозволили для її позначення ввести термін «некласична філософія», викликані не тільки внутрішніми потребами розвитку самої філософської думки, але і зовнішніми соціокультурними чинниками. Перш за все слід зазначити, що незламної віри мислителів в силу людського розуму був нанесений перший удар французькою революцією 1789 р. Товариство, яке вважалося заснованим на «принципах розуму», офіційно поклала вчення «геніїв людства» в основу своєї політики, на перевірку виявилося нерозумним і нечеловечним. Терор і громадянська війна у Франції змусили багатьох філософів замислитися над дійсними можливостями розуму та науки. Деякі мислителі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та інших) заговорили про сумнівність історичного прогресу, релятивності істини, ірраціональності історії і самої душі європейської людини. Було показано, що спроба створити загальне світогляд на тлі крайньої індивідуалізації людського буття і його атомізації нереальні. З одного боку, відбувалася «невіліровка», усереднення людини, а з іншого - самотність і безпорадність людини перед світом як межа індивідуалізму. XX століття принесло людству не тільки величезні успіхи в науці і технологіях, але й цілу низку революцій, дві світові війни, крах колоніальної системи, формування соціалістичної системи та її розпад, виникнення глобальних проблем, що ставлять під питання буття всього людства. Перша і друга світова війна показали, що наука може бути використана для масового знищення людей і їхньої культури. Соціально-економічні потрясіння буржуазного суспільства в XX ст.: Появи масового суспільства, революція в природознавстві, розвиток засобів масової інформації, потужний розвиток науки і техніки, комп'ютеризація суспільства - усе це знайшло відображення у філософії, сприяло зміні світогляду. Ці процеси викликали відхід від класичного бачення світобудови, перегляд проблеми сенсу людського буття, місця людини у світі, його ставлення до бога, до смерті і безсмертя, його кінцевого призначення. Положення в філософії початок радикально змінюватися, відбувався перегляд цілей і завдань філософствування, на передній план висунулися нові проблеми та способи їх вирішення. Зріс інтерес до тих сторін життя і діяльності людини, суспільства і буття в цілому, які або не виражалися традиційними філософськими течіями, або були присутні в них у якості периферійних і не заслуговують на увагу. Так, наприклад, стали звертати більше уваги на існування людини, на його свободу в якості первинних реальностей. Відбулася також локалізація окремих проблем, при вирішенні яких сформувалися самостійні напрями. Спочатку це відбувалося або у вигляді своєрідного доповнення класичних філософських систем (неогегельянство, неокантіанство) і навіть оновлення філософії Фоми Аквінського (неотомізм), або в жорсткій формі шляхом повного відкидання класичних традицій у філософії (позитивізм, екзистенціалізм, філософія життя). Розділово-умовні умовиводи: дилеми, трилеми, полілеми.

В залежності від кількості альтернатив у розділовому засновку дані умовиводи поділяють на дилеми (дві альтернативи), трилеми (три альтернативи) і полілеми (понад три альтернативи). У межах даного курсу ми розглянемо лише дилеми.

Дилеми бувають конструктивними і деструктивними, простими і складними.

Конструктивною називають дилему, до висновку якої входять наслідки умовних засновків.

Деструктивною називають дилему, у якій висновок складається із заперечення підстав умовних суджень-засновків.

Простою називають дилему, у якій висновок є простим категоричним судженням.

У складній дилемі висновок представлений складним розділовим судженням.

Розглянемо схеми дилем і наведемо приклади міркувань, що відповідають цим схемам:

№ 1. Проста конструктивна дилема:

1. АВ

2. АС

3. ВС

4. С

Наприклад:

1. Сьогодні Петро або піде на заняття, або піде у бібліотеку.

2. Якщо він піде на заняття, то отримає нові знання.

3. Якщо він піде у бібліотеку, то отримає нові знання.

4. Сьогодні Петро отримає нові знання.

№ 2. Складна конструктивна дилема:

2. АВ

3. АС

4. ВD

5. СD

Наприклад:

1. Сьогодні Петро або зробить домашню вправу з англійської мови, або подивиться футбол.

2. Якщо сьогодні Петро зробить домашню вправу з англійської мови, то завтра отримає хорошу оцінку.

3. Якщо сьогодні Петро подивиться футбол, то завтра отримає незадовільну оцінку.

4. Завтра Петро отримає хорошу оцінку, або завтра Петро отримає незадовільну оцінку.

№ 3. Проста деструктивна дилема:

1. ~А~В

2. СА

3. СВ

4. ~С

Наприклад:

1. Невірно, що сьогодні по телевізору показують футбол, або баскетбол.

2. Якщо сьогодні середа, то по телевізору повинні показувати футбол.

3. Якщо сьогодні середа, то по телевізору повинні показувати баскетбол.

4. Невірно, що сьогодні середа.

№ 4. Складна деструктивна дилема:

1. ~А~В

2. СА

3. DВ

4. ~С~D

Наприклад:

1. Невірно, що сьогодні відбудеться лекція з логіки, або невірно, що сьогодні відбудеться семінар з логіки.

2. Якби сьогодні була б середа, то була б лекція з логіки.

3. Якби сьогодні був би четвер, то був би семінар з логіки.

4. Невірно, що сьогодні середа, або невірно, що сьогодні четвер.

3. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.

Білет №27.

1. Специфіка руху як способу існування матерії та простору і часу як форм буття матерії.

З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кількість і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об'єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція — це те, з чого складається світ).

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що «життя — це рух. Де немає руху, там немає життя». Рух — це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей — відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух — це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні — інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.

Але на атомному рівні рух не припиняється — електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети Сонячної системи обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух — суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух — це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.

ростір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їхньою взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їхньої зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. Простір і час — форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони:

• об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);

• пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об'єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об'єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття — це не одне і теж. Перші — найзагальніші, стабільні, абстрактні поняття. Другі — змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об'єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 — 1687) вважав простір незмінним, абсолютним.^[7] На його думку, простір — це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Ілюзії простору і часу

Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об'єктивні за своєю природою. Разом з тим, їхнє сприйняття не позбавлено і суб'єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об'єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно — віддаль між цими об'єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному — або швидше, або повільніше. Все залежить від суб'єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

2. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип у філософії Нового часу.

Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк - матеріалісти: Д. Юм, Дж.Берклі - ідеалісти). Раціоналізм (від латинського - розумний) - філософський напрям, який визнає розум основою пізнання.

Гоббс систематизував емпіризм і дав йому натуралістичне обгрунтування, якого вимагав, але не вивів Бекон. Тут для нас важливо звернути увагу на те положення, яке зайняв емпіризм по відношенню до метафізики вже при першому своєму появі. Бекон прирівняв все пізнання до нашій природній, правильно керованому наглядом і експериментами досвіду, що не знає інших об'єктів пояснення, окрім природних речей. [Фішер К.: Історія нової філософії. Іммануїл Кант і його вчення, С. 17)]] Емпіризм наштовхнувся на нерішучості труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форми знання. Ця трудність змусила емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд з певною характеристикою свідомості, логічною операцією (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірика так і не вдалися обгрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До Емпірика належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж.Берклі Д.Юм. Джон Локк дав загальним принципам картезіанського світогляду популярну форму емпірико-психологічного трактату. Тоді як метафізична тенденція цього світогляду знайшла собі тільки одного ідеалістичного послідовника в особі Берклі, антропологічно-генетична точка зору швидко і переможно застосовується до всіх проблем філософії. При цьому вирішальне значення набуває протилежність між сенсуалістичної ассоціаціоністской психологією і нативістською теоріями різного походження. Вона зберігає панівну роль у подальшому русі моральної філософії і у що знаходиться у зв'язку з нею розробці деїзму і природної релігії; найбільш рельєфне вираження ця протилежність знайшла собі в теорії пізнання, в якій послідовності і найглибший з англійських мислителів, Давид Юм, перетворив емпіризм у позитивізм, викликавши цим опозицію шотландської школи. [Віндельбанд В., С. 370-371] Юм своєю послідовністю показав, що емпіризм, розвинений логічно до кінця, веде до результатів, які небагато людей можуть змусити себе прийняти, і відкидає у всій галузі науки відмінність між розумною вірою і ймовірністю. Локк передбачив цю небезпеку. [Рассел Б., С. 841] Беззмістовність аргументів Локка намагався показати Берклі, вказуючи на довільність розрізнення пізнання через відчуття і інтуїтивного пізнання і на неможливість встановити шляхом докази який-небудь об'єктивний факт на підставі випадкового і, у всякому разі, непостійного згоди різних чуттєвих вражень. [Вундт В., С. 225] Відносини між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р. Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т. Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г. В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що весь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без направляючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обгрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковано діяльністю органів почуттів. Таким чином, емпіризм і раціоналізм приходять майже до аналогічних висновків: емпіризм припускає існування тільки одних зовнішніх явищ без об'єкта і без суб'єкта, до яких вони належать, а раціоналізм обмежується лише чистим мисленням, тобто думкою без мислячого і можливого.

3. Недедуктивні умовиводи: індукція та аналогія (традуктивний умовивід).

а) повна і неповна індукція

Поняття «індукція» має два основних значення: по-перше, індукція — це метод пізнання, який полягає у переході знання від констатації тих або інших одиничних подій (фактів дійсності) до формулювання загальних припущень, що за подібних умов ці явища знову матимуть місце; по-друге, індукцією називають умовивід, в якому з одиничних суджень-засновків виводять часткове або загальне судження-висновок (тобто рух знань відбувається від менш загального знання до більш загального).

Вирізняють два основні види індукції: повну і неповну.

Повна індукція — це індуктивний умовивід, у якому на підставі знання, що певна ознака наявна у кожного окремого предмета даної множини, робиться висновок про наявність цієї ознаки у всіх предметів цієї множини.

Розглянемо формулу повної індукції:

1. S₁ є P

2. S₂ є P

...........................

n) S_n є P

S₁, S₂ … S_n (1n∞)

Всі S є Р.

N у цій формулі позначає кількість предметів множини. У формулі є вказівка на ту обставину, що множина має складатись із обмеженої кількості елементів (1n<∞). в іншому разі ми не зможемо зробити висновок, що певну властивість має кожний об’єкт цієї множини. Наведемо приклад міркування, яке б відповідало вказаній формулі:

Перше вікно в аудиторії 276 ЦМЗ НУДПСУ має білу раму

Друге вікно в аудиторії 276 ЦМЗ НУДПСУ має білу раму

………………………………………………………….

П’яте вікно в аудиторії 276 ЦМЗ НУДПСУ має білу раму

Кількість вікон в аудиторії 276 ЦМЗ НУДПСУ обмежена і дорівнює 5

Усі вікна в аудиторії 276 ЦМЗ НУДПСУ мають білі рами.

Повна індукція є правильним із логічного погляду міркуванням, відповідно, за умови наявності лише істинних засновків, ми завжди отримаємо істинний висновок.

Неповна індукція — це індуктивний умовивід, в якому висновок про наявність певної властивості у всього класу (множини) предметів робиться на підставі знання про наявність цієї властивості лише у деяких предметів цього класу. Кількість предметів множини, як правило, полишається невідомою. На відміну від повної індукції, неповна не гарантує отримання істинного висновку за умови наявності істинних засновків, отже, вона не є логічно правильним умовиводом. Відповідно, висновок неповної індукції є ймовірнісним, тобто він може бути як істинним, так і хибним. Розглянемо формулу таких міркувань:

1. S₁ є P

2. S₂ є P

.........................

m) S_m є Р

S₁, S₂… S_m... S_n (1mn)

Всі S є Р

Наведемо приклад міркування, яке б відповідало наведеній схемі. Перед тим, як розглянути приклад, уявимо собі наступну ситуацію. На митницю поступила інформація, що певна вантажівка, яка перевозить розчинну каву (10 000 банок), окрім цього задекларованого вантажу, перевозить заборонені речовини (наприклад, наркотики). Митники можуть зробити повну або часткову перевірку цього вантажу. Якщо вони зроблять повну перевірку і не знайдуть забороненого вантажу, то їхній висновок, що вантаж є чистим буде зроблено за формулою повної індукції. Якщо вони перевірять не 10 000 банок, а менше (хоча б, навіть на одну банку) і зроблять цей же висновок, то їх міркування відповідатиме схемі неповної індукції.

1. Перша банка містить лише розчинну каву

2. Друга банка містить лише розчинну каву

…………………………………………………

100) Сота банка містить лише розчинну каву

Перша, друга... сота банка містять розчинну каву, але є й інші (9 900), які ми не перевіряли

Усі банки містять лише розчинну каву (ймовірно, що висновок істинний).

