1 Ленін в. І. Повн. Зібр. Творів, т. 27, с. 306.

Акумуляція грошових капіталів і надання їх у позичку — основна функція банків при капіталізмі. Важливою (історично первісною) їхньою функцією є посередництво в платежах. Зосе­реджуючи в себе зберігання грошових капіталів, вони за дору­ченням промислових і торгових капіталістів ведуть їхні розра­хунки з постачальниками і покупцями, здійснюють платежі в державну скарбницю. Своєрідна функція банків, яка набирає дедалі більшого значення, полягає в перетворенні в позичковий рнітал грошових доходів і заощаджень населення, коштів дер-Рнавних, громадських та інших організацій. Ці кошти самі не ф капіталом і призначені для витрачання як купівельний або платіжний засіб. Але вони стають таким, як тільки через посередництво банків потрапляють до рук функціонуючих ка­піталістів і починають використовуватись для одержання при­бутку. Нарешті, банки виконують функцію створення кредитних засобів обігу, знаків вартості, які заміщують реальні гроші В товарообороті і платежах.

Функції банків реалізуються в їхніх операціях, що поділяються на два взаемозумовлені види: пасивні—операції з формування банківських ресур­сів— і активні, пов'язані з розміщенням і використанням цих ресурсів. Бан­ківські ресурси складаються з власних капіталів банків і залучених коштів. Власні капітали утворюють, як правило, лише незначну частину (в США близько 8%) усіх ресурсів, якими розпоряджаються банки. Основну масу їх становлять депозити, або вклади, які належать клієнтам банків. Депозити поділяються на строкові і до запитання. Строкові депозити — це вкладення на заздалегідь встановлений строк, вони можуть бути вилучені з банку тільки через цей строк. Депозити до запитання — це переважно вклади на поточні рахунки, які банк зобов'язаний видавати на першу вимогу вкладника або на його чеки іншим особам.

До активних операцій належать насамперед найрізноманітніші банків­ські позички: вексельні, підтоварні, фондові, бланкові. Найпоширеніша з них — так званий дисконт векселів. Капіталіст, що одержав вексель під час про­дажу товару в кредит, часто прагне перетворити його в гроші ще до настання строку платежу. Банк купує цей вексель за готові гроші, утримуючи із за­значеної на ньому суми дисконтний процент — плату за надану грошову по­зику. Коли настає строк платежу по векселю, банк пред'являє ного до оплати не капіталістові, який одержав у нього позичку, а тому, хто видав вексель. До вексельних належать також позички, що їх видають під заставу векселів. У цих операціях наочно видно, як з комерційного кредиту виникає банкірський кредит і наскільки пов'язані вони між собою. Позички, що видаються під заставу цінних паперів — акцій, облігацій, застав тощо,— а також операції купівлі цих паперів банками називаються фондовими операціями. Підтоварні возички надаються під заставу товарів, які знаходяться на складах, у дорозі, в торговому обороті. В усіх випадках, коли позички не гасяться в строк, ааставлені цінні папери і товарно-матеріальні цінності переходять у власність банків.

Великим капіталістам, платоспроможність яких не викликає сумнівів, банки видають позички без будь-якого забезпечення, або надають так званий бланковий кредит. Треба мати на увазі, що капіталістичні банки, приймаючи Гроші від усіх рерстн населення, надають кредит далеко не всім, а переважно великим, кредитоспроможним капіталістам.

Крім паснвно-активних операцій і розрахунків банки ведуть також торго-вельно-комісійну діяльність: купують і продають золото, обмінюють націо­нальну валюту на іноземну, розміщують позики, продають акції та обліга­ції тощо.

Функціонування банків при капіталізмі, як і промислових або торговельних підприємств, підпорядковано одній меті — одержанню прибутку. Процент, який сплачують банки по вкла­дах, вони встановлюють на рівні, нижчому від позичкового про­цента, тобто того процента, який вони одержують самі за надані позики. Різниця між сумою одержаних і виплачених процентів становить валовий прибуток банків. До нього входять доходи банків і від різних інших операцій. Прибуток банку є однією з перетворених форм додаткової вартості, що створюється найманою працею в процесі матеріального виробництва. З цьо­го випливає, що банкіри нарівні з промисловими і торгови­ми капіталістами беруть участь в експлуатації робітничого класу.

