§ 1. Загальна характеристика сучасної буржуазної політичної економії

Криза сучасної буржуазної політичної економії

Загальна криза капіталізму охоплює не тільки економіку та політику, а й ідеологію. Буржуазна ідеологія, в тому числі й полі­тична економія, переживає глибоку кризу, яка є не чим іншим, як однією з форм вияву загальної кризи капіталізму.

Суть кризи буржуазної політичної економії полягає в тому, що «буржуазні вчення і школи не витримали історичної перевір­ки. Вони не змогли і не можуть дати наукову відповідь на питання, що їх висуває життя. Буржуазія вже неспроможна ви­сунути ідеї, які могли б повести за собою народні маси. Все біль­ше людей в капіталістичних країнах поривають з буржуазним світоглядом» ^!.

Криза буржуазної політичної економії виявляється в тому, що буржуазним економістам дедалі трудніше стає відверто від­стоювати і захищати устої капіталізму. Вони змушені визнавати істотні вади капіталізму і шукати засоби для підтримання його устоїв. Водночас буржуазні ідеологи продовжують прикрашати капіталізм, зображуючи його як якусь подобу соціалізму, тільки під іншою назвою.

Буржуазна політична економія виконує дві найтісніше взає­мопов'язані функції — функцію ідеологічного захисту капіталіз­му і розробки економічної політики буржуазних держав. Вико­нуючи першу функцію, буржуазні економісти всіма засобами намагаються виправдати капіталістичну експлуатацію і пану­вання монополій, дискредитувати марксизм-ленінізм, комунізм, реальний соціалізм. Перекручуючи природу і капіталізму і со­ціалізму, буржуазні теоретики прагнуть завуалювати докорінну протилежність двох світових соціально-економічних систем і до­вести, що революційний перехід від капіталізму до соціалізму не є об'єктивною неминучістю. Часта зміна форм апології капі­талізму— одна з характерних рис кризи буржуазної політеко­номії.

Проте буржуазні вчені не обмежуються ідеологічним захи­стом капіталізму. Вони посилили увагу до розробки практичних рекомендацій для монополістичного капіталу, прагнуть допомог­ти сучасному імперіалізмові пристосуватися до умов, породже­них високим рівнем суспільного характеру виробництва, розвит­ком державно-монополістичного капіталізму, вимогами науково-технічної революції, боротьбою двох світових соціальио-еконо-мічних систем. Але виконати ці завдання буржуазна політична економія не спроможна. Зазнали краху основні догми буржуаз­них теоретиків про капіталізм, їхнє трактування економічних ка­тегорій. Зазнали краху і їхні пропозиції щодо регулювання капі­талістичної економіки для забезпечення сталого зростання її і скорочення безробіття.

¹ Матеріали XXII з'їзду КПРС. К., 1961, с. 337.

В середині 70-х років поширився ідейний хаос в буржуазній політекономії. Тепер уже самі буржуазні економісти змушені визнавати кризовий стан своєї науки. Так, англійська економіст­ка Дж. Робінсон відмічала явне банкрутство економічної теорії, якій нічого сказати з питань, що понад усе вимагають відповіді. Такими питаннями вона вважає зростання безробіття і цін, існу­вання злиднів, забруднення навколишнього середовища. З'яви­лись економісти, які вимагають докорінного перегляду постула­тів основних течій в буржуазній політекономії.

Основні напрями сучасної буржуазної політичної економії

Характерною рисою буржуазної політичної економії є відсутність єдиної, загальної тео­рії, яка могла б дати наукову відповідь на актуальні питання сучасності. Ідейний роз­брід особливо посилився на сучасному етапі у зв'язку із зро­станням сил і впливу світового соціалізму, з одного боку, і по­глибленням загальної кризи капіталізму — з другого. Водночас у буржуазних політекономів є й спільні риси, які стосуються насамперед їхньої теоретичної бази. Всі вони використовують теорії «граничної користі», факторів виробництва, певні форми апології капіталізму.

Якщо взяти за основу погляди буржуазних економістів на предмет і метод дослідження, їхнє ставлення до економічної по­літики буржуазної держави, їхню оцінку перспектив розвитку капіталізму, то можна виділити три основні напрями: теорії «ре­гульованого капіталізму», теорії «свободи підприємства» (нео­класичний, «неоліберальний» напрям) і соціологічний (інститу-ціонально-соціальний) напрям.

