§ 2. Рабовласницький спосіб виробництва

В історії людства рабовласницький лад був першим суспіль­ним способом виробництва, що грунтувався на експлуатації лю­дини людиною і антагонізмі класів.

Виникнення рабовласницького способу виробництва

Родова община в період її розкладу вклю­чала в себе поряд з вільними також і невільних людей — військовополонених, праця яких використовувалася в господар­ствах общин.

Використання в общинах невільних людей (рабів) як робочої сили характерне для епохи патріархального рабства. Ця тривала епоха мала місце в історії багатьох народів, у тому числі й тих, в яких згодом рабовласницький спосіб виробництва не склався.

Об'єктивною умовою переходу суспільства до рабовласниць­кого способу виробництва було досягнення нового ступеня роз­витку продуктивних сил в результаті другого великого суспільно­го поділу праці — відокремлення ремесла від землеробства, яке принесло з собою значне на той час збільшення матеріального ба­гатства. Вирішальний вплив на розвиток суспільних відносин в цьому напрямі мало поширення і зміцнення приватної власно­сті, збільшення майнової нерівності і привласнення частини до­даткового продукту, створюваного общиною, особами, які пере­бувають в ній на привілейованому становищі.

Наслідком відокремлення ремесла від землеробства було збільшення виробництва знарядь праці з металу. Нагромаджен­ня багатств в руках небагатьох сімей було необхідною матері­альною умовою систематичного масового застосування праці рабів. Вона ставала панівним видом праці і витісняла працю вільних людей.

У поширенні приватної власності, майнової диференціації і зміцненні рабства велику роль відіграв обмін. Розвиток обміну, що відбувався вже на основі приватної власності, мав своїм прямим результатом перетворення підневільних трудівників — рабів — у товар. «Ледве люди почали міняти, як уже вони самі стали предметами обміну» ^],— писав Ф. Енгельс.

Майнова нерівність, що панувала в суспільстві, з одного боку, торгівля і особливо торгівля рабами-військовополоненими, з дру­гого, створили широкі можливості для боргового рабства. На ра­бів почали перетворювати не тільки військовополонених, а й збіднілих членів роду, які потрапляли в матеріальну залеж­ність.

Рабовласницький спосіб виробництва почав свою історію з того часу, коли експлуатація рабів стала панівною формою виробництва і саме суспільство поділилося на антагоністичні класи — рабовласників і рабів. Крім цих класів у рабовласниць­кому суспільстві були вільні громадяни: міські ремісники та дрібні селяни, торговці і лихварі.

З утвердженням в суспільстві рабовласницької експлуатації виникла класова держава, встановилося політичне панування класу рабовласників над класом рабів.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 169.

Продуктивні сили рабовласницького суспільства

Головними галузями матеріального вироб­ництва в рабовласницькому суспільстві бу­ли землеробство, скотарство та ремесло. У початковий період розвитку цього суспіль­ства техніка обробітку полів була вкрай примітивною. Панували дерев'яні й кам'яні знаряддя. Пізніше з'явилися металеві зна­ряддя праці, спочатку з міді та бронзи, а потім із заліза. Найпо­ширенішими в землеробстві були соха, борона, лопата, серп, кир­ка, вила тощо.

Ремісниче виробництво спочатку було представлено переваж­но господарствами вільних дрібних товаровиробників. Значно пізніше виникли великі ремісничі майстерні, рудники та інші підприємства, які належали окремим рабовласникам або дер­жаві, де експлуатувалися величезні маси рабів. Поступово реміс­ники навчилися виготовляти і використовувати у виробництві ковальськнй міх, гончарний круг, тачку, найпростіший ткацький верстат, ручне жорно, заупряжні візки тощо. . У зв'язку з розвитком знарядь праці удосконалювалися тру­дові навички людей. У ремеслі з'явилися спеціальності і про­фесії каменярів, теслярів, гончарів, шорників, майстрів з оброб­лення металу та ін. У землеробстві від хліборобства відокре­милося городництво, виноградарство, виділилися конярство, вівчарство.

