§ 3. Критика теорії «свободи підприємництва»

Після другої світової війни в умовах господарського підне­сення створилися сприятливі умови для відродження теорії, яка вихваляє вільну конкуренцію. У зв'язку з тим, що кейнсіанська політика досягнення «повної зайнятості» і економічної стабіль­ності не дала бажаних результатів, прихильники «свободи підпри­ємництва» активізувалися. Відомими представниками цієї теорії є американські економісти М. Фрідман, Г. Хезлітт, Л. Мізес, англій­ські економісти Л. Роббінс, Дж. Мід, західнонімецькі економісти В. Ойкен, Л. Ерхард, французький економіст Ж. Рюефф.

Теорію «свободи підприємництва» поділяють так звані неокла­сичні і неоліберальна течії, суть яких полягає у твердженні, що вільне ринкове господарство і тепер життєздатне і може бути удосконалене здійсненням деяких реформ. Представники цих те­чій суперечності капіталізму пов'язують не з закономірним резуль­татом його розвитку, а з дією позаекономічних факторів, які начебто перешкоджають нормальному функціонуванню ринкової економіки.

В ідеологів «свободи підприємства» переважає мікроеконо-мічний підхід до аналізу економіки, тобто за основу вони беруть не народногосподарські показники, а дослідження діяльності окремих фірм, цін окремих товарів тощо.

Прибічники «свободи підприємництва» у своїх міркуваннях зводять роль держави до підтримання вільної конкуренції. Проте як ідеологи монополістичного капіталізму, вони завжди прагнули виправдати втручання держави в інтересах «великого бізнесу», замасковуючи ці виправдання розмовами про уяв­ну свободу конкуренції.

Теорія «соціального ринкового господарства»

Представники західнонімецького неолібе­ралізму твердять, що у ФРН створено «соці­альне ринкове господарство», в основі якого лежить вільна конкуренція, підтримувана державою. Характерними рисами цієї теорії є заперечення панування монополій у ФРН, міркування про «до­помогу економічно слабким групам», про перерозподіл державою в інтересах останніх національного доходу, про «депролетариза-цію робітників» через «наділення їх власністю», про подолання капіталістичного циклу. Мета таких тверджень — замаскувати дальше зростання державно-монополістичного капіталізму.

Неоліберали розуміють, що вільна конкуренція не може роз­виватися автоматично, всупереч тенденції до укрупнення вироб­ництва і монополізації. Тому держава, на їхню думку, повинна постійно підтримувати вільну конкуренцію, тобто здійснювати заходи з охорони капіталістичної власності і стежити за додер­жанням «правил» конкуренції.

Показуючи західнонімецьку державу як безстороннього ар­бітра, що стоїть над класами, неоліберали намагаються замаску­вати його класову суть. Насправді буржуазна держава, яка зро­слася з монополіями, діє в їхніх інтересах, про що свідчать класовий характер державного бюджету, антиробітниче законо­давство тощо. Та й закон (1958 p.), який забороняє утворення картелів, залишив недоторканими наявні монополії і, по суті, дозволив створення нових монополій.

Сучасному капіталізму поряд із суперечністю між працею і капіталом властива глибока суперечність між монополіями і реш­тою прошарків нації. У зв'язку з цим відверта апологія монополій не може розраховувати на який-небудь значний успіх серед насе­лення. Тому, вдаючись до демагогічної критики капіталістичних монополій, неоліберали, як правило, оголошують наймогутніши-ми і найнебезпечнішими «монополіями» професійні спілки.

Мета виступів ідеологів монополій проти втручання держави в економіку насамперед полягає у тому, щоб добитися відміни тих поступок, які буржуазна держава змушена робити трудящим в результаті піднесення страйкового руху, тобто ліквідувати і без того незначні витрати на допомогу по безробіттю і соціальному забезпеченню, на охорону здоров'я тощо.

Зниження темпів зростання промислового виробництва і на­ростання економічних труднощів у ФРН наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвели до посилення критики неолібералізму з боку самих буржуазних економістів. За твердженням багатьох з них, свободи конкуренції на практиці не можна досягти через концентрацію економічної могутності в руках найбільших підприємств. Під натиском фактів капіталістичної дійсності і критики з боку иеокейнсіаиців до концепції «соціального ринкового господарства» було включено положення про «гло­бальне врегулювання» економіки державою, а саме «соці­альне ринкове господарство» почали називати «освіченим рин­ковим господарством».

