§ 4. Своєрідність дії закону середньої норми прибутку в умовах сучасного капіталізму

Фактори, що ускладнюють дію закону середньої норми прибутку

В епоху монополістичного капіталізму дію закону середньої норми прибутку усклад­нюють специфічні обставини, зумовлені па­нуванням монополій. Головні з цих обставин такі.

Відмінності в нормі прибутку визначаються тепер не тільки, а часто і не стільки відмінностями в органічній будові капіталу, скільки ступенем панування монополій у тих або інших галузях виробництва. Норма прибутку монополістичних підприємств значно вища, ніж немонополістичних. Тому в тих галузях, де виробництво більшою мірою зосереджене на підприємствах мо­нополій, норма прибутку звичайно вища, ніж у галузях з меншим ступенем монополізації виробництва.

У зв'язку з концентрацією вирішальної частини економічних ресурсів у руках монополій вони можуть не тільки добувати, а й міцно утримувати одержуваний ними надлишок прибутку. Це означає, що панування монополій перешкоджає втягненню знач­ної частини сукупного капіталістичного прибутку в загальний процес його зрівняння між галузями.

Панування монополій істотно підриває механізм вирівнюван­ня прибутків: ускладнюється міжгалузева конкуренція; утруд­нюється процес переміщення капіталу з галузей з низькою нор­мою прибутку в галузі з підвищеною нормою прибутку.

Якщо в певній галузі кілька могутніх монополій захопили командне становище, то, конкуруючи між собою, вони в той же час діють спільно, щоб перешкоджати створенню нових підпри­ємств «сторонніми» фірмами, у тому числі такими, які намагаю­ться перейти в цю галузь з інших галузей. Це досягається захоп­ленням патентів на нові відкриття і винаходи, а також домовле­ністю з відповідними сировинними, паливними та іншими ком­паніями про позбавлення «сторонніх» сировини, палива, електро­енергії або про те, щоб усе це відпускалося їм по високих цінах.

Робиться тиск на банки, щоб ті не надавали кредиту новим кон­куруючим підприємствам.

Ось чому дія закону середньої норми прибутку в сучасних умовах модифікується. Головне полягає в тому, що функціону­вання цього закону в монополістичному секторі економіки пев­ною мірою відокремлено від його дії в немонополістичному секторі.

Монополії і закон середньої норми прибутку

У період вільної конкуренції дія закону се­редньої норми прибутку не означала вста­новлення в кожний певний момент однако­вої для всіх галузей норми прибутку. При пануванні монополій розрив між нормами прибутку різних мо­нополістичних об'єднань стає досить значним і тривалим.

Різні перешкоди для переміщення капіталу, що їх створюють монополії, не усувають його міжгалузевого переміщення. Пану­вання монополій діє на міграцію капіталу суперечливо: з одного боку, воно створює різні перешкоди для переміщення капіталу, а з другого — нові стимули і форми його переміщення з галузі в галузь.

Величина капіталізованого прибутку монополій настільки зростає, що дає їм змогу вкладати його в різні галузі виробни­цтва. Якщо монополії, які панують у певній галузі виробництва, використовують свою могутність, щоб перешкоджати проникнен­ню в сферу їхніх інтересів сторонніх фірм, то інші монополії можуть бути не менш могутніми, щоб подолати перешкоди і вві­рватися в галузь з високою нормою прибутку. Міграція капіталу із галузей, де одержують порівняно низьку норму прибутку, в галузь з високою нормою прибутку визначається постійною го­нитвою монополій за вищу норму прибутку.

Виникають нові форми міграції капіталу. Могутні монополі­стичні компанії нерідко відкривають підприємства по виробни­цтву необхідної їм сировини. Так, у США автомобільна компанія «Форд» побудувала власні сталеплавильні підприємства і тим самим проникла в іншу галузь виробництва. Формою переміщен­ня капіталу є злиття фірм, які діяли раніше відокремлено в різ­них галузях виробництва. При кожному такому злитті структура продукції, що її випускають підприємства об'єднаних фірм, зви­чайно змінюється і якась частина сукупного капіталу цих фірм переміщується з однієї галузі в іншу. Однією з форм перемі­щення капіталу є диверсифікація виробництва, яка означає, зо­крема, що найбільші монополії дедалі більше розширюють коло товарів, котрі випускають, споруджуючи нові спеціалізовані під­приємства і включаючи у сферу свого контролю вже наявні в ін­ших галузях подібні підприємства. Таким чином, норма при­бутку і при пануванні монополій вирівнюється.

Як було вже з'ясовано, купка могутніх монополістичних ком­паній захоплює левову частку загальної суми капіталістичного прибутку. Прибуток, який дістається безлічі немонополістичних підприємств, менший від суми додаткової вартості, створюваної на цих підприємствах.

Одноосібні підприємства, дрібні і середні акціонерні компа­нії змушені пристосовуватися до диктату монополій. Ускладнив їхню діяльність і сучасний науково-технічний прогрес, оскільки для істотного оновлення устаткування потрібні значні капітало­вкладення, що ставить дрібні і середні підприємства в залежність від банків, які кредитують їх.

