§ 6. Критика буржуазних теорій заробітної плати

Зусилля буржуазних ідеологів завжди були спрямовані на те, щоб приховати справжню природу заробітної плати при капіта­лізмі, завуалювати її експлуататорську суть. Вони намагалися і намагаються довести «справедливість» існуючого рівня заробіт­ної плати і безперспективність боротьби робітників за її підви­щення. Заробітну плату буржуазні економісти трактують або як ціну праці, або як ціну послуг праці, чи як ціну продукту праці. Тим самим маскується специфічна природа товару робоча сила, затушовується безплатне присвоєння капіталістами додаткової вартості, тобто експлуатація праці капіталом.

З розвитком капіталістичного способу виробництва буржуазні теорії заробітної плати видозмінювалися. їхня еволюція відобра­жує специфічні риси і особливості різних етапів розвитку капіта­лістичного ладу, поглиблення і загострення його суперечностей.

Теорія "мінімуму засобів існування" ("залізний закон" заробітної плати)

Спільною рисою буржуазних теорій заробіт­ної плати в період домонополістичного капі­талізму, особливо на ранніх етапах його роз­витку, було прагнення обгрунтувати і ви­правдати злиденний рівень заробітної плати, звести його до вартості мінімуму життєвих засобів, абсолютно необхідних для фізичного існування робітни­ків та їхніх сімей. Цю точку зору висунув В. Петті, її розвивали фізіократи і А. Сміт.

Д. Рікардо, успадкувавши цю точку зору від своїх поперед­ників, намагався дати їй більш розгорнуте обгрунтування. Він вважав, що рівень заробітної плати при всіх його коливаннях повинен наближатися до «природної ціни праці», що визначаєть­ся мінімумом засобів існування робітника і його сім'ї. Він вва­жав, що коли заробітна плата перевищить цей мінімум, то під­вищення добробуту робітників сприятиме збільшенню народжу­ваності, а отже, посиленню конкуренції між робітниками в зв'яз­ку із зростанням пропозиції робочої сили і врешті-решт немину­че призведе до зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. При надзвичайному зниженні заробітної плати народ­жуваність скоротиться, попит на робочу силу підвищиться, що автоматично підніме рівень заробітної плати до «природної нор­ми», тобто до прожиткового мінімуму. Таким чином, Рікардо явно схилявся до реакційного закону народонаселення Т. Маль-туса *. Проте якщо в працях Рікардо, який визнавав вплив побуту і звичаїв народу на рівень заробітної плати, проявлялося прагнен­ня якось подолати вузькі рамки мальтузіанства, то створені пізніше вульгарною буржуазною політичною економією теорії ціл­ком виходять з мальтузіанського закону народонаселення.

Концепція «мінімуму засобів існування» разом з мальтузіанською теорією народонаселення лягла в основу так званого залізного закону заробітної плати», який посилено проповідували в 60-х роках XIX ст. німецький дрібно­буржуазний соціаліст Ф. Лассаль та його послідовники. Реакційну суть «заліз­ного закону» викрили К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони показали, що цей «закон» фак­тично підводить до відмови від революційної боротьби робітничого класу, бо з нього випливає, що злиденність робітничого класу зумовлена не специфічними законами капіталістичного способу виробництва, а природними законами.

* Критику цього закону наведено в розд. VI.

Теорія «фонду заробітної плати»

Теорія «фонду заробітної плати», висунута в другій половині XIX ст. Дж. Міллем, Мак-Куллохом та іншими буржуазними економі­стами, виходить з того, що рівень заробітної плати залежить від якогось «фонду заробітної плати», величина якого нібито незмін­на і стала, і від кількості робітників. Якщо заробітна плата ро­бітників, твердили прихильники цієї концепції, перевищить рівень, що визначається фондом заробітної плати і кількістю робітничого населення, то неминуче зростання безробіття. Вони пояснювали це тим, що коли частина робітників доб'ється підвищення заробітної плати, то фонд заробітної плати, який лишиться, зменшиться. Отже, решта робітників змушена буде задовольнитися меншою заробітною платою або поповнить ринок праці. Зменшення заро­бітної плати будь-якої групи робітників означатиме розширення зайнятості, бо в цьому разі при даному фонді заробітної плати можна буде взяти на роботу більшу кількість робітників. Збіль­шення фонду заробітної плати за рахунок капіталістичних при­бутків, з точки зору представників цієї теорії, неможливе, бо тоді капіталісти втратять інтерес до виробництва, припиниться нагро­мадження капіталу, що загрожує суспільству загибеллю.