«Неокласичні» теорії економічного зростання

Відродження і поширення «неокласичних» теорій економічного зростання зумовлено кількома причинами: по-перше, негативни­ми наслідками практики державно-монопо­лістичного регулювання, яка грунтувалася на кейнсіанських теоріях. Ці наслідки виявляються у зростанні державних витрат і дефіциту державного бюджету, посиленні інфляції. По-друге, порівняно сприятливою кон'юнктурою в ряді капіталістичних країн, в умовах якої знизилося безробіття і під­вищилися темпи розвитку економіки. У цій обстановці постало питання про можливості зростання виробництва не тільки в ре­зультаті введення невикористовуваних потужностей, а й внаслі­док впровадження нової техніки, підвищення продуктивності праці. По-третє, тим, що кейнсіанські теорії зростання аж ніяк не можна було рекомендувати для країн, які розвиваються і від­чувають нестачу капіталів, володіючи великими ресурсами робо­чої сили.

Найбільш відомі представники «неокласичної» теорії зростан­ня — американський економіст Р. Солоу та англійський економіст Дж. Мід. Ця теорія називається так тому, що запозичила в «нео­класиків» (англійський економіст А. Маршалл) основні вихідні передумови й інструмент аналізу. «Неокласичні» теорії зростан­ня виходять з передбачення панування вільної конкуренції, в умо­вах якої власники факторів виробництва дістають нагороду від­повідно до так званих «граничних продуктів» (під ними розу­міють заробітну плату, прибуток і ренту). На думку прихильни­ків «неокласичної» концепції економічного зростання, головні фактори виробництва використовуються /повністю, його дося­гають механізмом вільної конкуренції, яка впливає на ціни факторів виробництва.

Інша особливість цієї теорії полягає в тому, що вона розгля­дає як фактор зростання не тільки капіталовкладення, а й працю, природні ресурси, технічний прогрес. Останній фактор включають або як самостійний фактор, або як засіб впливу на продуктив­ність інших факторів.

На відміну від попередніх «неокласичних» теорій, сучасні «неокласики» відкидають стару концепцію, відповідно якій за­міна праці капіталом вела до зростання продуктивності праці і зниження продуктивності капіталу. Тепер висувається завдання збільшувати виробництво при найменших затратах праці і капіталу.

Особливістю сучасних теорій є й те, що зростання вони трак­тують не як порушення рівноваги, а як нормальний стан. Мова йде про «збалансоване зростання», при якому пропозиція і по­пит перебувають у відповідності одне з одним.

Центральною в «неокласичних» теоріях є проблема потенці­ально можливого темпу зростання з урахуванням наявності факторів виробництва та їхнього оптимального використання.

Основна вада «неокласичних» теорій економічного зростання полягає в тому, що вони зовсім обходять проблему реалізації продукції. Ці економісти однобічно трактують проблему відтво­рення, фіксуючи увагу на витратах виробництва і на тому, щоб при мінімуму витрат одержати максимум прибутку. Вони не враховують того, що зниження з цією метою заробітної плати веде до відносного зменшення попиту і погіршення умов реалі­зації.

Спроби «неокласиків» виробити модель «збалансованого» зростання виробництва, обходячи питання про реалізацію про­дукції, є найвразливішою ланкою цієї концепції. Ця теорія далека від реальності і в тому розумінні, що вона виходить з концепції стійкої рівноваги, яка виключає економічні кризи.

«Неокласичні» теорії зростання виходять з наявності вільної конкуренції. Ця передумова є значним відступом від реальнос­ті, оскільки вільна конкуренція в умовах панування монополій фактично відсутня. Так само припущення про повне використан­ня всіх факторів виробництва не відповідає дійсності, бо існують безробіття і недовикористання виробничих потужностей.

Досвід показує, що протягом тривалих періодів механізм цій не веде до усунення надлишку факторів виробництва, не забез­печує «збалансованого» зростання. В сучасних умовах й ці еко­номісти змушені визнавати необхідність збільшення державних витрат, які сприяють підвищенню ефективності економіки (роз­виток науки, підготовка кадрів).

Сучасний варіант неокласичних теорій зростання — теорія циклу (М. Фрідман). Згідно з цією теорією, причиною порушення стабільного ладу процесу відтворення є зрушення в грошовій сфері. Скорочення грошової маси призводить до сповільнення темпів економічного зростання, а її збільшення — до підвищен­ня. Насправді рух грошової маси зовсім не довільний, а спри­чинюється об'єктивними факторами, що лежать в глибині еконо­міки. Прихильники даної теорії використовують суб'єктивний підхід, не розкривають справжніх причин коливань грошової маси і швидкості її обігу.