Ці обставини ускладнюють міграцію капіталу в немонополі-стичному секторі. Проте капітал тут переміщується вільніше, ніж у монополістичному секторі. Тому й міжгалузеві норми при­бутку вирівнюються в цьому секторі порівняно без перешкод. Сума загального капіталістичного прибутку, яка припадає на немонополістичні підприємства, розподіляється між їхніми влас­никами в основному пропорційно величині капіталів. Але об'єк­том розподілу є та частина додаткової вартості, яка лишається після відрахування частини, захопленої монополістичним капі­талом. Середня норма прибутку в немонополістичному секторі істотно нижча від норми прибутку в монополістичному секторі капіталістичної економіки.

Загальна середня норма прибутку в умовах сучасного капіталізму

В умовах сучасного капіталізму закон се­редньої норми прибутку діє в двох формах, бо середня норма прибутку в монополістич­ному і немонополістичному секторах еконо­міки формується на різних кількісних рів­нях. Однак закон середньої норми прибутку не втратив свого значення як загальний закон усієї капіталістичної економіки, обох її секторів, оскільки при всій своїй строкатості і багатоша­ровості капіталістична економіка є єдиним організмом.

Проте середньою нормою прибутку в умовах сучасного капі­талізму не є якась середня величина між середніми нормами прибутку монополістичного і немонополістичного секторів, бо норма прибутку між ними зрівнятися не зможе: економічне па­нування монополій реалізується в привласненні ними такого прибутку, який і масою і нормою значно перевищує прибуток немонополістичних підприємств.

Питома вага монополій у капіталістичному господарстві вели­чезна, але кількість їхніх підприємств порівняно невелика. Не­монополістичних же підприємств, при невеликій питомій вазі їх в економіці, безліч. В. І. Ленін писав: «...монополія дає надпри­буток, тобто надлишок прибутку зверх нормального, звичайного в усьому світі капіталістичного прибутку» ^!. «Нормальний», «зви­чайний» є середній прибуток немонополістичних підприємств, що значно переважають за кількістю. Він виступає і як середній прибуток для всієї капіталістичної економіки. Різниця між се- реднім прибутком монополій і середнім прибутком немонополі­стичних підприємств входить у сукупний монополістичний над­прибуток.

Отже, закон вартості діє в модифікованому вигляді й при монополістичному капіталізмі, в умовах його державно-монопо­лістичної форми. Державне регулювання не відміняє дії закону вартості, а лише видозмінює форму його прояву.

¹ Ленін В. І. Повн. зібр. творів, т. 30, с. 163.

Зростання органічної будови капіталу і особливості дії закону тенденції норми прибутку до зниження

Застосування найновіших досягнень науки і техніки у виробництві зумовлює збільшен­ня кількості уречевленої праці, яка припа­дає на кожну одиницю живої праці. У зв'яз­ку з поширенням автоматизації виробництва зростає технічна будова капіталу, а на цій основі підвищується його органічна будова. Оскільки органічна будова капіталу зростає, загальна норма при­бутку повинна падати. Але зниження капіталомісткості вироб­ництва сповільнює зростання органічної будови капіталу, яке відбувається значно повільніше, ніж зростання технічної будо­ви капіталу.

Особливості функціонування закону тенденції норми прибут­ку до зниження в монополістичному секторі економіки зумовлені тим, що фактори, які протидіють зниженню норми прибутку, тут діють з особливою силою. Ступінь експлуатації робочої сили і, отже, норма додаткової вартості дуже високі на монополістич­них підприємствах. Впровадження у виробництво технічних ви­находів, монополізація їх дають надлишкову додаткову вартість, призводять до підвищення норми додаткової вартості і за інших однакових умов — до підвищення норми прибутку. Саме моно­полії захоплюють у свої руки найважливіші досягнення сучасної науки і техніки.

Технічний прогрес прискорює оборот капіталу, що протидіє зниженню норми прибутку. Але це має місце лише за умови достатньої економічної маневреності підприємств. Зрозуміло, що таку маневреність, наприклад, щодо збуту товарів, одержання кредитів тощо мають насамперед монополії. Вигоди від економії постійного капіталу також дістаються переважно монополіям, бо великим підприємствам, які їм належать, легше забезпечити еко­номне використання виробничих потужностей, сировинних мате­ріалів, палива, електроенергії тощо.

Від нееквівалентного обміну в зовнішній торгівлі між високо-розвинутими і слаборозвинутими в промисловому відношенні країнами наживаються знову-таки монополії. Вони збагачую­ться не тільки від того, що продають в економічно слаборозви­нуті країни свої товари по штучно роздутих цінах і закуповують товари, які виробляються в цих країнах, по занижених цінах, а й від того, що на своїх підприємствах, розміщених у цих краї­нах, виробляють товари при низьких витратах виробництва, а на світових ринках продають їх по високих цінах.

Могутнім фактором, що протидіє тенденції норми прибутку до зниження в монополістичному секторі економіки, є участь держави в забезпеченні монополістичного надприбутку, зокрема такі форми його сприяння монополіям, як створення пільгових умов амортизації основного капіталу, державні закупівлі това­рів у монополій по підвищених цінах.

