§ 3. Позичковий капітал і позичковий процент

Умови виникнення позичкового капіталу

Позичковий капітал виступає у формі грошо­вого капіталу, що приносить процент. Капі­талом, що приносить процент, як відомо, був і лихварський капітал. Проте між позичковим і лихварським капіталом є істотні відмінності.

Лихварський капітал виник ще в період розкладу первіснообщинного ладу. В докапіталістичних формаціях лихварські позики позичальники вико­ристовували звичайно не як капітал, а як гроші — як платіжні або купівельні кошти. Рабовласники і феодали зверталися за позичками до лихварів для купівлі предметів розкоші, для будівництва палаців, влаштування бенкетів тощо. Дрібні товаровиробники змушені були користуватися послугами лих­варів, щоб прогодувати сім'ю, заплатити податки або ренту землевласнику. Користуючись нуждою селян і ремісників, а також марнотратністю рабо­власників і феодалів, лихварі встановлювали високий процент за надану по­зичку, який поглинав не тільки весь додатковий продукт, a ft частину необ­хідного продукту безпосередніх виробників матеріальних благ. Рівень процента на лихварський капітал часто досягав 50, 100 і більше процентів річних. Лихварство, обплутуючи борговою кабалою господарства позичальників, при­зводило їх до занепаду і розорення, гальмувало розвиток продуктивних сил рабовласницького і феодального способів виробництва.

Позичковий капітал є категорією, притаманною тільки ка­піталізму. Основними позичальниками при капіталізмі висту­пають функціонуючі капіталісти — промисловці, торговці, великі фермери, які використовують одержані в позичку гроші як капітал для експлуатації найманої праці заради одержання прибутку. За цих умов рівень позичкового процента не може бути вищий від середньої норми прибутку, а повинен, як правило, становити лише її частину. Якби процент поглинав увесь прибуток функціонуючого капіталіста, тоді не було б рації кори­стуватися позичкою.

Тому капіталізм у період свого становлення, зіткнувшись з відсталістю кредитних відносин, які гальмували його розвиток, розпочав уперту боротьбу проти лихварства, за зниження по­зичкового процента. Ця боротьба увінчалася успіхом лише тоді, коли буржуазія створила свої власні джерела формування ка­піталу, який можна було давати в позичку за прийнятий для буржуазії процент. Такими джерелами стали насамперед тимча­сово вільні грошові капітали промислових і торгових капіталі­стів, капітали рантьє—грошових капіталістів, а також доходи та заощадження інших класів і соціальних груп буржуазного суспільства. Ці кошти, акумульовані банками і ощадними каса­ми, утворюють значний позичковий капітал, що дедалі більше зростає.

Останнім часом пожвавлюються і лихварські форми експлуа­тації на новій, імперіалістичній основі. Великі капіталісти і конт­рольовані ними банки тепер вже не борються проти лихвар­ства, як це було на світанку капіталізму, навпаки, користуються його методами для закабалення народів держав, що розвиваю­ться, а також для пограбування трудящих своїх країн через іпотечний і споживчий кредит. Проте загалом в усьому сучас­ному капіталістичному господарстві визначальною формою ка­піталу, що приносить процент, є позичковий капітал.

Позичковий капітал як частина промислового капіталу, що відособилася

Основна маса позичкового капіталу форму­ється за рахунок тимчасово вільних грошових капіталів промислових капіталістів. Такі ка­пітали завжди вивільняються в процесі круго-обороту промислового капіталу, бо час над­ходжень виручки від реалізації продукції не збігається з часом тих чи інших вкладень, затрат і платежів. Так, з виручки від продажу кожної партії товару капіталіст відраховує певну суму в амортизаційний фонд. Ці відрахування нагромаджуються в грошовій формі і залишаються вільними доти, доки виникає необхідність в оновленні основного капіталу. Періодично вивільняється також і частина оборотного капі­талу, оскільки завжди є розбіжність у строках продажу това­рів, з одного боку, і купівлею сировини, матеріалів і виплатою заробітної плати, з другого. Тимчасово вільні кошти утворю­ються і в процесі нагромадження капіталу. Не всяка сума додаткової вартості може бути перетворена на даному підпри­ємстві в додатковий продуктивний капітал. Треба нагромадити її до певних розмірів у грошовій формі.