Монетаристська схема дає поверхове, викривлене відображен­ня реальних процесів капіталістичного відтворення. Мета цієї теорії полягає в тому, щоб відвернути увагу від глибоких антаго­ністичних суперечностей капіталістичного виробництва, перенести розгляд усіх найважливіших проблем в «поверхневу сферу», тобто в сферу обігу.

Як і неокейнсіанці, представники «неокласичної» теорії зрос­тання розглядають виробництво взагалі, ігноруючи специфіку капіталізму, його антагоністичні суперечності.

$ 4. Розробка методів державно-монополістичного і внутрішньофірмового регулювання

Економетрика

Концепції «регульованого капіталізму» і «свободи підприємництва» є теоретичною ос­новою для практичних пропозицій буржуазних економістів у га­лузі економічної політики, а також у здійсненні економічної служ­би на підприємствах. На них грунтується й економетрика, яка використовує для вивчення економічних процесів математику і статистику. Виникнення і розвиток економетрики пов'язано, по-перше, з ускладненням економічних процесів у результаті роз­витку суспільного характеру виробництва, укрупнення підпри­ємств, загострення проблеми збуту; по-друге, із зростанням ролі економічних розрахунків у розв'язанні практичних завдань роз­витку економіки та регулювання діяльності найбільших монопо­лій. Економетрики трактують політичну економію тільки як «науку про вимірювання економічних явищ», тобто зводять її лише до вимірювань кількісного боку явищ, ігноруючи їхню якісну характеристику, соціально-економічний зміст. Економетрика включає такі сфери досліджень:

1) аналіз цін, вплив попиту і пропозиції;

2) дослідження на основі так званих виробничих функцій ролі окремих факторів у створенні продукції. Ці досліджений ведуться у межах внутрішньофірмового планування, але є спроби використати їх під час аналізу валового продукту і національного доходу;

3) розробку математичних моделей циклу і економічного зрос­тання;

4) економіко-математичні дослідження міжгалузевих зв'язків (так звані баланси «затрати — випуск»).

Скрізь застосовуються диференціальні та інтегральні кореля­ційні разрахунки, лінійна алгебра, лінійне і нелінійне програму­вання тощо. Важливе місце в економетриці посідає математична обробка рядів натуральних і вартісних статистичних показників. Використовуються методи рухливих середніх, спосіб найменших квадратів, рівнянь, що визначають лінії розвитку, методи кореляційних розрахунків.

Економіко-математичні моделі

Моделі — це математичне вираження зв'яз­ків між економічними величинами. Є велика кількість найрізноманітніших моделей капі­талістичної економіки; серед них розрізняють часткові і загаль­ні, статистичні і динамічні, мікроекономічні і макроекономічні.

Моделі розрізняють за ступенем абстракції і за цілями, які переслідують їхні укладачі. Одні економісти намагаються ство­рити моделі, що можуть бути використані для пояснення спосте­режуваних явищ. Інші розглядають свої моделі як ілюстрації можливості економіки розвиватися в якихось визначених умо­вах. «Неокласичні моделі» (моделі Дж. Міда, Р. Солоу) зумов­люють економічне зростання факторами з боку пропозицій. В ос­нові їх лежить передбачення, що при повній зайнятості капітало­вкладення повинні дорівнювати сумі заощаджень. Вони мають форму «виробничих функцій», в яких математично виражаються деякі техніко-економічні взаємозв'язки факторів виробництва.

Неокласики намагаються використати виробничі функції в апологетичних цілях, щоб виправдати вульгарну теорію «про­дуктивності виробничих факторів». Робиться це так. Якщо про­дукція є функцією ряду виробничих факторів, тобто 0 = f (L, А, Q), де О — продукція, яку випускають, L — праця, К — капітал і Q — земля (природні ресурси), то при деяких дуже спрощених умовах формулу виробництва можна подати так:

За формулою випуск продукції дорівнює добутку величини кожного фактора виробництва на його «граничний продукт». Тим самим визначається вплив окремих факторів виробництва на при­ріст продукції. Основне завдання буржуазних економістів поля­гає в тому, щоб довести, ніби кожний фактор вносить однаковий вклад у створення вартості продукції, є рівноправним учасником її створення, а отже й споживання. Таким чином, робиться спроба спростувати марксистську теорію вартості, згідно з якою вартість створюється лише працею.