Теорія «фонду заробітної плати» грунтується на хибній догмі, ніби суспільний капітал є величина стала, а маса життєвих засо­бів, в яку втілюється змінний капітал, є відокремленою частиною суспільного багатства, що визначається силами природи. На­справді, з розвитком капіталізму безперервно зростає як вели­чина суспільного капіталу, так і та її частина, яку витрачають на купівлю робочої сили. Теорія «фонду заробітної плати», як і інші теорії, що грунтуються на концепції «залізного закону», спрямована на те, щоб ідеологічно роззброїти робітничий клас, прищепити йому думку про безперспективність його класової бо­ротьби за підвищення заробітної плати, поліпшення його становища

Теорія «граничної продуктивності»

Однією з популярних в кінці XIX — першій, третині XX ст. була теорія «граничної про­дуктивності». Найважливіші її елементи вві­йшли майже в усі сучасні буржуазні теорії заробітної плати. В основі цієї теорії лежить так звана «триєдина формула» фран­цузького вульгарного буржуазного економіста Ж. Б. Сея. Суть цієї формули полягає в тому, що джерелами доходів основних класів буржуазного суспільства є нібито три фактори виробницт­ва: праця, що створює заробітну плату, земля, яка створює рен­ту, і капітал, що створює прибуток.

Теорію «граничної продуктивності» в її застосуванні до заро­бітної плати сформулювали англійський економіст А. Маршалл і американський економіст Дж. Кларк. За цією концепцією пра­ця (робоча сила) і капітал, втілений у засобах виробництва, які беруть участь у виробництві, підпорядковуються закону «спадної продуктивності». Дія цього закону проявляється нібито в тому, що кожний додатковий приріст праці, тобто збільшення кількості робітників, при незмінному обсязі капіталу з певного моменту дає нижчу продуктивність, ніж попередній приріст, бо із зростан­ням кількості робітників скорочується величина капіталу, яка припадає на кожного робітника, а отже, падає й продуктивність праці. Рівень заробітної плати визначається продуктом останнього, найменш продуктивного приросту праці, або так званою гранич­ною продуктивністю праці. Коли наймають додаткових робітни­ків (понад «граничну» кількість їх), вироблювана ними вартість буде менша, ніж витрати на оплату їхньої праці. Тому наймати таких робітників невигідно капіталістам.

Щоб довести зумовленість заробітної плати робітників рівнем оплати «граничного» робітника, пускають у хід суб'єктивістську теорію «граничної корисності», згідно з якою при наявності кількох одиниць товару однакової корисності вартість кожної одиниці не може бути більшою від вартості тієї, яка задовольняє найменш вимогливий попит. «Граничний» робітник є одиницею праці, на яку існує найменший попит. Звідси його винагорода визначає заробітну плату всіх робітників.

Оскільки вартість продукту праці, що його виробляє кожний з робітників, крім «граничного», перевищує вартість, яку створює останній, а оплата кожного з робітників відповідає найнижчій вартості продукту праці «граничного» робітника, природно утво­рюється значна різниця між вартістю вироблюваного всіма ро­бітниками сукупного продукту та їхньою сумарною заробітною платою. Ця різниця, згідно з теорією «граничної продуктивності», надходить до капіталіста як «винагорода за капітал». Таким чи­ном, теорія «граничної продуктивності» покликана виправдати високий рівень прибутків капіталістів і низький рівень заробіт­ної плати робітників. Відповідальність за низьку заробітну плату ця теорія намагається перекласти на робітників, оскільки зрос­тання робітничого населення нібито знижує рівень заробітної плати «граничного» робітника.

