1 Матеріали XXV з'їзду кпрс, с 32.

Теорія «індустріального суспільства» — типове породження епохи загальної кризи капіталізму, результат пошуків альтер­нативи комунізму. її ненауковий характер виявляється в тому, що, висуваючи на перше місце технічний прогрес, буржуазні іде­ологи повністю абстрагуються від тих соціально-економічних умов, в яких він здійснюється.

Відомо, що сучасні досягнення науки і техніки не можна повністю реалізувати в умовах імперіалізму, який не дає мож­ливості застосовувати їх в інтересах народу. У тих межах, в яких використовується нова техніка, її застосування веде не до пом'якшення суперечностей капіталізму, а до поглиблення їх; автоматизація виробництва, з одного боку, сприяє зростанню його обсягу, з другої,— зумовлює збільшення безробіття, поси­лення експлуатації трудящих мас. Це ще більш поглиблює супе­речності капіталізму, загострює класову боротьбу. Таким чином, технічний прогрес дедалі більше зумовлює необхідність заміни капіталістичних виробничих відносин соціалістичними.

Теорія «стадій суспільного розвитку»

Одним з різновидів теорії «індустріально­го суспільства» є теорія «стадій суспільно­го розвитку», сконструйована американ­ським економістом У. Ростоу. її мета — під­мінити марксистсько-ленінське вчення про суспільно-економічні формації іншою схемою історичного процесу розвитку суспіль­ства. На думку Ростоу, усі суспільства відповідно до рівня їх еко­номічного розвитку можна віднести до однієї з п'яти категорій: «традиційне суспільство», «перехідне суспільство», в якому за­кладаються основи перетворення; суспільство, що переживає «процес зрушення», «суспільство, яке дозріває», і «суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання».

«Традиційне суспільство», твердить Ростоу, характеризується «доньютонівською наукою і технікою» і переважанням сільського господарства. У «перехідному суспільстві» виникають підприєм­ства сучасної промисловості, банки. На стадії «зрушення» швид­ко зростають промисловість і сільське господарство. «Суспільст­во, яке дозріває», забезпечує постійне підвищення випуску про­дукції над зростанням населення. Остання, найвища стадія ха­рактеризується тим, що головну роль починає відігравати вироб­ництво предметів споживання тривалого користування і послуг. Як бачимо, за основу розмежування стадій суспільного розвитку Ростоу бере різні моменти: рівень розвитку техніки, норму нагро­мадження, рівень споживання. Він не хоче бачити принципової відмінності в суспільних системах капіталістичних і соціалістич­них країн. Економічну систему США Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня масово­го споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн.

Уся теорія «стадій суспільного розвитку» пройнята прагнен­ням подати країни капіталізму і соціалізму лише як два різнови­ди «індустріального суспільства». Посилаючись на техніко-еко-номічні показники — норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, Ростоу заявляє, що «структура радянської економіки наближається до структури економіки За­ходу», що в радянській економіці відбуваються структурні зміни, які надають їй «загальновживаного вигляду». У схемі Ростоу ко­мунізм — це «хвороба перехідного періоду» в тих випадках, коли виникає потреба прискорити індустріалізацію, один з можливих шляхів переходу до «єдиного індустріального суспільства». Тут найбільш чітко проступає мета всіх побудов Росгоу — відшукати альтернативу комунізму, довести неможливість перемоги країн соціалізму в економічному змаганні з капіталізмом, за­маскувати зростання загнивання і нестійкості капіталізму, зокрема американського.

"Нове Індустріальне суспільство"

Американський буржуазний економіст Дж. Гелбрейт висунув свій варіант теорії «ін­дустріального суспільства», який дістав наз­ву теорії «нового індустріального суспільства». Усі найважли­віші явища сучасного капіталізму Гелбрейт пояснює прямим і безпосереднім результатом сучасного розвитку техніки. Аналіз специфічних особливостей капіталізму і соціалізму, економічних закономірностей розвитку двох різних суспільно-економічних формацій він вважає зайвим.

Техніка і технологія, на його думку, самі породжують нові економічні риси, що стали характерними для сучасного капіта­лізму. Найважливіша з них — планування. Зміни в техніці, твер­дить Гелбрейт, спричинили утворення найбільших корпорацій — основи індустріальної системи; ці ж зміни ведуть далі до з'єднання корпорацій з державою. Так виникає «нове індустрі­альне суспільство» — підсумок і вияв науково-технічного прогресу.

