1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. Документи і ма­теріали» с. 268.

Монополії дедалі більше перекладають на державу функцію створення й розширення так званої «інфраструктури» — комплек­су підприємств, які обслуговують різні галузі господарства (бу­дівництво доріг, мостів, електростанцій, ліній зв'язку тощо), без чого неможливе функціонування сучасного виробництва.

Монополії намагаються покласти на державу витрати для підтримання збиткових, але необхідних їм галузей виробництва і транспорту (судноплавство, залізничний транспорт тощо). Дер­жава викупає в приватних монополій збиткові і нерентабельні підприємства і навіть цілі галузі. Витрати на експлуатацію цих підприємств вона покриває за рахунок платників податків.

Конкурентна боротьба між монополіями на світовому ринку, яка невпинно загострюється, зумовлює необхідність фінансуван­ня і підтримки буржуазною державою зовнішньоекономічної екс­пансії монополій. Для підвищення конкурентоспроможності монополій на зовнішніх ринках держава прагне вдосконалити га­лузеву структуру економіки, підштовхує до концентрації і цент­ралізації виробництва й капіталу.

Таким чином, виникла й існує об'єктивна неминучість дер­жавного втручання в господарське життя, вимушене залучення економічних ресурсів імперіалістичної держави в процес капіта­лістичного відтворення.

Зростання державно-монополістичних процесів прискорюється 'поглибленням загальної кризи капіталізму. На сучасному етапі історичного розвитку, коли соціалізм міцно утвердився і неухиль­но розвивається в значній частині світу, правлячі кола імперіа­лістичних країн в зрощуванні сили монополій з силою держави шукають можливість для мобілізації всіх ресурсів, щоб затри­мати процес зміни співвідношення сил на світовій арені на ко­ристь соціалізму. В обстановці, коли боротьба трудящих на чолі 8 робітничим класом переходить від натиску на окремі групи «апггалістів до наступу на всю систему державно-монополістич-вого панування, коли зростають сили, які прагнуть до револю­ційної перебудови суспільства, монополії за допомогою держави Мійснюють заходи, спрямовані на те, щоб утримати трудящі маси від своїм ідейним і політичним контролем.

Розпад колоніальної системи створив нову обстановку: імпе­ріалізм втратив майже всі свої колоніальні володіння, а в краї­нах, що визволились, боротьба за національну свободу пере­ростає в боротьбу проти експлуататорських відносин (як фео­дальних, так і капіталістичних). Монополії за допомогою державно-монополістичних заходів прагнуть зберегти в країнах, які розвиваються, в нових формах своє економічне і політичне панування.

§ 2. Основні форми державно-монополістичного капіталізму

Приватномоно­полістична і дсржавно-монополістнчна власність

Державно-монополістичний капіталізм грун­тується на двох видах власності, що пере­плелися між собою, — приватномонополі­стичній* і державно-монополістичній. При­ватна немонополістична власність займає допоміжне, а в ряді випадків підлегле становище. Основну масу товарів виробляють приватні монополістичні корпорації і дер­жавно-монополістичні підприємства.

* Термін «приватномонополістична власність» тут вживається лише для визначення власності недержавних монополій, щоб протиставити її державно-монополістичній власності. І приватномонополістична, і державно-монополі­стична власність — різновиди капіталістичної власності. В економічній літера­турі поряд з терміном «приватномонополістична власність» вживають термін «корпоративна власність».

Втручання буржуазної держави, яке посилюється, в економіку є фактором, що прискорює процес концентрації і централізації виробництва й капіталу. Цьому сприяють, зокрема, розміщення серед монополій вигідних воєнних замовлень, державні субсидії і пільгові кредити монополістичним об'єднанням. Міждержавна монополістична інтеграція також посилює цей процес.

Особливо значна роль держави в періоди економічних криз і воєн, коли має місце примусове синдикування, санкціонування державою злиття компаній, створення нею різних монополістич­них союзів. У сучасну епоху посилення міжімперіалістичних су­перечностей також стимулює активну діяльність держави щодо концентрації виробництва.

Науково-технічна революція зумовлює необхідність великих капіталовкладень під час створення нових підприємств. При спри­янні держави процес концентрації і централізації виробництва і капіталу здійснюється завдяки злиттю і поглинанню техноло­гічно споріднених підприємств, а також диверсифікації і об'єд­нанню підприємств, не зв'язаних технологічно, створенню багато­галузевих конгломератів.