Вихідні положення, які лежать в основі теорії «граничної продуктивності», неспроможні і не витримують ні найменшого зіткнення з дійсністю. Насамперед неправильно, що капітал, вті­лений у засобах виробництва, сам створює вартість. Єдиним джерелом вартості, а отже, й прибутку є праця. Беззмістовне й інше положення цієї теорії — про спадання продуктивності праці в міру додаткового наймання робітників. Це положення ігнорує розвиток продуктивних сил і технічний прогрес, в умовах якого, Іяк правило, залучається додаткова робоча сила у виробництво. Технічний прогрес тягне за собою не спадання, а зростання про-Ідуктивності праці. Нічим не доведено й положення про рівність Заробітної плати всіх робітників «найменшому продукту праці» кграничного» робітника. Нарешті, умови «досконалої», або «чистої», конкуренції, стосовно до яких ведуть аналіз в теорії «гра-иичної продуктивності», суперечать сучасній дійсності, що ха­рактеризується пануванням великих капіталістичних об'єднань.

Сучасні маржнналістські концепції заробітної плати

Сучасні маржиналісти * намагаються узго­дити теорію «граничної продуктивності» з умовами, які склалися в економіці су­часного капіталізму, і насамперед з пану­ванням в ній великих капіталістичних об'єднань (монополій) у різних сферах суспільного виробництва.

* Прихильники сучасних варіантів теорії «граничної продуктивності». Нвзва цього напряму походить від англійського слова «marginal», що означає «граничний».

На думку маржиналістів, в цих умовах заробітна плата по­винна бути нижча, ніж при вільній конкуренції. Щоб довести і виправдати наступ капіталістів на життєвий рівень робітників, маржиналісти пристосовують поняття «гранична продуктивність» до сучасних умов. Вони твердять, що нині капіталістична фір­ма, яка має монопольну позицію у виробництві і збуті певних товарів, наймаючи нових робітників для розширення вироб­ництва, може заздалегідь розрахувати, яка кількість нових товарів надійде на ринок (чого кожний окремий капіталіст не міг зробити в умовах вільної конкуренції) і наскільки при цьому знизяться ціни внаслідок збільшення пропозиції товарів. Тому заробітну плату «граничного робітника» не можна встановити, виходячи з цін, які панували на ринку в момент його наймання.

Щоб з'ясувати, наскільки вигідно розширювати випуск това­рів, наймаючи додаткових робітників, фірма повинна спочатку полічити збитки, яких вона зазнає внаслідок продажу товарів по нижчих цінах. При цьому заробітна плата має визначатися так званим «граничним доходом» капіталіста, тобто доходом, що лишається після вирахування збитків, пов'язаних з падін­ням цін, які зачіпають не тільки додаткову, а й усю раніше випущену фірмою продукцію. Якщо робітники примушуватимуть компанію підвищувати заробітну плату вище рівня, який ви­значається «граничним доходом», вона скоротить обсяг вироб­ництва і звільнить частину робітників, які підуть у ті галузі, де є конкуренція, справлять там тиск на ринок праці і знизять заробітну плату зайнятих робітників.

Доповнення, що їх внесли сучасні теоретики «маржиналізму» в теорію «граничної продуктивності», аж ніяк не підвищили її теоретичної цінності.

Вони абсолютно не зачепили теоретичних і методологічних основ «класичної» теорії «граничної продуктивності» і, отже, корінні вади останньої повною мірою притаманні і її сучасній модифікації. Зокрема, міркування сучасних маржиналістів, як і їхніх попередників, грунтуються на положенні про незмінний рівень технічного розвитку, який не має нічого спільного із закономірностями капіталістичної конкуренції, в тому числі і в умо­вах сучасного капіталізму.