Концепція Гелбрейта спрямована насамперед проти ленін­ської теорії імперіалізму. Монополії, їхнє панування американ­ські економісти виводять з техніки незалежно від капіталістич­них виробничих відносин. В. І. Ленін, як відомо, показав, що панування монополій надзвичайно загострює суперечності капі­талізму. У Гелбрейта висновок інший: корпорації нібито усува­ють конкуренцію, ведуть до планового господарства.

Технікою, її розвитком буржуазний економіст намагається пояснити й соціальні явища сучасного капіталізму. Він — про­повідник класової гармонії. На його думку, реальну владу в ке­рівництві корпораціями мають вже не власники капіталу, а «тех-ноструктура», що складається з інженерів, учених і адміністраторів. «Техноструктура», як прагне подати її Гелбрейт, відмо­вилася від принципу максимального прибутку і діє в інтересах усього суспільства. У реальній дійсності інтелігенція зовсім не є єдиним цілим. За «техноструктурою» у Гелбрейта фактично при­ховується фінансова олігархія — вона і є тією сілою, «елітою», яка панує в економіці і політиці сучасного капіталізму.

Говорячи про проблеми соціальної структури «нового інду­стріального суспільства», Гелбрейт пише про виникнення «ново­го класу» — «білих комірців», до якого він відносить також і кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням «техно-структури». В результаті збільшення під дією науково-технічної революції кількості кваліфікованих робітників і скорочення кіль­кості робітників, зайнятих фізичною працею, робиться висновок «про спадне значення робітничого класу», про «різке зниження значення профспілок як соціальної сили», про зближення інтере­сів «нового класу техноструктури» в досягненні «спільних соці­альних цілей».

Гелбрейт спотворено трактує поняття «робітничий клас», від­носячи до нього тільки людей фізичної праці. Проте в умовах науково-технічної революції підвищується питома вага розумо­вої праці у виробничій діяльності робітників. Поряд із збіль­шенням кількості кваліфікованих робітників збільшується кіль­кість тих, хто працює за наймом, займається переважно розумо­вою працею.

Факти показують, що науково-технічна революція не тільки не зупинила процес відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва, а, навпаки, посилила його. Положення теорії «індустріального суспільства» про класову гармонію спро­стовується піднесенням страйкового руху і розгортанням полі­тичних форм класової боротьби в індустріально розвинутих капі­талістичних країнах.

У книгах «Економічні теорії і цілі суспільства» (1976) і «Вік невпевненості» (1977) Дж. К. Гелбрейт вносить зміни в свою концепцію «індустріального суспільства». Насамперед, він роз­лучається з попередніми ілюзіями відносно прогресивних праг­нень великих корпорацій. Гелбрейт визнає і факт підпорядкуван­ня держави корпораціям. Він висловлює також сумніви щодо позитивних наслідків політики економічного зростання. Гелбрейт висуває програму буржуазних реформ, яку називає «вимуше­ним соціалізмом». Мова йде пра емансипацію держави від «тех­ноструктури», про націоналізацію воєнної промисловості, про посилення планування, про прогресивний прибутковий податок тощо. Оскільки деякі пропозиції Гелбрейта спрямовані проти монополій, вони заслуговують позитивної оцінки. Але оскільки Гелбрейт вважає, що всі ці реформи можна здійснити без кла­сової боротьби, його пропозиції мають утопічний характер і від­вертають трудящих від боротьби за справжній соціалізм, спря­мовані на збереження капіталізму.

"Пості ндустріальне суспільство»

Названі праці Гелбрейта свідчать про кри­зу теорії «індустріального суспільства», в основі якого лежить дальше поглиблення суперечності між суспільним характером виробництва і приват­нокапіталістичним привласненням. Ця криза зумовила відмову частини буржуазних економістів від теорії індустріального су­спільства. Інші почали розглядати її як певну стадію, а не як кінцеву форму суспільства. У цій обстановці дедалі більшого значення набуває концепція «постіндустріального суспільства». Вона дістала поширення наприкінці 60-х років. Найбільш визнач­ним її представником є американський соціолог Д. Белл. «Пост-індустріальие суспільство», як твердять буржуазні економісти, це — насамперед суспільство послуг, де більше половини насе­лення зайнято поза сферою матеріального виробництва. Воно характеризується також тим, що промислові фірми і корпорації втрачають свою провідну роль, ефективність праці перестає бути першочерговим завданням, дедалі більше знижується зна­чення ринку, економіка набуває «погодженого характеру»; темпи її розвитку підвищуються, забезпечується загальний добробут, високий рівень доходу на душу населення, управління суспіль­ством переходить до вчених.