Паралельно до монополізації промислового виробництва кон­центрується і централізується банківський капітал. Водночас бан­ки зливаються, зростаються з промисловими монополіями. Сучасні фінансові групи — це союзи, які зрослися з державою, ве­личезних власників капіталу, в руках яких зосереджені промис­лові, торгові, транспортні корпорації, а також банки, страхові товариства, інвестиційні трести тощо.

Сучасна буржуазна держава бере безпосередню участь в ор­ганізації процесу виробництва, є підприємцем.

Державно-монополістична форма капіталістичної власності на засоби виробництва виникла двома основними шляхами. По-перше, в результаті будівництва підприємств за рахунок дер­жавного бюджету, переважно для воєнних цілей, а також, для обслуговування класу капіталістів у цілому; частка державних інвестицій у валовому нагромадженні основного капіталу весь час зростає. По-друге, вона виникла внаслідок націоналізації, одержавлення окремих підприємств і цілих галузей промисло­вості, транспорту, а також придбання державою частини акцій монополістичних підприємств.

Підприємства націоналізуються, як правило, через викуп їх на умовах, вигідних їхнім власникам. Лише в окремих випадках під тиском трудящих мас майно конфіскується здебільшого у вигляді репресій. Наприклад, у Фран­ції за співробітництво з гітлерівськими окупантами було передано у власність держави заводи Рено.

У тій мірі, в якій держава бере засоби виробництва безпосе­редньо в свою власність, вона виступає як сукупний монополі­стичний капіталіст. Завдання одержавлення — поліпшити діяль­ність приватних монополій за рахунок держави, підвищити доходи магнатів капіталу, близьких до банкрутства. Націоналі­зація сприяє переміщенню капіталів приватних монополій із збиткових або малодоходних галузей у прибуткові.

Внаслідок націоналізації окремих підприємств і ряду галузей економіки, будівництва державою нових, зокрема воєнних, під-вриємств, закупівлі товарів, у тому числі воєнних і стратегічних матеріалів, державна власність у буржуазних країнах становить вагому частку національного багатства.

Частка держави в загальній сумі капіталовкладень у розвинутих капі* талістичних країнах вже на початок 70-х років становила: в США — 29,2%, у, ФРН — 16,2, у Франції —24Д в Японії —понад 22,7, в Італії —36,1, в Анг­лії— 45,8%. Питома вага державної власності в акціонерному капіталі в про­мисловості і транспорті, за оціночними даними, становить: у ФРН— 18%, в Англії —24, в Італії —28, у Франції —34%. У США, хоч і дуже значна власність держави, частка державних підприємств невелика навіть у таких галузях, як енергетика, транспорт, воєнна промисловість. Могутність амери­канських монополій дає можливість Тм обходитися без одержавлення ряду галузей економіки. Проте навіть гігантські американські монополії потребують економічної допомоги держави. Вони спонукають державу будувати за свій рахунок підприємства, які потім передаються їм для експлуатації. У США це явище дістало назву спартнерства», стовариства» держави і монополій. Так, нідприємства атомної промисловості і космічні засоби зв'язку, створені на Діркавні кошти, передано для управління і експлуатації приватним корпо­раціям.

Державно-монополісіична власність тісно переплітається з власністю приватних монополій. Державні підприємства «хо­дять у загальну систему монополістичного капіталу. Цьому сприяє акціонерна форма підприємств як державних, так і приватних. Держава купує акції приватних підприємств, а приватні моно* полії в ряді випадків можуть придбати пакети акцій державних корпорацій. У зв'язку з цим підприємства, що належать державі, і приватні монополії можуть перетворюватися в підприємства мішаного державно-приватного володіння.

Держава бере участь в інвестиційній діяльності приватних монополій у формі субсидій, пільгових кредитів, зниження по­датків з нових капіталовкладень. Одночасно вона витрачає великі суми на розширення і модернізацію власних під­приємств.

Проте буржуазна держава не виходить за певні межі збіль­шення державної власності в економіці країни. Державна -влас­ність не може стати в умовах капіталізму домінуючою формою власності, оскільки це не відповідає інтересам фінансової олі­гархії.

Як відомо, поряд з приватномонополістичною і державно-монополістичною власністю при імперіалізмі існує й приватна немонополістична власність, місце і значення якої істотно зміни­лися. Концентрація виробництва і централізація капіталу при­звели до глибоких соціально-економічних змін у капіталістич­ному суспільстві. Прискорився традиційний процес «вимивання» дрібних і середніх підприємств, хоч кількість їх ще досить значна, посилилося підпорядкування значної частини їх моно­полістичному капіталу.