Ми припустили, що висновок неповної індукції є істинним, але існує ймовірність, що деякі банки можуть містити заборонені речовини. У такому разі виявиться, що висновок умовиводу був хибним. Для того, щоб остаточно визначитися у цьому питанні, необхідно було б перевірити усі банки. Але така перевірка забрала б багато часу, що може виявитися недоцільним. Неповна індукція не претендує на встановлення остаточної істини. її цінність полягає зовсім в іншому: вона є невичерпним джерелом гіпотез про навколишню дійсність. Існують певні математичні закономірності для неповної індукції. Якщо відома кількість предметів у множині, то можна вирахувати ступінь ймовірності істинності висновку. Наприклад, перевірка 100 банок з 10 000 дає ступінь ймовірності 1/100, перевірка 1000 банок з 10 000 дає ступінь ймовірності 1/10 і т. ін.

б) аналогія властивостей і відношень.

Аналогія (традукція) — це умовивід, в якому засновки і висновок є судженнями однакового ступеня загальності (як правило, відбувається перехід знання від одиничного до іншого (подібного до першого) одиничного). Висновок аналогії, так само як і висновок неповної індукції, має лише ймовірнісний характер, тобто він може бути як істинним, так і хибним навіть за умови наявності істинних засновків. Інакше кажучи, аналогія не є логічно правильним умовиводом. На відміну від істиннісного значення висновку неповної індукції, істиннісне значення висновку аналогії встановити набагато легше, оскільки у ньому (у висновку) йдеться не про множину предметів, кількість яких часто полишається невідомою, а, як правило, про один-єдиний предмет. Аналогія відіграє надзвичайно велику роль у науці й практичній життєдіяльності людей. За аналогією було зроблено видатні відкриття в астрономії, фізиці та інших науках.

Традиційно виділяють два види аналогій: аналогію властивостей і аналогію відношень. Аналогією властивостей є такий умовивід, в якому на підставі подібності двох предметів або двох множин предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність цих предметів або двох множин предметів в інших ознаках.

Загальна формула аналогії властивостей така:

1. S₁ має: Р₁Р₂Р₃Р_4…

2. Предмет S₂ має: Р₁Р₂Р_3…

3. Імовірно, що предмет S₂ має Р₄

Наведемо приклад:

1. Земля є планетою Сонячної системи, вона обертається навколо своєї осі, має гравітацію, магнітні полюси, атмосферу, воду, полярні шапки, біосферу.

2. Марс є планетою Сонячної системи, він обертається навколо своєї осі, має гравітацію, магнітні полюси, атмосферу (правда, більш розріджену й з іншим хімічним складом, ніж на Землі), воду але переважно у вигляді окисів, червоний колір планети є результатом окислення водою інших речовин), полярні шапки але це не лід, а замерзлий вуглекислий газ).

3. Марс має (або мав) біосферу.

Висновок цього умовиводу є ймовірнісним.

Аналогія відношень має місце тоді, коли ми уподібнюємо відношення, що існують між двома предметами (або двома множинами предметів) на основі відношень, що існують між ними (або між членами цих множин).

Загальна формула аналогії відношень така:

1. Х₁ R (У₁У₂У₃…)

2. Х₂ R (У₁У_2…)

3. Імовірно, що Х₂ R У₃

Наведемо приклад міркування, яке відповідає цій формулі:

Андрій старший за Василя, Петра і Геннадія

Дмитро старший за Василя і Петра

Ймовірно, що Дмитро старший за Геннадія

4. Основні положення віровчення ісламу та його культові особливості.

Іслам. Іслам є другою за кількістю послідовників світовою релігією

Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі — Корані. Арабською мовою ця книга називається Куран, що в перекладі означає «читання». За мусульманським переказом, зміст Корану повідав Мухаммедові сам Аллах за посередництвом ангела Джебраїла в ночних видіннях пророка. За ісламським догматом Коран існує віддавна, ніким не створений, а його небесний оригінал зберігається під престолом Аллаха. Коран поділено на 114 розділів — сур, кожна з яких складається з аятів. Слово «аят» означає знак, диво. Сури мають різний розмір і розміщені без логічного зв’язку. Найдовші сури розміщено на початку, стисліші — наприкінці. Коран написано римованою прозою, у найдавніших його частинах близькою до тієї, якою задовго до появи священної книги користувалися арабські жерці. Релігійно-догматичні, міфологічні, законодавчі матеріали Корану поділяються на кілька груп, з яких одні дуже давнього, інші — пізнішого походження. Незаперечно доведено, що найстаріші рукописи Корану можуть бути датовані VII — початком VIIІ ст. До них належить і складений за наказом халіфа Османа так званий єдиний текст Корану, який, за запевненнями богословів, є першим, що з нього робили копії.

У Корані є місця, що стосуються регламентації торгівлі, майнових, сімейно-шлюбних, моральних відносин, але головна його ідея — утвердження релігійних принципів і приписів, які стосуються обов’язків віруючих щодо Аллаха. Близько чверті Корану — це сказання про пророків, сповнені погрозою жорстокого покарання тих, хто не слухатиме вісників бога. Багато сказань мають помітні сліди запозичень з Біблії й Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нуха), Авраама (Ібрахіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусу), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Ісу). Коран запевняє, що всім «людям Писання» Аллах дав відповідний закон: Мойсеєві — Таурат, або П’ятикнижжя, Давидові — Псалтир (Забур), Христові — Євангеліє (Інджиль), Мухаммедові — Коран.

Мусульманин вірить у безсмертя душі, яка залишає тіло в день смерті, та у воскресіння в день Страшного суду. З цією вірою пов’язана віра в існування двох форм загробного життя — раю і пекла. В уяві мусульманина рай — це чудова місцевість, де вдосталь усього, про що людина мріє у цьому світі: вишукана їжа, холодна вода, ріки з молока й меду, безліч насолод. Пекло — місце мук і страждань. До раю потрапляють ті мусульмани, котрі ретельно виконують усі релігійні приписи; невірних і тих, які відійшли від віри, чекає пекло. Долю кожного визначає Аллах на Страшному суді. Він допитуватиме живих і мертвих, а вони, без одягу, з книгою в руці, де записано всі їхні діла, зі страхом чекатимуть рішення. Заступництво Мухаммеда може змінити вирок: Аллах може простити грішника. В ісламі чітко виражено віру в божественне провидіння. Без волі Аллаха жодна волосина не впаде з голови правовірного.

