28\ Участь України у міжнародних відносинах у другій половині 60-х першій половині 80-х років

З приходом до влади Л. Брежнєва (1964), здавалось, суб'єктивізм у зовнішньополітичних відносинах буде зникати, адже визначився достатньо виразний курс на розрядку. Нагадаємо, що наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., завдяки ініціативіСРСР та його союзників і вмілій взаємодії з західними партнерами, було досягнуто чимало.

З приходом до влади Л. Брежнєва (1964), здавалось, суб'єктивізм у зовнішньополітичних відносинах буде зникати, адже визначився достатньо виразний курс на розрядку. Нагадаємо, що наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., завдяки ініціативіСРСР та його союзників і вмілій взаємодії з західними партнерами, було досягнуто чимало. Так, під час першого в історії офіційного візиту Президента США Р. Ніксона до Радянського Союзу 1972 р. було підписано документ "Основи взаємовідносин між СРСР і США", Договір про обмеження систем протиракетної оборони, розроблено тимчасові угоди про деякі обмеження стратегічних роззброєнь ОСО-1, а згодом ОСО-2. Підписано договори між ФРН, з одного боку, і СРСР, а також НДР, ПНР, ЧССР - з іншого. У вересні 1971 р. СРСР, США, Великобританія і Франція після тривалих переговорів підписали угоду по Західному Берліну. ГА ООН у вересні 1971 р, схвалила радянську пропозицію про скликання всесвітньої конференції із роззброєння. Україна брала активну участь у поглибленні процесу розрядки. У 1971 р. вона підписала Договір про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. - документ про "Визначення агресії" та ін. Важливий внесок України і в успішне проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі - підписання 1975 р. у Гельсінкі Заключного Акта Наради. Дехто вважає заслугою Л. Брежнєва підписання "Гельсинського пакта" як кульмінацію успіхів радянських зовнішньополітичних акцій 70-х років XX ст. Але, на жаль, брежнєвське керівництво вбачало у гельсинських документах 33 держав насамперед засіб лише для " закріплення післявоєнних реалій", консервації того, що є, а все інше вважало культурним і науковим обміном, деідео-логізація відносин була на той час другорядною. Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН прийняла Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався. У чому полягають його прояви і причини? Вважалось, що причиною цього є плани розробки нейтронної зброї, виробництво "Першингів-2" і розміщення крилатих ракет у Європі, небажання зупинити випробування ядерної зброї. А Радянський Союз? Сучасні дослідники оцінили прорахун-ки брежнєвської політики, коли мільярди витрачалися на знищення радянських ракет, хоча можна було вчасно зупинити їх розгортання. Канцлер ФРН Р. Шмідт виступав із пропозицією заморозити розгортання радянських ракет СС-20, а у відповідь -не розміщувати "першинги" й американські крилаті ракети. Причини відмови треба шукати в "брежнєвській доктрині", яка визріла набагато раніше, ше під час "Празької весни" 1968 р. Як і М. Хрущов, не спромігшись зрозуміти суть угорських подій, брежнєвське керівництво адекватно оцінило події у Чехо-словаччині. Л. Брежнєв погрожував відставкою, якщо ревізіоністи прийдуть до влади у Празі. Серед вищого керівництва КПРС, яке приймало рішення про вступ радянських військ у Чехосло-ваччину, був і член Політбюро ЦК партії, перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Саме через П. Шелеста чехословацькі "товариші" передали звернення до Л. Брежнєва "про допомогу". Голос П. Шелеста звучав тоді дуже рішуче, хоча згодом, через два десятиріччя, він скаже: це було помилкове рішення, яке принизило роль і міжнародний авторитет Радянського Союзу. Він буде змушений визнати, що й серед простих людей України були противники тієї репресивної акції. Саме після придушення "Празької весни" ідеї про демократизацію і лібералізацію відносин із сусідніми країнами зникли. їх місце зайняла брежнєвська "доктрина здержування", яка остаточно прикувала до СРСР соціалістичні країни. Це засвідчують польські події 1980 р. Що зашкодило повторити тут чехословацький варіант? Існує думка, що на засіданні 4 грудня 1980 р. у Москві окремі члени Політбюро ЦК КПРС, зокрема В.