Держава сприяє дальшому капіталістичному усуспільненню виробництва і в сільському господарстві. Концентрація сільсько­господарського виробництва неминуче спричинює масове розо­рення і ліквідацію дрібних і середніх селянських господарств. Заохочувані буржуазною державою промислові монополії розо­ряють селян високими цінами на промислові вироби, банки — важкими умовами кредиту. Монополії скуповують сільськогос­подарську продукцію по занижених цінах, а держава грабує се­лянство непосильними податками. Внаслідок хронічної інфляції селяни втрачають частину заощаджень. Урядова система гаран­тованих цін не створює гарантії дрібним і середнім виробникам сільськогосподарських продуктів від розорення.

Виробництво і капітал у сільському господарстві концент­руються і централізуються через створення великих капіталі­стичних господарств, а також різних кооперативних об'єднань по закупівлі, переробленню і збуту сільськогосподарської про­дукції, які в умовах імперіалізму неминуче потрапляють під контроль найбільших монополій.

Сучасний імперіалізм використовує ті можливості, які дає йому дедалі більше злиття монополій з державою, для використання результатів науково-технічної революції в інтересах монополістичної буржуазії.

Економічні відносини між державою і приватними монопо-. ліями розвиваються переважно у формі ринкових зв'язків. Дер­жавний попит залежить від витрат центрального уряду і місце­вих органів влади. Він реалізується у формі державних контрак­тів і закупівель державних організацій.

Деяке уявлення про обсяг державного попиту дають дані про питому вагу державних витрат у національному доході. В середній 70-х років частка національного доходу, яка перерозподіляється через державний бюджет, становила: в США — 38,1%. в Англії — 54,4, у ФРН — 45,5, у Франції — 52, в Італії — 45,4, в Японії — 26%.

Держава безпосередньо бере участь у процесі товарного обігу як покупець і як продавець. Зростає державне споживання. Піс­ля другої світової війни широко розвинулася «робота на казну», державні закупівлі товарів і послуг. Імперіалістична держава нині є найбільшим покупцем у капіталістичному світі. Державні організації купують у монополій сировину, напівфабрикати, устаткування та інші засоби виробництва. У ряді країн держава скуповує «надлишки» сільськогосподарської продукції.

Держава є також великим продавцем товарів і послуг. Дер­жавні підприємства в ряді країн постачають для приватних під­приємців вугілля, електроенергію, здійснюють залізничні пере­везення, збувають нагромаджені запаси продовольства, міне­ральної сировини тощо. Державні підприємства продають това­ри приватним монополіям по занижених цінах, надають їм по­слуги за тарифами, які значно нижчі від тих, за якими одержує їх населення. Свої товари монополії продають державним під­приємствам по підвищених цінах.

Монополістичний капітал широко використовує державу для фінансування і підтримки своєї зовнішньоекономічної експансії. Цій меті служать митна політика, надання податкових пільг монополіям, які вивозять товари за кордон, експортні премії, урядові гарантії для інвестицій в інші країни, державний ви­віз капіталу для форсування товарного експорту монополій тощо.

Розвивається також міжнародна державно-монополістична інтеграція, тобто створюються міждержавні монополістичні еко­номічні блоки. Монополії кожної країни в умовах державно-монополістичного капіталізму діють на міжнародній арені, спи­раючись на державу. Однак зростаюче інтегрування імперіа-„ містичних держав не усуває боротьби національних монополій всередині замкнутих економічних блоків і боротьби трьох цент­рів імперіалістичного суперництва — США, Західної Європи (го­ловним чином «Спільного ринку») і Японії.

Мілітаризація економіки

Характерними рисами державно-монополі­стичного капіталізму є мілітаризація еко­номіки і гонка озброєнь, які в сучас­них умовах набули величезних розмірів.

Воєнні витрати країн НАТО збільшились за останні півтора десятиріч­чя в З рази, наблизившись до 200 млрд. дол. на рік. Тільки в США загальний потік асигнувань міністерству оборони досягне в 1980 р. 188,2 млрд. дол.

Наявність у мирний час воєнної економіки, що постійно зро­стає, пов'язані з нею величезні урядові замовлення на озброєн­ня, витрати на утримання збройних сил і створення стратегічних запасів стали типовим явищем сучасного імперіалізму. В основ­них капіталістичних країнах склався воєнно-промисловий ком­плекс— союз найбільших монополій і верхівки воєнного апа­рату.

Монополістичний капітал, щоб добути максимальні прибут­ки, широко використовує мілітаризацію. Пускаючи в хід механізм воєнної економіки, держава забезпечує монополіям нову сферу капіталовкладень, фінансує монополістичні корпорації, постачає їх дефіцитною сировиною, скуповує їхні товари по підвищених цінах тощо. Це особливо проявляється під час воєнних конфлік­тів, розв'язаних імперіалізмом.