Новим у розробленні економіко-математичиих методів є створення багатосекторних моделей економічного зростання (на­приклад, моделі англійського економіста Р. Стоуна), які поєд­нуються з балансовими таблицями, зокрема з балансом «затра­ти— випуск» (він являє собою намагання відобразити зв'язки між окремими галузями економіки). Цей баланс складають у вигляді шахової балансової таблиці, в якій кожну галузь розглядають двічі: як вироблюючу і як споживаючу. По горизон­талі показують випуск, розподіл продукції і послуг кожної галу­зі, а по вертикалі — затрати даної галузі, що є продукцією інших галузей. Розроблення багатосекторних моделей економічного зростання спрямоване на те, щоб відобразити структурні зру­шення в економіці і дати основу для економічного програмуван­ня й обліку змін галузевої структури.

Розроблення економіко-математичних моделей свідчить про прагнення буржуазних економістів наблизитися до розв'язання конкретних виробничих завдань, і в цій галузі вони добилися деяких позитивних результатів. Почавши з моделі «стаціонарного суспільства», вони перейшли до моделі «економічного зро­стання». Харрод, наприклад, доповнив модель Кейнса аналізом вкладень в основний капітал залежно від змін випуску продук­ції. Буржуазні економісти, абстрагуючись спочатку від техніч­ного прогресу, розподілу національного доходу і зміни пропор­ції: капітал — продукція, згодом включили ці фактори в моделі. В перших економіко-математичиих моделях розглядався один фактор виробництва. Надалі на основі лінійного програмування до них було включено й інші фактори.

Значення моделей буржуазних економістів не може зрештою не визначатися тим, яка їхня теоретична, методологічна основа, їх будують на основі теорій «граничної корисності», «факторів виробництва» і «безкризового розвитку капіталізму», ігнорують антагоністичні суперечності капіталізму, його закономірності. Такі важливі соціально-економічні фактори, як класова боротьба, фактори, які впливають на величину нагромадження капіталу; на вартість робочої сили тощо, взагалі не знаходять будь-якого відображення в економіко-математичних моделях буржуазних учених.

Ідеологи капіталізму виходять з того, що капіталістичні від­носини нібито найкращі, а соціально-економічне середовище лишається незмінним, тому від нього можна абстрагуватися. Такі антинаукові абстракції роблять моделі буржуазних економістів непридатними для правильного відображення реальних процесів капіталістичного суспільства.

Прогнозування

Економіко-математичні моделі і розрахунки буржуазні економісти використовують і для розроблення економічних прогнозів, мета яких забезпечити стійке економічне зростання, повну зайнятість, запобігти інфляції тощо. Прогнози бувають трьох типів: довго­строкові (10—25 років), середньострокові (3—5 років) і коротко­строкові (1 рік).

Використовуються два різних підходи до розроблення про­гнозів. Перший грунтується на мікроекономічному аналізі, коли вихідними пунктами є індивідуальні плани і прогнози фірм₁ одержані анкетним опитуванням. Зібрані дані підсумовують і разом з розрахунками по державному сектору беруть за основу рекомендацій з основних напрямів розвитку економіки. Одно; часно складають програми державних і приватних інвестицій?^-При такому підході в основі програм лежать інтереси приватно­капіталістичних монополій, що обмежує державне втручання й перешкоджає розв'язанню великих проблем у масштабі всієї еко­номіки. Дуже сумнівна вірогідність даних, одержаних опитуван­ням, оскільки фірми не завжди зацікавлені в тому, щоб повідом­ляти про свої справжні наміри.

Другий підхід грунтується на макроекономічному аналізі і передбачає формулювання загальних цілей, досягнення яких вважається бажаним. Застосовуються екстраполяції статистичних даних; складання «економічних барометрів», що містять передбачення майбутнього на основі тих змін, які відбувають­ся тепер. Нарешті, використовуються економетричні методи, що грунтуються на вивченні співвідносим між економічними пере­мінними, виходячи з динаміки яких намагаються пояснити еко­номічну діяльність в минулому і виявити перспективи розвитку на основі складання матсМатичих рівнянь.

Самі прогнози не можуть сприяти розв'язанню суперечностей капіталістичної системи і не є знаряддям наукового передбачен­ня, як у соціалістичному суспільстві.

Буржуазні економісти вважають економіко-математичні мо­делі, формули нейтральним технічним інструментом плануван­ня, який нібито можна застосувати в умовах будь-якої суспіль­но-економічної системи. Проте життя свідчить про наукову неспроможність моделей, побудованих на методології буржуаз­ної політичної економії.

Заходи буржуазних держав з регулювання економіки

Буржуазні економісти розробляли ряд захо­дів посереднього і безпосереднього регулю­вання капіталістичної економіки, які вико­ристовують імперіалістичні держави. Так, дуже поширене запропоноване Кейнсом регулювання позичкового процента. Під час циклічних піднесень процент підвищується, здорожчуючи кредит, а під чад спадів вживають заходи для його здешевлення, чим стимулюється зро­стання виробництва.