Переважною формою організації праці рабів у всіх галузях була проста кооперація. Від кооперації праці первісного суспіль­ства вона відрізнялася значно більшими масштабами, в її основі був прямий примус трудівників — рабів. До наших днів зберег­лися грандіозні свідчення кооперації рабської праці: єгипетські піраміди, римські театри, канали та водопроводи, грецькі та ін­дійські храми і палаци тощо.

Виробничі відносини рабовласницького суспільства

Важливим об'єктом власності рабовласни­ків була земля, насильно захоплена або в родових общин, або в розорених вільних се­лян. Земельна власність на окремих стадіях розвитку рабовласницького суспільства в різних державах постає в різних конкретних формах —общин­ній, храмовій, державній та індивідуально-приватній. Земельна власність мала істотне значення тільки тому, що в розпоряджен­ні великого земельного власника були підневільні трудівники, які створювали додатковий продукт,— раби.

У рабовласницькому суспільстві особливістю поєднання ро­бочої сили із засобами виробництва було те, що трудівник — раб був не тільки позбавлений будь-якої вченості на засоби виробництва, а й сам виступав таким же об'єктом власності ра­бовласника, як і речові засоби виробництва.

Примус до праці був відверто насильним. Ні про яку особис­ту матеріальну заінтересованість рабів у праці не могло бути й мови.

Рабовласник повністю розпоряджався матеріальними блага­ми, що їх створювали раби. Деяка частина їх поверталася рабу у вигляді засобів існування, як необхідний продукт, яким забез­печувалось відтворення його здатності до праці. Інша, досить значна частина, надходила для задоволення всіляких потреб рабовласника і становила додатковий продукт. Тому й сам робо­чий час раба розпадався на необхідний і додатковий час, його праця поділялася на необхідну І додаткову працю.

Деяку частину створюваного рабами додаткового продукту рабовласники віддавали іншим експлуататорам — представни­кам торгового і лихварського капіталу, які постачали їм пред­мети розкоші або гроші. Крім того, значну частку додаткового продукту у вигляді податків вилучала рабовласницька держава, що оберігала інтереси панівного класу.

Рабовласницьке господарство виробляло все для власних потреб. Воно було в основному натуральним. Деякі вироби пере­творювалися в товар найчастіше в разі потреби в придбанні продуктів, які не вироблялися у власному господарстві. Як пра­вило, рабовласники використовували )датковий продукт непро­дуктивно. Значна маса додаткового продукту йшла на особисте споживання і обслуговування членів панівного класу. П витра­чали на створення всіляких архітектурних споруд (храмів, мо­нументів тощо), а також на релігійні обряди, ігри, видовища тощо. Словом, рабовласницьке господарство обмежувалося завданням задоволення «потреб шлунку і фантазії» експлуата­торів.

У задоволенні потреб рабовласників й полягала мета рабо­власницького виробництва. Засобом для досягнення цієї мети була хижацька експлуатація рабів. Саме в цьому й полягає суть основного економічного закони рабовласницького суспільства.

Суперечності рабовласницького ладу

Рабовласницький спосіб виробництва був прогресивним ступенем суспільного розвит­ку порівняно з первіснообщинним. Він забез­печив вищий ступінь організації праці, більш широку і розвинену його кооперацію, певний прогрес ви­робництва, а отже, дальший розвиток продуктивних сил. У рабо­власницькому суспільстві почали розвиватися наука й мистецтво як особливі види діяльності.

Разом з тим рабовласницький спосіб виробництва прихову­вав у собі глибокі внутрішні антагоністичні суперечності, що про­віщали його неминучу загибель.

Рабська форма праці і рабовласницька форма власності, діа­метральна протилежність становища раба і рабовласника, анта­гоністична суперечність між рабовласниками і рабами є основна суперечність рабовласницького суспільства, яка приводить його до неминучої загибелі.

Поряд з основною суперечністю рабовласницького способу виробництва були й інші, пов'язані з нею суперечності: між ве­ликим виробництвом рабовласників і дрібним господарством вільних трудівників, між розумовою і фізичною працею, між містом і селом.

Система рабства була своєрідною формою поділу праці в суспільстві на фізичну, що її виконують раби, і розумову, якою займалися рабовласники. Негативний бік протилежності розу­мової і фізичної праці полягав у тому, що за рабами закріплю­валися функції механічних виконавців чужої волі. Не було за­інтересованості в результатах праці, що стримувало зростання продуктивних сил. Рабська праця всюди трималася на насиль­стві.

Серед буржуазних вчених дуже поширений погляд, що раб­ство не тільки супроводжувалося насильством, але й що в само­му примусі полягала його суть. Звичайно, рабство і рабська праця без насильства немислимі. Але само насильство як засіб примусу до праці, писав Ф. Енгельс, було покликане до життя певним рівнем розвитку продуктивних сил, а отже, суто еконо­мічними причинами. Суть рабства полягала в привласненні про­дукту чужої праці позаекономічним примусом раба.

У рабовласницьку епоху здебільшого, наприклад в античній Греції, міста з сільським округом були відокремлені в рабовлас­ницькі держави — поліси. Вже в той час міста були центрами ремісничого виробництва, торгівлі і культури, де порівняно швидко зростали населення і матеріальне багатство. Провінція, що оточувала ці міста, являла собою село з відсталими формами виробництва, з багатьма залишками первіснообщинного ладу. Місто експлуатувало село. Відносини експлуатації породили протилежність між містом і селом, постійне розорення і збіднен­ня села, а разом з тим й колоніальну політику рабовласницьких держав.

Одним з наслідків рабовласницького способу виробництва було розорення і витіснення вільних дрібних виробників — ре­місників і селян. Як вільні люди, що економічно заінтересовані в збільшенні виробництва життєвих благ і безпосередньо беруть участь у процесі виробництва, вони удосконалювали знаряддя праці. Між тим ці трудівники несли ярмо податків, які стягува­лись для утримання держави: вони поставляли основну масу солдат для рабовласницьких армій, що виснажувало їхнє гос­подарство.

Конкуренція, що розвивалася, призводила до масової екс­пропріації вільних дрібних власників. Однойменну продукцію, яку виробляли в рабовласницьких господарствах, продавали, як правило, дешевше, оскільки витрати на її виробництво були не­зрівнянно нижчі внаслідок того, що утримання раба потребу­вало незначних затрат.

Іншими факторами, які сприяли розоренню і витісненню дрібних власників, були лихварська кабала і пряме захоплення селянських земель рабовласниками. Експропріація дрібного гос­подарства врешті-решт призвела до появи величезної маси зли­денного збіднілого населення. Таким чином, рабство як панівна форма праці підривало продуктивну працю вільного населення і тим самим стримувало розвиток продуктивних сил рабовлас­ницького суспільства.

Роль торгового і лимарського капіталу

У надрах рабовласницького суспільства з я-вилися й дістали порівняно широке поши­рення історично перші форми капіталу — торговий і лихварський. Виникнення торго­вого капіталу означало третій великий суспільний поділ праці — виділення класу купців.

Великі купці в давнину — це насамперед работорговці, які йшли за арміями загарбників, що підкоряли племена і народи, але дони торгували й іншими товарами. В результаті купці одержували значну частку додаткової праці вільних трудівни­ків г рабів. Ступінь експлуатації останніх посилювався. Під прямим впливом торгівлі відбувалася інтенсивна диференціація дрібного господарства вільних селян і ремісників.

Розвиток лихварського капіталу — капіталу, який приносить проценти, пов'язаний з розвитком товарного і грошового обігу. Лихвар, постачаючи грішми рабовласника, змушував його обер­тати дедалі більшу частину продуктів у товари і, отже, перетво­рювати своє господарство в товарне. Кабальними позичками користувалося й дрібноселянське і дрібне ремісниче виробни­цтво, в яких виробник ще виступав як власник засобів праці. Як правило, лихварський капітал розорював дрібних виробни­ків і перетворював їх на рабів.

Одним з найважливіших наслідків розвитку торгового капі­талу і лихварства в рабовласницькому суспільстві було перетво­рення землі в об'єкт купівлі-продажу і виникнення іпотечного боргу, тобто закладення землі трудівниками, які розорювались.

Розклад і загибель рабовласницького ладу

У розгортанні непримиренних суперечностей рабовласницького способу виробництва де­далі більше виявлявся його обмежений і ми­нущий характер. Рабовласницьке виробни­цтво могло існувати на основі хижацької експлуатації маси рабів, яка дедалі збільшувалася. Але дже­рела безперервного поповнення рабів почали вичерпуватися, ставало очевидним, що рабська праця була дуже обмеженою формою виробничої діяльності. Продуктивність праці рабів, не­зважаючи на відкрито деспотичну форму примусу, зменшува­лась.

Рабовласницька форма експлуатації перестала забезпечу­вати навіть просте відтворення/ У міру того як падала продук­тивність праці рабів і загострювалася боротьба між експлуато­ваними і експлуататорами, рабовласницькі господарства ставали дедалі' менш вигідними. Слідом за землевласницьким неминуче погіршувалися умови й ремісничого виробництва, яке також грунтувалося на рабській праці.

В умовах занепаду рабовласницького господарства у Римі, починаючи з II—III ст. н. є., власники латифундій почали ділити свої маєтки на дрібні ділянки і віддавати їх для обробітку ра­бам і вільним селянам, які втратили свою землю. Ті й інші утво­рили масу підневільних трудівників — колонів, зобов'язаних працювати і віддавати землевласникам значну частину продук­ції. Це була система колонату — праобраз нового ладу вироб­ництва — феодалізму.

Свого вищого розвитку рабовласницький спосіб виробництва досяг у Римській державі, яка в останні століття свого існування була найбільш вражаючою картиною процесу остаточного роз­кладу і загибелі цього ладу.

Рабовласницький спосіб виробництва загинув, коли були ви­черпані всі його можливості і вкрай загострилися всі властиві йому суперечності. Яскравою формою вияву суперечностей ра­бовласницького суспільства була класова боротьба між рабами і рабовласниками, між трудящими і експлуататорами. Значення повстань рабів полягало в тому, що вони виражали у відкритій формі протест проти відносин рабства, розхитували рабовлас­ницький спосіб виробництва і відкривали можливість переходу до прогресивніших суспільних відносин.

Буржуазні вчені намагаються подати рабовласницький спо­сіб виробництва як капіталізм стародавнього світу, а рабство — як випадкове явище. Ці твердження є не що інше, як спроба спотворити закономірність історичних процесів, зобразити капі­талізм як вічне явище.

f 3. Феодальний спосіб виробництва

Феодальний спосіб виробництва був закономірним ступенем у поступальному, прогресивному розвитку людського суспільст­ва. Форми переходу до феодалізму в різних країнах були неод­наковими, вони визначалися різними конкретно-історичними умовами.

У багатьох народів елементи феодалізму виникли в надрах рабовласницького способу виробництва і потім перетворилися в панівну форму виробничих відносин. Але не всі народи при­йшли до феодалізму через рабовласницький лад. Деякі з них перехід до феодалізму здійснили безпосередньо від первісно­общинного ладу, минаючи рабовласницький. Особливості цього шляху виникнення феодалізму яскраво проявилися на Русі і в деяких інших слов'янських країнах.

При всій відмінності шляхів, якими народи йшли до феода­лізму, основний зміст цього процесу був той самий: виникнення класу феодалів — земельних власників — і класу залежних та експлуатованих селян, що не мають власної землі і ведуть свої дрібні індивідуальні господарства на землі феодалів, за якою вони були закріплені і з якої вони на основі позаекономічного примусу віддавали певну частину своєї продукції.

Аналіз феодального способу виробництва дано в працях кла­сиків марксизму-ленінізму, особливо сконцентрований він у роз­ділі 47 III тому «Капіталу» К. Маркса.

Продуктивні сили феодалізму

В умовах феодалізму вирішальне значення в економіці мало сільське господарство. Ос­новним засобом виробництва була земля. У землеробстві на ранніх стадіях розвитку феодалізму перева­жало двопілля, місцями була поширена й перелогова система обробітку грунту. З часом утвердилося трипілля. Поступове за­провадження залізного плуга, борони та інших металевих сіль­ськогосподарських знарядь підвищувало рівень землеробської техніки. Характерним атрибутам феодального господарства, його технічним досягненням були вітряні, а згодом і водяні млини.

У період феодалізму далі розвивалося городництво, луків­ництво, виноградарство та інші галузі землеробства. Зросло зна­чення тваринництва, особливо конярства, що зумовлювалося аграрним характером економіки і воєнними потребами фео­далів.

Удосконалення знарядь сільськогосподарського виробництва, поліпшення методів плавлення й обробітку металів сприяли від­родженню ремесла, яке занепало в період розкладу рабовлас­ницького ладу. Розвиток ремесла привів до поглиблення суспіль­ного поділу праці і сприяв розвитку продуктивних сил феодаль­ного суспільства. Він зумовив виникнення і розвиток феодальних міст. Проте зміни в техніці і технології відбувалися повільно. Феодальне виробництво в цілому грунтувалося на ручній праці селян і ремісників. Характеру продуктивних сил феодалізму і рівню їхнього розвитку відповідали певні виробничі відносини.

Феодальна власність на землю і селянське землекористування

Феодальна форма власності відрізняється від рабовласницької тим, що при феодаліз­мі не всі засоби виробництва відокремлені від трудящих. Це створювало певну заінте­ресованість селянина в результатах своєї праці і характеризувало певний ступінь суспільного прогресу. Основний засіб виробництва — земля не належала тим, хто на ній трудився, вона була власністю світських і духовних фео­далів. Економічна суть феодальної власності на засоби виробни­цтва й полягає в тому, що безпосередні виробники — селяни не мають землі, тобто головного засобу сільськогосподарського виробництва. Землю вони одержують від феодала не у власність, а в користування. За користування землею селяни виконували різні феодальні повинності. Отже, власність феодалів на землю була економічною основою експлуатації селян. Селянський наділ формально можна було в будь-який час відібрати, а селянина вигнати із землі. Але це було винятком, а правилом було, на­впаки, прикріплення селян до землі. Селянські наділи були засо­бом забезпечення феодалів дармовою робочою силою. Земле­користування селян у формі наділів, як правило, було спадко­вим.

У правовому відношенні феодальній земельній власності в країнах Європи була властива особлива ієрархічність, існува­ла градація залежних один від одного феодалів. Сама назва «феодалізм» виникла від характерної для нього форми земель­ної власності. Лен, або феод,— це земельне угіддя, передане одним феодалом (сеньйором) іншому феодалу (васалу) в спад­кове володіння з умовою виконання певних обов'язків.

Суспільний лад, основу якого становить земельна власність у формі феода, називається феодалізмом.

Власність трудящих і позаекономічний примус

Поряд з власністю феодалів була й одно­осібна власність безпосередніх виробни­ків— селян і ремісників. Селянин, напри­клад, мав у своїй власності сільськогоспо­дарське знаряддя, робочу і продуктивну худобу, птицю, корм, насіння для сівби, господарські приміщення, житловий будинок, хатнє начиння тощо. Певні засоби виробництва мали в приват­ній власності й міські ремісники. Корінною рисою власності дрібних виробників, селян і ремісників, є те, що вона грунтува­лася на особистій праці і не мала експлуататорського харак­теру.

Монополія феодалів на найважливіший засіб виробництва — землю створювала економічну залежність селянина від феодала. Разом з тим феодалізму притаманний і позаекономічний примус, без якого феодальне виробництво було б неможливим. «Якби по­міщик,— писав В. І. Ленін,— не мав прямої влади над особою селянина, то він не міг би змусити працювати на себе людину, яка наділена землею і веде своє господарство. Отже, потрібен «позаекономічний примус», як говорить Маркс, характеризуючи цей господарський режим... Форми й ступені цього примусу мо­жуть бути найрізноманітніші, починаючи від кріпацького стану і кінчаючи становою неповноправністю селянина» ¹. Селяни були прикріплені до землі. Часто феодал мав право продавати селян.

