§ 5. Критика теорій «трансформації капіталізму»

Теорії «трансформації капіталізму» належать до соціологіч­ного (інституціонально-соціального) напряму, який сформу­вався в 60-х роках в результаті спроб об'єднати політекономію і соціологію. Представниками цього напряму є американські еко­номісти А. Берлі, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, французький еконо­міст Ж. Фурастье. Багато з них скептично ставляться до спроб знайти закономірності розвитку виробництва у співвідношенні між доходами, заощадженнями і інвестиціями. Ці економісти ставлять під сумнів універсальний характер «вічних» догм «нео­класиків» (теорія граничної корисності) та їхню суспільну цін­ність. Прихильники соціологічного напряму на перший план ставлять суспільні відносини людей і роль цих відносин для ро­зуміння економічних процесів. Але буржуазні економісти по-своєму трактують ці відносини, спотворюють їх з метою захисту капіталізму. Так, вони обходять головне — відносини між кла­сами, відносини в процесі виробництва, експлуатацію робітни­ків капіталістами. На перший план ставляться сфера обміну, споживання, форми організації ринку, принципи моралі. У під­сумку робиться висновок про можливість поліпшення капіталіз­му через перехід до організованого ринку, удосконалення мо­рально-етичних норм.

Нерідко вони надають вирішального значення в економіці так званим інститутам (держава, великі корпорації і профспіл­ки), пишуть яро роль соціальних факторів тощо. Ці економіс­ти вказують иа суперечність між інститутами і ринковою еконо­мікою як на головну суперечність, маскуючи тим самим гли­бокі антагонізми капіталістичного суспільства. Іноді прихиль­ники цього напряму виступають з пропозиціями буржуазних ре­форм, що свідчить про спроби буржуазних ідеологів пристосу­ватися до обстановки в сучасному світі, в якому соціалізм стає вирішальним фактором розвитку.

До соціологічного напряму належать і ті теорії, які за основу розвитку суспільства беруть зміни в техніці виробництва (тео­рія стадій економічного зростання, теорії індустріального сус­пільства), а також інші численні теорії «трансформації капі­талізму». Для всіх них характерне ігнорування капіталістичних виробничих відносин і прагнення знайти якусь альтернативу комунізму. Деякі буржуазні економісти (в результаті своїх мір­кувань) роблять висновок про «конвергенцію», тобто про збли­ження, двох світових суспільних систем.

¹ Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. Документи і матеріали, с. 270.

Теорія "демократизації капіталу"

Тепер акціонерні товариства — головна фор­ма підприємств в імперіалістичних країнах. Грунтуючись на цьому, буржуазні еконо­місти твердять, що організація таких під­приємств і повсюдне поширення акцій серед населення означа­ють перетворення всіх держателів акцій, незалежно від частки в сукупному капіталі акціонерного товариства, у співвласників капіталу і одержувачів прибутку. Вони створили міф про «де­мократизацію капіталу», «революцію власності», що виступає як одна з основних підвалин теорії «трансформації капіта­лізму».

Головна вада тверджень буржуазних економістів (А. Берлі та ін.) полягає в тому, що ототожнюються два різних проце­си — процес концентрації капіталу і посилення суспільного ха­рактеру виробництва, який справді відбувається при капіталіз­мі, і процес ліквідації приватної капіталістичної власності, ідо неможливо здійснити в рамках капіталізму. З розвитком капі­талізму змінюються форми буржуазної власності — поряд з ін­дивідуальною капіталістичною власністю виникає й стає пере­важаючою групова капіталістична власність (корпоративна, дер­жавно-монополістична). Але остання аж ніяк не перетворюєть­ся в суспільну, як це твердять буржуазні ідеологи. За своїм змістом вона лишається капіталістичною, бо засоби виробницт­ва перебувають у монопольному володінні союзу, об'єднання ка­піталістів або в особі імперіалістичної держави — всього класу монополістичної буржуазії.

Для буржуазних економістів дуже характерно розглядати власність на засоби виробництва як формальне право на доход. Тому поширення акцій серед населення вони зображують як «розпорошення власності». Насправді придбання робітником кількох дрібних акцій не змінює його становища в капіталіс­тичному суспільстві — він, як і раніше, позбавлений засобів ви­робництва, змушений продавати свою робочу силу.

Акціонерна форма підприємств стимулю.е централізацію су­спільного багатства в руках жменьки капіталістів, полегшує їм привласнення результатів суспільної праці в масштабах, що де­далі зростають. «Демократизація» володіння акціями,— писав В. І. Ленін,— від якої буржуазні софісти й опортуністичні «теж-соціал-демократи» сподіваються (або запевняють, що сподіва­ються) «демократизації капіталу», посилення ролі і значення дрібного виробництва і т. п., на ділі є одним із способів поси­лення могутності фінансової олігархії» 1

¹ Ленін В. /. Повн. зібр. творів, т. 27, с. 324—325.

Одним з сучасних різновидів міфа про «демократизацію капіталу» є політика «інвестиційної заробітної плати». Суть її полягає в примусовому вилученні частини заробітної плати, за­мість якої видаються цінні папери — боргові зобов'язання під­приємців. При цьому пропагуються ідеї про перетворення робіт­ників у власників. Насправді ж таким шляхом монополісти аку­мулюють частину доходу робітників, використовуючи його або для нових капіталовкладень, або для передачі банкам у вигляді позичкового капіталу. В обох випадках політика «інвестиційної заробітної плати» приносить вигоди монополістам. Вони мають можливість протягом п'яти-десяти років вільно розпоряджати­ся цими сумами, добуваючи додатковий прибуток.

Як своєрідний варіант вигадки про «демократизацію капіта­лу» виступає й теорія «людського капіталу», яку тепер визнає більшість буржуазних економістів. Під «людським капіталом» розуміють знання, навички і здібності людини, що ведуть до зростання продуктивності праці і є джерелом майбутніх заро­бітків. Об'єднавши під однією рубрикою фізичний і «людський капітал», буржуазні економісти намагаються замаскувати ан­тагоністичні суперечності між працею і капіталом, показати ка­піталістичне виробництво як гармонійну взаємодію двох видів капіталу, а капіталістичне суспільство — як таке, що складаєть­ся лише з капіталістів.

Міф про "управлінську революцію»

Багато буржуазних економістів (А. Берлі, Д. Бернхем) твердять, нібито в умовах по­силення втручання держави в процес відтво­рення капіталісти втратили право контролю над економікою; оскільки приватна власність начебто зникла, а відносини власності зазнали докорінних змін. На цій підставі ви­никла теорія «управлінської революції». Найманих управляючих, які тепер здійснюють функції керівництва акціонерними товари­ствами, буржуазні економісти зображують як «довірених наро­ду». На думку прихильників цієї теорії, управляючі керуються вже не мотивом прибутку, а інтересами народу, суспільства.

Щоб виправдати свої вигадки, буржуазні економісти вико­ристовують факт відокремлення капіталу-власності від капіта-лу-функції, про що писав ще К. Маркс. З розвитком акціонер­них товариств справді функціонуючий капіталіст розпоряджа­ється чужими капіталами, а власники великих володінь стають лише грошовими капіталістами. При імперіалізмі, коли акці­онерна форма підприємства стала головною, відокремлення власності на капітал від застосування капіталу досягло величез­них розмірів.

Сучасний науково-технічний прогрес і посилення суспільно­го характеру виробництва сприяють підвищенню ролі інженерів, техніків, економістів в управлінні господарством. На цій підста­ві буржуазні ідеологи намагаються довести, ніби капіталісти-власники втратили владу над виробництвом, видають акціонерні підприємства загальнонародними, підмінюючи питання про фор­му власності питанням про форму управління. Проте форму управління підприємствами визначає панівний спосіб вироб­ництва.

Буржуазні економісти навмисно заплутують питання про класову приналежність управляючих. Насправді немає особли­вого класу управляючих, який ніби замінив клас буржуазії. Якщо мати на увазі нижчі ланки управлінського апарату, тобто тих, хто бере участь у процесі матеріального виробництва, то ці люди належать до найманих працівників і одержують заробітну пла­ту. Вони не наділені функціями обирати рішення про напрям діяльності підприємства, брати участь у розподілі прибутку. Щодо вищих управляючих, то вони належать до монополістич­ної буржуазії. їхні величезні доходи є однією з конкретних форм додаткової вартості. Призначення теорії «управлінської революції» — замаскувати панування фінансової олігархії і зростання її прибутків.

«Держава загального благоденства»

Одним із ідеологічних засобів маскування державно-монополістичного капіталізму є поширення теорії «держави загального бла­годенства». Суть цієї теорії полягає у твер­дженні, ніби буржуазна держава взяла на себе відповідальність за забезпечення всім громадянам здорового і гідного рівня жит­тя, що через бюджет держава начебто перерозподіляє доходи на користь бідних, в результаті чого багатих і бідних дедалі біль­ше витісняють середні класи з середніми доходами. Так, американ­ський економіст П. Самуельсон вважає, що «дедалі більша ча­стина національного продукту йде в колективне споживання. І дедалі зростаюча частина національного доходу передається від відносно багатих до відносно бідних».

Буржуазну державу ця теорія зображує як надкласову, що діє в інтересах усього суспільства, усіх його класів, прошарків і груп. Проте насправді вона є органом класового панування буржуазії, насамперед монополістичної. Тому і її політика має класовий характер.

Під тиском класової боротьби трудящих буржуазна держава іноді змушена йти на деякі поступки. Але це не змінює основ­ного напряму, змісту і ролі політики буржуазної держави.

Кошти, що їх вилучають у населення у формі податків, в ос­новному надходять в сейфи монополій при оплаті воєнних замов­лень, наданні субсидій тощо.

Про те, що насправді доходи не перерозподіляються на ко­ристь робітничого класу, свідчить зниження його частки в націо­нальному доході. Так, якщо в розвинутих капіталістичних краї­нах ця частка в середині минулого століття дорівнювала при­близно 50%, то тепер вона знизилася до 30—40%.

Ні про яке «вирівнювання доходів» багатих і бідних при ка­піталізмі не може бути й мови. Безодня між багатими і бідними не скорочується, а поглиблюється. Разючий контраст між дохо­дами мільйонерів і доходами трудящих важко приховати.

У. Ростоу та інші буржуазні економісти намагаються предста­вити США суспільством «безпрецедентного достатку». Для до­казу ніби наявного в США «достатку» вони посилаються на над­лишок товарів, особливо продовольчих, прагнуть довести, що метою капіталістичного виробництва є не добування прибутку, а задоволення потреб трудящих.

Неспроможність цих тверджень видно з того, що уряд США був змушений офіційно висунути програму боротьби з бідністю. Сама постановка цієї проблеми не випадкова і свідчить про те, що в США багатство існує не для всіх. Навіть за офіційними американськими даними, в США налічується 35 мли. осіб, які живуть на межі злиднів.

«Обіцянки «оздоровити» капіталізм і створити в його рамках «суспільство загального благоденства» зазнали очевидного про­валу»,— говорив Л. І. Брежнєв у доповіді на XXV з'їзді КПРС ¹.

Теорія "індустріадьного суспільства»

В умовах науково-технічної революції бур­жуазні економісти (Дж. К. Гелбрейт, У. Ро­стоу та ін.) висунули так звані технократич­ні теорії, в яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні явища змінами безпосередньо в га­лузі техніки.

На думку авторів цих теорій, технічний прогрес і зростання великого машинного виробництва привели розвинуті капіталі­стичні країни до «індустріального суспільства», що характери­зується високим рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним розподі­лом праці, широко розвинутою системою загальної освіти, наяв­ністю «спільних ідеалів», насамперед прагнення до «досягнення успіху».

Як видно, з визначення виключено якісну характеристику со­ціально-економічного ладу суспільства, що дає можливість бур­жуазним ідеологам зображати «індустріальне суспільство» як єдину модель для всіх країн. Насправді ця модель наповнена суто капіталістичним змістом. Замість аналізу характеру влас­ності на засоби виробництва автори обмежуються твердженням, що виробництво товарів і послуг буде зосереджено в руках ве­ликих організацій.

«Індустріальне суспільство» його ідеологи характеризують також посиленням активності держави в галузі економіки, внут­рішньої і зовнішньої політики. Насправді мова йде про посилен­ня державно-монополістичного капіталізму.

На думку буржуазних теоретиків, в «індустріальному сус­пільстві» зберігаються класи або соціальні групи, що грунтую­ться на розподілі праці. Разом з тим вони твердять, що розви ваються нові відносини між управляючими і тими, ким управля­ють. Тут чітко проявляється прагнення підмінити поділ суспіль­ства на класи поділом людей за професіями, заняттям і замас­кувати класову структуру й класовий антагонізм буржуазного суспільства.