90.Феномен німецького просвітництва та його риси.

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Нім. Просвітництво. На відміну від французького німецька освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів.

Тим часом саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд з теорією пізнання чи етикою.

У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа, систематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Його учні були переконані в тому, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них з пієтетом перед християнською вірою, якій вони намагалися дати раціональне тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним сюжетам.

Видатним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, «докритичний» період виступає Імануїл Кант. У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної «метафізики» до проблеми людини.

Сучасник раннього Канта - Готхольд Эфраім Лессінг - поет, драматург, літературний критик, філософ. Його теза «Виховання людського городу» носить програмний характер насамперед для самого мислителя.

Таким чином, німецьке Просвітництво розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки та позначило ряд важливих дій на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського знання.

91. Агностицизм філософії і. Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень.

Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати.