§ 2. Неоколоніалізм

Суть і мета неоколоніалізму

Ліквідація колоніальних імперій, завоюван­ня колишніми колоніями державної само­стійності — це велика перемога національно-визвольного руху. Проте це ще не означає повної ліквідації колоніалізму. Він ще продовжує існувати в новій формі, у формі неоколоніалізму.

Економічна залежність більшості країн, які розвиваються, від імперіалістичних держав, з одного боку, грунтується на їхній економічній відсталості, а з другого боку, спирається переважно на панівні позиції імперіалізму в світовому капіталістичному гос­подарстві: монополізацію головними імперіалістичними держа­вами ринку товарів, послуг, капіталу, сучасних засобів виробни­цтва, науково-технічного досвіду і знань, без використання яких не можна подолати економічної відсталості і добитися еконо­мічної незалежності.

Відсталість країн, які ще не порвали ланцюги економічної залежності від імперіалістичних держав, знаходить своє вияв­лення у низькому рівні розвитку продуктивних сил, потворно однобічній структурі господарства, багатоукладності, високій пи­томій вазі натурального господарства, архаїчних формах екс­плуатації трудящих (лихварський і купецький капітал, напів­феодальні форми ренти).

Переважання примітивної техніки і технології, натурального господарства та архаїчних форм виробництва зумовлює дуже низький рівень продуктивності праці.

У промисловості розвинутих капіталістичних країн рівень продуктив­ності праці в 5—7, а в сільському господарстві у 20—25 разів вищий, ніж у державах, що розвиваються.

У 1978 р. в країнах, що розвиваються, проживало понад 70% населення капіталістичного світу і було зосереджено 75% усіх сировинних ресурсів. Водночас на їхню частку припадало близько 15% промислового виробництва, 26% експорту І близько 50% сільськогосподарського виробництва капіталі* стичного світу.

За обсягом виробленого кінцевого суспільного продукту і національного доходу на душу населення розрив між розвинутими капіталістичними країна­ми і більшістю країн, що розвиваються, наростає від 11—12 разів у 50-х ро­ках до приблизно 14 разів у 70-х роках, незважаючи на деякі досягнення молодих країн в розвитку їхньої економіки.

Завоювання політичної незалежності (іноді формальної) країнами, які визволилися, змушує імперіалістичні держави пе­реходити від старих форм «традиційного» колоніалізму, що грун­туються на позбавленні поневолених народів державної само­стійності і широкому застосуванні методів позаекономічної екс­плуатації (примусова праця місцевого населення, колоніальна данина, податкова експлуатація, насильствене некомпенсоване відчуження власності), до нових форм і методів експлуатації, які спираються переважно на економічні позиції імперіалізму, що збереглися як у країнах, що розвиваються, так і в світово­му господарстві в цілому, а також на економічну відсталість мо­лодих країн.

Неоколоніалізм неправомірно зводити до специфічного полі­тичного курсу імперіалістичних урядів і монополій у змінених історичних умовах. Це — система економічних, політичних, воєн­них та інших відносин експлуатації імперіалізмом молодих на­ціональних держав через використання економічної відсталості останніх та їхнього нерівноправного, залежного становища у світовому капіталістичному господарстві.

Мета, яку ставлять перед собою неоколоніалісти, аж ніяк не зводиться тільки до здобування високих прибутків на інвесто­ваний у колишні колонії та залежні країни капітал і безпере­шкодного розпорядження цим капіталом. їхня мета полягає та­кож у тому, щоб утримати ці країни в рамках світової системи капіталістичного господарства, не допустити переходу їх на не-капіталістичний шлях розвитку. Вирішальне місце в арсеналі неоколоніалізму посідають засоби економічного, політичного, во­єнного та ідеологічного тиску. В пошуках соціальної опори центр ваги дедалі більше переноситься з феодальної і племінної вер­хівки на угоду з національною буржуазією, на використовування корупції місцевого державного апарату; за основу береться роз­виток національного, переважно приватногосподарського капі­талу, а також створення мішаних підприємств, капітал яких на­лежить приватним іноземним монополіям і місцевій національ­ній буржуазії.

Певні кола монополістичної буржуазії заінтересовані в де­якій модернізації економіки визволених країн, але на такому шляху, який гарантував би збереження основ існуючих нерівно­правних відносин, контроль за соціально-економічними відноси­нами і переважання приватнокапіталістичного підприємництва. Вудучи не в змозі перешкоджати розвитку промисловості в цих країнах, монополії намагаються взяти під свій контроль ці Процеси, спрямувати їх у капіталістичне русло і увічнити технологічну залежність від імперіалізму. Не задовольняючись вже роллю цих країн як аграрно-сировинних придатків, моно­полістичний капітал прагне перетворити країни, що роз­виваються, в індустріально-сировинні придатки світового капі­талістичного господарства.

Основні форми неоколоніальної експлуатації

Найважливішим засобом підкорення бага­тьох країн, що розвиваються, імперіалістич­ній експлуатації є іноземний монополістич­ний капітал. У цілому імперіалістичні краї­ни не тільки зберегли, а й значно розширили обсяг капіталу, вивезеного в колишні колоніальні і залежні країни після завою­вання ними політичної незалежності.

Іноземний монополістичний капітал у країни, що роз­виваються, припливає у двох головних формах: державного і приватного капіталу.

Державний капітал міцно зайняв найважливіше місце в екс­порті капіталу з імперіалістичних держав у країни, що розви­ваються: на нього припадає більше половини загальної вели­чини. Вивіз цього капіталу значно зріс за масштабом і викону­ваною ним роллю, набув, по суті справи, провідного значення. Це один з проявів переростання монополістичного капіталізму в державно-монополістичний і посилення економічної ролі бур­жуазної держави.

Основні різновидності вивозу державно-монополістичного ка­піталу — «допомога» і позики.

«Допомога» виконує роль своєрідного тарана, бо прокладає шлях високоприбутковому вміщенню приватного монополістич­ного капіталу, гарантує стабільність експлуатації. Але ще важ­ливіша стратегічна роль «допомоги» в глобальній політиці імпе­ріалістичних держав. П мета —утримати країни, що розвиваю­ться, в світовому капіталістичному господарстві, заохотити їхній розвиток по капіталістичному шляху, а також, по можливості, проімперіалістичну орієнтацію. «Допомога» не раз ставала ве­ликим важелем тиску імперіалізму, який намагається поповнити деякою мірою втрату прямого колоніального контролю.

Важлива частина державно-монополістичного капіталу над­ходить у країни, що розвиваються, у вигляді позик, які надаю­ться безпосередньо або через міжнародні організації. Позики часто мають цільовий характер і зумовлені купівлею продоволь­ства, устаткування, воєнного спорядження в країні-кредиторі. Як правило, надання позик економічно слаборозвинутим країнам ставиться в залежність від додержання ними тих або інших по­літичних умов, мета яких — міцніше прив'язати молоді держа­ви до капіталістичної системи.

Вивіз приватномонополістичного капіталу — один з основних засобів експлуатації багатьох країн, що розвиваються. Хоч за обсягом вивіз приватномонополістичного капіталу до початку 70-х років поступався державно-монополістичному, його значення в економіці більшості країн, що розвиваються, велике. За своєю питомою вагою і концентрацією він часто сильніший, ніж національний капітал.

Імперіалістична держава координує діяльність державно-мо­нополістичного і приватномонополістичного капіталу, надає га­рантії великим хмонополіям, використовує політичні, а іноді й зоєнні важелі, які є в його розпорядженні, в інтересах цих монополій.

Порівняно новою формою експансії приватномонополістич­ного капіталу в країнах, які розвиваються, є заснування філіалів великих міжнародних корпорацій, нерідко у формі мішаних ком­паній з участю національної буржуазії. Володіючи величезними ресурсами і оперуючи в численних галузях виробництва і бага­тьох країнах, такі компанії мають велику економічну силу і ма­невреність. У деяких випадках, об'єднуючи монополістичний ка­пітал ряду держав, вони є в країнах, що розвиваються, формою «колективного неоколоніалізму.

Міжнародні концерни гнучко пристосовуються до умов, які створюються в різних країнах, що розвиваються. Вони посилено проникають тепер не тільки в добувну, айв обробну промисло­вість. Наприклад, американські приватні інвестиції в цю галузь у 1950—1971 pp. зросли у 6 раз; вже наприкінці 1966 р. понад 27% всіх прямих капіталовкладень розвинутих капіталістичних драїн у молодих державах були розміщені в обробній промис­ловості. Втрачаючи прямий контроль над деякими галузями .(насамперед стосується це добування нафти), вони проникають у нові галузі, прагнучи зберегти свій значний в'плив у цих країнах.

Світовий капіталістичний ринок і монопольні ціни, які па-Іують на ньому,— важливі інструменти імперіалізму, за допомогою яких реалізуються і відтворюються відносини залежності експлуатації багатьох країн, що розвиваються. За рахунок екс­порту (для більшості країн, які розвиваються, це найважливіше джерело іноземної валюти) оплачується імпорт промислового устаткування, багатьох товарів першої необхідності, продовольства.

Зміни в світовій торгівлі після другої світової війни були для більшо­сті країн, що розвиваються, несприятливими. їхня частка в світовому капіта-Лтичиому товарообороті скоротилася з 31% в 1948 р. до 25,5% в 1978 р. Це зумовлювалося «стягуванням» переважної частини світової капіталістич­ні торгівлі в рамки обміну між промислово розвинутими країнами і погіршення умов торгівлі країн, що розвиваються, з розвинутими капіталістичними країнами. За різними підрахунками, їхні щорічні втрати в результаті збільшуваного розриву в «ножицях цін» у 50—60-х роках становили 2 - 3 млрд. дол. Дефіцит торгового балансу країн, які не є експортерами нафти, в 1976 р. збільшився до 34 млрд. дол. Проте внаслідок знецінення долара країни ОПЕК* втратили в 1974—1977 pp. близько 27 млрд. дол.

* ОПЕК— об'єднання нафтодобувних країн — експортерів нафти.

Індустріальний розвиток у визволених країнах з особливою гостротою поставив проблему експорту їхньої промислової про­дукції на ринки розвинутих капіталістичних країн. Із спеціалі­зацією країн, що розвиваються, в світовому промисловому вироб­ництві пов'язані перспективи утвердження більш незалежного становища їх в міжнародному поділі праці. Тим часом саме в цій галузі вони наштовхуються на серйозні перешкоди. Імперіа­лістичні уряди і монополії використовують уразливість зовніш­ньоторгових позицій економічно слаборозвинутих країн для штуч­ного скорочення попиту, встановлення граничних квот імпорту і високих митних тарифів, зниження цін на товари країн, що розвиваються.

Негативний вплив іноземного монополістичного капіталу у власне економічній галузі проявляється, по-перше, у вилученні великої частки національного доходу на користь імперіалістич­них монополій і держав, причому в обсязі, який перевищує в деяких країнах, що розвиваються, нові надходження приватного капіталу із-за кордону. По-друге, іноземний монополістичний капітал, особливо той, що надходить у формі прямих інвестицій (якщо національна держава не може контролювати їхнє засто­сування), нерідко поглиблює колоніальну структуру економіки, диспропорційний розвиток галузей виробництва. По-третє, спи-» раючись на свої позиції, він протидіє розвитку прогресивної тенденції посилення суспільного характеру виробництва, веде боротьбу проти державного сектора в національних господар­ствах країн, що розвиваються.

У соціальній галузі іноземний монополістичний капітал під­тримує консервативні групи національної буржуазії, державної бюрократії, виступає проти радикальних соціально-економічних Перетворень. У політичній галузі він орієнтується в багатьох країнах на реакційні, антидемократичні режими, які забезпе­чують йому великі прибутки, що мають антикомуністичну спря­мованість, насаджує корупцію, розпалює національні конфлік­ти. Однак, як відмічав Л. І. Брежнєв, «навряд чи допоможуть імперіалізмові і спроби використати створені або підкуплені ним реакційні режими в колишніх колоніях. Адже ці режими не мо­жуть запропонувати народам нічого, крім нових форм залеж­ності від того ж імперіалізму» ^х.

¹ Брежнєв Л. /. Ленінським курсом, т, 6, с. 572.

В сучасних історичних умовах соціально-економічний і полі­тичний розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки ви­значається не тільки закономірностями і потребами світового капіталістичного господарства і політикою імперіалізму. В них виникла можливість вибрати некапіталістичний шлях розвитку. Перетворення міжнародного робітничого класу і світової соціа­лістичної системи в основну визначальну силу історичного розвитку не тільки прискорило розпад колоніальної системи, а й сприяло вибору рядом країн, що визволилися, соціалістичної орієнтації.