Частину валового прибутку банк затрачає на покриття своїх витрат (виплату заробітної плати банківським службовцям, ут­римання приміщень, канцелярські витрати, рекламу тощо), а друга його частина є чистим прибутком банків. Відношення чи­стого прибутку до власного капіталу банків називають нормою банківського прибутку. В умовах вільної конкуренції вона при­близно дорівнювала середній нормі прибутку. Тепер (див. розділ XII) роль банків у капіталістичній економіці істотно змінилася і найбільші з них привласнюють високі монопольні надпри­бутки.

Залежно від характеру виконуваних функцій і операцій ка­піталістичні банки поділяють на три основні типи: емісійні, ко­мерційні і спеціалізовані.

Центрами кредитної системи в кожній країні є емісійні бан­ки, яким держава надає монопольне право на випуск (емісію) банкнот. Вони кредитують інші банки і в цьому розумінні є банками банків.

Комерційні банки кредитують промислові, торговельні та інші підприємства переважно за рахунок грошових капіталів, які вони залучають у вигляді вкладів, здійснюють розрахунки між капіталістами, а також фондові, комісійні і валютні опе­рації.

До спеціалізованих належать банки, які здійснюють пере­важно які-небудь певні види фінансово-кредитних операцій. Так, інвестиційні банки фінансують і довгостроково кредитують капі­тальні вкладення; іпотечні банки надають позики під заставу нерухомості (земельних ділянок, будівель); експортно-імпортні банки спеціалізуються на кредитуванні зовнішньої торгівлі і розрахунках з іноземними контрагентами.

Крім банків, до складу капіталістичної кредитної системи входять ощадні каси, які мобілізують тимчасово вільні кошти населення, і кредитні кооперативи, що об'єднують в основному дрібних товаровиробників і організовують кредитування їх на засадах взаємодопомоги.

Споживчий іредит

Різновидністю кредиту, пов'язаного з реа­лізацією товарів, є споживчий кредит, або продаж товарів з розстрочкою платежу без­посередньо споживачам. У США, наприклад, таким способом продається тепер понад 20% всіх споживчих товарів (у вартіс­ному вираженні), у Франції— 19%, у ФРН —15,6%. В основно­му це дорогі товари тривалого користування: автомобілі,.теле­візори, побутові електротехнічні вироби, меблі тощо. Іноді кредитні установи для купівлі споживчих товарів надають грошові " позички, але така практика не має великого поширення.

Розвиток споживчого кредиту спричинений відставанням платоспроможного попиту трудящих від зростання виробництва, що призводить до дедалі більших утруднень у збуті товарів. Проте продаж товарів у розстрочку не ослаблює труднощів реалізації, а, швидше, заганяє їх вглибину, бо із зростанням обсягу платежів за раніше куплені товари населення все менше й менше може купувати їх за готівку. Заборгованість населення США по споживчому кредиту збільшилась з 7,2 млр. дол. у 1939 р. до 198,6 млрд. дол. у 1977 p., тобто в 27 разів. Більше того, розвиток споживчого кредиту посилює труднощі збуту. Пояснюється це тим, що при капіталізмі він має кабальний характер. По ньому встановлюють вищий, ніж в операціях між капіталістами, позичковий процент. Ціни на товари, що прода­ються в кредит, на 10—20% вищі від цін таких самих товарів, що реалізуються за готівку. Якщо покупець своєчасно не внесе чергового платежу за куплений товар, то капіталісти незалежно від причин несплати відбирають у нього цей товар без повер­нення всіх раніше внесених грошей. Отже, споживчий кредит є засобом закабалення і формою додаткової експлуатації трудящих у сфері обігу.

Державний кредит

Кредит, який одержують буржуазні держа­ви через випуск облігацій позик, назива­ється державним кредитом. До позик бур­жуазні уряди вдаються звичайно для того, щоб покрити дефіцит державних бюджетів, який в умовах сучасного капіталізму набув майже хронічного характеру. Як кредитори виступають переважно банки і страхові компанії.