Мусульманський культ базується на таких основних обов’яз­ках мусульманина, так званих «стовпах ісламу»:

1. Повторення формули віри (шахада): «Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха».

2. Щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій дня, із заходом сонця і перед настанням ночі. Перед намазом — обов’язкове ритуальне обмивання водою. П’ятниця є днем колективної молитви. Цей день святий для східних народів, як день, коли було створено людину.

3. Дотримання посту (він називається саум або ураза). Протягом дев’ятого місяця за місячним календарем (місячний рік коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин зі світанку і до настання темряви не має права їсти й пити. Це він може робити лише вночі. Від посту звільняються хворі, вагітні жінки, дуже старі люди. Важливим обов’язком мусульманина є сплата податку (зак’ят) на користь бідних.

4. Зак’ят доповнюється садаком — добровільною пожертвою, яка становить 1/40 частину річного доходу.

5. Важливим ритуалом є паломництво в Мекку для каяття в гріхах і прилучення до святих — хадж. Хадж полягає у відвідуванні Мекки, головного храму Кааби (араб. — куб), поклонінні гробниці Мухаммеда в Медині. Паломництво має проходити у 12-й місяць мусульманського календаря. Цей ритуал є необов’яз­ковим, він залежить від матеріальних і фізичних можливостей людини, однак кожний мусульманин повинен прагнути його здійснити. Паломники здобувають почесне звання — «хаджі» і носять білу чалму із 12-ма складками.

Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це — спосіб життя. Важливою частиною релігійно-культової системи є шаріат (араб. шарія — належний шлях). Це — сукупність норм моралі, права, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина. Шаріат базується на Корані та Суні — священному переказі мусульман. Суна — збірка хадисів, тобто висловлювань Мухаммеда та оповідей про його діяння. Шаріат сфор­мувався протягом двох століть. На початку його формування всі дії мусульманина поділялися на два види: заборонені та схвалювані.

Білет №28.

1. Особливості суспільного виробництва. Продуктивні сили та виробничі відносини.

Продуктивні сили. Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини. Розглянемо спочатку, що являють собою продуктивні сили. У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці. Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали. Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін. Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється. Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т.д. Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва. Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактери­зувати словами Маркса з "Капіталу": машина, яка не служить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в'язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у суспільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробництва усувається предмет праці. Останній входить у суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства. Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний досвід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктивних сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з досягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами виступають суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та продукує матеріальні блага людина.

Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Виробничі відносини. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто — це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва".

2. Загальні особливості філософії постмодернізму.

Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність". В російській мові поняття "модерну" означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Тому в даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму.

Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою.

Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. Хоча термін починає вживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) і потім набуває широке поширення для характеристики нових віянь в мистецтві і літературі. Основоположні твори найвидніших теоретиків постмодернізму були написані ще в середині 70-х: Ж. Деррида і Р. Барт, наприклад, активно публікувалися на початку 70-х; М. Фуко, який зараз активно переводиться, помер в 1984 р. Ліотар поняття "постмодернізм" використовує для характеристики вже що затвердилися в суспільстві тенденцій. Російський дослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм як культурний напрям спочатку оформився в руслі постструктуралістських ідей і існував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей період він був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984), Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і ін.

Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.

Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.

2. Головні напрями сучасної релігійної філософії

В роки догматизації марксизму всяка релігійна філософія у зв'язку з войовничим атеїзмом розглядалася як реакційна. Критики марксизму з боку представників цієї філософії не залишалися у боргу і разом з обгрунтованими претензіями до діалектичного і історичного матеріалізму допускали спотворення і вульгаризацію, хоча вже в ті часи намітився і діалог марксизму з релігійними філософами. Зараз настав час по можливості неупередженого викладу і оцінки релігійно-філософських шкіл.

Сучасна релігійна філософія не є однорідною. Вона представлена сукупністю навчань (шкіл і доктрин), часом полемізуючих один з одним і пов'язаних з різними конфесіями. Головною межею релігійно-філософських навчань є що міститься в них явний або прихований доказ необхідності існування релігії і корисності її благотворного впливу на людину.

Неотомізм - це сама розроблена філософська доктрина католицької церкви, ядро неосхоластики. Її найвидніші представники: Е. Жільсон, Же. Марітен, Ю. Бохеньській, Р. Веттер, К. Войтыта (тато Римський Павло) і ін.

Основоположний принцип неотомізма розкривається у вимозі гармонії віри і розуму. Віра і розум в неотомізмі - не антиподи, а два потоки, два способи досягнення однієї і тієї ж мети - пізнання бога. Вищим актом віри є божественне одкровення, яке є також і вищим способом пізнання миру. Відштовхуючись від ідеї Хоми Аквінського, що "Віра - це божественна підказка", неотомісти виділяють три форми збагнення істини: науку, філософію, теологію. Низькою з них є наука. Вона тільки описує явища і встановлює причинно-наслідкові зв'язки між ними.

Для філософії неопротестантства характерна соціально-етична проблематика. Обговорюються проблеми значення буття людини в його відносинах з світом і Богом. Головні представники неоортодоксалізму: До. Барт, Е. Бруннер, Рейнгольд і Річард Нібури, П. Тілліх, Р. Бультман і ін. Вони претендують на відродження справжньої спадщини Реформації.

Ліберальне протестантство критикується неоортодоксами за нічим не обгрунтований оптимізм. Вони не рахують можливим суспільний прогрес вже через відсутність якого-небудь його критерію. К. Барт відкидає розуміння людини як автономного індивіда, здатного перетворити мир і створити зрештою ідеальний світовий порядок.

В XX в. в протестантстві оформилася і так звана радикальна, або нова теологія. Біля її витоків - лютеранський пастор Д. Банхоффер. Він відкидає основну тезу традиційного християнства про протилежність і несумісність земного гріховного і святого надприродного. Таке зіставлення спотворює справжнє значення християнства, оскільки Христос, будучи богочоловіком, утілює в собі єдність цих двох світів. Призначення релігії - не в тому, щоб звертатися з надією до потойбічного світу, а в тому, щоб повернути людину лицем до світу, в якому він живе.

На відміну від католицької християнської філософії, яка розвивалася, не виходячи за рамки теології, ісламська філософія була у відносній незалежності від релігійного догматизму. Саме там зародилася теорія подвійної істини, що перейшла потім від Аверроеса в європейську схоластику. В ісламській філософії велике розповсюдження отримав погляд, що істини, знайдені розумом, не знаходяться в суперечності з істинами Священного Писання, якщо ті і інші правильно розуміються. Трактування аллаха як позбавленого індивідуальності Бога все більше придбаває прихильників серед богословів, прагнучих додати ісламу релігійно-філософський характер.

3. Загальна характеристика логічного закону. Основні закони логіки.

1. Загальна характеристика законів мислення.

У широкому розумінні поняття «закон» фіксує необхідні, істотні, сталі, багаторазово повторювані зв’язки між явищами. Закони бувають різними: закони природи, юридичні закони і т. ін. Окремим видом законів є ті, що фіксують сталі зв’язки між думками.

Треба зазначити, що про існування необхідних зв’язків між предметами і явищами дійсності, і, відповідно, про наявність необхідного зв’язку між думками, які є їхнім відображенням у мисленні, люди здогадувались дуже давно. Але першим сформулював деякі закони мислення (логіки) Аристотель у IV ст. до н. е. Він підкреслив ту обставину, що дані закони мають універсальний (всезагальний) характер. Тобто, хоча ці закони і діють у сфері мислення окремої людини, насправді, вони не залежать від свідомості і волі окремих індивідів. Зрозуміло, будь-яка людина може свідомо або несвідомо порушувати логічні закони. Але це буде нічим іншим як помилкою. Якщо така людина надалі не виправить свої помилки, то вона не зможе адекватно сприймати навколишню дійсність і ефективно співпрацювати із іншими людьми. Тут можна навести наступний приклад, згадавши одного із героїв Ф.М.Достоєвського, якому дуже не подобалась істина, що «два помножене на два дорівнює чотирьом». Але незалежно від того, подобається це комусь, чи не подобається, судження: «2х2=4» не перестане бути істинним, щоб пересвідчитись у цьому, достатньо скласти дві купки по два однакові предмети у кожній, а потім порахувати загальну кількість предметів. Їх завжди буде чотири.

Закони мислення досліджуються логічними засобами. Сучасна логіка тлумачить закони мислення як завжди істинні (істинні за своєю логічною формою) судження.

2. Основні закони логіки.

У логіці за традицією визнають існування чотирьох основних законів: тотожності, заборони суперечності, виключеного третього і достатньої підстави. Перші три закони сформулював Аристотель, четвертий – німецький вчений і філософ Г.Лейбніц.

а) закон тотожності

Закон тотожності формулюється наступним чином: кожна думка (і її елементи) повинна залишатися незмінною у процесі одного і того ж самого міркування. Даний закон забороняє підміну понять у процесі міркування, а також багатозначність у науковій термінології.

Даний закон також можна сформулювати із використанням логічної символіки: «АА» (читається: «Якщо А, тоді А»,), наприклад, «якщо ми знаходимося в Києві, тоді ми знаходимося в Києві»; «АА» (читається: «Якщо і тільки якщо А, то А»), наприклад, «якщо і тільки якщо сьогодні вівторок, то сьогодні другий день тижня».

Можна навести табличне логіко-математичне визначення даного закону:

Об’єктивною основою даного закону є те, що кожний предмет є тотожним самому собі (Г.Фреге стверджував, що розуміти дві речі як тотожні можна лише тоді, коли ми маємо один і той самий предмет, який по-різному називаємо). Але, крім того, і різні предмети можна у певній мірі ототожнювати, якщо вони мають спільні властивості. Наприклад, якщо людина знає, що таке вікно, то вона зможе порахувати кількість вікон в аудиторії. Таким чином, даний закон є фундаментальним для математики, особливо для теорії множин.

б) закон заборони суперечності

Другий закон логіки також часто називають: «законом суперечності» або «законом несуперечності». Краще називати його законом заборони суперечності, оскільки саме це складає його сутність. Закон заборони суперечності можна сформулювати (вслід за Аристотелем) наступним чином: «Два судження, в одному з яких ми щось стверджуємо, а в іншому те ж саме, в той же самий час, в тому ж самому відношенні заперечуємо не можуть бути одночасно істинними і одночасно хибними.»

Часто плутають логічну суперечність (контрадикторність) і логічну протилежність (контрарність). Наприклад, маємо наступне судження: 1. «Всі люди – поети». Це судження, очевидно, є хибним. Контрарним даному судженню буде наступне: 2. «Всі люди – не поети», яке також є хибним. Контрадикторним судженню 1. буде наступне: 3. «Не вірно, що всі люди – поети». Судження 3. на відміну від судження 2. є істинним.

Даний закон має логіко-математичний запис: «~(А~А)» (читається: «Невірно, що може одночасно бути А і не-А»), наприклад, «невірно, що одночасно сьогоднішній день може бути суботою і несуботою». Представимо табличне визначення даного закону:

Даний закон має надзвичайно велике значення в практичній життєдіяльності людей. На дії цього закону, наприклад, ґрунтується юридичний принцип алібі. Якщо доведено, що підозрюваний, під час скоєння злочину знаходився не на місці злочину, а в іншому, то цим автоматично доводиться, що даний підозрюваний є невинним.

Якщо у наших знаннях з’являються суперечності, це означає, що ці знання неадекватно відображають дійсність і їх необхідно переглянути.

в) закон виключеного третього

Закон виключеного третього можна сформулювати наступним чином: «Із двох суперечливих суджень, одне завжди буде істинним, друге завжди буде хибним, а третього бути не може». Інакше кажучи, якщо певне судження є істинним, то заперечення даного судження буде хибним і, навпаки, якщо певне судження є хибним, то заперечення даного судження буде істинним. Даний закон має логіко-математичний запис: «А~А» (читається: «А або невірно, що А»), наприклад, «Ірпінь є містом Київської області, або невірно, що Ірпінь є містом Київської області».

Представимо табличне визначення цього закону:

Ми бачимо, що у його формулюванні використовується сполучник строгої диз’юнкції, тобто альтернативи виключають одна одну.

Даний закон використав Евклід для побудови своєї геометрії. Істинність теорем доводилась наступним чином: спочатку висувалось певне припущення 1 (теорема), потім робилось припущення, що судження 1 було невірним, а, натомість, вірним є судження 2, яке заперечувало судження 1. У результаті певних міркувань доводили, що судження 2 суперечить доведеним раніше положенням і тому є хибним. Тим самим Евклід доводив, що істинним є судження 1.

г) закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави був сформульований Г.Лейбніцем наступним чином: 1) «Ніщо не відбувається без причини, тобто повинна існувати необхідна причина, чому існує саме це, а не інше», або 2) «Жодне твердження не може виявитися істинним чи справедливим без достатньої підстави, чому справа відбувається саме таким, а не іншим чином, хоча у більшості випадків ці підстави полишаються для нас невідомими».

Фактично цей закон є правилом, яке ми можемо сформулювати наступним чином: «Будь-яке судження повинне мати достатню підставу, внаслідок якої воно оцінюється як істинне, а не як хибне». Прикладом дії цього закону може слугувати ситуація, коли людину просять назватися, а потім надати документ, який засвідчує особу.

Даний закон не має простої логіко-математичної формули, як попередні. Іноді стверджують, що даний закон взагалі не можливо формалізувати. Але таке твердження не відповідає дійсності. Цей закон можна формалізувати у логіці предикатів другого порядку, яку ми не розглядаємо у межах пропонованого курсу.

Окрім розглянутих вище чотирьох основних законів, у логіці існує необмежена кількість інших законів, які називаються логічними тавтологіями (завжди істинними судженнями; судженнями, що є істинними завдяки своїй формі). Серед таких законів є «закон подвійного заперечення» (цей закон має чотири формули: «~~АА», «А~~А», «~~АА» та «А~~А»); закони де Моргана («A(AB)A», «A(AB)A», «~(AB)~A~B» та «~(AB)~A~B»); закони комутативності («ABBA» та «ABBA»); закони дистрибутивності («A(BC)(AB)(AC)» та «A(BC)(AB)(AC)»); закон контрапозиції («A→B~B→~A»); закони ідемподентності («AAA» та «AAA»); асоціативності («A(BC)(AB)C» та «A(BC)(AB)C») та ін.

Окрім тавтологій існують також суперечливі (завжди хибні) і виконувані (можуть бути істинними і хибними, залежно від певного набору істиннісних значень елементарних суджень, що входять до їх складу) судження. Для того, щоб пересвідчитись, чи є те або інше судження тавтологією, суперечністю або виконуваним, необхідно вирішити його методом таблиць істинності.

Наприклад, спробуємо вирішити наступні судження: 1) (~А~В)(АВ); 2) (А~А)(В~В); 3) (~А~В)(АВ). Побудуємо для них відповідні таблиці істинності:

Таблиця для (~А~В)(АВ):

Таблиця для (А~А)(В~В):

Таблиця для (А~В)(В~А):

Таким чином, вирішивши ці судження за допомогою методу таблиць істинності, ми переконались, що судження 1) (~А~В)(АВ) є законом логіки (тавтологією); судження 2) (А~А)(В~В) є суперечністю; а судження 3) (А~В)(В~А) є виконуваним.

4. Основні напрями в ісламі, їх сутність та роль у сучасному світі.

Уже у другій половині VII ст. виникли три його напрями: хариджизм, сунізм і шиїзм. Безпосередньою причиною цього розколу були суперечки щодо принципів наслідування влади. Хариджити (араб. — повстанці) організували самостійну течію наприкінці VII ст. Вони виступали за рівність усіх мусульман незалежно від їхнього походження та кольору шкіри. За вченням хариджитів, головою релігійної громади — халіфом може стати будь-який послідовник ісламу, обраний громадою. Громада має право змістити халіфа. Проте вже в середині VIIІ ст. хариджити втратили будь-який вплив, і зараз їхні громади існують лише в Алжирі, Тунісі, Лівії та Омані.

Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів.

Суніти, спираючись на Коран і Суну, використовували концепцію ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф може одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Умови, яким повинен відповідати претендент, сформульовано богословом і правознавцем Аль-Наварді: халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим, фізично здоровим, піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів.

Шиїти вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. У VIIІ ст. таким прямим нащадком був двоюрідний брат і зять пророка Алі. Він створив свою групу шиїтів (араб. шиа — партія) та організував змову, внаслідок якої було вбито халіфа Османа, а четвертим халіфом став сам Алі. Курайшитський рід Омейядів не змирився з поразкою. У 661 р. Алі було вбито в мечеті міста Куф. Халіфом став Муавія. Він відкупився від онука Мухаммеда Хасана і розправився з його молодшим братом Хусейном, який зчинив заколот. Коли ж ніхто з воїнів не погодився брати на себе особисту відповідальність за вбивство родича пророка, Муавія винайшов форму колективного вбивства — Хусейна буквально розірвали на шматки. Його жахлива смерть стала причиною того, що Хусейна оголосили святим мучеником. Кожного року шиїти відзначають день його загибелі — Шахсей-вахсей. У цей день відбуваються урочисті процесії, учасники завдають собі ран, б’ють себе залізними ланцюгами і т. ін. Отже, шиїти вважають єдиним справжнім спадкоємцем Мухаммеда халіфа Алі та 12 його прямих нащадків — імамів. Дванадцятий імам — Мухаммед бек аль-Хасан колись таємно зник і досі переховується. Шиїти називають його очікуваним і вважають спасителем (Махді). Вони вірять, що Махді перед Страшним судом з’явиться на землю і створить царство рівності й справедливості.

Шиїти, як і суніти, визнають абсолютний авторитет Корану, а в Суні — лише ті хадиси, авторство яких належить Алі та його послідовникам. Шиїти мають і власний священний переказ — Ахбари, куди входять хадиси, пов’язані з діяльністю Алі та його наслідувачів. Принципової різниці в культовій практиці шиїтів і сунітів не існує.

\Білет 29

1. Матерія як філософська категорія. Специфіка структурних рівнів організації матерії.

Мате́рія (з грецьк. матер - мати) — мати всього сущого, філософська категорія для позначення (об'єктивної) дійсності (реальності), яку люди здатні пізнати через відчуття і яка проте існує (об'єктивно) незалежно від них. Все суще, все об'єктивно існуюче являє собою різні форми існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ являє собою матерію у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

У сучасній науці в основі уявлень про будову матеріального світу лежить системний підхід, згідно з яким будь-який об'єкт матеріального світу, будь то атом, планета і т.д. може бути розглянуто як система - складне утворення, що включає складові частини, елементи і зв'язки між ними. Елемент у даному випадку означає мінімальну, далі неподільну частина даної системи.