В основі цієї концепції — все той же підхід до характеристики суспільства лише з позицій техніки, взятої у відриві від способу виробництва. Насправді зміна у співвідношенні кількості зайня­тих у матеріальному виробництві і у сфері послуг на користь останньої зовсім не означають переходу до якогось нового типу суспільства, що визначається насамперед способом виробництва. Буржуазні економісти перебільшують роль сфери послуг. Хибна методологія приводить їх до неправильної класифікації галузей. Так, усю торгівлю, весь транспорт і зв'язок буржуазна статисти­ка відносить до сфери послуг, тоді як там продовжується процес виробництва. Незважаючи на зростання ролі сфери послуг, і те­пер провідна роль лишається за сферою матеріального вироб­ництва.

Буржуазні економісти обходять питання про те, що зростання сфери послуг в капіталістичному суспільстві значною мірою по­в'язане з мілітаризмом, зростанням поліцейського апарату і па­разитичного споживання. Мета міркувань про «постіндустріальне суспільство» — приховати всевладдя фінансової олігархії, при­красити становище трудящих, відвернути їх від революційної боротьби.

Ліворадикальний» варіант теорії "індустріального суспільства»

Апологетичні теорії «індустріального» і «постіндустріального суспільства» зазнають критики з боку так званих «лівих радика­лів», в теоріях яких знаходять своєрідне заломлення настрої дрібної і середньої буржуазії. Одним з видних представників цього напряму є аме­риканський соціолог Г. Маркузе. Він також допускає технічний підхід до пояснення суспільного розвитку, проте, на відміну від економістів і соціологів, які вихваляють «індустріальне суспіль­ство», він виступає як його критик, пророкуючи неминучий крах індустріальної системи.

В основі концепції Маркузе лежить ідея «саморозчинення» капіталізму в результаті науково-технічної революції. На його думку, зростання автоматизації виробництва і пов'язане з нею безробіття спричинюють дальше розширення сфери обслугову­вання і паразитичного споживання. Результатом технічного про­гресу буде й зниження частки людської праці в процесі вироб­ництва, що зумовить зниження норми прибутку. Разом з тим поглибиться суперечність між суспільними потребами і немож­ливістю задоволення їх при існуючому ладі.

Проте Маркузе абсолютизує деякі явища дійсності, не врахо­вуючи протидіючих факторів, а вони гальмують зниження норми прибутку. Маркузе гадає, що результати технічного прогресу автоматично приведуть до краху індустріальної системи капіта­лізму. Але головну силу, що підриває капіталізм, він бачить не в робітничому класі, не в самій системі капіталістичних вироб­ничих відносин, а в середовищі інтелігенції, студентства. Робітни­чий клас ніби втратив свою революційну роль. Для обгрунтуван­ня таких висновків він висуває два аргументи: по-перше, скоро­чення частки живої праці у виробничому процесі, витіснення «синіх комірців» «білими»; по-друге, «інтеграція робітничого кла­су в існуючий режим», суть якого полягає ніби в тому, що робіт­ники користуються тими самими предметами споживання, шо й капіталісти, в зв'язку з чим зникають мотиви для їхніх виступів проти існуючого ладу.

Революційна роль робітничого класу зумовлена насамперед не сферою розподілу предметів споживання, а його становищем у виробництві, тим, що він — головний виробник матеріальних благ, експлуатований буржуазією. З самого початку свого виник­нення робітничий клас є вирішальною суспільною силою, яка здатна знищити капіталізм, створити соціалістичний суспільний лад.

Методологічною вадою критики Маркузе буржуазного су­спільства є те, що болячки цього суспільства він вважає не стіль­ки результатом панування імперіалістичної буржуазії, скільки наслідком науково-технічного прогресу. Тим самим він знімає з буржуазного ладу відповідальність за багато породжуваних ним соціально-економічних наслідків науково-технічного прогре­су. Він поширює свою критику на «індустріальну цивілізацію» взагалі, ігноруючи корінні відмінності між капіталізмом і со­ціалізмом, намагаючись створити версію нового шляху суспі­льного розвитку. Теорія Маркузе об'єктивно завдає шкоди справі революційного перетворення суспільства; її викори­стовує монополістична буржуазія для розколу робітничого і демократичного руху.