¹ Ленін В. /. Повн. зібр. творів, т. З, с 177.

Натуральний характер господарства

Істотною особливістю феодальної економі­ки було панування натурального господар­ства. Потреби феодала, його сім'ї і числен­ної челяді задовольнялися за рахунок про­дуктів, які виробляли в панському господарстві або доставляли залежні селяни. У маєтку феодала ремесло доповнювало земле­робство. Так феодали забезпечували себе різноманітними про­дуктами і розв'язували проблеми відтворення на натурально-госпбдарській основі. Лише небагато життєво важливих про­дуктів, наприклад, сіль, вироби із заліза, а також предмети роз­коші доставляли звичайно купці.

Селянське господарство було натуральним. Селяни займа­лися не тільки сільським господарством, а й переробкою вироб­люваної ними сировини, прядінням, ткацтвом, виготовленням взуття, господарського реманенту тощо.

Порівняно низький рівень розвитку продуктивних сил і су­спільного поділу праці був причиною панування натурального господарства при феодалізмі.

Суть феодальної експлуатації і ї форми

У феодальному суспільстві залежний селя­нин відтворював свою робочу силу за раху­нок продукту, виробленого ним на своєму земельному наділі. Отже, турботи про від­творення робочої сили селянина феодал покладав на нього самого.

Додатковий продукт, створений додатковою працею безпосе­редніх виробників, феодал привласнював у формі феодальної земельної ренти, яка виступала економічною формою реалізації власності феодалів на землю. Феодальна земельна рента вклю­чала в себе весь створений селянином додатковий продукт, а не­рідко й частину необхідного. Таким чином, основний економічний закон феодалізму полягає у виробництві додаткового продукту, створеного експлуатацією залежних селян і привласнюваного феодалом у формі феодальної земельної ренти.

Разом з розвитком феодального способу виробництва зміню­вала свої форми й земельна рента. Первісною формою феодаль­ної земельної ренти була відробіткова рента. Вона дістала назву панщини. Селянин виробляв необхідний продукт у своєму гос­подарстві, а додатковий продукт — в панському маєтку. При від­робітковій формі ренти додаткова праця і в просторі, і в часі відділена від необхідної праці. Селянин певну частину тижня — три дні і більше — працював у панському маєтку, а решту днів тижня — у своєму господарстві. Він обробляв панську землю власним знаряддям і за допомогою належної йому тяглової сили, виконував будівельні та інші роботи. Зрозуміло, селянин не був заінтересований у підвищенні продуктивності праці в панському господарстві. Тому додаткова праця селянина виступала у формі примусової праці на феодала і здійснювалася під прямим на­глядом земельного власника або його представника — нагляда­ча. Позаекономічний примус селянина виявлявся тут безпосеред­ньо. Селянин був заінтересований у підвищенні продуктивності праці лише в своєму господарстві, оскільки воно було засобом його існування.

Друга форма феодальної ренти — рента продуктами (нату­ральний оброк). Здебільшого вона поєднувалася з первісною формою ренти — відробітковою.

Більшу частину землі феодали за цієї форми ренти віддава­ли в наділи селянам. Рента продуктами відрізнялася від відро­біткової ренти тим, що додаткову працю селянин виконував не як окрему, особливу працю в господарстві пана, а разом з необхід­ною працею в своєму особистому господарстві. Залежний селя­нин віддавав феодалу у формі натурального оброку частину про­дуктів у сирому або переробленому вигляді. Він працював не під наглядом земельного власника або його представника, а під свою Відповідальність, розпоряджаючись своїм робочим часом.

Натурально-оброчна система господарства давала можли­вість селянам працювати понад усі феодальні повинності на свою користь, певною мірою заінтересовувала їх в результатах своєї праці, поліпшенні свого господарства.

Третьою формою феодальної ренти була грошова рента. Вона є перетвореною формою ренти продуктами. Відмінність грошо­вої ренти від ренти продуктами полягає в тому, що селянин від­давав феодалу додатковий продукт не в натуральній, а в грошовій формі. Селянину тепер не досить було виробити в своєму господарстві додатковий продукт, його необхідно було продати, перетворити в гроші. Перетворення ренти продуктами в грошову ренту було зумовлено розвитком поділу праці, дальшим від­окремленням ремесла від сільського господарства, розвитком то­варно-грошових відносин.