Систематичне вилучення монополіями надприбутку означає, що співвідношення тенденції норми прибутку до зниження і тен­денції, яка протидіє їй, складається на користь останньої. Тому норма прибутку монополій постійно перебуває на високому рівні.

Названі особливості закону тенденції норми прибутку до зни­ження загострюють суперечності капіталістичного відтворення в цілому. У немонополістичному секторі, де сила тенденції норми прибутку до зниження переважує силу факторів, які протидіють їй, цей закон здійснюється руйнівно. Посилюється нерівність умов господарювання монополій і немонополістичних підпри­ємств, що виявляється в численних банкротствах дрібних і серед­ніх підприємців, у поглинанні їхніх капіталів монополіями.

Якщо монополії можуть на своїх підприємствах істотно галь­мувати тенденцію норми прибутку до зниження, то, природно, при величезній концентрації виробництва в їхніх руках маса прибутку бурхливо зростає.

Чисті прибутки американських монополій у 1978 р. зросли на 16% і ста­новили 118,3 млрд. дол., а по 532 найбільших корпораціях вони збільшились за 1 квартал 1979 р. на 37%.

Вплив боротьби двох світових систем і класової боротьби пролетаріату буржуазних країн на величину прибутку

Маса і норма прибутку монополій були б ще більшими, коли б на них не впливали, по-перше, боротьба між соціалістичною і ка­піталістичною системами, по-друге, класова боротьба робітників у буржуазних країнах. Поглиблення загальної кризи капіталіз­му, зміни у співвідношенні сил двох світових систем на користь соціалізму поставили на порядок денний пи­тання про саме існування капіталістичної системи. Це змушує монополії віддавати певну частину своїх прибутків державі як податки, щоб забезпечити спільні інтереси монополістичного ка­піталу.

Зростання в соціалістичних країнах фонду заробітної плати, суспільних фондів споживання надихає робітників у капіталі­стичних державах на боротьбу за збільшення заробітної плати і витрат держави на соціальні потреби.

Загострення класової боротьби робітників проти капіталістів спричинюється також участю держави в забезпеченні монопо­лістичного надприбутку. Багато страйків трудящих виникає в зв'язку з такими державно-монополістичними заходами, як під­вищення цін порядком «регулювання» їх державою, «заморожу­вання» заробітної плати, закриття підприємств відповідно до державних «планів реорганізації» виробництва. Концентрація в, руках держави значної частки національного доходу перетворює в об'єкт гострої класової боротьби фінансову діяльність держави. Робітників, зайнятих на державних підприємствах, безпосередньо експлуатує сукупний монополістичний капітал.

В умовах державно-монололістичиого капіталізму робітники борються не тільки проти окремих капіталістів і «асоційованого капіталу», втіленого в акціонерних товариствах, а й проти су­купного монополістичного капіталу, представником якого є су­часна буржуазна держава. Конфлікти між підприємцями і ро­бітниками переростають у конфлікти між пролетаріатом і моно­полістичною державою. Тим самим економічна боротьба робіт­ничого класу має тенденцію перерости в боротьбу проти системи державно-монополістичного капіталізму, що особливо яскраво проявляється під час страйків загальнонаціонального масштабу. Це змушує імперіалістичну державу втручатися у відносини між працею і капіталом, часом обмежувати прибутки окремих моно­полій в інтересах збереження і зміцнення капіталістичного ладу.

Створення надприбутку монополій експлуатацією пролетаріа­ту, селян, ремісників та інших дрібних власників, більшості служ­бовців і трудової інтелігенції означає, що монополістична екс­плуатація є економічною основою формування широкої антимо-нополістичної коаліції в складі всіх прогресивних сил. Оскільки важливим джерелом прибутків монополій є експлуатація тру­дящих економічно слаборозвинутих країн, то існує економіч­на основа об'єднання всіх антимонополістичних сил у широ­кий фронт боротьби проти світового імперіалізму. В авангар­ді антимонополістичної коаліції йде пролетаріат на чолі з комуністичними партіями.

Загальний закон капіталістичного нагромадження в сучасних умовах

Загальний закон капіталістичного нагрома­дження означає розширене відтворення від­носин капіталістичної експлуатації і поро­джує поглиблення антагоністичних супереч­ностей між робітничим класом і буржуазією. Панування монополій в епоху загальної кризи капіталізму по­силює дію цього закону.

Конкуренція, що дедалі посилюється, і прогресуючий розви­ток науки й техніки призводять до зростання необхідної міні­мальної величини приросту нагромадженого капіталу. Звужує­ться коло капіталістів, здатних самостійно здійснювати нагрома­дження. Воно стає доступним лише для монополістичної бур­жуазії, яка використовує економічні ресурси держави. Середня буржуазія потрапляє в дедалі більшу залежність від монополій. Посилюється процес експропріації магнатами фінансового капі­талу середніх і дрібних підприємців. Особливо важке становище Дрібних товаровиробників міста й села, яких монополії прире­чуть на масове розорення. Пролетаризація населення швидко вростає.

В умовах сучасної науково-технічної революції в капіталі­стичному світі значно збільшується армія найманих робітників. На початку нашого століття чисельність осіб найманої праці до­рівнювала 80 млн., а в 1977 р.— 0,5 млрд. чоловік. Зростання пролетаризації призводить до поглиблення протилежності в со­ціально-економічному становищі класу буржуазії і переважної більшості населення капіталістичних країн. Але швидке зростан­ня кількості осіб найманої праці не означає «розчинення» робіт­ничого класу, формування «середнього стану» без експлуататорів і експлуатованих, як намагаються уявити цей процес буржуазні ідеологи.

Науково-технічна революція веде до зростання ролі промис­лового пролетаріату у виробничо-технічному і соціально-еконо­мічному прогресі. Вона спричинює необхідність підвищення за­гальноосвітнього і професійного рівня робітничого класу, об'єк­тивно зумовлює підвищення частки розумової праці в усій його виробничій діяльності. Водночас науково-технічна революція несе пролетаріату не благоденство, а дедалі більше погіршує його загальне соціально-економічне становище в капіталістичному су­спільстві. Застосування досконалішої техніки і капіталістична «раціоналізація» праці для одержання максимального прибутку призводять до надмірної інтенсивності праці, до масового вироб­ничого травматизму і серйозних професійних захворювань, які підривають здоров'я робітників.

Монополістичний і особливо державно-монополістичний ка­піталізм породжує нові умови погіршення становища пролетаріа­ту. До них належать, зокрема, підвищення монополіями цін на споживчі товари, державна політика «заморожування» заробіт­ної плати, зростання податків та інфляція, пов'язані з гонкою озброєнь, зростання цін на житло, медичні послуги, користуван­ня транспортом. Використання досягнень НТР у капіталістич­ному світі супроводжується зростанням експлуатації. Реальні заробітки трудящих збільшуються значно повільніше, ніж зро­стає продуктивність праці.

У США, наприклад, продуктивність праці в обробній промисловості за період з 1975 по 1978 р. зросла на 16,3%, прибутки корпорацій — на 47,5, а заробітна плата —лише на 5,5%. Цей же процес мав місце і в інших роз­винутих капіталістичних країнах.

Капіталістична раціоналізація виробництва приречує значну частину трудящих на безробіття. Зростання організованості і боєздатності пролетаріату дає йому можливість внаслідок напо­легливої класової боротьби добиватися часткових поступок бур­жуазії щодо заробітної плати, умов праці, соціального забез­печення.

Незважаючи на окремі успіхи економічної боротьби, стано­вище робітничого класу в капіталістичному світі в цілому погір­шується. Й далі погіршується становище дрібного селянства, важчими стають умови існування значної частини середніх верств населення.

В умовах сучасного етапу загальної кризи капіталістичної системи монополістичній буржуазії протистоїть клас пролетарів. Його політико-моральний авторитет у суспільстві незмірно під­вищився. Зростають його чисельність і організованість, усвідом­лення своєї історичної місії очолити антимонополістичну коалі­цію і визволити капіталістичний світ від панування фінансової олігархії і всієї системи найманого рабства. В авангарді бороть­би проти монополістичного капіталу йдуть марксистсько-ленін­ські комуністичні і робітничі партії, і, як зазначалось на XXV з'їзді КПРС, їхній вплив серед трудящих капіталістичного світу зростає.

Розділ XIX

АГРАРНІ ВІДНОСИНИ І СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСТВА В ІМПЕРІАЛІСТИЧНИХ І ЗАЛЕЖНИХ КРАЇНАХ ТА КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Найхарактерніша риса аграрних відносин епохи Імперіалізму полягає в тому, що монополії захоплюють панівні позиції і в сільському господарстві. У розвинутих капіталістичних країнах великі капіталістичні підприємці, сільськогосподарські монополії і банки швидко витісняють трудящих селян і фермерів. У краї­нах, що визволилися і залишаються в системі капіталізму, селян­ство зазнає гноблення поміщиків і монополістичної буржуазії. У залежних країнах селяни пригноблюються іноземним капіта­лом, який діє в союзі з місцевими поміщиками. Монополістичний капітал, який зрісся з великою земельною власністю, скрізь на­магається проводити за допомогою буржуазної держави моно­полістичну «чистку земель». Монополісти і великі землевлас­ники зганяють мільйони фермерів і селян із землі, які розоряю­ться в результаті хронічних аграрних криз.

$ 1. Аграрні відносини І становище трудящих f сільському господарстві імперіалістичних країн

Аграрні відносини в імперіалістичних країнах

Зрушення в продуктивних силах капіталі­стичного сільського господарства в епоху ім­періалізму глибоко позначаються і на стані аграрних відносин. Це особливо помітно у провідних імперіа­лістичних країнах, де капіталістичне сільське господарство інтен­сивно розвивається, посилюються процеси концентрації і центра­лізації капіталу, а сільськогосподарське виробництво зосереджує­ться на найбільших підприємствах. На певному ступені розвитку концентрація сільськогосподарського виробництва й створює об'­єктивні передумови виникнення сільськогосподарських монополій.

Але ще задовго до цього сільське господарство стає об'єктом експлуатації з боку промислових, торгових і банківських моно­полій, які захоплюють панівні позиції безпосередньо в ньому і в галузях економіки, що прилягають до нього, у сферах обігу, пере­робки, кредиту тощо. Монополії, використовуючи всілякі методи, експлуатують безпосередніх виробників сільськогосподарських продуктів — найманих сільськогосподарських робітників, трудя­щих селян і дрібних фермерів, привласнюючи значну частину або весь додатковий продукт їхньої праці.

Відносини експлуатації трудящих сільського господарства мо­нополістичним капіталом проявляються і в рентних відносинах. Монополістичний капітал видозмінює насамперед характер ве­ликої земельної власності. Індивідуальна велика земельна влас­ність в імперіалістичних країнах поступається місцем земельній власності монополій, банків, акціонерних товариств. Через акціо­нерні сільськогосподарські компанії, іпотечні банки та іншими шляхами фінансовий капітал зрощується із земельною власністю. Скуповуючи сільськогосподарські землі, монополістична буржуа­зія здає їх в оренду фермерам або організує сільськогосподарські підприємства монополістичного типу. В результаті земельна рен­та зливається з монопольним прибутком.

Земельна власність зрощується з фінансовим капіталом, що призводить до злиття земельної ренти з монопольним прибутком, також внаслідок вкладення найбільшими землевласниками своїх прибутків в акції промислових, банківських та інших монополій. Величезні земельні власники особливо часто стають власниками або співвласниками акціонерних компаній, які скуповують, пере­робляють, транспортують і збувають сільськогосподарську про­дукцію.

Перетворення індивідуальної великої земельної власності по­міщицько-спадкового типу в земельну власність монополій, яку купують за гроші, не усуває суперечностей між сільськогосподар­ськими підприємцями і земельними власниками. І в умовах імпе­ріалізму рента виражає відносини експлуатації трудящих села сільськогосподарськими підприємцями і земельними власниками, які ділять між собою створену працею безпосередніх виробників додаткову вартість. Змінюється лише соціальне обличчя тих сил, які є носіями відносин експлуатації, але саме ці відносини зали­шаються незмінною основою капіталістичного сільського госпо­дарства й при імперіалізмі.

Не можна зрозуміти сучасні аграрні відносини, не врахував­ши ролі державно-монополістичного капіталу. За допомогою різ­них заходів з «регулювання» сільськогосподарського виробни­цтва і ринку сільськогосподарських товарів, у галузі субсиду­вання, кредитування, оподаткування тощо буржуазна держава всемірно сприяє проникненню монополій у сферу сільськогосподарського виробництва і капіталістичному розвитку аграрних від­носин.

Державно-монополістичне «регулювання» сільського господарства здій­снюється у формі заходів, спрямованих на розширення або скорочення вироб­ництва тієї чи іншої продукції, зміну обсягу ринків сільськогосподарської про­дукції і зовнішньої торгівлі сільськогосподарськими товарами. Крім того, ерегулювання» включає проведення заходів у галузі землеустроїв і земле­користування, застосування досягнень науки на практиці, законодавчих захо­дів, які стосуються всіх сторін діяльності в сільському господарстві.

Науково-технічний прогрес і зростання продуктивності праці в сільському господарстві промислово розвинутих капіталістич­них країн породжують тенденцію зниження цін виробництва сільськогосподарської продукції. Проте земельна власність і по­літика монополій перешкоджають зниженню ринкових цін. В ре­зультаті зростає різниця між цінами виробництва і ринковими цінами, відповідно зростає сума ренти, яку привласнюють великі земельні власники, а також збільшуються прибутки переробних монополій.

Панування фінансового капіталу, здійснення імперіалістич­ною державою «сільськогосподарських програм» ведуть до розо­рення дедалі більшої частини дрібного і середнього селянства. У країнах Західної Європи, охоплених «Спільним ринком», а та­кож в інших капіталістичних країнах здійснюється політика «поліпшення аграрної структури», мета якої — витіснити з сіль­ського господарства багато мільйонів селян і фермерів. Сіль­ськогосподарська політика «Спільного ринку» поставила в при­вілейоване становище велику промисловість і торгівлю на шкоду селянам і їхнім кооперативам, посиливши розорення їх. Буржу­азні уряди намагаються виправдати цю антиселянську політику необхідністю заміни «неекономічного» дрібноселянського вироб­ництва високорентабельним виробництвом, здійснюваним сіль­ськогосподарськими капіталістами і монополіями.

Зростаючий опір селянства політиці монополістичної держа­ви, його масові виступи, які користуються підтримкою міських трудящих, змушують імперіалістичні уряди маневрувати. Про­явом такого маневрування в деяких країнах є заходи щодо законодавчого регулювання орендних і трудових відносин у сільг ському господарстві, допомоги сільськогосподарським кооперати­вам тощо. На практиці ці заходи малоефективні, бо вони про­диктовані демагогічними цілями, а не справжнім піклуванням про інтереси трудящих села. Фінансова допомога, яку надають в деяких країнах сільському господарству, майже цілком дістає­ться великим товаровиробникам, а не тим, хто справді її потре­бує. Оскільки сума дотації, як правило, визначається обсягом реалізованої продукції або площею посівів, великі господарства одержують основну частину державних коштів. Тому при зрос­лих масштабах розорення і ліквідації дрібних і середніх селян­ських господарств кількість великих і найбільших капіталістичних господарств і концентрація в них сільськогосподарського виробництва збільшуються.

У період після другої світової війни в розвинутих капіта­лістичних країнах дедалі більшого значення набуває інтенсивне сільськогосподарське виробництво індустріального типу, тісно пов'язане з промисловими і торговими монополіями. Сільсько­господарські підприємства такого типу потребують значних вкла­день капіталу при невеликій земельній площі. Вони нерідко бувають філіалами промислових монополій — харчових, комбікор­мових і т. д. (аграрно-промислові комплекси). Конкуренція їх також призводить до розорення дрібних товаровиробників у від­повідних галузях сільського господарства.

Зрослий розрив у рівні прибутків між невеликою кількістю високотоварних великих капіталістичних ферм і масою дрібних та середніх селянських господарств — один з проявів загострення суперечностей між великим і дрібним сільськогосподар­ським виробництвом.

Методи експлуатації трудящих селян монополістичним капіталом

Найбільш поширеним методом експлуатації трудящих сільського господарства монопо­лістичним капіталом є «ножиці цін» на про­дукцію, яку селяни купують і продають, на промислові і сільськогосподарські товари. Промислові і торгові монополії продають селянам товари по мо­нопольно високих цінах, скуповуючи селянську пррдукцію по штучно занижених цінах.

Розрив у цінах на промислову і сільськогосподарську продук­цію зростає з підвищенням ступеня монополізації галузей еко­номіки, які прилягають до сільського господарства: сільськогос­подарського машинобудування, хімічної, комбікормової, харчо­вої та інших галузей промисловості, а також оптової і роздрібної торгівлі сільськогосподарськими і продовольчими товарами.

Селяни і дрібні фермери зазнають також експлуатації з боку банків, транспортних монополій, власників елеваторів, холодиль­ників, м'ясохолодобоен і т. д. Між безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції і кінцевим її споживачем густа сітка капіталістичних хижаків, які наживаються, грабуючи тру­дящих міста і села. Тому участь селянина і трудящого фермера в кінцевій ціні продовольчих продуктів систематично скорочує­ться.

Посиленню експлуатації безпосередніх виробників у сільсько­му господарстві сприяє безпосереднє оволодіння монополіями сферою сільськогосподарського виробництва. В імперіалістич­них країнах характерною формою проникнення монополістично­го капіталу в сільськогосподарське виробництво, його монополі­зації є «вертикальна інтеграція», тобто підкорення інтересам мо­нополій селян і фермерів, що спеціалізуються на виробництві тієї чи іншої сільськогосподарської продукції. Безпосередній сільсь­когосподарський виробник при «вертикальній інтеграції» стає не тільки економічно залежним від монополії-«інтегратора», а й технологічно є лише однією з ланок виробничого процесу. Фак­тично селяни і фермери стають найманими робітниками моно-полії-«інтегратора» і зобов'язані виконувати умови нав'язаного їм контракту.

Монополістичної експлуатації зазнають і сільськогосподар­ські наймані робітники, серед яких багато розорених селян і фер­мерів, а також членів їхніх сімей. Вони перебувають у значно важчому становищі, ніж промислові робітники. їхня заробітна плата нижча, а умови праці важчі, ніж у промисловості. Робіт­ники в сільському господарстві часто не організовані в проф­спілки, тому їм важче боротися із свавіллям підприємців. На них, як правило, не поширюється соціальне і трудове законодав­ство, вони не одержують допомоги по безробіттю, компенсацій при промисловому травматизмі тощо. Індустріалізація виробни­цтва призводить до абсолютного зменшення попиту на наймані робочі руки і в сільському господарстві. Тому кількість сільсько­господарських робітників у сучасних умовах іноді скорочується швидше, ніж кількість фермерів і селян.

Втеча з сіл у місто не спроможна зменшити тягаря прихова­ного перенаселення в сільському господарстві. Зростає залеж­ність селян від роботи за иаймом. Дрібні селяни не спроможні забезпечити себе засобами існування з своїх клаптиків землі і змушені продавати свою робочу силу. Розорені селяни перетво­рюються в батраків з наділом у великих землевласників, у без­земельних батраків, і, нарешті, їх виганяють з сільського госпо­дарства. За період з 1950 по 1970 р. у країнах розвинутого капіталізму розорилось 22 мли. селян і фермерів — більш як половина сільськогосподарського населення цих країн.

Критика теорії «сімейної ферми»

Буржуазні апологети намагаються замаску­вати реальні процеси розорення і пролета-ризації широких верств селянства, викори­стовуючи теорію «сімейної ферми». Вони твердять, що в сучас­ному капіталістичному сільському господарстві «сімейні ферми» нібито витісняють сільськогосподарські підприємства, які грун­туються на найманій праці, що «сімейні ферми», як більш прогресивні й економічні, покликані замінити також традиційні дрібноселянські форми сільськогосподарського виробництва.

Теорія «сімейної ферми» — це різновид теорії «стійкості дріб­ного селянського господарства». Прихильники цієї теорії нама­гаються довести, що дрібне селянське господарство не витісняє­ться великим капіталістичним виробництвом, а «трансформує­ться» в більш прогресивне господарство, яке застосовує сільсько­господарські машини і сучасні агротехнічні методи.

Апологетична суть теорії «сімейної ферми» в тому, що бур­жуазні економісти об'єднують принципово різні типи господарств: капіталістичні ферми і господарства трудящих фермерів. Розвиток капіталістичних господарств у вигляді «сімейних ферм», які нібито позбавлені класової природи, вони намагаються зо­бразити як прогрес у становищі трудящих верств селянства. Насправді капіталістичні господарства, якщо навіть їхні влас­ники звільняють найманих робітників, зовсім не втрачають екс­плуататорського характеру. Капітал власника ферми, як і ра­ніше,— це нагромаджена додаткова вартість, а привласнюваний прибуток є додатковою вартістю, створеною найманими робіт­никами. Розквіт капіталістичних, куркульських «сімейних ферм» не тільки не виключає, а передбачає розорення трудящих верств сільського господарства.

У буржуазній економічній літературі теорія «сімейної фер­ми» набуває різного забарвлення в різних країнах. В Англії, наприклад, вона виступає у вигляді теорії «економічних госпо­дарств», в США — «ефективної сімейної ферми», у ФРН — тео­рії «стабільного сімейного господарства».

£ 2. Аграрні відносини і становище селянства в економічно слаборозвинутих країнах капіталістичної системи господарства

Рівень розвитку продуктивних сил сільського господарства в більшості країн, які раніше були колоніальними, але залишилися в системі капіталізму, надзвичайно низький. Агротехніка харак­теризується примітивними методами, які мало в чому змінилися з минулих часів. Іноземний капітал, який установив панування над економікою цих країн, свідомо гальмує впровадження в сіль­ськогосподарське виробництво прогресивної техніки, прагне за­консервувати відсталу систему земельних відносин. Переважна більшість трудящого населення цих країн досі приречена на на­півголодне існування, бо низький рівень розвитку продуктивних сил у сільському господарстві не дає можливості розв'язати продовольчу проблему.

Відсталість сільського господарства важко позначається на стані економіки цих країн.

Для аграрної структури країн, які розвиваються по капіталі­стичному шляху, характерною рисою є концентрація земельної власності в руках невеликої групи землевласників-латифундистів та імперіалістичних монополій.

У цих країнах часто ще процвітає плантаційне господарство імперіалістичних монополій, де тисячі людей трудяться під конт­ролем наглядачів і управляючих. В умовах крайнього загострен­ня земельної проблеми і величезного аграрного перенаселення значні площі земельних володінь і концесій не використовую­ться, а оброблювана земля нерідко становить лише незначну частину придатних для сільськогосподарського використання земель. Великі земельні масиви перебувають в руках іноземних промислових монополій, які експлуатують природні багатства країн, що розвиваються, і залежних країн — поклади залізної руди, нафти, руд кольорових металів тощо.

Концентрація великої земельної власності в руках поміщиків і монополій привела в ряді країн, що розвиваються, і залежних країн до особливо великого поширення кабального селянського парцелярного господарства і «голодної оренди». Прямим наслід­ком латифундій стали так звані мініфундії — клаптики землі селян, в основному орендарів, обробітком яких вони намагаються забезпечити життя своїм сім'ям.

Численні капіталістичні і докапіталістичні форми оренди, які тісно переплітаються між собою, можна поділити на три основні групи: оренда землі на основі фіксованого розміру платежу (в грошах або в натурі); здольщина, яка характеризується ще біль­шою залежністю орендаря від власника землі, що забирає нерід­ко більшу частину продукту у вигляді плати за землю; відро­бітку при яких платою за користування клаптиком землі є праця на землевласника. Останні дві форми оренди є типовими для найбідніших верств орендарів і дають земельним власникам не­обмежені можливості експлуатації трудящих. По суті, орендар-здольник і орендар-відробітник — це тип кабального селянина, позбавленого земельної власності, доля якого цілком залежить від власника землі. Законодавство багатьох економічно відста­лих і залежних країн не надає дрібним орендарям необхідного юридичного захисту їхніх прав.

Великого поширення набула суборенда. Між власником зем­лі і безпосереднім виробником — селянином піраміда напівфео­дальних або напівкапіталістичних рентоодержувачів — суборен­дарів. Здача землі в кабальну оренду дрібним селянам, які виплачують величезну ренту, є основною формою буржуазно-поміщицької експлуатації трудящих у відсталих країнах.

