3. Два шляхи розвитку молодих національних держав. Соціально-економічні перетворення в країнах, що розвиваються

Соціально-економічні уклади у країнах, які визволилися

У переважній більшості країн, що розвиваються, немає способу виробництва, який би безроздільно панував, але є провідний соціально-економічний уклад. Напередодні і в перші роки після досягнення політичної незалежності загальна картина складалася так.

Майже скрізь значні позиції зберіг общинний уклад. У ряді країн, особливо в Африці, він виступає в родоплемінній формі, Цей уклад, що грунтується на общинній власності і натураль­ному господарстві, в період колоніалізму (а в ряді країн трохи раніше) зазнав впливу товарно-грошових відносин і соціального розшарування і поступово модифікувався. Він вже переріс або переростає в одних випадках у дрібнотоварний уклад, представ­лений господарствами селян і ремісників, які грунтуються на приватній власності і особистій праці, в інших випадках — у фео­дальний або напівфеодальний уклад, що грунтується на фео­дальній власності і різних формах докапіталістичної ренти. На конкретно-історичні умови трансформації цих укладів дуже впливає капіталізм, іноземний і місцевий. Нарешті, особливе місце в більшості країн, які розвиваються, зайняв державний сектор — специфічний суспільно-економічний уклад, що грунтує­ться на державній власності і має різні тенденції розвитку: у країнах, що йдуть по капіталістичному шляху, він дедалі біль­ше набуває рис державного капіталізму, у країнах соціалістичної орієнтації поступово набуває нового соціально-економічного змі­сту, який включає антикапіталістичну тенденцію.

У більшості країн, що розвиваються і йдуть по капіталістич­ному шляху, докапіталістичні уклади кількісно переважають. Капіталістичний уклад, певним чином впливаючи на ці уклади, перетворився у провідний уклад. Іноземний монополістичний ка­пітал заінтересований у розвитку капіталістичних форм госпо­дарства, а також у консервації традиційних відсталих суспільно-економічних укладів, які він лише пристосовує до імперіалістич­ної експлуатації.

Соціальна структура суспільства, що грунтується на багато­укладній економіці, дуже складна: її утворюють класи, які давно Зникли в розвинутих капіталістичних країнах, і, крім того, буржуазія і пролетаріат дещо відрізняються від відповідних класів У країнах Західної Європи і США.

Капіталістичний розвиток країн, що визволилися

У багатьох країнах, що розвиваються, соці­ально-економічна структура і співвідношен­ня класових сил визначили на сучасному етапі розвиток їх по капіталістичному шляху. Рух цих країн шляхом капіталістичного розвитку має певні елементи буржуазного прогресу тією мірою, в якій складаються велике національне виробництво і внутрішній ринок. Але він вод­ночас означає нагромадження властивих капіталізму соціальних суперечностей. Тут неминучі пауперизація селянства і дрібної буржуазії, жорстока експлуатація робітничого класу, процес кон­центрації і централізації національного капіталу, наростання соціальних контрастів. Причому все це відбувається в умовах експлуатації з боку іноземних імперіалістичних монополій, яка позначається на всіх формах капіталістичного розвитку.

На капіталістичному шляху більшість країн, що розвиваю­ться, практично не може подолати економічної відсталості і за­лежності від імперіалістичних країн, бо вони продовжують втра­чати більшу частку національного доходу і обмежені в праві розпоряджатися значною частиною ресурсів в інтересах свого господарства. На становищі цих країн негативно позначаються потрясіння світового капіталістичного господарства, які поси­люються нині. Всілякі кризові явища і загострення соціально-економічних суперечностей — така характерна риса розвитку цих країн.

Проте багато визволених країн відхиляють капіталістичний шлях розвитку і ставлять своєю метою побудову суспільства, вільного від експлуатації, орієнтуються на побудову соціалізму.

