78.Діалектика доби відродження(м.Кузанський).

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Одним з характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський. Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження. Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно.

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом».

Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

79.Соціально-політичні погляди мислителів доби відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Особливості Відродження стимулювалися його філософією і в той же час саме в філософській творчості знаходило своє усвідомлення та найповніше відображення.

Соціально-політичні та культурні умови Відродження позитивно вплинули на розвиток філософської думки. В цьому плані перш за все варто вказати на те, що філософія цього часу звільнилась від християнсько-церковного гніту, перестала бути служницею (рабинею) теології і стала розвиватись за своїми власними законами.

А по-друге, у філософській думці того часу – особливо в його ранній період – відродились і почали активно діяти майже всі напрямки і відтнки античної філософії. Тут можна було побачити і очищений від релігійної схоластики арістотелізм (Петро Помпонацці, Забарелла), і неоплатонізм (Георг Плетона, Марсіо Феччіно, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) і стоїцизм (Петрарка), і епікурейство (Лоренцо Валла, Франсуа Рабле), і кептицизм (Монтень) та всі інші.

Але філософія Відродження не обмежилась лише відродженням і розвитком (пристосуванням до сучасності) античної філософії. Поряд з цим  і в органічному зв’язку з цим Відродження збагатило історію та зміст  філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами Відродження, світоглядних проблем.