112.Філософія Сковороди.

Григорій Савич Сковород – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпочати життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ”.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути благим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не сумісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури

113. Університетська філософія в Україні.

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чорнівці). У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Попри зовнішню залежність від владних структур та опіки церкви, вони володіли певною автономією, орієнтувалися не тільки на вивчення певних дисциплін, а й на їх розвиток. У них формувалася своя корпоративна субкультура, в якій поціновувалися передусім почуття власної гідності, патріотизму, прагнення встановити наукову істину.

Першим університетом на теренах України був Львівський університет.

Пантелеймон Олександрович Куліш, як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою, мріяв про повернення природно-патріархального побуту. За всієї суперечливості оцінок світогляду Пантелеймона Куліша безсумнівно те, що любив рідну землю і відстоював право малоросів на окреме від імперії існування. Пантелеймон Куліш -захисник української незалежності, виступав за автономію України у складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на> здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Куліша до протиставлення минулого сучасному.