Неокейнсіанці (Е. Хансен та ін.) висунули також принцип дефіцитного фінансування, який застосовується на практиці. Принцип дефіцитного фінансування і пов'язаної з ним регульо­ваної інфляції розробили американські кейнсіанці, які вважають регулювання державних витрат, податкових ставок головним фактором досягнення стійкості економіки. Було висунуто і здій­снено пропозиції щодо прискореної амортизації, податкових пільг корпораціями тощо. Всі ці заходи насправді означають по­силення могутності монополій і зростання їхніх прибутків. Де­фіцитне фінансування зрештою призвело до безпрецедентної інфляції.

У 60-ті роки деякі буржуазні економісти усвідомили, що ко­ригуючих заходів з боку держави не досить для здійснення зба­лансованого і стійкого економічного зростання. Англійські та американські економісти дедалі частіше почали висловлювати ідеї про необхідність державного бюджетного планування, дов­гострокових планів капіталовкладень, здійснюваних за рахунок держави громадських робіт, про розвиток сфери послуг. Перейти до здійснення довгострокових програм розвитку закликає уряд США Е. Хансен. Про необхідність планування в умовах розвит­ку техніки і великого виробництва пише й Дж. Гелбрейт.

Буржуазні економісти намагаються довести, що плануван­ня не зумовлене типом власності на засоби виробництва і що планове господарство нібито можливе на основі приватної влас­ності. Розроблювані ними програми включають в себе аналіз існуючого економічного становища і визначення цілей, яких треба досягти. Економічні програми містять два типи завдань: 1) завдання для націоналізованих галузей, обов'язкові для ви­конання; 2) завдання для всіх інших галузей, що мають реко­мендаційний характер. У програмах практично немає вказівок, якими засобами можна досягти поставленої мети, а контроль за виконанням програм має посередній характер. Навіть щодо націоналізованих підприємств, де, здавалося б, уряд може де-кретирувати завдання, на практиці цього не відбувається, ос­кільки державні підприємства в своїй діяльності тісно пов'яза­ні з приватним капіталом.

Складовою частиною програм розвитку є так звана «полі­тика прибутків», за допомогою якої буржуазна держава нама­гається безпосередньо впливати на розподіл національного доходу, а через нього — на пропозиції між споживанням і на­громадженням, заощадженнями та інвестиціями, заробітною пла­тою і прибутком. Ще Кейнс висунув пропозицію про «заморо­жування» грошової заробітної плати, щоб запобігти її зростан­ню в умовах «повної зайнятості» і не допустити «підриву сти­мулів до капіталовкладень». В умовах інфляції і зростання цін ця політика означає перерозподіл національного доходу на ко­ристь великої буржуазії.

Капіталістичне програмування не може подолати корінних вад капіталістичної економіки; воно не усуває стихійного характеру економічних законів капіталізму. Гонитва за прибутком, конкуренція часто змушують капіталістів діяти в напрямі, протилежному тому, який накреслено в державних програмах.

Розробка методів регулювання і програмування капіталістич­ної економіки свідчить про посилення буржуазної політичної економії на економічну політику. Буржуазні економісти актив­но сприяють відшуканню засобів збереження і зміцнення капі­талізму, вони прагнуть до обгрунтування сучасних державно-монополістичних заходів, намагаючись завуалювати їхню кла­сову суть. Проте капіталістична дійсність невблаганно демонст­рує крах практичних рекомендацій буржуазних економістів. У зв'язку з цим самі буржуазні економісти пишуть про «другу кризу економічної теорії» (перша була після економічної кри­зи 1929—1933 pp.). Визначаючи крах неокейнсіанських ілюзій, англійський економіст Д. Хікс пише, що тепер вони складати­муть економічну теорію із шматків.

Різні теорії «трансформації капіталізму», що їх пропагує буржуазна політична економія, призначені приховати наростан­ня антагоністичних суперечностей капіталізму, поглиблення його загальної кризи, замаскувати засилля і гноблення монополій, яке далі зростає. «Монополістична буржуазія всюди намагається насаджувати ілюзії, ніби все, до чого прагнуть трудящі, може бути досягнуте без революційного перетворення існуючого ладу. Для того, щоб прикрити свою експлуататорську агресивну суть, капіталізм вдається до різних апологетичних концепцій («народний капіталізм», «держава загального благоденства», «суспільство достатку» та ін.) ^!.