2. Світоглядні риси, представники та періоди розвитку філософії Відродження.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

3. Основні види безпосередніх умовиводів.

1. Безпосередні умовиводи.

Безпосередні умовиводи можна робити із простих і складних суджень. Із простих атрибутивних суджень безпосередні умовиводи робляться або завдяки логічним операціям (трансформації суджень), або через їх відношення (у «логічному квадраті»).

Безпосередні умовиводи через трансформацію суджень можна отримати завдяки операціям перетворення суджень або обернення суджень. Схеми таких умовиводів ми детально розглянули у темі «Судження як форма мислення», коли розглядали операції над судженнями, тому тепер обмежимось лише їхньою загальною характеристикою.

Загальне правило для таких умовиводів полягає в тому, що термін, не розподілений в засновку, не може бути розподіленим і у висновку.

Ми можемо отримати наступні умовиводи через обернення суджень:

1). Із загально-стверджувальних суджень-засновків ми можемо отримати або частково-стверджувальні судження-висновки (якщо у висхідних судженнях розподілений лише суб’єкт), або загально-стверджувальні судження-висновки (якщо у висхідних судженнях розподілені і суб’єкт, і предикат).

Зрозуміло, що у першому судженні розподілений лише суб’єкт, тому отримали частково-стверджувальний висновок.

Із частково-стверджувальних суджень-засновків ми можемо отримати або частково-стверджувальні судження-висновки (якщо у висхідних судженнях не розподілені ні суб’єкт, ні предикат), або загально-стверджувальні судження-висновки (якщо у висхідних судженнях розподілений предикат).

Із загально-заперечних суджень-засновків ми можемо отримати лише загально-заперечні судження-висновки, оскільки у висхідних судженнях розподілені і суб’єкт, і предикат.

Із частково-заперечних суджень-засновків шляхом обернення ми не можемо отримати висновок, оскільки у висхідних судженнях не розподілений суб’єкт, отже він не може стати предикатом висновку.

Через операцію перетворення суджень ми можемо отримати наступні умовиводи:

Із загально-стверджувальних суджень-засновків отримаємо загально-заперечні судження-висновки.

Із загально-заперечних суджень-засновків отримаємо загально-стверджувальні судження-висновки.

Із частково-стверджувальних суджень-засновків отримаємо частково-заперечні судження-висновки.

Із частково-заперечних суджень-засновків отримаємо частково-стверджувальні судження-висновки.

У силогізмі за логічним квадратом зв’язок між засновком і висновком (представленими простими категоричними судженнями) відображають відношення контрадикторності, контрарності, субконтрарності і підкорення.

Детально ми розглянемо лише ті силогізми за логічним квадратом, які базуються на відношеннях контрадикторності (суперечності), оскільки саме вони набули найбільшого поширення у науці і практиці. Для решти відношень, ми обмежимось лише загальною характеристикою, тим більше, що їхні схеми ми вже розглядали у попередній темі.

Згадаємо, що за логічним квадратом у відношеннях контрадикторності перебувають судження виду: А-О; Е-І. Такі судження не можуть бути одночасно істинними і одночасно хибними.

Між А-О виникають наступні структури:

1. Якщо А, то не-О. Наприклад, якщо вірно, що всі фізики – вчені, то невірно, що деякі фізики не є вченими.

2. Якщо не-А, то О. Наприклад, якщо невірно, що всі люди є вченими, то вірно, що деякі люди не є вченими.

3. Якщо О, то не-А. Наприклад, якщо вірно, що деякі люди не є студентами, то невірно, що всі люди є студентами.

4. Якщо не-О, то А. Наприклад, якщо невірно, що деякі заочники не є студентами, то вірно, що всі заочники є студентами.

Між Е-І виникають наступні структури:

1. Якщо Е, то не-І. Наприклад, якщо вірно, що всі корови не є хижаками, то невірно, що існують деякі корови, які є хижаками.

2. Якщо не-Е, то І. Наприклад, якщо невірно, що всі люди не палять, то вірно, що деякі люди палять.