Облігації державних позик розміщують при посередництві банків, які дістають за це великі комісійні винагороди. Оскільки витрати буржуазних держав мають, як правило, непродуктив­ний характер (на підготовку і ведення війн, утримання чинов­ницького апарату, поліції, на підтримку реакційних режимів в інших країнах тощо), то погашення позик і виплата про­центів по них здебільшого здійснюються за рахунок підвищення 'податків з трудящих.

У США тільки процентні платежі за державний борг збільшилися з 23 мли. дол. у 1913/14 фінансовому році до 48,6 млрд. дол. у 1977/78 p., тобто в 2113 разів. Великій буржуазії державні позики приносять збагачення ие тільки тому, що вона є одержувачем процентів і комісійних платежів, а й тому, що переважна маса коштів, мобілізованих через позики, використо­вується державою на купівлю озброєння і боєприпасів, що дає воєнно-про-мисловим корпораціям величезні прибутки.

Міжнародний кредит

Ще в період становлення капіталізму виник міжнародний капіталістичний кредит, тобто кредитні відносини між капіталістами і державами різних країн.

Він існує в усіх трьох наведених вище формах кредиту: комерційного, банкірського і державного. Із зростанням обсягу зовнішньої торгівлі і загостренням боротьби промислово розвину­тих країн за ринки збуту збільшується продаж товарів інозем­ним імпортерам у кредит з відстрочкою платежу, що означає розширення комерційного кредиту. У тих випадках, коли позику капіталістам інших країн надають у грошовій формі, має місце банкірський кредит, а якщо позичальником виступає іноземна держава, то це міжнародний державний кредит.

На всіх етапах розвитку капіталізму, і особливо в сучасний період, міжнародний кредит в руках капіталістів високорозви-нутих держав був і є засобом закабалення і експлуатації наро­дів слаборозвинутих країн. Надаючи кабальні позики урядам цих країн, іноземні банки і корпорації не тільки одержують високі проценти по цих позиках, а й добиваються, щоб одержані кредити були затрачені на купівлю товарів у країн-кредиторів, щоб капіталістам цих держав було надано монопольне право на експлуатацію природних ресурсів країн-позичальників і т. д. Імперіалісти широко використовують міжнародний кредит під виглядом так званої допомоги («безплатних» субсидій) для посилення свого впливу в молодих країнах, які розвиваються, для фінансової підтримки реакційних режимів і утворення агресивних блоків.

£ 5. Акціонерні товариства. Фіктивний капітал

Акціонерне товариство і акціонерний капітал

На основі відособлення позичкового капі­талу і відокремлення власності на капітал від його функції дуже поширилися акціо­нерні товариства. Акціонерне товариство (корпорація) — це об'єднання, капітал якого утворюється від продажу акцій) Через створення акціонерних компаній з безлічі індивідуальних капіталів виникає один величезний капітал, не­обхідний для будівництва залізниць, каналів, морських портів і аеропортів, величезних заводів і електростанцій, для засну­вання великих банків тощо.,) К. Маркс писав, що «світ досі залишався б без залізниць, якби доводилось дожидатися, поки нагромадження не доведе деякі окремі капітали до таких роз­мірів, що вони могли б справитися з будівництвом залізниці. Навпаки, централізація з допомогою акціонерних товариств здійснила це за одну мить»¹. На сучасному рівні концентрації капіталу переважна маса промислової продукції (в США, на­приклад, понад 90%) виробляється на акціонерних підприєм­ствах.

¹ Маркс /0, Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 595.

Організацією акціонерних товариств займаються великі капі-талісти-засновники за активною участю банків. Вони вкладають у підприємство особистий капітал, а щоб залучити додаткові кошти, випускають акції, які продаються усім бажаючим. Ство­рений так об'єднаний капітал має назву акціонерного, або кор­поративного, капіталу.