Теорія «конвергенції»

Апологетичні теорії «трансформації капі­талізму» нерідко завершуються висновком про «конвергенцію двох світових систем». Суть теорії «конвергенції» полягає у твердженні, ніби з розвит­ком капіталізму і соціалізму в обох системах виникають і поси­люються схожі риси, а відмінності поступово зникають. На дум­ку буржуазних ідеологів, умови виробництва, розвиток культури . і науки в результаті загального прогресу стають дедалі більш однаковими в обох системах. І капіталізм, і соціалізм ніби зму­шені розв'язувати одні й ті самі проблеми, застосовувати одна­кові методи розв'язання їх.

Є кілька різновидів теорії «конвергенції». Наприклад, Гел-брейт за основу зближення двох суспільно-економічних систем бере розвиток техніки. Тенденцію «конвергенції» він виявляє у зростанні великого виробництва, збереженні автономії підпри­ємств, державному регулюванні сукупного попиту тощо. «Ми бачимо,— робить висновок Гелбрейт,— що конвергенція двох нібито різних індустріальних систем відбувається в усіх важли­віших галузях» ¹.

А. Бергсон, висуваючи на перший план державне врегулю­вання економіки, твердить, що «обидві системи зовсім не так відмінні» і «надалі розбіжність між ними може ще більше ско­ротитись».

Американський соціолог П. Сорокін проповідував зближення двох суспільних систем по всіх основних лініях — у галузі при­родознавства і техніки, суспільних наук, освіти, мистецтва, ре­лігії, шлюбу і сім'ї, економічної системи, соціальних відносин, політичної системи. На його думку, як підсумок взаємної «кон­вергенції» США і СРСР виникне якесь проміжне суспільство, відмінне від комунізму і капіталізму.

Характерною рисою всіх різновидів теорії «конвергенції» є твердження про взаємопроникнення обох систем — капіталізм сприймає кращі риси соціалізму і усуває при цьому свої вади, причому основні підвалини буржуазного ладу — капіталістична власність, експлуатація праці — лишаються недоторканними. Со­ціалізм ніби також поступово «перероджується», сприймаючи кращі риси капіталізму і усуваючи свої недоліки. Буржуазні тео­ретики розглядають господарські реформи в соціалістичних дер­жавах як якийсь поворотний пункт, що означає повернення до ринкової економіки, стимульованої прибутком. Виходячи з того, що деякі економічні категорії соціалізму виступають у формах, зовні схожих з категоріями капіталізму, буржуазні економісти зображують удосконалення планування, як відмову від централі­зованого планового керівництва, посилення використання товар­но-грошових відносин — як повернення до ринкової стихії. З дру­гого боку, буржуазні ідеологи твердять «про переродження» капіталізму — про сприйняття ним планового начала, про «вирів­нювання доходів», про «революцію у власності» тощо.

¹ Гелбрейт Дж. К Новое индустриальное общество. М., 1969, с. 454.

Насправді капіталістичне програмування якісно відрізняється від соціалістичного планування народного господарства. Воно здійснюється не в інтересах усього суспільства, а в інтересах мо­нополій, має рекомендаційний, а не директивний характер. При соціалізмі економічною базою планування є соціалістична су­спільна власність на засоби виробництва, що забезпечує реаль­ність народногосподарських планів. Буржуазні держави не мають такої бази. Капіталістичне програмування не змінює приро­ди капіталізму, не веде його до «трансформації в соціалізм», а капіталістичній власності органічно властивий стихійний ха­рактер розвитку економіки.

Формально, поверхово підходять буржуазні економісти до розгляду товарно-грошових відносин у соціалістичному суспіль­стві; товар, гроші, прибуток та інші економічні категорії вира­жають соціалістичні виробничі відносини, отже, розвиток товар­но-грошових відносин в умовах соціалізму ніяк не може привести до його «зближення» з капіталізмом.

