20.Методи пізнання, які використовуються як на емпіричному так і на практичному рівнях

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Розрізняють два види наукового дослідження: емпіричне і теоретичне. Емпіричне пізнання будується на вивченні реальної дійсності, практичного досвіду.. Займаються емпіричним дослідженням, як правило, практики – професіонали в тій або іншій області діяльності (учителі, соціальні педагоги, психологи й ін.). Теоретичними дослідженнями займаються спеціально до того підготовлені люди: професори, доценти, наукові співробітники, що працюють у наукових установах, а також у вищих навчальних закладах.

В емпіричному дослідженні, як правило, використовують такі методи, як спостереження, опис, експеримент; При теоретических дослідженнях, поряд з цими методами використовують методи абстрагування, ідеалізації, аксиоматизации, формалізації, моделювання й ін.

Крім того, на емпіричному і теоретичному рівнях використовують такі логічні методи, як аналіз – синтез, індукція – дедукція й ін.

Аналіз – реальний або уявний поділ предметів на складники

Синтез – обєднання нового об’єкта

Абстрагування – процес уявного відсторонення від низки властивостей і відносин об’єкта з одночасним виокремленням тих властивостей, які цікавлять дослідника

Узагальнення – процес установлення загальних властивостей та ознак предмета

Ідеалізація – процедура мислення, створення абстрактних ідеалізованих об’єктів, які загалом не реалізуються в дійсності.

Індукція – від одиничного до загального

Дедукція – від узагальненого факту до одиничного

Аналогія – установлення подібності в деяких сторонах, властивостях між нетотожними предметами

Незважаючи на відмінність емпіричного і теоретичного знання, вони тісно між собою взаємозалежні: теоретичне дослідження будується на основі знань, фактів, виявлених у процесі вивчення реальної дійсності.

21. Основні поняття і завдання праксеології (практика, успіх, дія)

Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув. Президентом Польщі т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог. Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі виробництва. Пракс-я - направлення розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття Пракс-ї протилежне поняттю регрес.

Практика стає основним елементом процесу пізнання. Ма­теріалістична філософія вважає практику головною причи­ною й метою пізнання. Практика визначається як цілісна система матеріальної діяльності людей, спрямованої на трансформацію довколишньої дійсності (адекватної адап­тації до неї відповідно до соціальних і природних умов її існу­вання).

Назвемо найважливіші різновиди практики.

• Матеріальне виробництво (праця, перетворення природи, зміна природних форм існування людей). Головним у матеріаль­ному виробництві є забезпечення (реалізація) фундаментальних потреб людини (суспільства) (в їжі, житлі, реалізації основних демографічних потреб).

• Соціально-політична практика є трансформацією суспі­льного буття, заміна наявних соціальних відносин способом реформ, воєн, розв'язання локальних і глобальних конфліктів, революцій, соціального управління. Важливими принципами соціальної трансформації та управління стають демократія, свобода, рівність і плюралізм.

• Науково-експериментальна практика. У процесі пізнання практика виконує низку функцій: практика стає метою, основою і результатом процесу пізнання, є критерієм істини.

22. Поняття природи (суспільство як частина природи).

Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розу-мінні природа – синонім Всесвіту, охоплює і сусп., і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне явище, в якому живе суспільство.

Людина і сусп. не можуть існувати і розвиватися поза природою, неза-лежно від неї.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. На певному етапі еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З ви-никненням життя сформувалась час-тина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії жи-вої і неживої матерії. Людина – час-тина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Земл, геогр.середо-вища. Географічне середовище – це та частина природи, яка складає необ-хідну умову життя сусп., будучи за-лучена в процес сусп.виробництва. Розрізняють природу натуральну (це природа з якою людина не всту-пила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).

Природа є необхідною умовою ма-теріального життя сусп. Єдність сусп. і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не може.

Природа, людина і сусп. – специ-фічні частини матеріального світу. Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або природа, або суспільство.

В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін речови-ною, енергією і інформацією. Приро-да є також могутнім засобом мораль-ного і естетичного розв. людини.

Існує не тільки фізичний, але й ду-ховний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне ставлен-ня, яке реалізується через природні науки, оціночне ставлення, яке вира-жається з допомогою понять блага, краси та ін. В сучасному світі людина змушена брати на себе відповідаль-ність за збереження природи, якій во-на досить часто завдає великої шкоди.