Якби всі ці кошти марно лежали в сейфах капіталістів, то вони перетворилися б у мертвий скарб, що суперечить самій природі капіталу як самозростаючій вартості. Тому промислові капіталісти вкладають вільні грошові капітали в банки і одер­жують на них банківський процент. Банки, в свою чергу, за вищий позичковий процент надають ці капітали з умовою по­вернення іншим функціонуючим капіталістам для продуктивного викрристання. Такий рух тимчасово вільних капіталів взаємно вигідний як їхнім власникам, оскільки на вклади вони одержу­ють банківський процент, так і капіталістам-ііозичальникам, які мають додатковий прибуток і підвищують ефективність функ­ціонування свого власного капіталу. Вигідно, це і для банків: вони одержують плату за посередництво, яка є елементом бан­ківського прибутку (див. § 4 даного розділу).

З викладеного випливає, що позичковий капітал являє собою відособлену грошову форму промислового капіталу, яка набула самостійного переміщення.} Участь тимчасово вільних коштів торгових капіталістів і капіталів рантьє у формуванні позичкового капіталу нічого не змінює в його суті, оскільки торговий капітал сам є відособленою частиною промислового капіталу, а капітали рантьє — привласненою раніше додатковою вартістю, створеною найманою працею у виробництві. Що ж до грошових доходів і заощаджень усіх інших верств буржуазного суспільства, то в руках своїх власників ці кошти можуть і не бути капіталом, але, будучи сконцентровані в капіталістичній кредитній системі, вони використовуються як позичковий ка­пітал.

Відособившись від промислового, позичковий капітал набу­ває ряду специфічних рис.

По-перше, він виступає у вигляді своєрідного товару. Коли капітал віддають у позичку, це має вигляд продажу грошо­вими капіталістами особливого товару—капіталу. Така форма операції є результатом того, що гроші в умовах капіталізму набувають додаткової споживної вартості, яка полягає в здат­ності приносити прибуток. Саме цю споживну вартість і продає грошовий капіталіст промисловцеві або торговцеві. Однак ку-півля-продаж товару-капіталу відрізняється від інших актів товарного обігу. Під час продажу звичайних товарів їхні спо­живні вартості переходять від продавців до покупців і врешті-решт споживаються. Водночас зникає сам товар і його вартість. Що ж до товару-капіталу, то після переходу з одних рук в інші, в процесі споживання його вартість і споживна вартість не тіль­ки зберігаються, а ще й зростають. Продавці всіх інших товарів у середньому одержують грошовий еквівалент вартості цих то­варів; під час продажу товару-капіталу його власники задоволь­няються платою за його використання — процентом. Звичайні товари відчужуються назавжди, тоді як товар-капітал прода­вець надає покупцеві лише на певний строк, із закінченням якого він повертається назад до продавця. При цьому грошовий капіталіст зберігає право власності на товар-капітал і тоді, коли він перебуває в розпорядженні функціонуючого капіталі­ста. Відчуження товару-капіталу має, отже, тимчасовий харак­тер, набирає форми позички.

По-друге, позичковий капітал — це найбільш паразитична форма капіталу. Коли капітал віддають у позичку, він ніби роздвоюється: одна й ті сама сума грошей виступає як капітал-власність у руках кредитора і як капітал-функція в руках пози­чальника. Кожна з цих сторін набирає відносної самостійності. На основі відокремлення власності на капітал від його функції формується особливий прошарок експлуататорів — грошових ка­піталістів (рантьє, банкіри, біржові спекулянти тощо), які при­власнюють результати чужої праці, не беручи безпосередньої участі ні у виробництві матеріальних благ, ні в торгівлі. Влас­ник капіталу може не тільки жити в розкоші, не займаючись ніякими справами, а й навіть не знати, на що конкретно вико­ристовується його капітал.

По-третє, позичковий капітал є найбільш фетишизованою формою капіталу. В своєму специфічному русі, що виражається в авансуванні грошей і поверненні їх з приростом — Г—Г\ він зовні не набирає ні продуктивної, ні товарної форм капіталу, перебуваючи весь час тільки в грошовій формі. Справжнє дже­рело зростання вартості—експлуатація найманої праці в процесі виробництва — тут гранично приховане. Капітал у цій формі уявляється таємничим і самотворним джерелом свого власного збільшення «...В капіталі, що приносить проценти,—пише К. Маркс,— цей автоматичний фетиш, самозростаюча вартість, гроші, які висиджують гроші, виступає перед нами в чистому, остаточно сформованому вигляді, і в цій формі він уже не несе на собі ніяких слідів свого походження. Суспільне відношення дістало закінчений вигляд, як відношення якоїсь речі, грошей, до самої себе» Насправді ж як позичковий капітал гроші зрос­тають тому, що позичальник на одержаний у позичку грошовий капітал купує засоби виробництва і робочу силу, внаслідок експлуатації якої створюється додаткова вартість. Позичковий капітал використовується для здобування додаткової вартості не самими його власниками, а функціонуючими капіталістами. У розгорнутому вигляді кругооборот позичкового капіталу мож­на записати такою формулою:

Перший акт (Г—Г') виражає надання позички, останній (Г'—Г'_х) — її повернення з процентом, а всі проміжні фази — це кругооборот промислового капіталу в руках функціонуючого капіталіста. Отже, позичковий капітал може специфічно руха­тися лише на основі кругообороту промислового капіталу.

