7. Догматичний (формально-логічний) метод у юридичній теорії і практиці.

Метод науки – це засіб або сукупність засобів, за допомогою яких вивчається предмет (відповідає на питання «як?»).

Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Мето­дика становить сукупність технічних засобів збирання, зберіган­ня,-систематизації та узагальнення наукового матеріалу.

Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють загальнофілософські, які застосовуються всіма на­уками, і приватнонаукові, які застосовуються окремими групами наук. Методи дослідження: діалектичний (юр.явища досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності, форми, ролі в суспільстві і ефектив­ності, перспектив),історико-порівняльний(аналіз певного явища на різних істор.етапах), конкретно-соціологічний (дослідження держ.-прав.практики), системний аналіз, фор­мально-логічний.

Велика роль у формуванні юридичної науки належить фор­мально-логічному методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу полягає в зосе­редженні уваги на логічній обробці правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові положення трансформу­ються в загальні поняття, з яких, у свою чергу, виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення. Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматично­го (догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які характеризують окремі державно-правові явища, а саме: дер­жавне керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій ос­нові формулюється визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на окремі інститути. Недоліком застосу­вання формально-логічного методу є певна його однобокість. Він не забезпечує необхідної повноти в дослідженні державно-пра­вових явищ, майже не відбиває зв'язку держави і права з іншими суспільними явищами.

Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість висловлювати в коротких дефініціях всю різнобіч­ність і багатство державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині державної і правової системи.

№8 Правове мислення

Правове мислення - це процес опосередкованого та узагальненого відображення правових явищ в їхніх істотних властивостях, зв'язках і стосунках. Людина може пізнавати навколишній світ за допомогою відчуттів і безпосереднього сприйняття різноманітних предметів і явищ. Якщо ж якості явища недоступні для споглядання, пізнання їх можливе тільки через мислення. До таких явищ і належить право.

Ознаками правового мислення є а) розумове пізнання правових явищ і зв'язків між ними; б) правові явища у відображенні людини виступають в узагальненій формі; в) воно відображає найсуттєвіші властивості правових явищ, без яких право існувати не може; г) це евристична діяльність людського мозку з відшукування найхарактерніших властивостей, що вимагає від мислячого значних практичних знань, умінь і навичок, здатності орієнтуватись у проблемних ситуаціях; ґ) велика роль при цьому належить мотивації (наявності правових потреб, інтересів і прагнень) та волі людини в досягненні поставленої мети.

Щоб пізнати правові явища і зв'язки між ними, людині потрібно зрозуміти сутність та соціальне призначення таких явищ, уявити їх зміст та характерні якості і риси, абстрагуватися від безлічі конкретних життєвих ситуацій. Шляхом мислення потрібно створити ідеальний зразок того чи іншого правового явища, наприклад, поняття, принципів, функцій, форми права чи механізму правового регулювання. Маючи перед собою такий ідеальний зразок, потрібно в уяві намалювати різні можливі зв'язки правових явищ між собою.

Відображені людиною шляхом мислення правові явища виступають в узагальненій формі. Така форма може характеризуватися внутрішньою будовою і зовнішнім виразом. Зовнішній вияв її втілюється у правовій поведінці.

Завдяки правовому мисленню відображаються найсуттєвіші властивості правових явищ, без яких право існувати не може. Серед них: нормативність, загальний характер, обов'язковість для усіх суб'єктів права, формальна визначеність у певних джерелах, що носять письмовий характер тощо.

Суб'єкт правового мислення знаходиться у постійному пошуку. Його мозок спрямований на відкриття і відшукування найхарактерніших властивостей правових явищ. Це вимагає значних практичних знань, умінь і навичок, здатності орієнтуватись у проблемних ситуаціях, уміння логічно розставити усе по своїх місцях. Для цього від суб'єкта вимагається усвідомлення своїх вчинків, наявність певного віку, деякі інші якості. Наприклад, людина, визнана в установленому порядку недієздатною, не може бути суб'єктом правового мислення тому, що вона не розуміє характеру своїх вчинків і не може керувати ними.