Нскапіталістичний шлях розвитку молодих країн

Завоювання політичної незалежності озна­чає, що національно-визвольна революція зробила дуже важливий, але лише перший крок; вона не вичерпала всіх своїх завдань. Ця революція покликана здійснити ряд демократичних за своїм змістом перетворень, а саме:

- зламати колоніальну економічну структуру, ліквідувати па­нуючий стан іноземного монополістичного капіталу, перемогти різні замасковані форми політичного контролю з боку імперіа­лізму;

- підірвати економічні позиції місцевих сил, які є соціальною базою імперіалістичного панування (феодали, вожді племен, проімперіалістична бюрократична верхівка тощо), знищити до­капіталістичні форми експлуатації, пережитки архаїчних відно­син (кастова система, племінна ворожнеча);

- демократизувати суспільно-політичне життя, посилити конт­роль трудящих над органами державної влади, ввести демокра­тичні свободи і зміцнювати їхні гарантії.

Тільки на цій основі можна добитися швидкого економічного зростання, досягти сучасного рівня продуктивності праці і різко підвищити національний доход на душу населення.

На XXV з'їзді КПРС Л. І. Брежнєв відмічав глибокі прогре­сивні зміни, які відбулися в цих країнах: «Які головні напрями змін за останні роки в багатьох країнах, що визволилися? Це — перенесення центру ваги в розвитку промисловості на державний сектор, ліквідація феодального землеволодіння, націоналізація іноземних підприємств, спрямована на встановлення ефектив­ного суверенітету молодих держав над своїми природними ре­сурсами, формування власних кадрів. Словом, наперекір труд­нощам у цій частині світу відбуваються глибокі прогресивні зміни. Це, звичайно, процес історичної ваги» ¹.

Розвиток національно-визвольної революції по висхідній лі­нії означає рух некапіталістичним шляхом, який закладає перед­умови для наступного переходу до соціалізму,— в міру створен­ня необхідної матеріально-технічної бази і перетворення соціаль­но-класової структури суспільства. Такі перетворення почалися в ряді країн Африки і Азії, які заявили про свою соціалістичну орієнтацію.

Можливість розвитку раніше відсталих народів за певних умов по некапіталістичному шляху була обгрунтована в працях класиків марксизму-ленінізму і підтверджена досвідом радян­ських національних республік і МНР. Узагальнюючи підсумки перших років соціалістичного будівництва в СРСР, В. І. Ленін встановив, що перехід ряду народів до соціалізму, минаючи ка­піталізм, є об'єктивною закономірністю суспільного розвитку в епоху імперіалізму і пролетарських революцій. За допомогою пролетаріату передових країн, вказував В. І. Ленін, відсталі краї­ни можуть перейти до соціалістичного ладу «...і через певні ступені розвитку — до комунізму, минаючи капіталістичну стадію розвитку» ².

¹ Матеріали XXV з'їзду КПРС, с. 13.

² Ленін В. І. Повн. зібр. творів, т. 41, с. 234.

Зрослий вплив світової соціалістичної системи, ослаблення позицій імперіалізму, крах колоніальної системи зробили нека-піталістичний шлях можливим для багатьох країн і народів. У тих країнах (що визволилися від колоніального стану), в яких капіталістичний розвиток досяг первісного або середнього рівня, також є можливість перервати цей процес і вибрати соціалістич­ну орієнтацію, яка дає можливість ліквідувати залежність від світового капіталістичного господарства.

Некапіталістичний шлях розвитку відповідає корінним інте­ресам трудящих, величезної більшості населення країн, що роз­виваються.

Проведення глибоких демократичних перетворень у країнах, що розвиваються, дуже утруднене на шляху капіталістичного розвитку, а отже, утруднене на цьому шляху й переборення на­явного розриву в рівнях економічного розвитку між промислово розвинутими і відсталими державами. Таким чином, країни, які справді прагнуть перебороти цей розрив, природно, вдаються до некапіталістичних методів створення прогресивної матеріаль­но-технічної бази і перетворення соціально-економічної структу­ри (розвиток державного сектора, планування, втручання у відносини капіталістичної власності).