Останнім часом спостерігається тенденція до зближення цих напрямів. У зв'язку з розвитком державно-монополістичного ка­піталізму прихильники «свободи підприємництва» почали визна­вати/хоч і в обмеженому масштабі, необхідність втручання дер­жави в економіку, посилилась увага до ролі соціальних факторів в економіці. Яскравим виявом зближення напрямів є теорія «нео­класичного синтезу» американського економіста П. Самуельсо-иа, який намагається поєднати основні принципи «неокласиків» з теорією державного регулювання економіки і положеннями представників інституціонально-соціального напряму. Виникнен­ня такого синтезу зумовлено тим, що всі напрями показали свою неспроможність в аналізі економіки і розробці практичних ре­комендацій. Воно виражає прагнення ідеологів монополій мобілізувати весь арсенал буржуазної політичної економії для боротьби проти марксистсько-ленінського вчення, для врятування капіталізму.

Одночасно відбувається диференціація течій всередині основ­них напрямів, яка зумовлюється суперечностями між окремими верствами буржуазії та монополістичними групами. Особливо це виявляється в рекомендаціях відносно економічної політики. Ідеологи монополій розробляють програми, спрямовані на поси­лення їхньої могутності на основі використання сили держави, а представники немонополістичної буржуазії пропонують з до­помогою держави обмежити владу монополій.

Серед буржуазних економістів є й такі, що розуміють неспро­можність прямої апологетики капіталізму і виступають з певною критикою системи панування монополістичного капіталу. При­хильників цих поглядів відносять до радикальної політекономії. Остання не має якоїсь єдиної платформи. Вона об'єднує різні опозиційні течії, які вимагають переглянути буржуазну політеко­номію. Деякі з них (наприклад, англійська економістка Дж. Ро-бінсон) визнають вклад К. Маркса в економічну теорію і нама­гаються по-своєму використати окремі положення його вчення.

У радикальній політекономії особливе місце посідають так звані «нові ліві». «Нові ліві» — це течії, які мають дрібнобуржу­азну основу. Вони викривають хиби буржуазного суспільства, на словах вимагають ліквідації капіталізму, відкидають приватну власність і обстоюють справедливий розподіл. Проте вони не ви­сувають чіткої позитивної економічної програми, їхні теорії ма­ють багато помилкових положень. Так, окремі представники «нових лівих» вважають, що революційна стратегія повинна грунтуватися не на боротьбі між робітничим класом і буржуа­зією, а на боротьбі між багатими і бідними, безвідносно до їх­нього класового становища як всередині країни, так і на міжна­родній арені/Однак трудящі імперіалістичних країн («багатих») є не ворогами, а союзниками трудящих колишніх колоній. Тео­рії «нових лівих» про «обуржуазнювання» робітничого класу ін­дустріально розвинутих країн не відрізняються від поглядів ідео­логів імперіалізму і допомагають останнім виступати проти профспілок, оголошуючи їхні «надмірні вимоги» гоЖ>вною при­чиною зростання цін. Вкрай шкідливе також протиставлення «но­вого робітничого класу» (до нього включають службовців, сту­дентів та інтелігенцію) іншим його загонам. Такі погляди спря­мовані на підрив єдності робітничого руху.

Ці теорії особливо підтримують ідеологи імперіалізму, які вбачають у пропаганді їх певну перешкоду поширенню марк­систсько-ленінського вчення.

Особливе місце в буржуазній політичній економіці посідають ідеологи національної буржуазії країн, що визволилися. Нерід­ко вони виступають з критикою імперіалістичної політики та ідеології, намагаються розробити теорії розвитку, які могли б бути теоретичною базою економічної політики в цих країнах.

При цьому вони використовують теорії всіх напрямів, силкую­чись пристосувати їх до умов своїх країн. Як правило, ці ідеоло­ги видають вузькокласові інтереси національної буржуазії за інтереси всього народу, замовчують питання про погіршання ста­новища трудящих мас. Поєднання антиімперіалістичних і вузь-кокласових тенденцій відображує суперечливу подвійну природу національної буржуазії молодих країн.

Розширення сфери економічних досліджень, впровадження математичних методів аналізу, необхідність розв'язання ряду практичних завдань сприяли спеціалізації буржуазних економі­стів з найактуальніших проблем. Серед них: проблема темпів зростання економіки, соціально-економічні наслідки науково-тех­нічного прогресу, економічне змагання двох світових суспільних систем, економіка соціалізму, імперіалістична інтеграція, особ­ливості економіки країн, що розвиваються.

$ 2. Критика теорій «регульованого капіталізму».

Провідна роль у сучасній буржуазній політичній економії на­лежить теоріям «регульованого капіталізму», які містять ідеоло­гічні обгрунтування державно-монополістичного капіталізму і включають в себе розробку методів державного регулювання еко­номіки.

Теорії «регульованого капіталізму» доводять, що для капіта­лізму характерні неповна'зайнятість, нестійкість темпів зростан­ня економіки, що не досить використовуються матеріальні ресур­си. Прибічники цих теорій вважають, що в капіталістичному господарстві немає сил, які діють автоматично і здатні забезпе­чити стійку рівновагу і зростання економіки. У сприянні еконо­мічному розвитку основне місце вони відводять державі, яка має стимулювати приватні капіталовкладення і збільшувати держав­ні витрати. У теоретичному аналізі на перший план висувається так званий макроаналіз — дослідження народногосподарських величин (національний доход, його розподіл, сукупний суспіль­ний попит, нагромадження, заощадження тощо).

Найбільш відомі представники теорій «регульованого капі­талізму» — англійські економісти Дж. М. Кейнс, Р. Харрод. Дж. Робінсон, американський економіст Е. Хансен, французький економіст Ф. Перру.

Теорія «регульованого капіталізму» Дж. М. Кейнса

Джерелом сучасних теорій «регульованого капіталізму» є погляди Дж. М. Кейнса. У 1936 р. вийшла його книжка «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», напи­сана під прямим впливом світової економіч­ної кризи 1929—1933 pp.—найбільш глибокої і найбільш руй­нівної кризи за всю історію капіталізму. Кейнс змушений був визнати, що механізм капіталістичного відтворення під впливом стихійних сил ринку породжує безробіття і спади виробництва, які загрожують існуванню капіталізму.

У положеннях теорії Кейнса знайшли вияв реальні факти, а саме: загострення проблеми реалізації в епоху загальної кризи капіталізму, зростання безробіття, наявність відносного надлиш­ку капіталу. Але, розглядаючи ці процеси і явища, Кейнс абстра­гувався від капіталістичної форми виробництва, шукаючи коріння їх в галузі психології.

Причину цих явищ Кейнс вбачав не в характері капіталістич­них виробничих відносин, а в суб'єктивно-психологічних факто­рах— «схильності до споживання», «схильності до заощаджен­ня». Він твердив, що схильність людей до особистого споживан­ня із зростанням їхніх доходів зменшується, що внаслідок дії «основного психологічного закону» люди значну частину своїх доходів зберігають, а заощаджені кошти лише частково йдуть на розширення виробництва. З цього робиться такий висновок: зро­стання заощаджень призводить до падіння попиту на товари і до стагнації виробництва. Тому в центрі уваги Кейнса була пробле­ма інвестицій. Головна складність, на його думку, полягає в реа­лізації інвестиційних товарів, у недостатньому попиті, який при­зводить до виникнення надлишкових потужностей і збільшення безробіття.

«Психологічний закон», дії якого Кейнс надавав дуже вели­кого значення, насправді не існує. Переважна частина робітни­ків не має можливості заощаджувати, оскільки їхньої заробітної плати не досить навіть для задоволення необхідних потреб. Вна­слідок ще більшого обмеження свого споживання вони змушені відкладати частину заробітку на «чорний день» на випадок без­робіття. Але це не результат дії «психологічного закону», а явище, породжене соціально-економічними умовами капі­талізму.

Що ж до монополістичної буржуазії, то вона одержує такі величезні доходи, які дають змогу максимально задовольняти її особисті потреби, здійснювати нагромадження і, крім того, мати відносно надлишковий капітал, який не знаходить високоприбут­кового застосування.

Вказуючи на недоліки ринкової капіталістичної економіки, Кейнс вважав, що їх можна усунути активним втручанням дер­жави в економічне життя. Держава, на його думку, повинна взяти на себе стимулювання приватних інвестицій і збільшувати свої витрати для компенсації приватного попиту, якого не ви­стачає. Саме економічна політика держави, на думку Кейнса, повинна забезпечити «повну зайнятість» і безкризовий розвиток капіталізму. В пропонованій ним моделі регулювання виробниц­тва головна роль відводиться державі, яка через додатковий ви­пуск грошей в обіг (інфляцію) повинна впливати на зниження позичкового процента, що, на думку англійського економіста, привело б до зростання прибутку і, як наслідок, стимулювало б інвестиції у виробництво. Зростання виробництва, у свою чергу, означало б збільшення національного доходу, ліквідацію безро­біття і розширення ефективного попиту (споживчого і виробни­чого).

Кейнс за допомогою формули мультиплікатора * математич­но передав залежність між величиною інвестицій, приростом зайнятості і доходів.

* Мультиплікатор — коефіцієнт, який показує залежність зміни доходу від зміни інвестицій.