Державні воєнні замовлення відіграють величезну роль у збагаченні великих монополій. По-перше, це замовлення-конт-ракти на величезні суми, що їх укладають урядові органи пере­важно з провідними воєнно-промисловими корпораціями. На відміну від періоду до другої світової війни тепер воєнні замов­лення не мають спорадичного характеру — монополії одержують їх постійно. По-друге, монополістичний капітал позбавлений ви­робничого і торгового риску, держава бере на себе головну частку риску, що випливає з можливого погіршення кон'юнктури. По-третє, воєнні контракти держава укладає з великими концер­нами в основному не як відкриті торги, а як таємні угоди, ство­рюючи максимально сприятливі умови для збагачення купки воєнних монополі.

Зростання мілітаризації потворно впливає на економіку, зу­мовлюючи однобокість її розвитку. Витрати на мілітаризацію тягнуть за собою збільшення податкового тягару на населення, відволікають на воєнні цілі велику масу робочої сили і значні господарські ресурси, які при іншому суспільному ладі могли б бути використані в інтересах народу.

У підсумковому документі Берлінська конференція комуні­стичних і робітничих партій Європи в червні 1976 р. відзначила, що «зростаючі витрати на озброєння дедалі важчим тягарем лягають на плечі трудящих, народних мас. Коли б ці величезні кошти були використані для підвищення рівня життя народів, для подолання економічної відсталості, для подання допомоги і підтримки країнам, які розвиваються, і для захисту навколишнього середовища, це величезною мірою послужило б прогресові усього людства 1.

¹ За мир, безпеку, співробітництво і соціальний прогрес у Європі. До під-умків Конференції комуністичних і робітничих партій Європи. Берлін, 29— 80 червня 1976 року, с. ЗО.

Державний перерозподіл національного доходу

Найважливішим фактором, який забезпечує капіталістичне відтворення в сучасних умо­вах, є перерозподіл буржуазною державою значної частини національного доходу і одержавлення величезних фінансових кош­тів. Держава головним чином за допомогою податків акумулює в своїх руках величезні грошові суми.

Імперіалістична держава бере активну участь у кредитних! відносинах: вона одержує кредит, випускаючи державні позики банкноти через емісійні банки, які належать їй або перебувають під її контролем; займає вирішальні позиції в банківській справі. Держава концентрує в своїх руках заощадження населення, фон­ди соціального страхування, які в сукупності становлять вели­чезні суми.

Державні субсидії і кредити, що їх надають монополіям, знач­но збільшують фінансові кошти останніх. З цією ж метою вико­ристовується інфляція, яка дає можливість здійснювати перемі­щення коштів трудящих, а також дрібної і середньої буржуазії в руки монополістичного капіталу.

Розміри самофінансування монополій досить високі і ста­новлять значну частину всіх капіталовкладень. Основну частину інвестицій черпають з прибутків монополістичних підприємств. Можливість мати такий високий рівень самофінансування — ре­зультат Економічної політики буржуазної держави. Власні кош­ти монополії одержують не тільки внаслідок експлуатації трудя­щих, а й перерозподілу за допомогою державного бюджету на­ціонального доходу на користь монополій, грабування трудящих високими податками, вилучення через податкову систему частини прибутків дрібних і середніх підприємців. Додаткові доходи при­носять монополіям податкові пільги, що їх надає держава для заохочення капіталовкладень, відміна податків на надприбуток. Особливо важливу роль щодо цього відіграє державна аморти­заційна політика. Так, у США справжні суми, що йдуть на від-вовлення устаткування, за деякими підрахунками, становлять близько 60% фонду амортизації, а решта амортизаційного фонду використовується для нових капіталовкладень.

Державно-монополістнчне регулювання економіки

Одним з найважливіших проявів державно-монополістичного капіталізму є регулюван­ня економіки. Воно різноманітне в різних країнах, і в різні періоди форми його неод­накові. Антициклічне регулювання полягає в отриманні інвестицій у періоди циклічних піднесень, щоб за­побігти надвиробництву, яке назріває, і форсуванні інвестицій у періоди криз і депресій, щоб обмежити спад виробництва і при­скорити вихід з кризи.