3. Якщо І, то не-Е. Наприклад, якщо вірно, що деякі ссавці є хижаками, то невірно, що всі ссавці не є хижаками.

4. Якщо не-І, то Е. Наприклад, якщо невірно, що деякі коти є собаками, то вірно, що жоден кіт не є собакою.

Враховуючи, що кожне судження: А, Е, І, О може перебувати у трьох типах відносин із іншими, відповідно, з кожного із них можна зробити по три висновки. Розглянемо такі типи відносин на прикладі загально-стверджувальних суджень (виду А):

Якщо А істинне (наприклад: всі шимпанзе – мавпи), то отримаємо наступні види суджень:

І істинне (наприклад: деякі шимпанзе – мавпи);

Е хибне (наприклад: всі шимпанзе – не мавпи);

О хибне (наприклад: всі шимпанзе – не мавпи).

Якщо А хибне (наприклад: всі шимпанзе – тигри), то отримаємо наступні види суджень:

І невизначене (може бути істинним або хибним) (у нашому прикладі І буде хибним: деякі шимпанзе – тигри);

Е невизначене (може бути істинним або хибним) (у нашому прикладі Е буде істинним: всі шимпанзе – не тигри);

О істинне (у нашому прикладі: деякі (мається на увазі, що, можливо, і всі) шимпанзе – не тигри).

Наведемо загальну схему всіх можливих відносин, що існують між судженнями: А, Е, І, О за логічним квадратом, користуючись якою, можна буде робити безпосередні умовиводи:

	А	Е	І	О
А і - х	-----	х - н	і – н	х – і
Е і - х	х – н	-----	х – і	і – н
І і – х	н – х	х– і	-----	н – і
О і - х	х – і	н - х	н – і	-----

Де і – істина;

х – хиба;

н – невизначено.

Безпосередні умовиводи можна робити також із простих релятивних суджень за допомогою логічних операцій обернення, перетворення або їхніх комбінацій. Оскільки ми розглянули їхні схеми у попередній темі, то тут ми їх розглядати не будемо. Зазначимо лише, що висновок у таких умовиводах випливає із загального характеру відношення R між суб’єктами х, у. Якщо, наприклад, встановлено, що х більше ніж у, то тим самим встановлено, що у менше ніж х.

Наприклад:

5>4

4<5

Якщо ж встановлено, що х – батько у, то тим самим встановлено, що у є сином х.

Ми можемо робити безпосередні умовиводи не лише із простих, але також й із складних суджень. Видів таких умовиводів існує необмежена кількість.

Існує загальне правило для таких умовиводів, - з одного складного судження можна вивести безпосередньо інше судження, якщо такі судження є еквівалентними (тобто, якщо їх поєднати за допомогою сполучника еквіваленції, то отримаємо завжди істинне судження). Іншими словами, поєднання таких судження (за допомогою сполучника еквіваленції) є логічними законами (вони є істинними лише завдяки своїй логічній формі). Основні схеми таких міркувань ми розглянули у попередній темі, коли розглядали трансформацію складних суджень.

Наприклад, ми можемо отримати наступний умовивід:

1. (АВ).

2. (АВ).

1. Неправда, що Дмитро працює юристом і, що Сергій працює економістом.

2. Неправда, що Дмитро працює юристом, або неправда, що Сергій працює економістом.

У вигляді складного судження наше міркування виглядало б так: (АВ)(АВ). Читалося б воно так: якщо і тільки якщо неправда, що Дмитро працює юристом і що Сергій працює економістом, тоді неправда, що Дмитро працює юристом, або неправда, що Сергій працює економістом.

3. Українське православ*я: історія та сучасний стан.

 Після остаточного переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха в 1686 р. православна церква в Україні аж до ХХ ст. була частиною Російської православної церкви (РПЦ) за винятком окремих регіонів — Правобережну Україну було приєднано до Росії наприкінці XVIII ст., а 1839 року українців—греко-католиків Правобережжя насильно інкорпорували до РПЦ. Галичина, Закарпаття та Буковина об’єдналися з іншими українськими землями у складі СРСР тільки в середині ХХ ст.

Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість архієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церковників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії. Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади 1621 р.) виконував українець Стефан Яворський; останнім святим, канонізованим РПЦ у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила бого­службової, освітньої, культурної практики РПЦ. З другого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організаційні, богослужбові, культурні особливості українського православ’я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичайною єпархією РПЦ.

У ХІХ ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована 1819 р. на місці ліквідованої 1817 р. Києво-Могилянської академії. З неї вийшли видатні представники духовно-академічної філософії — О. Новиць­кий, П. Авсєнєв, П. Юркевич та ін., які серйозно вплинули і на українську, і на російську культуру. Протягом XVIII ст. царський уряд використовував православну церкву як знаряддя русифікації. У середині ХІХ ст. почалися спроби українізації православ’я — спершу культурної — у частині мови богослужіння, обрядів, традицій, а з початку ХХ ст. — і організаційної. Перші пе­реклади Святого Письма та перші проповіді українською мовою з’явилися в Росії ще за часів заборони української мови. У 1903 р. Лондонське біблійне товариство видало повний переклад Біблії українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким.

Після російських революції та перевороту 1917 р. серед українських віруючих і духовенства почався рух за відновлення автокефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголосила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Всеукраїнського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керівництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвяченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. Унаслідок цього, а також через постійні утиски комуністичної влади, на ІІІ Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася.

У другій половині ХХ ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі на теренах Північної Америки та Західної Європи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха.

У СРСР православна церква в Україні була підрозділом РПЦ і очолювалась у межах УРСР екзархом Московського Патріарха. На відміну від царської Росії православ’я в СРСР не було офіційною державною релігією, проте в окремих регіонах України РПЦ отримувала державну підтримку в боротьбі проти греко-като­ликів (Галичина і Закарпаття), а в цілому по Україні — як знаряддя русифікації.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. з лібералізацією суспільного життя в СРСР почався рух за відновлення УАПЦ. Проте через активну протидію Московського патріархату, брак рішучої підтримки з боку Української держави та непорозуміння між вищим духовенством в Україні прагнення українських мирян і духовенства за останні 10 років так і не були реалізовані. У лютому 1989 р. в Україні виник Ініціативний комітет за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація Патріарха — глави Української православної церкви в США митрополита Мстислава. У відповідь у січні 1990 р. РПЦ перетворила підлеглі їй єпархії в Україні на автономну, але підпорядковану Московському Патріархові Українську православну церкву. Між УПЦ та УАПЦ почалося активне суперництво за парафії та єпархії, які могли переходити від однієї церкви до іншої.

Для виправлення становища в червні 1992 р. з ініціативи глави УПЦ митрополита Філарета та глави УАПЦ Патріарха Мстислава відбувся Об’єднавчий собор, який утворив на базі УПЦ та УАПЦ Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте частина єпископів та мирян як УПЦ, так і УАПЦ не підтримали рішень цього Собору. Московський патріархат 1992 р. провів у Харкові єпископські збори, на яких замість митрополита Філарета главою УПЦ було обрано митрополита Володимира. Нині УПЦ — найбільше християнське об’єднання України. Воно має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів.

Собор УАПЦ у вересні 1994 р. обрав главою церкви Патріарха Димитрія. Зараз УАПЦ має в Україні 1200 парафій, із них 1100 — в Галичині. У жовтні 1995 р. собор УПЦ—КП обрав главою церкви Патріарха Філарета. Ця церква налічує в Україні та за кордоном 1500 парафій. Канонічність (законність) УАПЦ та УПЦ—КП не визнається помісними православними церквами (названі церкви не слід плутати з Українською православною церквою в Канаді та Українською православною церквою в США, які діють під егідою вселенського патріарха). Згідно з церковною традицією, у кожній країні повинна бути окрема, єдина помісна православна церква, тому ситуація, коли на роль такої претендують аж три українські православні церкви, визнається більшістю віруючих ненормальною.

Білет №22.