Здійснюється правове мислення з певних мотивів (наявності правових потреб, інтересів і прагнень). Наприклад, особа, що вирішила вкрасти чужу річ, діє з корисливих мотивів. Особа прагне досягти певної мети і заради цього здійснює певні вольові дії. Мета, якої хоче досягти суб'єкт мислення, повинна охоплюватися свідомістю цього суб'єкта.

Зовні правове мислення може виявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення.

№9 Герменевтичний підхід у правовій сфері. Мистецтво тлумач.права

Герменевтика (грецьк. пояснюю, тлумачу) — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів.

Герменевтичний підхід у правовій сфері ґрунтується на сукупності принципів і методів тлумачення й інтерпретації юридичних текстів, а останні можуть мати форму як нормативно-правових, так інших правових документів, а також наукових монографій і інших письмових праць вчених. Цей підхід як домінуючий властивий аналітичній юриспруденції.

Тлумачення норм права (інакше: інтерпретація норм права) — це розумова інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).

Тлумачення як термін є багатозначним. Звичайно під тлумаченням розуміється будь-який пізнавальний процес, направлений на пояснення явищ природи чи сусп. явищ. Також під тлумаченням розуміється також теорія та практика інтерпретації мовних виразів, які представлені у вигляді знаків, символів і усного мовлення.

Тлумачення права виступає як один з видів пізнання, тобто складного процесу розумової діяльності, в результаті якої відбувається перехід від незнання до знання, відтворюється дійсна, істинна картина об’єктивного світу .

Більшість вчених також визначають тлумачення права як необхідний елемент правореалізаційного процесу, складну і багатогранну діяльність різних суб’єктів, направлену, на пізнання і роз’яснення правових норм, правозастосовних актів, договорів.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення і роз’яснення дійсного змісту норм права, державної волі, яка в них виражена.

• Усвідомлення – це внутрішній розумовий процес, що має виключно суб’єктивний характер і не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора.

• Роз’яснення – це зовнішній вираз висновків, до яких дійшов інтерпретатор в результаті усвідомлення норми права, щодо сенсу і змісту державної волі, яка в ній міститься.

Тлумачення норм права – це діяльність суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення дійсного змісту правових норм з метою забезпечення обґрунтованої і повної реалізації їх приписів.

Термін «герменевтика» також позначає мистецтво тлумачення, роз'яснення, аналізу тексту. Можна розглядати тлумачення права як посередника між загальною та абстрактною нормою і різноманіттям конкретних життєвих ситуацій, до яких повинні застосовуватися ці норми.

Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і прак­тиці використовуються різні способи тлумачення норм права.

Граматичний спосіб тлумачення норм права

Систематичний спосіб тлумачення правих приписів

Логічний спосіб тлумачення правових приписів

Історичний спосіб тлумачення правових приписів

№ 10. ЮРИДИЧНА АНТРОПОЛОГІЇ.

Антропологія- наука про походж.та еволюц.людини.   Антропологічний підхід до дослідження людини, культури й суспільства може бути розглянутий з різних точок зору: з погляду основних напрямків антропологічного знання — філософської, соціокультурної антропології, або просто з точки зору людського виміру явищ, що досліджуються   Традиційна проблематика юридичної антропології розглядається в аспекті вивчення антропології сучасного позитивного права, а також людини в системі національного права. Міжнародно-правовий вимір правового буття людини є прикладом конкретизації завдань антропології права стосовно до міжнародного права прав людини.

Юридична антропологія відіграє істотну роль у науковому плані як засіб розвитку юриспруденції, будь-то загальної теорії соціології або галузевих юридичних дисциплін. Також вона займає значне місце у системі юридичної освіти. У науково-прикладному плані вона необхідна для законодавця при проведенні антропологічної експертизи законопроектів і всього законодавства. У менших масштабах використовує юридико-антропологічні дані судова практика. Антропологія права відіграє значну роль при вирішенні проблем міжнародно-правового захисту людини і суспільства в цілому.   Юридична антропологія є продуктом діяльності людини, оскільки надає можливість вивчити певні суспільні процеси і впливати на них, а також використовувати її потенціал у формуванні правової реальності. Розрізняється максимальна  і мінімальна антропологія.Перша робить акцент на спроможності людини до змін і реформаторства. Друга - на необхідності людині залишатися самим собою. Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, але, як правило, виявляється байдужою до права і прав людини. Мінімальна антропологія відмовляється від навчання про цільове призначення людини. Те, яким повинна бути людина, залежить від рішення самої людини.