Є реальні зв'язки між зростанням національного доходу, зро­станням зайнятості і споживанням, між галузями і підрозділами суспільного виробництва, коли зростання капіталовкладень на розширення виробництва в одній галузі веде до збільшення зай­нятості і доходів в інших галузях. Проте в мультиплікаторі ці реальні зв'язки виражені в спотвореному вигляді. Зокрема, ве­личина мультиплікатора, а отже, й зростання національного доходу визначаються лише «схильністю суспільства до спожи­вання».

Проте збільшення капіталістичного виробництва не залежить безпосередньо від зростання споживання. Зв'язок капіталістич­ного виробництва і споживання виявляється лише в кінцевому підсумку. Безпосередня ж мета капіталістичного виробництва — добування найбільшого прибутку. Саме ця мета є стимулом на­громадження. Так само і в умовах капіталізму зростання вироб­ництва не веде до відповідного збільшення споживання. У по­нятті «схильність суспільства до споживання» механічно поєд­нуються споживання трудящих і споживання капіталістів, хоч характер і динаміка споживання адх класів різні. Формула муль­типлікатора абстрагована від антагоністичних суперечностей ка­піталізму і від класового характеру капіталістичного відтво­рення.

Конкретні методи регулювання капіталістичної економіки, запропоновані Кейнсом, виявились неспроможними. Ставлячи на перший план регулювання процента, він виходив з того, що по­ведінка інвестора залежить начебто від співвідношення норми прибутку і норми процента з урахуванням так званої «переваги ліквідності», тобто бажання мати багатство в грошовій, найбільш ліквідній формі. Неспроможність такого регулювання полягає у відриві норми/процента від норми прибутку і у визначенні рів­ня процента кількістю грошей, які перебувають в обігу, що озна­чає змішування/позичкового капіталу з грішми.

Кейнс абстрагувався також від зміни органічної будови капі­талу. Пропоноване ним стимулювання капіталовкладень не може привести до повного усунення безробіття при збереженні основ капіталізму.

Теорію Кейнса його послідовники намагаються видати за ре­волюцію в політичній економії. Поставлені ним практичні пропозиції широко використовувалися в економічній політиці ряду капіталістичних країн. Але результати кейнсіанської політики не виправдали сподівань буржуазних економістів і політиків. В Анг­лії протягом усього післявоєнного періоду темпи розвитку еко­номіки були надзвичайно низькими, а роззиток економіки США характеризувався частими кризовими спадами.

Противники Кейнса, ідеологи так званої свободи підприєм­ництва, виступили з різкою критикою його теорії. Так, на думку американського економіста Г. Хезлітта «все, що в теорії Кейнса правильно, те не нове, а все те, що оригінальне,— то непра­вильне».

Послідовник Кейнса американський економіст С. Харріс піс­ля кризового спаду виробництва в США в 1953—1954 pp. писав, що Кейнс у своїй теорії «не передбачив багатьох адміністратив­них труднощів, а саме: як не тільки досягти повної зайнятості, а й постійно підтримувати її, як визначити той рівень, після якого шкода інфляції перевищить вигоди від неї; до якої міри можна збільшувати державний борг, щоб не довести державні фінанси до повного банкрутства».

Неокейнсіанство. Теорії "економічиого зростання"

У другій половині 50-х років у процесі кри­тики теорії Кейнса виник новий напрям — неокейнсіанство, або теорії «економічного зростання». Найбільш відомими його пред­ставниками є американські економісти Е. Хансен і Є. Домар, англійський економіст Р. Харрод. Ці еко­номісти головну мету економічної політики вбачають не в досяг­ненні повної зайнятості, а в забезпеченні стійких і високих тем­пів зростання економіки. Таким шляхом, на їхню думку, можна розв'язати й проблему зайнятості.

Постановка на першому плані проблеми темпів економічного розвитку була зумовлена безпосередньо тим, що в економічному змаганні двох суспільних систем соціалізм добився великих ус­піхів, здійснюючи розширене відтворення значно вищими темпа­ми, ніж капіталізм. Буржуазні економісти були змушені зверну­ти особливу увагу на аналіз взаємозв'язку, що визначає рівень темпів економічного зростання, і обставин, які зумовлюють їхню нестійкість. Вони намагалися створити загальну теорію відтво­рення, придатну для різних кон'юнктурних умов.

Неокейнсіанці виходили з теорії мультиплікатора, але роз­глядали дії мультиплікатора як безперервний процес. В резуль­таті було зроблено висновок, що «загальне підвищення схиль­ності до споживання... буде так само підвищувати доход у помно­женому розмірі, як при збільшенні інвестицій» ^!.