Неспроможне положення про те, що науково-технічна рево­люція, розвиток техніки автоматично визначають суть соціально-економічних відносин. Насправді вирішальне значення тут має тип власності на засоби виробництва. Суспільна власність на засоби виробництва при соціалізмі означає ліквідацію експлуа­тації людини людиною, вона ставить іншу мету суспільного ви­робництва — найповніше задоволення потреб усіх членів суспіль­ства. Якщо при капіталізмі науково-технічна революція веде до посилення експлуатації трудящих, до поглиблення супереч­ностей капіталізму, то при соціалізмі вона служить підвищенню ефективності виробництва для безперервного зростання рівня життя всіх трудящих.

Теорія «конвергенції» є своєрідним відображенням того фак­ту, що велике, суспільне за своїм характером виробництво по­трібно регулювати в інтересах усього суспільства, чого не можна здійснити в умовах капіталізму. Теорія «конвергенції» покли­кана прикрасити капіталізм, показати його як прогресивний лад, що нібито наближається до соціалізму, який довів свої вирі­шальні переваги перед капіталізмом.

$ 6. Критика теорій аекономічного розвитку молодих національних держав»

Буржуазні вчені багато уваги приділяють проблемам розвит­ку молодих національних держав. Призначення їх теорій — збе­регти названі країни в орбіті світового капіталізму, створити перешкоди для вступу народів колишніх колоній на некапіталі-стичний шлях розвитку. Тому ідеологи імперіалізму намагаються насамперед обілити імперіалізм, висуваючи версію про його цивілізаторську місію. Так, американський економіст А. Берлі пише, що «здебільшого колоніальні імперії були значним кроком впе­ред порівняно з умовами, які переважали до того, коли ці імперії були утворені».

Для пояснення економічної відсталості колишніх колоній і напівколоній буржуазні ідеологи широко використовують теорію «стадій зростання», розглядаючи господарську від­сталість цих країн як природне явище на певному ступені їх економічного розвитку.

Теорія "порочних кіл"

Ряд буржуазних економістів головною при­чиною відсталості молодих держав вважає так звані порочні кола. На думку американ­ського економіста Р. Нурксе, є два «порочні кола»: одне — на боці пропозиції, друге — на боці попиту. Перше «коло» — низька здатність до нагромадження, що є результатом низьких реальних доходів. Останні зумовлені, у свою чергу, низькою продуктивні­стю праці, що є результатом недостатніх капіталовкладень, особливо в техніку. Нестача капіталу якщо не повністю, то в крайньому разі частково зумовлена слабкими стимулами до нагромадження. Таким чином, перше «коло» замикається. Друге «коло» — слабкість стимулів до зростання попиту — поясню­ється низькою купівельною спроможністю населення, низькими реальними доходами, що знову-таки зводиться до нестачі капіталу.

Інший американський економіст — У. Краузе перелічує й ін­ші причини відсталості: нестача природних ресурсів, погане управління, відсталі звичаї і традиції, низька кваліфікація робіт­ників, нестача валюти, обмежений ринок тощо.

Безумовно, багато названих явищ спостерігається в реальній дійсності. Але при цьому випускається головна, корінна причина економічної відсталості колишніх колоній — експлуатація їх мо­нополістичним капіталом. Колоніалізм затримав розвиток цих країн, по-хижацьки використовуючи їхні продуктивні сили, жор­стоко експлуатуючи, консервуючи відсталі форми виробництва, грабуючи народи. В сучасних умовах, щоб зберегти економічну залежність, імперіалісти використовують різні методи неоколо­ніалізму.

Водночас буржуазні вчені змушені розглядати проблеми роз­витку молодих країн, що визволилися, розробляти такі моделі економічного зростання, які перешкоджали б вступу цих країн на шлях соціалістичної орієнтації. Часто вказують на два мож­ливі типи економічного зростання країн, що розвиваються: пер­ший полягає в переході від нерозвинутої до розвинутої економі­ки, другий — зростання розвинутої економіки. Якщо перехід від нерозвинутої економіки до розвинутої пов'язують із змінами в со­ціальних інститутах, то розвинута економіка таки* змін не пе­редбачає. Глибший розгляд цих положень показує, що мова йде зовсім не про докорінні зміни в способі виробництва. Під змінами в соціальних інститутах насамперед розуміють появу нових мотивів поводження господарюючих об'єктів, нових форм орга­нізації бізнесу, зміну ролі держави, тобто зміни в рамках одні­єї і тієї самої суспільно-економічної формації, а саме в рамках капіталізму.