Акція — це цінний папір, який свідчить про внесення його власником паю в капітал акціонерного підприємства і дає йому право на одержання доходу від цього підприємства. Доход, що його одержують власники акцій, називають дивідендом. У ви­гляді дивіденду розподіляється лише частина прибутку акціо­нерного підприємства. Друга, як правило більша, його частина йде в нагромадження (на розширення виробництва і поповнення резервного капіталу), а також витрачається на виплату високих посадових окладів і особливих премій (тантьем) керівному пер­соналу акціонерного товариства, на рекламу, сплату податків державі тощо.;

Поряд з акціями акціонерні товариства випускають інший вид цінних паперів — облігації. Облігація — це свідоцтво про надання позики, що дає право на одержання щорічного твердо фіксованого процента. На відміну від акцій, які не можуть бути повернуті акціонерному товариству, а лише прода­ються або купуються на фондовій біржі чи в банку, обліга­ції через певний строк підлягають викупу. Особи, які купили облігації, є не пайовиками, а кредиторами акціонерного това­риства і тому не можуть брати участі в загальних зборах акціонерних товариств.

Курс акцій. Контрольний пакет акцій. Засновницький прибуток

Сума, позначена на акції, становить її но­мінальну вартість. Але купують і продають акції фактично не за номіналом, а по цінах, що стихійно встановлюються на ринку цін­них паперів. Ціна, по якій акції продаються і купуються на фондових біржах і в банках, називається курсом акцій.! Він визначаєть­ся співвідношенням розміру дивіденду і рівня позичкового про­цента. Чим більший дивіденд, який виплачують по акціях, тим вищий курс акцій. Купуючи акції, власник грошового капіталу завжди порівнює одержуваний по них дивіденд з тим доходом, який він міг би гарантовано одержувати, поклавши свій капі­тал у банк, тобто з позичковим процентом. Рівень процента впливає на курс акцій у напрямі, оберненому впливу розміру дивіденду: чим він вищий, тим нижчий курс на біржі, і навпаки.

Припустимо, наприклад, що акція номінальною вартістю в 150 дол. що­річно приносить дивіденд у розмірі 12 дол., а рівень позичкового процента дорівнює 4%. Тоді ця акція котируватиметься на біржі по курсу 300 дол., бо саме така сума, покладена в банк з розрахунку 4% річних, дасть прибу­ток, що дорівнює 12 дол.

Отже, курс акцій є капіталізований дивіденд, тобто в серед­ньому він дорівнює сумі грошового капіталу, яка, коли віддати її в позичку, принесе прибуток, що дорівнює дивіденду. Курс акцій обчислюють за формулою:

При даному значенні цих величин курс акцій майже завжди коливається залежно від змін співвідношення між попитом на ті чи інші акції і їхньою пропозицією. Найбільші коливання пов'язані з циклічним характером капіталістичного відтворення. У фазах промислового піднесення, коли ціни на товари, а отже, й дивіденди зростають, курс акцій підвищується; під час криз, коли дивіденди скорочуються, а норма позичкового процента досягає свого максимуму, курс акцій різко падає. Механізм цих коливань широко використовується великим капіталом для пограбування дрібних власників акцій у процесі біржової спе­куляції.

Засновники акціонерних товариств — найбільші промисловці і банкіри — привласнюють величезні доходи у вигляді засновни­цького прибутку. Механізм його утворення грунтується на різни­ці між розміром дивіденду в даному акціонерному товаристві і рівнем позичкового процента, який визначає курс акцій.

Припустимо, що, засновуючи яке-небудь акціонерне підприємство, заснов­ники вклали в нього капітал у розмірі 1 млн. дол. При цьому було випущено 10 тис. акцій номінальною вартістю по 100 дол. Якщо дивіденд на одну акцію становить 8 дол. на рік, а норма позичкового процента дорівнює 4%, то курс кожної з них встановиться на рівні 200 дол. (8 дол.ХІ00:4). Припу­стимо далі, що засновники продадуть по курсу всі випущені акції. У цьому разі вони виручать 2 млн. дол. (10 тис. акційX200 дол.), тобто вдвоє більше від вкладеного в підприємство капіталу. Якщо ж засновники з 10 тис. акцій продадуть, наприклад, тільки б тис, то й тоді виручать 1,2 млн. дол. Крім того, вони залишаться власниками решти 4 тис. акцій Загальною курсовою вартістю 800 тис. дол., які дадуть можливість їм практично контролювати виробничу і комерційну діяльність підприємства.

Одержання засновницького прибутку лов'язане також з розбавленням акціонерного капіталу. Нерідко сума номінальної вартості акцій, що випуска­ються, перевищує реально вкладений у підприємство капітал (приблизно в такій самій пропорції, в якій дивіденд перевищує норму позичкового процента). У нашому прикладі засновники випустили б 20 тис. акцій номінальною вар­тістю по 100 дол. кожна. Продавши їх по курсу, близькому до номіналу (тобто по 100 дол.), вони ви»ручили б ті самі 2 млн. дол., що й у першому випадку, привласнивши засновницький прибуток в сумі 1 млн. дол.

Таким чином, у будь-якому випадку засновницький прибуток є різниця між сумою цін акцій, що продаються засновниками за курсом, і реальним капіталом, вкладеним в акціонерне під­приємство. Він є однією з форм капіталістичного прибутку, а отже, й додаткової вартості. Оскільки дивіденд, що виплачується по акціях, є, по суті, різновидом позичкового процента (узятий відносно до курсу акцій, він і кількісно зводиться до норми про­цента), остільки основним конкретним джерелом формування засновницького прибутку стає підприємницький доход, одержуваний від функціонування акціонерного капіталу. Разом з тим Засновницький прибуток частково утворюється внаслідок при­власнення чужих капіталів, а також доходів і заощаджень дріб­них держателів акцій, які не є капіталістами.

Очолює акціонерне товариство правління, яке обирають за­гальні збори акціонерів, а кожний його акціонер формально є співвласником підприємства. На практиці акціонерними това­риствами (корпораціями) повністю розпоряджаються великі ка­піталісти, що володіють відносною більшістю акцій. Кількість акцій, яка дає змогу панувати в акціонерному товаристві, нази­вається контрольним пакетом акцій. Теоретично контрольний па­кет повинен становити 50% усіх випущених акцій плюс одна акція. Проте при сучасному рівні концентрації виробництва і значному розпиленні акцій серед дрібних держателів акціонерні компанії нерідко контролюються капіталістами, які володіють менше 10% загальної кількості акцій.

Фіктивний капітал

Акції, облігації та інші цінні папери є капі­талом, оскільки вони дають право їхнім влас­никам на привласнення певної частини до­даткової, вартості у вигляді процента або дивіденду. Самі цінні папери ніякої вартості не мають і в процесі відтворення участі не беруть. Тому капітал, представлений у них, є не реальним, а фіктивним капіталом. Реальний капітал акціонерного підприєм­ства, наприклад, втілюється в будівлях, спорудах, устаткуванні, сировині, матеріалах, робочій силі тощо. Це — вартість, яка фун­кціонує в процесі виробництва і створює додаткову вартість через експлуатацію найманої праці. Акції є лише відображенням, або, за висловленням К. Маркса, паперовими дублікатами реального капіталу, які ніскільки не збільшують його розмірів. Особливо наочно природа цінних паперів як фіктивного капіталу прояв­ляється в облігаціях державних позик. Гроші, що їх буржуазні держави беруть у позичку, витрачаються, як правило, непродук­тивно, їх давно вже може й не бути, вони витрачені, а облігації, як і раніше, існують як свідчення, що дають право на доход і є відображенням не якого-небудь капіталу, що реально функціонує, а колись проведених затрат. Таким чином, фіктивний капітал — це титул власності, який дає право на доход, на привласнення дивіденду або процента. Виникнувши в процесі руху позичкового капіталу, він відокремлюється від останнього і самостійно руха­ється на ринку цінних паперів, лише віддалено і як у кривому дзеркалі відображуючи рух реального капіталу.

З розвитком капіталізму, особливо на сучасному його етапі, в результаті концентрації і централізації виробництва, а також внаслідок збільшення дер­жавної заборгованості маса фіктивного капіталу зростає темпами, які наба­гато випереджають нагромадження реального капіталу. У США, наприклад, еа період з 1900 по 1955 р. сума цінних паперів зросла в 37 разів, а націо­нальне багатство в номінальному вираженні збільшилось у 16,5 раза. Зро­стання фіктивного капіталу є однією з ознак розвитку паразитичного харак­теру капіталізму.