Сукупність зв'язків між елементами утворює структуру системи, стійкі зв'язки визначають упорядкованість системи. Зв'язки по горизонталі - координуючі, забезпечують кореляцію (узгодженість) системи, жодна частина системи не може змінитися без зміни інших частин. Зв'язки по вертикалі - зв'язки субординації, одні елементи системи підкоряються іншим. Система має ознаку цілісності - це означає, що всі її складові частини, поєднуючись у ціле, утворюють якість, що не зводиться до якостей окремих елементів. Згідно сучасним науковим поглядам всі природні об'єкти є впорядковані, структуровані, ієрархічно організовані системи.

У самому загальному сенсі слова «система» означає будь-який предмет чи будь-яке явище оточуючого нас світу і являє собою взаємозв'язок і взаємодія частин (елементів) в рамках цілого. Структура - це внутрішня організація системи, яка сприяє зв'язку її елементів в єдине ціле і надає їй неповторні особливості. Структура визначає впорядкованість елементів об'єкта. Елементами є будь-які явища, процеси, а також будь-які властивості і відносини, що знаходяться в якій-небудь взаємного зв'язку і співвідношенні один з одним.

У розумінні структурної організації матерії велику роль грає поняття «розвиток». Поняття розвитку неживої і живої природи розглядається як необоротне спрямована зміна структури об'єктів природи, оскільки структура виражає рівень організації матерії. Найважливіша властивість структури - її відносна стійкість. Структура - це загальний, якісно певний і відносно стійкий порядок внутрішніх відносин між підсистемами тієї чи іншої системи. Поняття "рівень організації" на відміну від поняття "структура" включає подання про зміну структур та її послідовності в ході історичного розвитку системи з моменту її виникнення. У той час як зміна структури може бути випадковим і не завжди має спрямований характер, зміна рівня організації відбувається необхідним чином.

Системи, які досягли відповідного рівня організації і мають певну структуру, набувають здатність використовувати інформацію для того, щоб за допомогою управління зберегти незмінним (або підвищувати) свій рівень організації та сприяти стабільності (або зменшення) своєї ентропії (ентропія - міра безладдя). До недавнього часу природознавство, та інші науки могли обходитися без цілісного, системного підходу до своїх об'єктів вивчення, без урахування дослідження процесів утворення стійких структур і самоорганізації.

Завдання синергетики - з'ясування законів побудови організації, виникнення упорядкованості. На відміну від кібернетики тут акцент робиться не на процесах управління та обміну інформацією, а на принципах побудови організації, її виникнення, розвитку та самоусложненія (Г. Хакен). Питання про оптимальну впорядкованості та організації особливо гостро стоїть при дослідженнях глобальних проблем - енергетичних, екологічних, багатьох інших, які потребують залучення величезних ресурсів.

2. Філософські підходи до осмислення економічної діяльності. Філософське розуміння грошей.

3. Другорядні закони логіки.

4. Основні причини виникнення неорелігійних рухів в Україні. Класифікація неорелігій.

Палітра нетрадиційної релігійності у сучасній Україні дуже розмаїта. Нетрадиційні вірування особливо активно поширювались на теренах України в роки «горбачовської перебудови» і в перші роки незалежності, тобто з відродженням ролі релігії та церкви в суспільному і громадському житті нації. При цьому православна церква, а також інші традиційні церкви сприймалися певною частиною людності, зокрема молоддю, як носії офіціозу і завуальоване представництво державної влади. Певному успіху нетрадиційних релігій в Україні сприяли також їхні новизна, оригінальність вірувань, екзотичність обрядів і молитовних відправ. Зазначена класифікація неорелігій в Україні умовна. Проте вона покликана полегшити орієнтацію в океані нетрадиційних рухів і сект. Більшість з них перебувають лише в зародку (група неорухів китайського й японського походження), однак більшість уже відома в Україні своєю "діяльністю. З'явившись в Україні як частина світового релігійного процесу, нетрадиційні вірування успадкували ті риси, які характеризують неорухи взагалі і в будь-якій країні. Найсуттєвішим для неорелігій є те, що вони не обмежені рамками однієї релігії і певною мірою спрямовані на міжрелігійний синтез. Підвищена здатність до універсалізму і синкретизму — головна особливість більшості сучасних релігійних рухів. Ці релігії в головній тенденції нагадують двохтисячолітньої давності християнство, яке ввібрало в себе здобутки сучасної йому епохи, акумулювавши їх і витворивши універсальну систему ідей, цінностей, принципів світорозуміння та світоставлення. За своїми організаційними принципами неорелігії є дуже відкритими, оскільки об'єднують людей на основі добровільності, незалежно від їхніх віку, раси, національності, статі, віросповідання, соціального стану, професії чи роду занять, політичних переконань, освіти тощо. Крім загальних характеристик, наявним в Україні релігійним неорухам притаманні й певні специфічні ознаки. Останнє визначається передусім умовами, в яких функціонує неомістицизм, і водночас особливостями суб'єкта, що сприймає віровчення будь-якого напряму. Якщо в Європі та Америці неорелігії з'явилися за умов послаблення традиційної релігійності і тому стали наслідком занепаду авторитету традиційних церков і сект, то у нас поява неомістицизму збіглася з періодом релігійного відродження, а тому може розглядатися і як наслідок кризи традиційних релігій, водночас як прояв піднесення та плюралізації релігійного життя. Порівнюючи темпи поширення неорелігій в Україні та інших країнах, слід зазначити відносну стриманість цього процесу. Це пояснюється тим, що після періоду тривалої так званої безрелігійності з «дозволом» відкрито вірити в Бога більшість людей звернулася до звичних релігій — християнства, іудаїзму, ісламу. Крім того, для країн Заходу неокульти були мовно адаптовані, що певною мірою визначило вибуховість їх для релігійного життя.

Білети №30.

1. Специфіка рівнів (емпіричного та теоретичного) і відповідних ним методів наукового пізнання.

2. «Філософія серця» у Г. Сковороди і П. Юркевича.