№ 11. Право в системі соціального регулювання. Нормативне, ненормативне та індивідуальне регулювання

Соціальне регулювання — це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу. У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання.Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:

— Воно здійснюється в межах суспільства.

— Регулює поведінку соціальних суб'єктів.

— Має загальний характер.

— Поширюється на всіх суб'єктів.

— Здійснюється за допомогою спеціальних засобів.

— Гарантується суспільством.

— Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.

Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів правового регулювання належать, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду;

адресування персонально невизначеному колу суб'єктів;

встановлення нових загальних прав та обов'язків.

Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Індивідуальні правові рішення завжди формулюються лише «для даного випадку» і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Найпоширенішими актами індивідуаль­ного правового регулювання є рішення та вироки судів за резуль­татами розгляду окремих юридичних справ і т. ін.

Ці види юрид. регулювання взаємно доповнюють один одного. Завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулю­вання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів сва­вілля, суб'єктивізму).

Розрізняють також централізоване правове регулювання та децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне

№13 Правові системи. Національна, інтегративна та міжнародна правові системи.

Під право­вою системою, ми розуміємо усю сукупність правових явищ у державі, сукупність узгоджених юридичних засобів, за допо­могою яких чинна влада здійснює регулятивний та стабілізу­ючий вплив на суспільні відносини.

Під правовою системою розуміють також усю правову організацію суспільства.

Окрім права, правова система містить у собі багато інших компонентів, а саме: правотворчість, правосуддя, правозастосування, правовідносини, суб'єктивні пра­ва, правові організації, законність, правопорядок, правосві­домість.

Остання класифікація, якої дотримується більшість сучасних вчених

Романо-германський тип правових систем:

А) романський підтип правових с-м (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія та ін.);

Б)германський підтип (група) правових систем (ФРГ, Австрія, Швейцарія та ін.);

2. Англо-американський тип правових систем (Англія, Пн.Ірландія, США, Канада…):

А) англійське загальне право; Б) американське право.

3. Змішаний тип правових систем:

А) скандинавські правові системи (група);

Б) латиноамериканська група правових систем (Аргентина, Уругвай, Парагвай).

4. Релігійно-традиційний тип правових систем:

А) релігійно-общинна група правових систем;

Б) далекосхідно-традиційна група правових систем;

В) звичаво-общинна група правових систем.

Характерні особливості правової системи України:

-Її корені містяться в романо-германському типі правової системи(осн.джерело-Закон) - - насл.радян.прав.с-ми (сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ в суді;

Домінував дозвільний тип правового регулювання за принципом: дозволено тільки те, що передбачено законом)

Після проголошення незалежності правова система України розвивається як самостійне правове явище, для неї характерно:

• Звільнення від класово-ідеологічного впливу (догм) радянського права;

• Вона знаходиться в перехідній стадії свого розвитку, тому містить окремі елементи, риси соціалістичної правової системи;

Національна правова система – конкретно-історична сукупність права (законодавства), юридичної практики і панівної правової ідеології окремої країни (держави). Нац. правова система є елементом конкретного суспільства і відображає його соціально-економічні, політичні, культурні особливості.

Міжнародна правова с-ма представляє собою цілісну сукупність правових норм міжнарод. походження, міжнародних органів і організацій, а також міжнар.-правової свідомості, які забезпеч. в процесі юрид. практики врегулювання виходячих за межі нац. границь сусп. відносин, які виникають між субєктами світового співтовариства.

Структура міжн. правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.Елементи правової системи суспільства: • суб'єкти права — фізичні особи, юридичні особи • правові норми і принципи; • правові відносини, правова поведінка, юридична практи­ка, режим функціонування правової системи; • правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура; • зв'язки між названими елементами, що визначають резуль­тат 'їх взаємодії — законність, правопорядок.

Поняття «правова система» має узагальнюю­чий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. (Право ЄС – інтегративна правова система).

№ 14. Структура і джерала романо-германського права

Загальновизнаним центром розвитку РГ правової сім'ї вважається континентальна Європа, тому її називають ще континентальною. РГ правова сім'я має свої історичні корені у Давньому Римі, а саме у класичному римському праві І ст. до н. є. -VI ст. н. є.