Що ж до шляхів подолання економічної відсталості, то одні буржуазні економісти виступають за розширення приватного підприємництва, вихваляють вільну конкуренцію. Втручання держави в економіку вони розглядають як «підрив основних стимулів економічного розвитку», «загрозу демократії». Мірку­ваннями про свободу підприємництва прикриваються прагнення іноземного капіталу до безконтрольного хазяйнування.

Інші економісти вважають, що ринковий механізм і приватне підприємництво не спроможні забезпечити в порівняно короткі строки перехід від відсталості до прогресу, тому потрібна участь держави в економічному житті.

Ідеологи імперіалізму не передбачають у своїх рекомендаці­ях націоналізації, розширення державної власності, не порушу­ють питання про класовий характер держави і відповідно про класовий характер її економічної політики. Державне втручання в економіку вони намагаються спрямувати на забезпечення інте­ресів монополістичного капіталу.

Щоб вивести економіку з «порочних кіл», на думку буржуаз­них економістів, потрібний початковий поштовх, який одночасно створив би стимул для утворення нового капіталу і розширення внутрішнього ринку. Таким поштовхом повинні бути одночасні вкладення капіталу в ряд взаємозв'язаних галузей, які є одна для одної ринком збуту. Це спричинить підвищення продуктив­ності праці і зростання доходів. Питання впирається в нестачу капіталу. І буржуазні економісти пропонують посилити ввіз ка­піталу з імперіалістичних держав.

Ідеологи імперіалізму при цьому виступають проти заходів, що їх вживають уряди молодих національних держав щодо об­меження діяльності іноземних монополій, обкладення податками їхніх прибутків тощо. У такій обстановці вивіз капіталу повинен бути засобом викачування багатств з цих держав, перешкоджа­ти досягненню економічної незалежності.

Теорія «зовнішнього імпульсу»

Щоб підвести теоретичну основу для за­стосування іноземного капіталу, використо­вують і теорію «зовнішнього імпульсу». Цю теорію пропагує багато буржуазних еконо­містів (У. Ростоу, бразільський економіст С. Фуртадо). її суть полягає в тому, що розвинуті капіталістичні країни, яким по­трібні сировина і продовольство, сприятимуть прискореному роз­витку традиційних галузей колишніх колоній чере-Гкапіталовклл-дення і закупівлю цих товарів. Надалі цей імпульс пошириться й на інші галузі, що приведе до загального піднесення еконо­міки.

Теорія «зовнішнього імпульсу» спрямована на те, щоб збе­регти односторонню спеціалізацію молодих визволених наці­ональних держав, перешкодити їхній боротьбі за економіч­ну незалежність на основі створення багатогалузевої еконо­міки та індустріалізації.

«Теорія взаємозалежності»

Ця теорія сформувалася на початку 70-х років. її пропагують сучасні американські і англійські економісти (Б. Пірсон, А. Ке-марк). Посилаючись на матеріали вивчення становища в 70 кра­їнах, які розвиваються, представники цих теорій виступають за те, щоб замінити так звану допомогу партнерством. їхні праці часто публікуються під заголовком «Партнери по розвитку». Під виглядом партнерів і часто під національними вивісками інозем­ний капітал, і особливо капітал сучасних багатонаціональних корпорацій, проникає в країни, що розвиваються, і оволодіває ключовими позиціями в цих країнах. Для цього там будують промислові підприємства, створюють інфраструктуру.

Основна вада цієї теорії в тому, що технологічна залежність у галузі сировини, енергетичних ресурсів, економічні зв'язки, які випливають з міжнародного поділу праці, використовуються для маскування соціально-економічної залежності країн, що розви­ваються, від імперіалістичних держав. Те, що ідеологи імперіа­лізму називають партнерством або взаємозалежністю, насправді є новою формою залежності.

Найефективнішим шляхом розв'язання проблеми нагрома­дження в країнах, що розвиваються, є проведення глибоких со­ціально-економічних перетворень; націоналізація власності* іно­земних монополій, проведення радикальних аграрних реформ, індустріалізація. Вони розчистять шлях для розвитку продуктив­них сил і створять умови для забезпечення високих і стійких темпів розширеного відтворення. Якнайшвидше здійснити ці за­ходи можна лише на шляху соціалістичної орієнтації.