Грошова рента — остання форма феодальної земельної рен­ти. Вона знаменувала собою період розкладу феодалізму і по­ступового розвитку в його надрах капіталістичного ладу. Відно­сини між феодалом і залежним селянином дедалі більшою мірою перетворюються в договірні і оброчно-грошові відносини. Стано­вище залежного селянина наближалося до становища звичай­ного орендаря. А це означало, що селянин дістав можливість викупити своє оброчне зобов'язання і перетворитися в незалеж­ного селянина з повною власністю на оброблювану ним землю. Земля починає входити в торговий оборот, стає предметом купів-лі-продажу. Не тільки колишні оброчні селяни, а й міські люди могли тепер купувати ділянки землі. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблює процес диференціації селянства; поряд з незалежними, які відкупилися, з'являються селяни, які найма­ються на роботу за гроші.

Перехід від однієї форми ренти до іншої, як відображення зростання продуктивних сил, здійснювався в зіткненні і бороть­бі інтересів селян і феодалів, поглиблюючи антагоністичний ха­рактер виробничих відносин феодального суспільства.

Ремесло і торгівля Система виробничих відносин феодалізму включає не тільки відносини селян і феода­лів, а й економічні відносини, які складаються в процесі реміс­ничого виробництва в місті.

Ремісниче виробництво в містах мало своєрідну структуру. Ремісники були об'єднані в цехи. Щоб пристосуватися до по­треб обмеженого місцевого ринку, а також не допустити конку­ренції між цеховими майстрами і їхньої майнової диференціації, цех суворо регламентував технологію і обсяг виробництва. Цехо­ва структура ремесла давала змогу здійснювати, як правило, лише просте відтворення, тобто виробництво в незмінних мас­штабах. Ремісниче виробництво було ручним і дрібним. Вище становище майстра щодо підмайстра і учнів визначалося не стільки власністю на засоби виробництва, скільки його профе­сійною майстерністю. Розподілу праці в майстерні майже не було. У таких умовах опанування професійною майстерністю потребувало тривалого часу, а мистецтво ремісника мало першо­чергове значення.

Метою господарської діяльності майстра було не стільки го­нитва за грішми і збагачення, скільки досягнення встановленого цехом «пристойного» його становищу існування. На ранніх ета­пах розвитку міського ремесла, хоч експлуатація учнів і підмай­стрів вже мала місце, відносини між майстром і його підлеглими були переважно патріархальними. З розвитком товарно-грошо­вих" відносин зростав розрив у майновому і виробничому стані цехових майстрів, з одного боку, учнів і підмайстрів, з другого: перші збагачувалися, експлуатуючи других. Сулеречності між ними перетворювалися в непримиренні, антагоністичні.

У феодальну епоху міста були центрами не тільки ремесла, а й торгівлі. Найбагатшу частину міського населення становили кулці і лихварі. Купці були організовані в купецькі гільдії.

Торговий капітал в умовах феодалізму виступав посередни­ком в обміні додаткового продукту, привласненого феодалами, на предмети розкоші та інші рідкісні предмети споживання, а також в обміні продуктів феодального селянина і цехового ре­місника.

Поглиблення суспільного поділу праці, зростання продуктив­них сил привели до того, що провідна роль у розвитку продук­тивних сил поступово переходила від землеробського села до ремісничо-торгових міст.

Особливістю відносин, які складалися між містом і селом в умовах феодалізму, було те, що політично село панувало над містом, оскільки державна влада належала поміщикам, а еко­номічно місто експлуатувало село. «Якщо в середні віки,— пи­сав К. Маркс,— місто експлуатується селом політично скрізь, де феодалізм не був зламаний винятковим розвитком міст, як в Італії, то місто скрізь і без винятків експлуатує село економіч­но своїми монопольними цінами, своєю системою податків, своїм цеховим ладом, своїм прямим купецьким обманом і своїм лихварством» ¹.