РГ правова сім'я — це сукупність нац. правових систем держав, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права та його пристосування до нових національних умов. Характерними рисами є:

• домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права;

• поділ системи права на публічне та приватне право;

• диференціація та кодифікація галузей права;

• нормативність права, розгляд норм права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем;

• включення у поняття права норм-роз'яснень (тлумачень), які виходять, насамперед, від законодавця та суддів.

Проте континентальне право має певні особливості у кожній країні.

Головною характеристикою цієї правової системи є викорис­тання писаного права, тобто юридичних правил - норм права, які формулюються у законодавчих актах держави. Го­ловним джерелом права романо-германської правової системи є нормативно-правовий акт. РГ система в ос­новному базується на кодексах, на розгалуженому централізо­ваному законодавчому регулюванні. Правові норми розгляда­ються як обов'язкові правила поведінки, що відповідають вимогам справедливості.

Норми формулюють найбільш абстрактні правила, що пред­ставляють собою загальні моделі прав та обов'язків громадян. На правозастосовців (насамперед, суд) покладається обов'язок не­ухильної реалізації цих загальних норм у конкретних життєвих випадках.

Судді РГ системи не можуть користуватися прецедентами, окрім випадків практики Верховних судів, які не створюють самостійних правових норм, а лише тлумачать ті, які вже існують (казуальне тлумачення). Процес право-застосування зводиться до кваліфікації, тобто знаходження пра­вової норми, що найбільш повно відповідає ознакам вчиненого діяння. Застосування права, здійснення правосуддя займають у цій системі допоміжне місце, цим пояснюється і обмежена роль судової практики.

№ 15 Англосаксонська правова сім'я (система загального права)

Ця система як система загального права (common law) являє собою сукупність нац. правових систем, які мають загальні риси, що проявляються у єдності закономірностей і тенденцій на основі норми, сформульованої суддями у судовому прецеденті, який є основним джерелом (формою) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Ця сім'я, що сформувалася багато віків тому в Англії, є найбільш розповсюджеою у світі. Від інших правових сімей вона відрізняється тим, що як основне джерело права в ній визнається судовий прецедент. Суди не тільки застосовують, а й створюють норми права. Суд у цілому і судді, зокрема, мають значну свободу. Загальне право досить часто називають «судовим правом». Ще однією особливістю є відсутність у англійській правовій сім'ї чітко вираженого (порівняно з континентальним правом) поділу на галузі права. Норми загального права спрямовані перш за все на вирішення проблем, а не на формулювання загального правила поведінки як орієнтира на майбутнє. Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального права порівняно з іншими галузями права.

Загальнообов'язковість прецеденту додає системі загального права тієї стабільності, яку в романо-германській (конти­нентальній) правовій сім'ї забезпечує закон.

Для цієї правової сім'ї характерний поділ права на загальне право та право справедливості.

Англійське право - ідеологічна база всієї правової сім'ї. Високу питому вагу має американське право.

У наш час в якості найважливіших джерел англійського права залишаються судові прецеденти. Поряд з тим, з кінця XIX ст. все більшого значення набувають парламентські статути — законодавчі акти, що приймаються британським парламентом.

Поряд з англійським правом у англосаксонській правовій сім'ї особливо виділяється також американське право — правова система США.

Особливий вплив на процес становлення і формування правової системи США справило англійське право. Проте на правові системи окремих штатів безумовно впливали іспанська, французька правові системи тощо. Зазнавши впливу англійського права, правова система США залишалася цілком самостійною у правовому відношенні, хоч за своєю структурою суттєво не відрізняється від права Англії. Вона також поділяється на загальне право і право справедливості, тут також формується судова практика у вигляді прецедентів. Джерелами права є судові прецеденти, закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями і судовими корпораціями. Велике значення має інститут присяжних.

Серед інших особливостей правової системи США слід виділити і її федеральний характер. На території США фактично діє 51 система права. Серед інших особливостей необхідно вказати на більшу роль, що у ній відіграє законодавство порівняно з англійською правовою системою, більшу «кодифікованість», меншу роль судової практики.

У результаті багатовікового розвитку англійського прецедент­ного права склалися численні, часто суперечливі, але в цілому ду­же ефективні правила, що регламентують силу й обов'язковість судових рішень, способи їхнього тлумачення тощо.

Головною умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів (law reports).

Система загального права ставить судовий прецедент на один рівень із законом. Кількість судових прецедентів, що підлягають застосуванню на практиці, обчислюється в Англії сотнями тисяч (від 300 до 500 тис). Крім них, налічується не менше 3 тисяч за­конів. У США прецедент має трохи менше застосування в судах, ніж в Англії, однак і тут видається щорічно 350 томів судових рішень, що можуть бути використані як прецедент. Норми загального права мають індивідуальний казуїстичний характер, тобто поширюють свою дію лише на конкретні випадки.

Важливою ознакою загального права є автономія судової влади від інших гілок влади. У сьогоденні англосаксонська правова система значно змі­нюється, відбувається зближення її та романо-германського права.

№16 Релігійні правові системи. Джерела індуського і мусульманського права.

Релігійна правова сім'я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.    Характерні риси релігійних правових систем

   1. Нерозривний зв'язок з релігією:ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються

   2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави.

  3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають.

   4. Визнання соціальної цінності права.

   5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

Джерела мусульманського права

Коран – священа книга ісламу;

Сунна або традиції, пов’язані з посланцем Бога Магометом (описи його поведінки, як взірця);

Иджму – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) з питань, які не врегульовані Кораном та Сунною;

Кіяс – висновок за аналогією.

Необхідно зазначити, що ні звичай, ні судова практика не визнаються офіційно джерелами права. Судова практика ніколи не зв'язує дії судді (каді).

 Джерела індуського права(регулятор повед.звичай, поділ на касти). Перші джерела датуються ще ІІ тис. до н. е., Найстарішим із них є — веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) — священні книги в яких містяться божественні для індусів приписи.

Давніми пам'ятниками індійської літератури, що містять норми права, є смрити- релігійні, наукові і правові трактати, які коментують веди.

Дхармашастри — збірники норм (дхарми), які створювались у брахманських школах та мали форму віршів, нибандхи, що являють собою збірники коментарів до дхармашастр. Найвідоміші з них — закони Ману, закони Нарада.

В ієрархії джерел права в Давній Індії особливого значення надавалося артхашастрам — творам, що охоплюють філософські, соціально-політичні й економічні проблеми державної діяльності.

Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами індуського права.

№17. Компаративістика. Її роль у вивченні правової реальності.

Компаративістика (порівняльне правознавство) - напрям досліджень, який визначає характеристику основ­них правових систем, межі їх поширення і взаємовпли­ву, спільного та відмінного у вирішенні різних соціальних проблем.

Об'єкти порівняльних досліджень можуть бути різними - від окремих норм права до основних правових систем сучасності. При дослідженні конкретних правових проблем у межах окремих галузей права (мікро-рівень), встановлюються спільні і відмінні риси в процесі врегулювання певних суспільних відносин.

Може вивчатися зарубіжне право на рівнях правових систем у цілому, окремих галузей або їх основних інститутів (мак-родослідження), аби бути обізнаними з розвитком правових систем сучасності, зі змінюваністю і взаємовпливом націо­нальних правових систем тощо.

Порівняння може відбуватись як в історичному (розгляд особливостей певних правових явищ на різних етапах роз­витку суспільства і держави), так і в географічному (розгляд одних і тих самих явищ в умовах різних країн, але в межах одного часу) вимірах.

Порівняльне правознавство можна визначити як один, у межах загальної теорії держави і права, з напрямів досліджень, метою якого є встановлення співвідношення і взаємовпливу спільного та відмінного у правових явищах як в історичному, так і в географічному вимірах.

У теорії і практиці склалися два підходи до здійснення конкретних порівняльно-правових досліджень: норматив­ний та функціональний.

При нормативному підході встановленню і порів­нянню підлягають особливості змісту подібних норм та ін­ститутів, а при функціональному - особливості процесу пра­вового регулювання конкретних суспільних відносин.

Значення порівняльного пра­вознавства для розвитку юридичної науки та вирішення ак­туальних проблем суспільного розвитку вбачається у тому, що воно:

1) сприяє глибокому вивченню вітчизняного та зарубіж­ного права, філософському усвідомленню його змісту та шляхів розвитку;

2) сприяє взаєморозумінню між народами та створенню найефективніших правових форм відносин у міжнародному спілкуванні;

3) надає можливість вийти за межі національної правової системи і встановити, як конкретна правова проблема ви­рішується в інших країнах і на різних етапах їх розвитку, що уможливлює врахування позитивного і негативного право­вого досвіду;

4) забезпечує галузеві юридичні науки матеріалами, що сприяють формулюванню узагальнень і висновків з більш широких позицій, ніж це можна зробити, спираючись лише на національну правову систему.

№ 18 Філософія права. Галузі філософії права. Антропологія права.

Філософія — це наука про загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення. Філософія виробляє узагальнену систему поглядів на світ, місце в ньому людини, загальні принципи буття і пізнання, досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне, естетичне ставлення людини до світу. Філософія не залишає поза своєю увагою державу і право, однак вона визначає їх сутність, природу, призначення і місце в системі соціальних явищ і цим обмежується. Філософія права як частина загальної філософії започаткувала теорію держави і права, перетворилася на методологічне підґрунтя юриспруденції завдяки дослідженню глобальних державно-правових категорій (насамперед категорії «право»). Однак філософія права не займається практичним вивченням основних закономірностей держави і права. Вона не підмінює собою теорію, покликану здійснювати аналіз емпіричного матеріалу, що міститься в історично сформованих нормах права, у переплетінні випадкового і необхідного в правовій дійсності, у порівнянні правових систем держав. Філософія права зосереджується на методологічному аспекті пізнання правових явищ і процесів, вивчає їх з філософської точки зору. Можна сказати, що філософія права — це система знань про фундаментальні принципи буття права, про онтологічну природу права, його людську і соціальну сутність. Центральною частиною, фундаментом філософії права є філософія прав людини.

Філософія права — самостійна особлива сфера теоретичного знання, дотична до філософії та права. ЇЇ предмет не вичерпується суто філософською чи юридичною дисципліною. Філософія права виникає в межах філософії.

Зараз на пострадянських країнах філософія права відновлюється у своїх правах і як наукова, і як навчальна дисципліна. Дискусія щодо предмета філософії права, кола дослідження нею проблем триває. Розрізняють два два основні напрями – філософії права: «правовий натуралізм» і «правовий позитивізм».

Правова антропологія — галузь філософії права, яка вивчає співвідношення особистості й права, особистість як об'єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб утілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, себто в цілому особистісний аспект права. Під особистістю ми розуміємо індивід, оскільки він не є лише природним організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.    Правова антропологія — нова для нашої науки галузь. Не викликає сумнівів її зв'язок з культурною та філософською антропологією, з соціальною психологією тощо.

№ 19 Соціологія права. Правова соціалізація. Сусп. думка про право.

Соціологія права вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізація концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Соціологію права класифікують:

1. За рівенем дослідження: макро-, мезо-, мікротеорії.

2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична.

3. За цілями й завданнями: фундаментальна і прикладна.

4. За категоріями права або соціології:

а) за юридичними категоріями, що інституює кожну галузь права як автономну соціологічну дисциплінну (соціологія карного права, соціологія адміністративного права, соціологія злочинності, соціологія за конодавства);

б) за соціологічними критеріями, коли диференціація за галузями соціології передбачає невіддільність правового у соціальному. Наприклад, соціологія шлюбу і сім'ї є похідною не тільки від загальної соціології, а й від соціології права, оскільки сім'я є не тільки соціальним, а й правовим інститутом,

5. За суб'єктами виконання правових ролей:

а) законодавча соціологія, покликана вивчати сили, які зумовлюють появу нових форм права б) судова, яка вивчає соц.чинники у процесі прийняття суд.рішення.

Правова соціалізація особистості. Охоплює усвідомлення громадянином своєї соц. ролі, місця у суспільстві, залучення його до соціально-правових відносин, приєднання до правових норм, цінностей, правової практики загалом. Особливостями є конкретність, спрямованість і визначеність, а найголовнішими методами — навчання,передача досвіду; символічна соціалізація (зумовлює вироблення людиною власної системи значень, асоціативно об'єднує у її свідомості різні уявлення та поняття).