Єдиний новий елемент, внесений сучасними маржиналістами в «класичну» теорію «граничної продуктивності»,— це концепція «граничного доходу». Вона грунтується на тому положенні, що в зв'язку з падінням цін при розширенні фірмою виробництва і збуту товарів знижується капіталістичний доход на одиницю продукції. Але навіть тоді, коли в реальній дійсності таке зни­ження спостерігається, воно, як правило, компенсується зростан­ням маси такого доходу в зв'язку із збільшенням виробництва і збуту товарів. Це явище, яке має вирішальне значення в кон­курентній боротьбі великих капіталістичних об'єднань, позбав­ляє обгрунтованості твердження маржиналістів про необхідність зниження заробітної плати робітників у сучасних умовах. До сказаного можна лише додати, що в реальній дійсності капіта­лісти, навіть розширюючи виробництво, не знижують, а, як пра­вило, підвищують ціни, тим самим збільшуючи свої доходи.

Теоретичні побудови сучасних маржиналістів, як і їхніх по­передників, грунтуються на штучно сконструйованих моделях, що не відображують реальних процесів, які відбуваються в капі­талістичній економіці. Ці моделі, по суті, обмежуються розгля­дом поведінки окремої фірми і не зачіпають усієї сукупності суспільно-економічних зв'язків. Тому і висновки, які робить аб­солютна більшість прихильників сучасного маржиналізму на основі аналізу цих моделей, далекі від реальної дійсності. Вони мають відверто апологетичний характер. Майже всі сучасні мар­жиналісти прагнуть переконати трудящих у тому, що низький рівень їхньої заробітної плати, як і високий рівень доходів капі­талістичних фірм, об'єктивно зумовлений. При цьому трудящим прагнуть прищепити думку про недоцільність боротьби за під­вищення заробітної плати. Ця боротьба може нібито принести невеликій групі робітників лише короткочасний виграш, який зве­деться нанівець під впливом сил, що протидіють і зумовлені за­конами капіталістичної конкуренції. Але навіть короткочасного виграшу окремі групи робітничого класу, що добилися підви­щення заробітної плати, досягають ціною погіршення становища решти трудящих, бо капіталістична фірма компенсує підвищен­ня заробітної плати підвищенням цін, сприяючи тим самим роз­в'язанню інфляції, яка зачіпає інтереси трудящих як покупців. При цьому скорочується виробництво, а отже, зростає безро­біття і разом з цим скорочується заробітна плата в інших галу­зях економіки. Таким чином, інтереси однієї групи трудящих капіталісти намагаються зіткнути з інтересами іншоГ групи. Ді­яльність профспілок, спрямована на захист економічних інтере­сів робітничого класу, прихильники маржиналістських концепцій оголошують непотрібною і навіть шкідливою. Вона, за їх сло­вами, може лише штовхнути капіталістів на штучне скорочення виробництва з усіма негативними наслідками, що випливають звідси. Отже, профспілки, які ведуть боротьбу за економічні інтереси робітничого класу, оголошуються майже союзниками капіталістичних фірм у їхній політиці роздування цін, винуват­ицями безробіття, інфляції та інших корінних пороків капіталі-стичної системи виробництва.

Концепція "регульованої заробітної плати"

Теорія «граничної продуктивності» лягла в основу концепції «регульованої заробітної плати» англійського економіста Дж. М. Кейнса, розробленої ним у праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», опублікованій в 1936 р. Кейнс пов'язував обсяг виробництва і зайнятість з певним рів­нем заробітної плати. Одне з найважливіших положень кейн-ріанської теорії полягає в тому, що при незмінному рівні техніки при даних організації і засобах виробництва обсяг виробництва (а звідси й зайнятості) перебуває в оберненому відношенні до реальної заробітної плати. Зростання зайнятості без збільшен­ня машин і обладнання призводить, на думку Кейнса, до падін­ня продуктивності праці «граничного робітника», а звідси — до зниження реальної заробітної плати. Тому кейнсіанці вважають зменшення реальної заробітної плати через «помірну» і «регу­льовану» інфляцію одним із засобів, що сприяють зростанню зайнятості. Сучасні кейнсіанці рекомендують також проводити політику стримування зростання номінальної заробітної плати, обґрунтовуючи це тим, що її підвищення призведе до скорочення прибутків капіталістів, а отже, до ослаблення стимулу до інве­стицій; це спричинить падіння виробництва, скорочення зайня­тості і зростання безробіття. Неважко побачити, що прихильни­ки теорії Кейнса пропонують робітникам в ім'я збільшення за­йнятості миритися з блокуванням їхньої заробітної плати та її інфляційним знеціненням.

