105.Герменевтика.

Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного писання.

В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто не обмежений предметом, межею зміст тексту. Основоположником став Шлейєрмахер.

У Дільтея герменевтика перетворюється в специфічний метод наук про духа.

У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції онтології.

У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика ідеології” повинна розкрити на аналізі мови “засіб панування та соціальної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого насильства”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів консоліда-ції різних течій сучасної буржіазної філософ: Г. покликана вже не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.

Заперечуючи філософію герменев-тики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі герменевтичні процедури можуть бути використані в історич-них, юридичних та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивірова-них наслідком свідомості діяльності людей.

106. Неотомізм.

Неотомізм - філософський напрямок оновленого томізму, тобто філософії Фоми Аквінського, філософа XIII століття. У 1879 році неотомізм отримав визнання глави римсько-католицької церкви (папи Римського) і з цього часу становить важливу частину офіційної доктрини католицизму. Найбільш відомі представники неотомізму - Е. Жильсон, Ж. Марітен, В. Бруггер, А. Демпфа. І. де Фріз, Д. Мерсьє, К. Фабро та інші. У неотомізмі відроджуються основні категорії філософії Ф. Аквінського, такі як буття, суще, існування, акт і потенція, форма і матерія.

З точки зору неотомізму, саме Фома Аквінський найбільш правильно вирішив основні філософські проблеми, тому його творчість має неминуще значення. Нову філософію, починаючи з епохи Відродження, неотомізм розглядає як безперервного ланцюга відхилень, помилок і оман, тому ставить завдання відродження духу середньовічної філософії. На цьому шляху представники неотомізму бачать подолання хаосу сучасного життя, набуття ясності, відродження духовних цінностей.

Неотомізм прагне відродити і зберегти традиційні для християнства цінності, такі як особистість, сім'я, церковна громада, професійний обов'язок, батьківщина, держава. Відкидаючи індивідуалізм і колективізм як однаково хибні крайності, неотомістска філософія розробляє поняття солідаризму. Солідаризм передбачає знаходження механізмів узгодження інтересів суспільства й особистості, інтересів різних класів і соціальних груп. Солідаризм обгрунтовується християнським принципом любові до ближнього.

Найбільшими центрами з розробки та пропаганді неотомізму являются Академія Св. Томи у Ватикані, Паризький католицький інститут, Католицький університет у Мілані, Вищий інститут філософії при Лу-віденському університеті (Бельгія), Інституту в Пуллахе (поблизу Мюнхена) та інші.