Невід'ємним елементом процесу правової соціалізації є правове виховання, мета якого — формування звички соціально активної, правомірної поведінки; засвоєння, розвитку і закріплення певних принципів права та моралі, правових норм, здатності протидіяти негативним зовнішнім впливам. Форми пр. виховання (навчання, пропаганда, самовиховання).

Поняття "громадська думка" безпосередньо стосується понять "конституційна держава", "суверенітет", "міжнародне право", "звичаєве право" та інших юридично важливих понять, Аналіз поняття "громадська думка" дає змогу виявити ті приховані механізми, які змушують юристів звертатися до соціології й брати активну участь у розробці її методологічного інструментарію.

№20 Діалог правових культур. Правова аккультурація і декультурація.

Правова культура суспільства — різновид загальної культури, що є системою цінностей, досягнутих людством у галузі права. Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства:культура правосвідомості - високий рівень правосвідо­ мості, що включає оцінку закону з позицій справедливості, прав людини; культура правової поведінки - правова активність грома­ дян, що виражається у правомірному поводженні; культура юридичної практики - ефективна діяльність законо­давчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Під час взаємодії різних правових культур виразно проявляються дві тенденції:  акультурація та декультурація.

Акультурація-взаємне засвоєння елементів прав.культури сприяє інтеграційним процесам, взаємному обміну та збагаченню . Але тут відбувається і процес підсилення національної самосвідомості, намагання закріпити національну специфіку. Декультурація -втрата основної, сутнісної частини рідної прав.культури. Коли ж за умов тривалої прав.міжкультурної комунікації з іншою культурою відбувається  декультурація  виникає явище невпевненості або нестабільності.

Принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру, використання національних і світових культурних традицій з метою демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня правової ерудиції у національних питаннях.

Правова культура тісно пов'язана із загальною культурою наро­ду, базується на її витоках, слугує відображенням рівня її розвитку.

Говорячи про діалог правових культур, співставляють різні правові культури, шукають та аналізують шляхи взаємодії між ними у світі, що стрімко змінюється, в умовах глобалізації.

Важливе значення для подальшого розвитку Європи матиме вирішення конфлікту між європейською та мусульманською правовою культурою.

21-22 Правова аксіологія, правові цінності

Теорія цінностей (аксиология) знаходить відповідне вживання і в області права. Правові цінності і оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей і стають об'єктом оцінки. Спрямованість установки суб'єкта і його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою. Так у філософії права утворюється певний теоретичний напрям – аксіологічний, або правова аксіологія . Вона, у свою чергу, спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Право в своєму аксіологічному вимірі виступає як певна форма правових цінностей. Завдяки цінностям право як деякий «механізм» отримує свій вміст, оскільки свідомість суб'єкта права направлена на цінності як на свій об'єкт. Статус цінностей в праві можуть придбати різні факти і явища матеріального і ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні стосунки, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонуки), ідеї, ідеали, цілі, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, вони виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються і охороняються правовими нормами, складають мету права і його інститутів. До правових цінностей відн.соц.цінн.: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека.Разом з ними існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності. Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, є цінності в тій мірі, в якій вони пов'язані з людською особою. Як правові цінності вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також набувають статусу важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природному і соціальному його єству. Цінності:матер.і духов.(моральні, наукові,реліг.,естетичні), Право-духов. цінність,яка задовольняє потреби соціальних груп суспільства в регулюванні соціальних стосунків і вчинків людей. Правові цінності складають елемент системи соціального (соціально-політичного) управління суспільством. В аксіології права форми цінностей:– суспільні цільові цінності і ідеали (уявл.про справедл., свободу,рівність).; – наочно-втілені цінності.(правові ідеали закріплюються в нормативних актах, конституціях і законах,реалізуються в системі правових стосунків); – особові (ідеальними уявленнями про блага, права і межі прагнень, пов'язаних з схильностями і бажаннями особи). Таким чином, правові цінності похідні від поняття особи. Правові цінності служать для створення, відтворення і зміцнення соціального порядку і дисципліни в цілях гармонізації інтересів різних соціальних груп людей.