"Колективно-договірна" теорія заробітної плати

Представники сучасної «колективно-договір­ної» теоріҐзаробітної плати виходять з того, що є верхня і нижня межі ставок заробітної плати для робітників однієї спеціальності і однакової кваліфікації. Рівень ставок залежить від потреб капіталістів у робочій силі і потреб робітників у роботі. Кон­кретна величина тарифних ставок у межах мінімуму і макси­муму є результатом переговорів, угоди між капіталістами і пред­ставниками робітників і залежить від так званої договірної еили кожної із сторін, тобто від тих сил, засобів і способів, за допо­могою яких одна із договірних сторін може протистояти натиску іншої і нав'язати їй свої умови або примусити її на компроміс.

Теорія «колективно-договірного» регулювання заробітної пла­ти не дає відповіді на питання, чим визначаються крайні межі коливання тарифних ставок, а також діапазон цих коливань. Вважають, що в конкретній ситуації максимальний рівень ставок, на який капіталіст готовий погодитися, може бути визначений і побоюваннями можливого збитку, якщо витрати на робочу силу будуть дуже високі. Мінімальний рівень тарифних ставок може бути встановлений на основі оцінки ступеня опору робітників зниженню рівня життя, сили профспілки, розмірів фонду допо­моги страйкарям тощо.

У «колективно-договірній» теорії аналіз докорінних еконо­мічних факторів, які визначають рівень заробітної плати, під­мінюють вивченням деяких соціальних факторів, що впливають на коливання тарифних ставок. Це роблять для того, щоб допо­могти капіталу і відповідним урядовим організаціям у розробці стратегії і тактики протидії вимогам робітничого класу про під­вищення заробітної плати.

Частина прихильників цієї теорії намагається визначити межі заробітної плати на основі концепції «білатеральної (двосторонньої) монополії». Вони твердять, що монополістами на ринку праці є не тільки капіталістичні компанії, а й профспілки. Якщо монополістом є капіталіст, то рівень заробітної плати да­ної групи робітників буде нижчий, ніж в умовах вільної конку­ренції. Якщо ж монополія на ринку праці належить профспілці, рівень заробітної плати буде вищий, ніж в умовах вільної кон­куренції. Концепція «профспілкової монополії» спрямована на те, щоб перекласти на профспілки відповідальність за низьку заробітну плату і безробіття серед неорганізованих у профспіл­ки fpyдящиx, нацькувати одну частину пролетаріату на іншу, внести розкол у робітничий рух.

Теорія «інфляційної спіралі заробітної плати і цін»

Концепція «інфляційної спіралі заробітної плати і цін» активно використовується для обгрунтування і виправдання політики «за­морожування» заробітної плати. Згідно з цією теорією, підвищення заробітної плати, збільшуючи витрати виробництва, обов'язково веде до зростан­ня цін, причому не тільки в даній галузі, а й у галузях, що спо­живають її продукцію, тобто врешті-решт спричинює загальне підвищення цін. Зростання цін змушує робітників вимагати но­вого підвищення заробітної плати, що знову-таки веде до підви­щення цін, і так без кінця. Отже, те, що виграють робітники даної галузі як одержувачі заробітної плати, вони разом з ро­бітниками інших галузей та іншими категоріями трудящих втра­чають як покупці.

Марксизм-ленінізм давно відкинув вульгарні вигадки буржу­азної політичної економії, ніби ціни товарів визначає або регу­лює заробітна плата. Насправді підвищення заробітної плати впливає не на рівень цін, а на рівень прибутків.