Специфіка власне некапіталістичного шляху полягає в тому, що процес трансформації багатоукладної економіки свідомо спря­мовується так, що поступово створюються умови для переходу до соціалістичного будівництва. Отже, некапіталістичний шлях є соціалістичною орієнтацією прогресивних суспільних сил і в галузі внутрішнього розвитку, і в сфері міжнародних зв'язків. Необхідна умова некапіталістичного шляху — розвиток і зміц­нення відносин з країнами світової соціалістичної системи. Він несумісний з антикомунізмом.

Некапіталістичний шлях розвитку не ідентичний безпосеред­ньому переходу до соціалізму, для якого в багатьох країнах, що визволилися, ще немає достатніх умов. Він не виключає більш або менш тривалого існування в обмежених межах під контро­лем держави капіталістичного сектора господарства і викори­стання національного та іноземного капіталу в інтересах роз­витку національного господарства, індустріального зростання і посилення суспільного характеру виробництва. Важливо в зв'яз­ку з цим відмітити, що навіть в умовах більш розвинутої еко­номіки післяреволюційної Росії В. І. Ленін підкреслював необ­хідність пошуку посередніх ланок, які «здатні полегшити пере­хід від патріархальщини, від дрібного виробництва до соціаліз­му» ^!. Звичайно, при диктатурі пролетаріату забезпечити контроль над іноземним і національним капіталом було значно легше. Але ленінське положення має й ширше значення. По некапіталі-стичному шляху в ході певного історичного процесу розвиваю­ться і матеріально-виробничі передумови, а також і пролетарі­ат — головна соціальна опора руху до соціалізму і його союз­ник — трудове селянство.

Некапіталістичний шлях розвитку не позбавлений труднощів і суперечностей. Але тільки на цьому шляху народи колишніх колоній і напівколоній можуть добитися повної перемоги.

Проблема ліквідації панування іноземних монополій

Система економічних і політичних заходів, спрямована на обмеження, витіснення і лік­відацію позицій іноземного капіталу, є од­ним із стержневих напрямів соціально-еко­номічних перетворень, бо вона найбільш безпосередньо пов'язана і з боротьбою за економічну незалеж­ність від імперіалізму, і з розмежуванням соціально-політичних сил у країні, і з її зовнішньополітичною орієнтацією. З того, наскільки глибокі, послідовні й ефективні прийняті в цьому на­прямі заходи, можна робити висновок, якою мірою антиімперіа­лістична тенденція, властива першому етапу національно-визвольної революції, переростає в антикапіталістичну, специфічну для некапіталістичного шляху розвитку.

¹ Ленін В. /. Повн. зібр. творів, т. 43, с. 209.

Найбільш радикальним засобом досягнення цієї мети є на­ціоналізація іноземної монополістичної власності. Викорчовую­чи економічну основу впливу іноземного капіталу всередині краї­ни, націоналізація іноземної монополістичної власності зміцнює позиції державного сектора в економіці країн, що розвиваються. Націоналізувавши основні засоби виробництва — командні ви­соти економічної системи: велику промисловість, електростанції, транспорт і зв'язок, а також банки, держава дістає важливі ва­желі впливу на весь господарський розвиток.

На рубежі 60 — 70-х років багато країн, що розвиваються, почали новий наступ на позиції монополій. Широким фронтом прокотилася хвиля націоналізації іноземної власності, особливо компаній, яким були здані в концесію земля та її надра і які найбільш явно ущемляють національний суверенітет країн, що розвиваються.

Проте форми і строки націоналізації іноземної монополістич­ної власності залежать від конкретних історичних умов розвитку країни і співвідношення класових сил.

Тривалий період діяльності іноземного монополістичного ка­піталу в ряді країн, використання його в точно визначених межах з метою національного розвитку передбачають гострі і різнома­нітні форми класової боротьби. У зв'язку з цим особливу актуаль­ність набуває питання про умови допуску іноземного монополі­стичного капіталу, основні методи контролю і обмеження його діяльності.