¹ Маркс К, Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 1, с. 401.

Таким чином, позичковий капітал є відособленою частиною промислового капіталу, вартість, яка надається капіталістами-Глисниками в позичку функціонуючим капіталістам і яка при-носить процент на основі експлуатації найманої праці.

Позичковий процент як перетворена форма додаткової вартості

Капітал надається в позичку за певну пла­ту, яку називають позичковим процентом. На поверхні явищ процент виступає як ціна товару-капіталу, по якій власники позича­ють його функціонуючим капіталістам. Про­те на відміну від цін інших товарів ця ціна не виражає втілену в позичковому капіталі вартість. Якщо, наприклад, в позичку віддають 1000 дол. з розрахунку 5% річ­них, то 50 дол. річного прибутку при цій позичці (1000 х 5 / 100 = 50) ніяк не можуть бути виразом вартості самої цієї тисячі дола­рів. Процент, як зазначає К. Маркс,— це «ірраціональна форма ціни» споживної вартості товару-капіталу, його здатності при­носити прибуток.

За своїм економічним змістом позичковий процент — одна з перетворених форм додаткової вартості. Взятий у позичку капітал функціонуючі капіталісти використовують у виробни­цтві або торгівлі і одержують середній прибуток. Частину пого вони повинні віддати позичковим капіталістам як плату зб ко­ристування їхнім капіталом. Ця частина і є позичковий птоцент. Другу частину прибутку, яка залишається у функціонуючих капіталістів, називають підприємницьким доходом. Таким чином, середній прибуток, який дістають внаслідок використання позич­кового капіталу, поділяється на дві частини: позичковий про­цент і підприємницький доход. А це означає, що позичкові капі­талісти разом з функціонуючими беруть участь в експлуатації найманої праці і привласнюють частину додаткової вартості у формі позичкового процента.;

Оскільки користування позичкою в умовах розвинутого ка­піталізму стає звичайним явищем, поділ прибутку на процент і підприємницький доход набирає загального характеру. {Будь-який прибуток, незалежно від того, як його одержано — внаслі­док використання власного чи позичкового капіталу, починає ділитися на зазначені дві частини. Такий поділ прибутку ще більше маскує суть капіталістичної експлуатації, фетишизує продуктивні відносини буржуазного суспільства. Що ж до про­цента, то у формулі Г—Г' він є не результатом експлуатації найманої праці, а наслідком капіталу як такого, бо позичкові капіталісти самі безпосередньо в ніякі відносини з робітниками не вступають. Тому буржуазні економісти прагнуть звести всі види нетрудових доходів до позичкового процента, в якому про­являється нібито «природна» властивість капіталу створювати гроші.

Так, Дж. М. Ксйнс твердив, ідо процент —це «нагорода за розлучення з ліквідністю» (тобто готовими грошима), яка породжується самими грішми як такими. Один з основоположників «теорії граничної корисності» Е. Бем-Б'аверк трактував процент як результат вищої психологічної оцінки «госпо-дарниками-суб'ектами» нинішніх благ порівняно з майбутніми. З цього випли­вало, що окремі «гооподарники-суб'єктн» стали власниками величезних ба­гатств тільки через те, що краще від інших уміли чекати перетворення май­бутніх благ у нинішні. Неспроможність цих апологетичних міркувань вияв­ляється вже в тому, що вони не дають відповіді на головне запитання: де і ким створюється та сума вартості, яку привласнюють власники капіталів у формі позичкового процента?

Розкриваючи експлуататорську суть процента і підприємни­цького доходу, К. Маркс писав: «За протилежними формами обох частин, на які розпадається прибуток, тобто додаткова вартість, забувають, що обидві вони є просто частини додат­кової вартості і що поділ її нічого не може змінити ні в її природі, ні в її походженні та умовах її існування» 1.

Отже, позичковий процент є особлива форма додаткової вар­тості, та її частина, яки привласнюють позичкові капіталісти.