Неважко побачити, що теорія «інфляційної спіралі» покла­дає відповідальність за зниження життєвого рівня трудящих на робітничий клас. З цієї концепції випливає, що погіршення ста­новища трудящих капіталістичних країн — не результат дії еко­номічних законів капіталізму, а наслідок боротьби робітників за підвищення заробітної плати. Робітники і профспілки роз­глядаються ледве не як винуватці інфляції і пов'язаних з нею економічних утруднень. Так робиться спроба переконати робіт­ників відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.

Теорія "компенсації"

Останніми роками в капіталістичних краї­нах здійснюються пошуки нових теоретичних концепцій і практичних заходів, які могли б бути використані (і вже використовуються) буржуазією для поси­лення експлуатації робітничого класу і одночасно для ідеоло­гічного обгрунтування нових методів експлуатації. Вони впро­ваджуються під прапором так званої «гуманізації праці», «під­вищення якості трудового життя» і т. д. Складовою частиною цих доктрин і пов'язаних з ними практичних заходів є так зва­на теорія «компенсації». Згідно з цією теорією, заробітна плата нібито витрачається тільки на задоволення фізіологічних потреб і її для цього цілком досить. Але мова повинна йти не про під­вищення заробітної плати, а про задоволення емоційних і соці­альних потреб, чого можна досягти забезпеченням певного соці­ального статусу (наприклад, наданням найбільш кваліфікованим робітникам статусу службовців з привілеями, що випливають звідси, переведенням їх на помісячну оплату, забезпеченням ро­бітникам можливості «участі в управлінні», гарантуванням пев­них благ після закінчення періоду трудової діяльності тощо).

Різновидом цієї теорії є теорія «гнучкої компенсації», за якою заробітна плата повинна враховувати індивідуальні потреби робітників і службовців, зумовлені віком, сімейним станом та іншими факторами.

У зв'язку з цим пропонують, оплачуючи робочу силу, врахо­вувати й побажання самого робітника, надавати йому можли­вість частину коштів одержувати готовими грішми, у вигляді заробітної плати, а другу частину — у формі так званих відкла­дених виплат: у вигляді так званої участі в прибутках, у формі пенсій, допомоги тощо. Таким чином, замість збільшення заро­бітної плати пропонується перспектива відкладених виплат.

Зрозуміло, що справжнє становище робітничого класу в су­спільстві визначається його ставленням до засобів виробництва, а не тими чи іншими уявними змінами в його «соціальному ста­тусі», у формах заробітної плати, її структурі чи методах виплати.

Дуже показова еволюція буржуазних теорій заробітної плати від спроб, хоч і невдалих, класичної школи буржуазної політич­ної економії розкрити суть заробітної плати і закони її руху до вульгаризаторських концепцій, в яких під виглядом теорії пода­ються наукоподібні банальності, що поєднуються з відкритою відмовою від будь-якого теоретичного аналізу. Підпорядкування економічних теорій антиробітничій політиці імперіалістичних держав і практичним потребам монополій, безсоромна апологе­тика капіталізму, дедалі більш витончені спроби камуфлювати зниження реальних доходів робітників — такий безславний фі­нал, до якого нині прийшли представники буржуазних концеп­цій заробітної плати.

Розділ VI

ЗАГАЛЬНИЙ ЗАКОН КАПІТАЛІСТИЧНОГО НАГРОМАДЖЕННЯ

Аналіз суті капіталістичної експлуатації К. Маркс закінчив у І томі «Капіталу», в останньому (сьомому) його розділі, де розглядається процес перетворення додаткової вартості в новий капітал. В. І. Ленін, характеризуючи вчення К. Маркса, писав:

«Надзвичайно важливим і новим є у Маркса аналіз нагрома­дження капіталу...» К Найцікавішим у цьому розділі, як зазначав Ф. Енгельс, є обгрунтування необхідності соціалістичного пере­вороту.

Перш ніж розглянути процес перетворення додаткової вар­тості в новий капітал, треба охарактеризувати загальні основи капіталістичного відтворення.