Уряди країн, що розвиваються, мають значні засоби обме­ження і контролю за діяльністю іноземного монополістичного капіталу. Це — податкова, митна і валютна політика, видача чи анулювання ліцензій на створення підприємств, умови концесій­них угод, які включають, зокрема, обов'язкову підготовку націо­нальних кадрів, обмеження вивозу прибутку за кордон тощо. Таким заходам, як націоналізація, іноземний монополістичний капітал чинить опір. Це новий фронт класової й антиімперіалі­стичної боротьби, який набуває важливого значення.

Ефективність контролю над іноземним монополістичним ка­піталом залежить від соціально-політичної орієнтації урядів відповідних країн, рівня законодавчої і адміністративної діяль­ності державного апарату, а в кінцевому підсумку — від спів­відношення класових сил. Закономірно, що позиції іноземного монополістичного капіталу найбільше розхитані в країнах соціалістичної орієнтації.

Проблема нагромадження

Країни, що розвиваються, економічної неза­лежності від імперіалізму можуть досягти лише в міру подолання економічної відста­лості, для чого необхідно значно підвищити темпи зростання національного виробництва і рішуче змінити його структуру.

Зростання національного виробництва затримується зростаючою заборгованістю країн, що визволилися, імперіалістичним дер­жавам.

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 1978 р. становив близько 350 млрд. дол., з них 300 млрд. припадає на країни, які не добувають нафту. Багато з них витрачають на погашення бор­гів і виплату процентів 30—50% валютних надходжень від експорту.

Хоча загальні темпи зростання виробництва в країнах, що розвиваються, збільшилися порівняно з періодом колоніального гноблення, їх поки що не досить для подолання економічної від­сталості.

Темпи загальноекономічного зростання країн, що розвиваю­ться, в цілому трохи перевищували показники розвинутих капі­талістичних країн і мали тенденцію до збільшення. Проте цього результату було досягнуто переважно за рахунок найбільш роз­винутих регіонів нафтодобувних країн Близького Сходу.

На умовах економічного розвитку молодих держав дуже по­значається «демографічний вибух», тобто швидке зростання чи­сельності населення, досягнуте внаслідок різкого скорочення смертності при збереженні народжуваності на попередньому високому рівні. У 1977 р. населення країн, що розвиваються, становило близько 2 млрд. чоловік, на 2000 р. воно досягне, за «середнім» прогнозом ООН, 3,8 млрд. і становитиме понад 60%' населення планети. При середньорічному прирості валового на­ціонального продукту приблизно в 5% у 1950—1970 pp. близько половини його витрачалося тільки на підтримання життя. Крім того, зростання населення потребує створення нових робочих місць, розширення системи освіти, соціального обслуговування тощо. Через це прискорення темпів зростання виробництва — особливо в ключових галузях — життєво необхідне.

Підвищення темпів зростання виробництва і зміна економіч­ної структури господарства значною мірою залежать від нагро­мадження. І абсолютної величини нагромадження, і норми його в країнах, що розвиваються, все ще не досить для потреб еконо­мічного розвитку.

Зростання норми і маси нагромадження в країнах, що розви­ваються, має досить жорсткі границі: воно обмежене скромним обсягом валового виробництва і дуже низьким рівнем споживан­ня більшості населення. У докапіталістичних економічних укла­дах нагромадження, як правило, взагалі незначне. Водночас у зв'язку з високим темпом приросту населення дедалі більшу ча­стину національного доходу треба виділяти для підтримання хо­ча б вже досягнутого життєвого рівня.

Проблема нагромадження — насамперед соціальна пробле­ма; в тому, як її намагаються розв'язати різні країни, чітко про­являється класова позиція їхніх урядів: нагромадження може здійснюватися як за рахунок обмеження споживання народу, так і за рахунок обмеження або конфіскації доходів парази­тичних груп; воно може здійснюватись на основі безперешкод­ного допуску іноземного монополістичного капіталу або на основі економічних і адміністративних заходів, які підпорядко­вують його діяльність загальнонаціональній меті. На почат­кових станах розвитку важливу роль може відіграти перерозпо­діл вже наявних ресурсів. Але головне полягає в створенні умов, які забезпечують стійке і високе зростання національного ви­робництва і прибутку.