“Православна релiгiйна фiлософiя i “фiлософiя серця” П.Юркевича” присвячений розгляду спiввiдношення вiри i розуму в фiлософiї П.Юркевича, а також ролi серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi. Творчiсть П.Юркевича аналізується в контекстi релiгiйно-фiлософської, зокрема духовно-академiчної фiлософiї ХIХ ст. Зазначено, що фiлософський теїзм православ’я, представником якого був П.Юркевич, спрямований на примирення знання i вiри через розмежування їх сфер, а також на модернiзацiю православної вiри шляхом iнтеграцiї релiгiї i фiлософiї. Доведено, що П.Юркевич, виходячи з досвiдного грунту православ’я i захищаючи його iнтереси, насправдi вiльний вiд релiгiйного провiнцiалiзму, у своєму прагненнi рацiоналiзувати вiру тяжiє до захiдної богословської традицiї. Мислитель розвинув погляди на вiру як на особливу пiзнавальну силу людського духу, яка, утверджуючись переважно в серцi, знаходить опертя й у розумi. Вiн не приймає Кантового визнання вiри слiпою i несвiдомою, вважаючи, що вiра народжується не тiльки iз суб’єктивних потреб людини, але також iз пiзнання природи речей; вона доповнює прогалини точного знання i засвоєння її iстин вимагає серйозної розумової працi. З огляду на це дисертант не погоджується з висновками Д.Чижевського про те, що П.Юркевичевi не вдалося обгрунтувати згоду знання i вiри в однiй свiдомостi, та Г.Шпета, який вважає, що П.Юркевич у намаганнi проникнути з допомогою вiри до цiльного знання потопив розум у серцi, во iм’я серця принизив розум. Доводиться, що узгодженiсть знання i вiри в концепції П.Юркевича зумовлена самою природою фiлософського пiзнання, яке має синтетичний характер, тобто постає взаємодiєю рацiональних, емпiричних та емоцiйно-мiстичних чинникiв. Вiдповiдно, розум не принижений, а тлумачиться як сукупнiсть рiзноманiтних пiзнавальних сил людини.

Коротка iсторiя серця як своєрiдної гносеологiчної категорiї у свiтовiй i вiтчизнянiй духовнiй традицiї. Вказано, що напрацювання української “фiлософiї серця” відповідають найновішим досягенням науки у підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування нової парадигми сприйняття свiту. Емотивний, суб’єктивно-пристрасний бiк свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється цiннiсне пiзнання — це, можна сказати, сучасний замiнник поняття “серце”, як воно виступає в багатьох українських мислителiв-кордоцентристiв, в тому числi i в П.Юркевича. Порiвняльний аналiз “фiлософiї серця” П.Юркевича i Г.Сковороди показав, що в символiчно-образному стилi мислення Г.Сковороди серце є метафорою, а в рацiонально-метафiзичних побудовах П.Юркевича воно набирає характеру фiлософського концепту. Спираючись на авторитет Св.Письма, а також використовуючи результати наукових дослiджень в галузi психологiї та фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пiзнання.

Вчення П.Юркевича про роль серця у пiзнаннi може бути виражене у двох найважливiших тезах:

1) серце виражає i розумiє такi душевнi стани, якi в силу своєї духовностi й життєвостi недоступнi для вiдстороненого знання розуму, тобто переживання свiту багатше вiд знання про нього;

2) щоб стати дiяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути до серця й увiйти в цiлiсний стан душi, отже процес пiзнання включає в себе й вiдношення до пiзнаваних явищ, що означає єднiсть гносеологiчного й аксiологiчного пiдходiв в осмисленнi дiйсностi.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

3. Доведення і спростування з погляду логіки.

4. Законодавство України про свободу совісті.

Відповідно до Конституції, чинного законодавства України та норм міжнародного права, визнаних Україною, держава забезпечує соціальну справедливість, рівність, захист прав і законних інтересів громадян, в тому числі незалежно від їх ставлення до релігії. Так, ст. 35 Конституції України надає кожному громадянину право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або несповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Конституція і законодавство України про свободу совісті визначає, з одного боку, обов'язки держави щодо релігійних організацій чи відношення до релігії, а з іншого - обов'язки особи чи релігійних організацій перед державою і суспільством. Так, здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Разом з цим в Конституції України підкреслюється, що ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Держава гарантує кожному громадянинові право на свободу совісті, яка включає в себе свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм розсудом і свободу одноособово чи разом з іншими особами сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Держава гарантує також рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі та ненависті чи образа почуттів громадян тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Ряд гарантій реалізації права на свободу совісті встановлено в сфері освіти та виховання дітей. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дитей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Відповідно до Конституції України, законів України "Про освіту"' та "Про свободу совісті та релігійні організації" церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Державні учбово-виховні заклади в Україні мають світський характер. Доступ до різних форм і рівнів навчання надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. В той же час громадяни можуть навчатися релігійним віровченням та здобувати релігійну освіту індивідуально або іншими шляхами, вільно обираючи мову. З цією метою релігійні організації можуть, відповідно до їх внутрішніх настанов, створювати учбові заклади і групи, проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається у користування. Викладачі віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів в дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідають релігії та віруючих інших віросповідань.

Релігійним організаціям гарантується проведення наукових досліджень без будь-яких обмежень, в тому числі тих, що фінансуються державою. Не допускається обмеження на пропаганду їх резуль-татів або включення до загальноосвітніх програм за ознакою їх відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії чи атеїзму.

При здійсненні Україною державної політики щодо релігії і церкви держава виходить з принципу відокремлення релігійних організацій і церкви від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, яка здійснюється в межах закону, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Жодна релігія не може бути визнана державною як обов'язкова.

Разом з тим держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносич взаємної релігійної і світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповідають або не сповідають релігію, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями, поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. З метою забезпечення нормальної діяльності релігійних організацій і церкви, проведення ними культурних та обрядових заходів, навчання та наукових досліджень здійснюється процес врегулювання державно-церковних відносин. Церкві повертаються культові споруди, а в ряді випадків релігійним організаціям передаються споруди, які є визначними пам'ятками історії та культури, що тривалий час утримуються державою і використовуються з культурно-освітньою метою.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але відіграють значну роль у духовному відродженні суспільства, піклуються про хворих, знедолених, інвалідів , беруть участь у благодійницькій та іншій суспільне корисній діяльності