Експлуататорами широких мас селянства тут є торговці і лихварі. Заборгованість селян, яка породжується нестачею за­собів для задоволення мінімальних життєвих потреб, у ряді країн постійно зростає.

Розвиток капіталізму на селі, як показав В. І. Ленін, не по­легшує становища селянства, бо перехід до капіталістичних ме­тодів господарювання супроводиться масовим зганянням селян із землі.

Селяни страждають і від розвитку капіталізму в сільському господарстві, і від недостатнього розвитку капіталістичних відносин. Економічна відсталість цієї групи країн виключає можливість для трудящих, які витісняються із сільськогосподар­ського виробництва, знайти застосування своїй робочій силі поза сільським господарством. Безправ'я перед іноземними і місце­вими експлуататорами, безробіття, голод, хвороби, висока ди­тяча смертність, низька середня тривалість життя — така доля трудящих багатьох відсталих і економічно залежних країн.

Становище сільсько­господарського пролетаріату плантацій

В епоху імперіалізму в більшості колоні­альних і залежних країн сформувалися чис­ленні верстви сільськогосподарських план­таційних робітників. У зв'язку з незначними розмірами їх заробітків, що, як правило, не покривають життєвих потреб їхніх сімей, ве­ликі землевласники одержують особливо високий прибуток.

Плантації — колоніальна форма капіталістичних підприємств у сільському господарстві, яка характеризується збереженням і застосуванням поряд з капіталістичними докапіталістичних ме­тодів експлуатації робітників. Для плантацій характерні обме­ження свободи переходу робітників на інші підприємства, виснажлива багатогодинна праця під наглядом наглядачів, за-кабалення робітників та їхніх сімей контрактами, боргами, про­довольчими лавками, які торгують у кредит. Становище план­таційних робітників, як правило, гірше, ніж робітників інших галузей господарства. Серед них великий процент становили жінки і діти, які одержували значно нижчу заробітну плату, ніж чоловіки, що виконували ту саму роботу.

У середині 50-х років XX ст. англійський капітал у країнах Південно-Східної Азії володів 1,6 млн. га каучукових і чайних плантацій. У країнах Африки в цей період європейський імперіалістичний капітал мав у своїх руках 20 млн. га лісових концесій. Монополії США володіють мільйонами гектарів каучукових, чайних, кавових, бавовникових, бананових плантацій, лісових концесій, плантацій цукрової тростини в країнах Американського кон­тиненту, Африки і Азії.

Плантаційну форму колоніальної експлуатації імперіалісти намагаються зберегти і після того, як колишні колонії завоювали право на самостійний, незалежний розвиток. Для цього вони роблять спроби закріпити монокультурний характер розвитку сільського господарства, що, як відомо, веде до тісної залежності економіки цих країн від імперіалістичних держав.

Імперіалізм прагне утримати колишні колонії і напівколонії в системі світового капіталістичного господарства, закріпити їхнє нерівноправне становище. За допомогою найрізноманітніших ме­тодів економічного і політичного впливу імперіалісти намагаю­ться здійснювати неоколоніалізм.

Розвиткові продуктивних сил сільського господарства країн, які визволилися від колоніальної залежності, сприяє демокра­тична кооперація. Розвиток такої кооперації підвищує самодіяль­ність селянських мас, зміцнює свідомість спільності їхніх інте­ресів і необхідності сумісно відстоювати ці інтереси в боротьбі з експлуататорськими класами. Такі кооперативи становлять демократичну альтернативу пануванню монополістичного капі­талу в сільському господарстві. Проте треба мати на увазі, що в умовах капіталізму деякі селянські кооперативи мають тен­денцію перетворюватися в акціонерні підприємства капіталістич­ного типу, зрощуватися із усією системою капіталізму.

Нині до найбільш поширених типів кооперативних товариств у сільському господарстві належать:

- збутові кооперативні товариства, які організовують збут сільськогосподар­ської продукції членів цих товариств. У багатьох країнах збутова діяльність кооперативів поєднується з переробкою продукції селян і з функціями поста­чання членів кооперативу виробами промисловості.

- закупівельно-постачальні кооперативні товариства, які організовують спільну закупівлю і доставку в господарства членів кооперативу мінеральних дебрив, отрутохімікатів, пального тощо;

- кредитні товариства, що забезпечують охоплювані кооперативом госпо­дарства взаємним кредитом. Ці товариства особливо характерні для країн, де фінансова база основної маси товаровиробників досить слабка;

- кооперативи із спільного використання машин, які займаються виконан­ням і ряду інших функцій, наприклад спільним обробітком землі, переробкою продукції тощо.

Крім цих основних типів кооперативів, у сільському господарстві колиш­ніх колоній і напівколоній є типи і форми кооперативних організацій, харак­терні для небагатьох країн, а інколи лише окремої країни (кооперативи з об­слуговування, спільної оренди землі, іригаційні товариства, товариства взаєм­ного страхування тощо).

У країнах, для яких характерні значні залишки общинних від­носин, демократична кооперація відкриває широкі перспективи для радикальних змін суспільних відносин у сільському госпо­дарстві.