Індустріалізація

Одна з центральних ланок перетворення від­сталої економіки — індустріалізація, тобто підвищення ролі промисловості в народному господарстві, модернізація наявних і створення нових промисло­вих підприємств, переведення рештії галузей (і насамперед сіль­ського господарства) на сучасну технічну основу.

У країнах, що розвиваються, зростає інтерес до соціалістич­ної індустріалізації, яка дає можливість на основі нових методів мобілізації ресурсів і планування у відносно стислий строк ство­рити високорозвинуту промисловість. Досвід показує, що на від­міну від СРСР кожна з цих країн не обов'язково повинна буду­вати універсальний виробничий комплекс з акцентом на важку промисловість. На першому етапі індустріалізація веде звичайно до створення окремих підприємств і галузей, які піднімають гос­подарство на новий технічний ступінь.

У післявоєнні десятиріччя більшість країн, що розвиваються, стали на шлях індустріалізації і добилися певних успіхів. Частка їх в промисловому виробництві капіталістичного світу збільши­лась з 11% у 1948 р. до 15,2% у 1978 р. Високі темпи зростання спостерігалися не тільки в добувній (особливо нафтовій) промис­ловості, яка виникла тут ще в колоніальний період, айв оброб­ній. У 1948—1974 pp. галузі легкої промисловості збільшили випуск продукції в 3,7 раза, важкої — в 9,1 раза (в розвинутих капіталістичних країнах — відповідно в 2,8 і 5 раз).

У країнах соціалістичної орієнтації основний наголос в інду­стріалізації роблять на розвиток державного сектора, в рамках якого уряди цих країн намагаються зосередити найважливіші підприємства, що мають ключове народногосподарське значення. У країнах капіталістичної орієнтації державна політика спря­мована переважно на створення таких податкових, митних, кре­дитних та інших економічних умов, які активізують діяльність Державного і приватного капіталу, національного та іноземного монополістичного.

У більшості країн, що розвиваються, індустріалізація робить лише перші кроки і наштовхується на серйозні труднощі, які зумовлюються не тільки обмеженістю фонду нагромадження, а й вузькістю внутрішнього ринку, низьким рівнем культурного роз­витку і професійної підготовки. Усе це значною мірою визначає­ться впливом докапіталістичних укладів, головним чином у сільському господарстві, а також вилученням Іноземним монополі­стичним капіталом величезних сум з національного багатства.

Аграрні реформи

Розв'язання багатьох соціально-економіч­них проблем диктує настійну необхідність радикальних аграрних перетворень на ко­ристь селянства. Ні індустріалізація, ні раціональне розв'язання проблеми нагромадження нездійсненні без глибокого втручання в аграрні відносини.

Один з парадоксів господарського розвитку багатьох держав, які визволилися, полягає в тому, що ці країни, переважно аграр­ні і селянські, не можуть забезпечити себе продуктами хар­чування.

За даними ФАО, з 1970 по 1977 р. імпорт продовольства в країни, що розвиваються, зростав у середньому на 3,3 млрд. дол. на рік. Середньорічний приріст виробництва продуктів харчування в країнах Африки протягом 1970—1977 pp. не перевищував 1,3% порівняно з 2,7% в 1961—1970 pp., тим-часом як чисельність населення зростала щороку на 2,6%. Прогнози свід­чать, що дефіцит продовольства може стати однією з найсерйозніших про­блем світового розвитку в найближчі десятиріччя.

Потреба в аграрних перетвореннях випливає з виробничих відносин, які панують у сільському господарстві і сковують роз­виток продуктивних сил не тільки на селі, а й у масштабі всього суспільства. У розв'язанні аграрного питання з найбільшою пов­нотою зливаються об'єктивні завдання національно-визвольної революції і безпосередні потреби більшості населення країн, що розвиваються.

У галузі аграрних перетворень чітко проявляється відмінність у соціальній орієнтації країн, що визволилися. У державах, які йдуть по некапіталістичному шляху, антифеодальні аграрні ре­форми проведено найбільш послідовно і вони вже підірвали фео­дальне землеволодіння, іноземні аграрні компанії націоналізо­вано або поставлено під контроль, а кооперація, яку держава підтримує економічно й організаційно, набула значного розвитку.

Реальною альтернативою процесу капіталістичної концентра­ції в сільському господарстві, засобом переходу до економічно раціонального великого виробництва на селі в умовах країн, що розвиваються по некапіталістичному шляху, стає створення ме­режі державних господарств (на основі націоналізованих вели­ких господарств іноземних колонізаторів і місцевих землевлас­ників) і розвиток кооперації. Спільне ведення господарства відповідає виробничому і соціальному досвіду мільйонів селян. Внаслідок своєї подвійної природи общинне господарство, якщо розклад його не досяг високого ступеня, може стати перехідною формою (в умовах революційних перетворень у всій економіці) до суспільної, соціалістичної власності. Деякі країни, що розви­ваються, вже нагромадили корисний досвід кооперативного будівництва на селі, яке є однією з важливих форм розвитку по некапіталістичному шляху.

Економічна роль держави в країнах, що розвиваються

Забезпечення високих темпів економічного зростання, зміна галузевої структури, інду­стріалізація, проведення радикальних аграр­них реформ, винайдення коштів для нагро­мадження, обмеження і ліквідація експлуатації з боку інозем­ного капіталу, переборення несприятливих тенденцій світового капіталістичного господарства, підвищення матеріального і куль­турного рівня життя народу — такі найважливіші завдання, об'єктивно поставлені ходом історії перед країнами, що розви­ваються. Усі ці проблеми доводиться розв'язувати комплексно, в складній і суперечливій соціально-економічній обстановці. Най­важливішу роль у розв'язанні цих завдань повинна відіграти держава.

Найбільш широкі перспективи народам цих країн відкриває держава, яка додержується соціалістичної орієнтації. Вона ви­никає в результаті антиімперіалістичної, антифеодальної, демо­кратичної революції. її економічною основою є такі виробничі відносини, які можуть розвинутись у соціалістичні. Соціальну основу такої держави становить її демократичний блок, що вклю­чає ті верстви населення, які заінтересовані у зміцненні націо­нальної незалежності, в глибоких соціальних перетвореннях. Ке­рівна роль в політичній системі держави соціалістичної орієнта­ції належить революційно-демократичним силам.

Вплив держави на економічні процеси тим повніший і ефек­тивніший, чим далі вона еволюціонує в бік вираження інтересів трудящої більшості нації. Економіка цих країн взагалі не може розвиватися стихійно; держава, яка послідовно проводить анти­імперіалістичну політику і прогресивні соціально-економічні пере­творення, відіграє вирішальну роль в їхньому становленні і роз­витку. У країнах, що визволилися від колоніального гноблення, має місце систематична активна участь держави в процесі роз­ширеного відтворення національних продуктивних сил.

Антиімперіалістичний прогресивний розвиток визволених від колоніального гніту країн, поступальний рух по некапіталістич­ному шляху передбачає розширення втручання держави в еко­номіку. Перетворення відсталої економіки, рішучий наступ на позиції іноземних монополій та імперіалістичних держав, ство­рення сучасної промисловості не може здійснити національний приватний капітал, який для цього дуже малий. Про це свідчить приклад ряду країн, що розвиваються.

Державний сектор утворюється і розвивається залежно від соціальної природи держави різними шляхами: конфіскація влас­ності колишньої колоніальної адміністрації, націоналізація іно­земного і місцевого капіталу, розширене відтворення в рамках самого державного сектора, нагромадження ресурсів через дер­жавний бюджет.