У період промислового піднесення, яке звичайно завершується новою економічною кризою, держава робить спробу послабити його наслідки заходами, спрямованими на стримання зростання виробництва. До таких заходів належить збільшення подат­ків, скорочення державних витрат на придбання товарів і по­слуг, а також підвищення дисконтної ставки процента за кре­дит, що веде до зменшення заінтересованості в нових капі­таловкладеннях і, отже, до зниження попиту на засоби вироб­ництва.

У період криз, спадів здійснюється політика збільшення дер­жавних закупівель і послуг, скорочуються податки на монополії, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, знижуються дисконтні ставки процента, щоб по­силити заінтересованість монополій у розширенні капітало­вкладень.

Поточне регулювання державно-монополістичний капіталізм намагається доповнити довгостроковим програмуванням еконо­міки в поєднанні з довгостроковими економічними прогнозами, сподіваючись вивести економіку із стану нестійкості. Розроб­ляються довгострокові програми інвестицій, експорту, імпорту, підготовки кваліфікованої робочої сили, проведення наукових до­сліджень, регулювання пропорцій між галузями. Кінець кінцем ці програми спрямовані на забезпечення найсприятливіших умов діяльності монополій.

Економічне програмування, яке є найвищою формою держав­ного втручання в процес виробництва, дуже поширилося у капі­талістичних країнах. Воно стало механізмом узгодження інте­ресів приватних монополій і держави. Організаційною формою такого узгодження є урядові контракти, в яких в обмін на надан­ня державних кредитів, субсидій монополії беруть на себе певні зобов'язання перед урядовими органами, виходячи із спільних інтересів монополістичного капіталу.

Якщо для державного сектора урядові програми обов'язкові, то для монополій вони є тільки «індикативними» (вказівками до відома), що дає можливість монополіям діставати інформа­цію про розміри і структуру державних витрат і капіталовкла­день, про рух ринкової кон'юнктури, ухвалювати рішення, які обіцяють їм найбільші прибутки. Рекомендуючи монополіям де­які спільні завдання, урядові програми разом з тим залишають приватномонополістичним підприємствам свободу дій.

Програми економічного розвитку дають змогу могутнім моно­поліям мати вигоди від втручання держави в економічне життя; ефективніше, виходячи із забезпечення найбільших прибутків монополій, зрощувати монополії з державою; вдосконалювати діяльність державної служби статистики і прогнозів, викори­стовуючи її у власних інтересах; вилучати розв'язання економічних питань з відання виборних органів, передаючи його в адміністративні органи, щоб забезпечити свободу дій великим монополіям; не допускати до участі в керівництві економічним життям робітничий клас.

Програмування, як і державне регулювання в цілому, не тільки не усуває, а й поглиблює основну та інші суперечності імперіалізму. Ці суперечності проявляються, зокрема, в зіткненні інтересів окремих монополій. Постійні зіткнення посилюють сти­хійний, невпорядкований характер розвитку, загальну нестійкість капіталістичної економіки. Соціально-економічні суперечності капіталістичної економіки обмежують можливість державного регулювання і програмування в масштабі всього суспільства. Програмування може певною мірою вплинути на господарську кон'юнктуру, структурні зміни у виробництві, але воно не рятує капіталістичну економіку від потрясінь, криз надвиробництва, спадів, різких знижень темпів зростання.

Наочне підтвердження тому — економічна криза 1974— 1-975 pp., яка поширилася на всі основні центри світового капіта­лістичного господарства. Найбільше вона вразила високорозви-нуту державно-монополістичну економіку. Л. І. Брежнєв зазна­чав на XXV з'їзді КПРС: «Капіталізм всіко намагався йти, так би мовити, в ногу з часом, застосовувати різні методи регу­лювання економіки. Це давало змогу стимулювати економічне зростання, але, як і передбачали комуністи, не змогло усунути суперечностей капіталізму» ¹.

Для досягнутого рівня розвитку сучасних продуктивних сил потрібна соціалістична суспільна власність на засоби виробни­цтва. Капіталістична система виробничих відносин неспроможна забезпечити гармонійного, науково обгрунтованого, планомірно­го розвитку всього суспільного виробництва. Він можливий лише При соціалізмі.

Крім розглянутих вище форм державно-монополістичного капіталізму, він розвивається і в таких напрямах, як субсиду­вання і підтримка неоколоніалізму і зовнішньоекономічної екс-Їансії монополістичного капіталу, створення міждержавних ре­ктальних об'єднань імперіалістичних держав — розвиток капі­талістичної інтеграції.

Дістають дальшого розвитку зв'язки між представниками мо­нополістичного капіталу і буржуазними урядами, підвищилася £>ль підприємницьких об'єднань монополій у розв'язанні еконо-чннх і політичних питань у корисливих інтересах монополі-ичного капіталу, посилюється реакція по всіх лініях, триває Яаступ на життєвий рівень і права трудящих мас.

- * Матеріали XXV з'їзду КПРС, с. ЗІ.

$ 3. Державно-монополістичний капіталізм і створення передумов соціалізму

Підготовка матеріальних передумов соціалізму

В. І. Ленін у праці «Загрожуюча катастро­фа і як з нею боротися» дав глибоке визна­чення суті державно-монополістнчного ка­піталізму та його історичного місця віднос­но соціалізму. Він писав: «...Державно-монополістичний капіта­лізм є цілковита матеріальна підготовка соціалізму, є переддвер' я його, є той щабель історичної драбини, між яким (щаблем) і щаблем, що називається соціалізмом, ніяких проміжних щаблів нема». 1 Разом з тим В. І. Ленін постійно підкреслював, що тільки в результаті соціалістичної революції може звершитись перехід до соціалізму, що автоматичного пере­ростання капіталізму в соціалізм не відбудеться.

В. І. Ленін, розглядаючи державно-монополістичний капіта­лізм як найповнішу матеріальну підготовку до соціалізму, мав на увазі при цьому, що він надзвичайно прискорив процес усу­спільнення виробництва, довівши його до найвищої межі, яка можлива на капіталістичній основі. А соціалізм — це безпосе­редньо усуспільнене виробництво, яке може виникнути тільки в результаті соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату.

Розвиток державно-монополістичного капіталізму — супереч­ливий процес. З одного боку, державно-монополістичний капі­талізм покликаний мобілізувати всі економічні, політичні й ідеологічні фактори для продовження життя приреченого іс­торією капіталістичного суспільства, а з другого боку, об'єктивно готує і не може не готувати матеріальні передумови для май­бутнього соціалістичного суспільства.

¹ Ленін В. І. Повн. зібр. творів, т. 34, с. 182.

Поглиблення основної суперечності капіталізму

При державно-монополістичному капіталіз­мі економічні процеси йдуть у напрямі даль­шого витіснення дрібних і середніх підпри­ємств і підпорядкування їх монополістично­му капіталу, дальшого зростання концент­рації виробництва і посилення централізації капіталу. За своїм характером виробництво стає дедалі більш суспільним, і водно­час зростає панування приватнокапіталістичної власності. В ре­зультаті розвиток державно-монополістичного капіталізму не ослабив, а посилив основну суперечність між суспільним харак­тером виробництва і приватнокапіталістичною формою привлас­нення. Суперечність між суспільним виробництвом і капіталі­стичним привласненням виступає сьогодні насамперед як анта­гонізм між пролетаріатом і монополістичною буржуазією.

Державно-монополістичний капіталізм загострює конкурент­ну боротьбу і суперечності всередині самого класу капіталістів. Відбувається жорстока боротьба за перерозподіл додаткової вартості. Монополії, спираючись на державу, розоряють дрібних власників. Триває боротьба між окремими величезними об'єд­наннями монополістів за вплив на державний апарат, за прове­дення тих або інших заходів, вигідних певній групі монополістів. Вони конкурують не тільки встановлюючи ціни, що дає змогу витісняти суперників, а й за вигідні урядові контракти.

Існує постійний конфлікт між прагненням кожної монополії до одержання найбільшого прибутку та інтересами монополі­стичної буржуазії в цілому. Тому нерідко між монополіями і уря­довими органами відбуваються зіткнення в питаннях економічної політики, зокрема, з приводу цін на товари, які вони продають державі.

Розвиток державно-монополістичного капіталізму посилює його загнивання і паразитизм. Виникнення і розвиток державно-монополістичної власності, відхід великих власників засобів ви­робництва від безпосередньої участі в управлінні виробництвом і зросла економічна роль держави в регулюванні економіки свід­чать про абсолютну непотрібність власників монополістичного капіталу для керівництва виробництвом, про дальше посилення їхнього паразитизму.

Дедалі більше проявляється несумісність могутнього розвитку продуктивних сил, спричиненого науково-технічною революцією, з капіталістичною власністю, прагненням монополістичного ка­піталу пристосувати науку і техніку до своїх корисливих інтересів.

Класові антагонізми загострюються; зростає пригноблення монополістичного капіталу над усіма немонополістичними вер­ствами населення. Державно-монополістичний капіталізм прагне побороти перелічені вище суперечності на шляхах розвитку дер­жавної власності, регулювання і програмування економіки. Але це лише відтворює суперечності капіталізму на розширеній основі.

Загострення суперечності між працею і капіталом

Розвиток державно-монополістичного капі­талізму загострює суперечність між працею і капіталом. Зростає чисельність і підвищує­ться роль робітничого класу в матеріально­му виробництві, а незабезпеченість його існування, залежне становище, політичне безправ'я посилюються; розорюються і бідніють селянство, дрібна міська буржуазія, зни­жується питома вага середніх верств буржуазії, розколюється сам клас капіталістів, з його середовища виділяється панівна державно-монополістична олігархія.

Капіталістичне суспільство далі поляризується на два проти­лежні один одному класи. Це виявляється в зростанні чисель­ності пролетаріату і всіх тих, хто працює за наймом, при змен­шенні питомої ваги капіталістичних власників. Робітники, служ­бовці, інтелігенція, які працюють за наймом, становлять нині йереважну частину самодіяльного населення буржуазного су­спільства.

Частка осіб найманої праці в самодіяльному населенні в усіх країнах розвинутого капіталізму становила на кінець 70-х років 80% (вона коли­вається від приблизно 58% в Японії і майже до 93% в Англії).

Широкі маси пролетаріату протистоять не тільки окремим капіталістичним підприємцям, а й усій системі державно-моно­полістичного капіталізму. Класова боротьба трудящих за свої безпосередні інтереси дедалі більше набуває політичного харак­теру, зосереджується на проблемах загальнонаціональної полі­тики, обертається проти всієї системи державно-монополістич­ного капіталізму. Головна рушійна сила в антимонополістичній, загальнодемократичній боротьбі — пролетаріат.

Робітничий клас об'єднує навколо себе значну частину селян­ства, дрібної міської буржуазії, інтелігенції, які об'єктивно заг інтересовані в ліквідації панування монополій. Найважливіші політичні, економічні та ідеологічні події в сучасному капіта­лістичному світі повною мірою підтвердили значення робітни­чого класу як головного і найсильнішого противника влади мо: нополій. як центру тяжіння всіх антимонополістичних сил.

Критика буржуазних, реформістських і ревізіоністських концепцій державно-монополістичного капіталізму

Система державно-монополістичного капі­талізму породила різні буржуазні економіч? ні теорії, які ставлять собі за мету захист капіталістичного ладу в умовах його загаль­ної кризи, економічного змагання двох су­спільних систем, всесвітньо-історичиих пе­ремог соціалізму і розгортання науково-тех­нічної революції. Апологія сучасного державно-монополістичного капіталізму стала більш витонченою. Вона полягає насамперед у твердженні,' ніби на зміну старому капіталізму прийшов «неокапіталізм, який відзначається динамічністю і соціальною гармонією», і ніби дер­жавний вплив на економіку веде до «викорінення зловживань і недоліків пасивного капіталізму». При цьому діапазон у ви­значенні характеру сучасного імперіалістичного суспільства до­сить великий: від визнання, що це все-таки капіталістичне суспільство, до заяви, що воно «перевершило соціалізм».

Теорія "неокапіталізму" («капіталізм без капіталістів», «на­родний капіталізм», «держава загального благоденства», «мі­шана економіка») складається з трьох основних положень: зникнення капіталістичної власності, революція в управлінні, соціальне нівелювання.

Тезу npo зникнення капіталістичної власності» «доводять» двома шляхами. Одні буржуазні економісти стверджують, що корпоративна власність ніби означає її колективізацію; інші говорять про дифузію, тобто розсіювання власності на капітал завдяки поширенню акцій серед населення. Тим часом корпора­тивна власність — це усуспільнена на капіталістичній основі влас­ність, оскільки володіють нею магнати фінансового капіталу. В деяких країнах, особливо в США, налічується значна кількість дрібних акціонерів, але володіння одною-двома акціями не робить робітника або службовця капіталістом і не означає дифу­зії власності, що, як і раніше, зосереджена в руках невеликої групи монополістів.

Теза про «соціальне нівелювання», або про «революцію в розподілі», обходить класовий характер і класові функції імпе­ріалістичної держави, намагається представити її як інститут, який діє ніби в інтересах всього суспільства, приховати, що тільки внаслідок запеклої боротьби робітничого класу, тільки під впливом успіхів світового соціалізму, тільки через боязнь пе­реростання класової боротьби за безпосередні інтереси пролета­рів у масовий революційний рух правлячі кола імперіалістичних держав йдуть на поступки в соціальній галузі. Але і внаслідок цих поступок пролетарі лишаються пролетарями, і ніякого кла­сового нівелювання не відбувається.

