II етап — ≪насильницька депортація≫ (вересень

1945— серпень 1946 р.). З другої половини 1945 р. добровільне

переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте

навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду

УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про ≪надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення≫. Відповіддю

Варшави на це ≪прохання≫ став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР.

У разі відмови українців від переселення планувалося примусове відселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями,

мародерством. Під тиском таких ≪аргументів≫ на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР. Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння.

III етап — ≪операція ≪Вісла≫ (квітень — липень 1947 p.).

Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих

західних та північних районах з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції ≪Вісла≫. Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито

понад 650 осіб. Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку

УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю операції ≪Вісла≫ було ≪очищення≫ теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

10\ Партизаньский Рух та рух Опору на Україні 1941-1944 рр.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом поширився антифашистський рух Опору. Найефективнішою формою його став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 500 тис. осіб.

Партизанський рух 1941-1944 рр. пройшов у своєму розвитку три періоди. Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини. Наприкінці 30-х років панівною була наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника. Тому були знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази.

Труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і формалізмом у доборі та підготовці кадрів, закладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку, відсутністю військових фахівців - радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Тому партизанські загони не змогли вести активну боротьбу з гітлерівськими каральними організаціями, зазнавали величезних витрат від зрадників та репресій окупантів, іноді саморозпускалися. Так із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 року були відомості про наявність лише 22 діючих загонів.

Стримував розгортання партизанського руху окупаційний режим (німецька адміністрація загравала з місцевим населенням - звільняла з полону червоноармійців-українців, дозволяла відкриття церков, видавала україномовну пресу, створювала національні громадські організації).

На початку 1942 року ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала потребу централізації керівництва партизанською боротьбою. 30 травня 1942 року при Ставці Верховного головнокомандуючого було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня 1942 року - Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем.

Успішно діяли в 1942 р. об’єднані загони О. Сабурова, О.Федорова, І. Копьонкіна. Українські партизани знищили (з 1.08.1941 р. по 01.08.1942 р.)1652 об’єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів, втрати противника в боях склали 12 тисяч солдатів і офіцерів.

Основним змістом партизанської боротьби у Україні у другому періоді (кінець 1942 р. -1943 р.) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр., на весняно-літній 1943 р., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

В 1943 р. партизанські загони і з’єднання здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури, кущі поліції, 24 - на штаби військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 - на залізничні станції, оволоділи 21 районним центром. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру.

На третьому етапі (січень - серпень 1944 р.) руху Опору перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діяли дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині а Галичини. На завершальному етапі визволення території України партизанські загони і з’єднання, які концентрувалися на території Рівненської, Житомирської, Кам’янець-Подільської областей (всього 18 з’єднань у складі 115 загонів чисельністю близько 30 тис.) підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 штаби та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки 4647 автомашин, завдали ворогові витрат у живій силі.

Таким чином, партизанський рух у 191-1944 рр. в Україні пройшов складний і драматичний шлях розвитку, перетворившись у важливий фактор розгрому і вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів.

Рух О́пору (Резистанс) — поняття, що увійшло в політичну літературу під час Другої світової війни і вживається на означення підпільної і повстанської боротьби народів Європи проти окупації Німеччиною та її союзниками. Тоді діяли також комуністичне підпілля та радянські партизани.

З початку 1960-х pp. під поняттям рух опору розуміється боротьба за національні, політичні та громадянські права народів, що є під контролем комуністичних режимів СРСР, країн Східної Європи.