У країнах, що визволилися, питома вага державного сектора в економіці підвищується. Питома вага держсектора в економіці різних країн істотно різняться. Його частка у виробництві на­ціонального доходу коливається від кількох процентів у найбільш економічно відсталих країнах до 10—20% у більшості країн капіталістичної орієнтації і 30—50% —у країнах соціалістичної орієнтації. Особливо велика роль державного сектора у форму­ванні джерел нагромадження, від якого вирішальною мірою за­лежать темпи і модернізація виробництва: його частка в багатьох країнах досягає 50% і більше, у деяких — 75%. Найзагальнішою тенденцією в розвитку держсектора більшості країн, що визво­лились, є поступове підвищення його питомої ваги у виробни­цтві, зайнятості і в капіталовкладеннях, особливо у провідних галузях.

Прогресивне значення державного сектора полягає в тому, що він є відносно вищим ступенем суспільного характеру виробни­цтва і дає можливість здійснювати ряд заходів з контролю над економікою на противагу приватногосподарській стихії. Держава в країнах соціалістичної орієнтації спирається на державний і кооперативний уклади і відповідні їм форми суспільної (загаль­нонаціональної) власності. Державний сектор в економіці вклю­чає в різних країнах банки, великі інфраструктури} об'єкти, зе­мельні угіддя, підприємства добувної і обробної промисловості, зовнішньоторговельні компанії і т. п. Завдяки цьому державний сектор у країнах, де до влади приходить блок революційних сил, може відіграти вирішальну роль у розвитку економіки некапіта-лістичним шляхом. Державний сектор використовується тут з метою не тільки національного, а й соціального визволення, на­буває не тільки антиімперіалістичного, а й антикапіталістичного характеру. Розширення цього сектора за таких умов означає зміцнення економічної і соціальної бази некапіталістнчного шляху розвитку. Разом з тим і в країнах соціалістичної орієн­тації триває і загострюється класова боротьба за напрям розвитку.

Державні плани економічного розвитку

У багатьох країнах, що розвиваються, їхні уряди розробляють плани економічного роз­витку. Виникнувши спочатку як програми державних інвестицій, як об'єднання планів окремих відомств, узгоджене з проектуванням прибутків і ви­датків державного бюджету, плани розвитку поступово почали набувати загальнонаціонального характеру: ставити певну мету в масштабі всієї економіки (як правило, виражену в певному проценті збільшення валового національного продукту, експорту, зайнятості в сучасних секторах господарства тощо), встановлю­вати основні народногосподарські пропорції, передбачати темпи зростання виробництва.

Ефективність планування залежить від багатьох обставин: позицій державного сектора в народному господарстві, соціаль­ної природи держави, досягнутого рівня загальноекономічного розвитку, зовнішніх умов, якості самогю плану, наявності відпо­відних кадрів тощо. Як правило, далеко не всі показники, передбачені планами, виконувалися в установлені строки. Проте в ряді країн навіть при невиконанні планових показників заходи, здійснені під час виконання планів, вплинули на розвиток ключо­вих галузей економіки, сприяли деякій зміні попередніх народ­ногосподарських пропорцій у сприятливому напрямі, мобілізації ресурсів. Активну допомогу в плануванні економіки країн, що розвиваються, особливо країн, що йдуть по некапіталістичному шляху, подають соціалістичні країни, які мають великий досвід ведення планового господарства.

Співробітництво країн соціалістичної системи і країн, що розвиваються

Якщо внутрішні умови, які створюють мож­ливість подолання економічної відсталості і залежності країн, що розвиваються, від імперіалізму,— це виникнення незалежних національних держав, їхній демократичний соціальний розвиток і розширення втручан­ня держави в економіку, то зовнішні умови — це насамперед вплив світової соціалістичної системи на весь хід сучасної істо­рії, який має всеосяжний характер і проявляється в багатьох сферах суспільних відносин. В особі соціалістичних країн ці дер­жави мають вірних і надійних друзів, готових подати їм різну допомогу і підтримку в розвитку по прогресивному шляху.

Економічні зв'язки соціалістичних країн і країн, що розви­ваються,—тип міжнародних економічних відносин, які грунту­ються на рівноправному, взаємовигідному співробітництві і спри­янні в подоланні історичної відсталості. Особливо тісні відносини встановилися між соціалістичними державами і тими країнами, які обрали некапіталістичний шлях розвитку. їхня залежність від світового капіталістичного господарства і його законів від­чутно зменшилася.

Прагнення країн, що розвиваються, до економічної незалеж­ності від імперіалізму, до соціальної перебудови об'єктивно відповідає інтересам соціалізму. Це означає, що економічне спів­робітництво, яке швидко розвивається між двома групами кра­їн, має міцну основу і широкі перспективи. Розвитку економічних зв'язків між країнами, що розвиваються, і соціалістичними краї­нами сприяє й та об'єктивна обставина, що створена в соціалі­стичних країнах індустріальна база дає можливість їм експор­тувати в країни, що розвиваються, широке коло промислових виробів, особливо засоби виробництва, яких ці країни гостро потребують, а також надавати їм всебічну економічну допомогу. З другого боку, світовий соціалістичний ринок має зростаючий попит на традиційні товари експорту країн, що розвиваються. Нарешті, поглибленню і розширенню зв'язків між цими краї­нами сприяє планомірний характер розвитку економіки соціалі­стичних держав, внаслідок чого економічні відносини і відповідні зобов'язання набувають стійкого характеру. Це має для країн, що розвиваються, велике значення, оскільки дає змогу змінюва­ти народногосподарські пропорції, реконструювати все народне господарство з розрахунком на перспективу, при гарантова­них ринках збуту. Характерно, що значну частину зовнішньо­торгових поставок і внесків для погашення позик країн, що'роз­виваються, використовують у вигляді продукції новостворених підприємств обробної промисловості.

У процесі співробітництва важливе значення має економічна і технічна допомога, допомога в підготовці кадрів, яку соціалі­стичні країни подають державам, що розвиваються.

При сприянні країн —членів РЕВ у країнах, що розвиваються, спору­джено 2685 об'єктів. Заплановано або перебуває в стадії будівництва ще 874 об'єкта. З допомогою країн —членів РЕВ у цих країнах підготовлено близь­ко 400 тис. спеціалістів.

Допомогу соціалістичних держав країнам, що розвиваються, в будівництві національної економіки не можна вимірювати тіль­ки її обсягом. Треба брати до уваги цільове призначення цієї допомоги (її використовують для створення ключових підпри­ємств і галузей, які змінюють структуру національної економіки і закладають основу її незалежності від імперіалізму; переважна частина ресурсів надходить у руки державного сектора) і дуже пільгові умови, на яких вона надається (тривалі строки і порів­няно низький процент, зумовлені в угодах про кредити); підпри­ємства, побудовані за допомогою соціалістичних країн, є націо­нальним надбанням країни, в якій їх збудовано.

Високими темпами зростає товарооборот між соціалістични­ми країнами і країнами, що розвиваються.

Співробітництво СРСР та інших соціалістичних держав з країнами, що розвиваються, набуває характеру стійкого поділу праці, який протистоїть системі імперіалістичної експлуатації в міжнародних економічних відносинах.

Крім значення економічної допомоги країн соціалізму безпо­середньо для тих країн, яким вона надається, необхідно врахо­вувати значення її для всіх країн, що розвиваються. Вона під­риває монополію імперіалістичних країн на економічні зв'язки з цими країнами, на поставку їм виробничого устаткування, подання науково-технічної допомоги. Тому виграш країн, що розвиваються, від допомоги соціалістичних країн включає також зміцнення їхніх економічних позицій у відносинах з імперіалі­стичними країнами.

Радянський Союз та інші соціалістичні країни рішуче під­тримують боротьбу країн, що визволились, за встановлення но­вого міжнародного економічного порядку на основі принципів рівності і невтручання у внутрішні справи одне одного.

Як було зазначено у Звітній доповіді ЦК КПРС XXV з'їзду партії, «при нинішньому співвідношенні світових класових сил країни, які визволилися, цілком можуть протистояти імперіалі­стичному диктатові, добиватися справедливих, тобто рівноправ­них економічних відносин» ^!.