На буржуазних позиціях, по суті, стоять і реформісти, що доводять тезу про «докорінні зміни», які ніби відбулися в при­роді і соціально-класовій структурі капіталізму. Вони висунули положення, яке суперечить самій суті капіталізму, про те, що державна інвестиційна політика начебто ослаблює стимулюючу роль прибутку. Буржуазна держава, стверджують вони, стоїть над монополіями, оскільки вона ущемляє інтереси окремих моно­полій. У зв'язку з націоналізацією окремих підприємств, галузей промисловості і державним регулюванням сучасний капіталізм ніби «вповзає» в соціалізм, досягає ніби соціалістичної мети, пе­реростає в соціалізм. Таким чином, державно-монополістичний капіталізм, що його рекламують буржуазні економісти як «на­родний капіталізм», праві соціалісти перетворюють у «держав­ний соціалізм».

Ідеологи соціал-демократії і праві ревізіоністи уявляють май­бутнє капіталізму як звичайну трансформацію капіталізму в со­ціалізм. Насправді державно-монополістичний капіталізм не вростає в соціалізм, він створює лише матеріальні передумови соціалізму. В. І. Ленін підкреслював, що «в обстановці револю­ції, при революції державно-монополістичний капіталізм безпо­середньо переходить у соціалізм» К «Близькість» такого капіта­лізму до соціалізму повинна бути для справжніх представників пролетаріату доводом за близькість, легкість, здійснимість, не­відкладність соціалістичної революції, а зовсім не доводом за те, щоб терпимо ставитись до заперечення цієї революції і до під­крашування капіталізму, чим займаються всі реформісти»².

¹ Ленін В. /. Повн. зібр. творів, т. 34, с. 353.

* Там же, т. 33, с. 65.

Маоїсти заперечують саме існування і розвиток державно-монополістичного капіталізму. Вони виходять з того, що сучас­ний капіталізм залишився таким, яким він був на початку ни­нішнього століття. Оскільки держава (рабовласницька, феодальна, буржуазна) і раніше тією, чи іншою мірою втручалася в еко­номічне життя, вони заявляють, що регулювання економіки сучасною буржуазною державою не є щось нове. При такому неісторичному підході ігнорується панування монополістичного капіталу і його посилене зрощування з державою, те нове, що вносить розвиток державно-монополістичного капіталізму в бо­ротьбу робітничого класу розвинутих капіталістичних країн про­ти панування монополістичної буржуазії.

Треба бачити глибоку якісну відмінність між державно-моно-иолістичним капіталізмом і державним втручанням в економіку, що було властиве ще домонополістичній стадії розвитку капі­талізму. Основним змістом такого втручання держави в еконо­мічне життя в епоху капіталізму вільної конкуренції було при­скорення процесу капіталістичного нагромадження, забезпечення умов для експлуатації робочої сили і збільшення додаткової вар­тості, роздавання державних земель у приватну власність, за­воювання і пограбування колоній, протекціонізм, створення в окремих випадках державних промислових підприємств, держав­ні субсидії і дешеві кредити капіталістам тощо. Але участь дер­жави в економічному житті мала епізодичний характер.

Із виникненням на основі акціонерного капіталу монополій, як відмічав К. Маркс, виникла постійна необхідність втручання буржуазної держави в економічне життя. Великою мірою безпо­середня участь держави в економічному житті пов'язана з ви­никненням державно-монополістичного капіталізму. Державно-монополістичний капіталізм розвинувся, коли утвердилося пану­вання монополістичного капіталу, а концентрація і централізація виробництва досягли високого ступеня. Внаслідок поєднання сили монополій з силою держави втручання останньої в економіку має постійний характер і спрямоване на зміцнення позицій мо­нополістичного капіталу, має на меті збереження приреченого історією капіталістичного ладу.

Однак система державно-монополістичного регулювання не може забезпечити сталість економіки й усунути кризи. Саме в 70-х роках у капіталістичному світі вибухнула найглибша і най-гостріша економічна криза, яка поширилася на всі основні цент­ри світового капіталістичного господарства. «Характерно,— го­ворив Л. І. Брежнєв на XXV з'їзді КПРС,— що криза такої сили уразила високорозвинуту державно-монополістичну економіку, яка склалась у післявоєнний період» 1.

Загострення всіх суперечностей капіталізму веде до підне­сення антимонополістичної боротьби. Провідною силою цієї бо­ротьби виступає робітничий клас.

¹ Матеріали XXV з'їзду КПРС, с. 31.

Розділ XVII

КРАХ КОЛОНІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ІМПЕРІАЛІЗМУ. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