Щербиць-кий, поставились до цих подій з підвищеною відповідальністю. Тоді Політбюро поділилося у співвідношенні 6:6. Гадаємо, що причини інші: 7 грудня Президент США Дж. Картер надіслав послання Л.Брежнєву. Бжезинський звернувся до глав західних держав і ООН, особисто до Індіри Ганді з проханням вплинути на позицію Москви - з дня на день мав розпочатися візит Л.Брежнєва в Індію. Саме загроза замороження відносин зі США і західними країнами врятувала Польщу 1980 р. Проте загроза радянської інтервенції знову стала реальністю 1981р. В. Крючков, який тоді очолював радянську зовнішньополітичну розвідку, був прихильником підготовки і проведення в Польщі празького варіанту, тому дуже тенденційно оцінював польську ситуацію, про що і доповідав у Москву голові КДБ Ю.Андропову. І лише зважений крок генерала В.Ярузельського про введення в Польщі в грудні 1981 р. воєнного стану врятував країну від можливої інтервенції. Це вже була внутрішня справа поляків. Як зазначав В.Ярузельський, "поляк у поляка стріляти не буде". Для збереження і зміцнення панування у Східній і Центральній Європі необхідні були величезні збройні сили. Згідно з логікою боротьби з НАТО, "доктрина Л.Брежнєва" мала на меті абсурдну ідею: будь-що домогтися воєнно-стратегічного паритету, а в Європі - переваги. Цікаво, що радянська частина у воєнних витратах Варшавського договору становила 90%, а американська в НАТО - близько 50%. Принциповою помилкою радянської зовнішньої політики було введення радянських військ в Афганістан 1979 р. Ще в 30-х роках XX ст. відомий радянський дипломат, Нарком закордонних справ М.Литвинов наголошував: "мир є цілісним". Він мав на увазі, що мир у Європі не може бути стабільним, коли, наприклад, в Азії Японія здійснює агресію проти Китаю, а в Африці Італія зводить порахунки з Ефіопією. Натомість Радянський Союз на початку 80-х років XX ст. вперто намагався переконати всіх і насамперед себе, що можна воювати в Афганістані й успішно будувати "загальноєвропейський дім". Цього не могла зрозуміти і Європа. Такими діями Радянський Союз поховав і потужний антивоєнний рух, що набував сили на європейському континенті. Тоді ж голос членів делегації України у різних організаціях ООН, на сесіях її ГА звучав на підтримку невиправданих дій СРСР, які засуджували навіть союзники з Варшавського блоку. Хто відповідає за війну в Афганістані? Академік Г.Арбатов вважає, що з чотирьох осіб, що приймали рішення, двоє не передбачали його наслідків (Л.Брежнєв - через хворобу, Д.Усти-нов - через політичну обмеженість). Але, за його словами, неможливо збагнути, як А.Громико і особливо Ю.Андропов допустилися такої помилки. Г.Арбатов спрощує це питання, адже добре відомо, що в регіональних конфліктах Радянський Союз завжди мав власні інтереси. Тисячі синів рядових трудівників України гинули в Афганістані. Однак Афганістан - не єдине місце на землі, куди посилали українську молодь. Були ще Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Єменська Арабська Республіка й інші країни, де у бойових діях брали участь воїни з усіх радянських республік. Разом з іншими радянськими республіками Українська РСР надавала економічну і науково-технічну допомогу країнам, що визволилися від колоніальної залежності. Промислові підприємства України поставляли продукцію в 70 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Українські представники у різних організаціях ООН, на сесіях Генеральної Асамблеї рішуче виступали проти расової дискримінації та політики неоколоніалізму, за соціальний прогрес країн, що розвиваються. У 1970 р. УРСР була призначена членом Спеціального комітету ООН проти апартеїду, 1976 р. стала членом Комітету з прав людини. У 1983 - 1985 pp. республіку обрали членом Комісії з прав людини (ЕКОСОС). У відносинах з країнами третього світу дипломатичні кроки України в ООН були спрямовані на підтримку політики радянського керівництва, яке боролося з американською адміністрацією за сфери впливу, що не сприяло досягненню стабільності у світі. На соціалістичні країни припадало 80 % усіх торгово-економічних зв'язків України. Однак тривалий час не розв'язувалася проблема взаємовигідності цих зв'язків, не удосконалювалась їх структура. Із соціалістичних країн республіка одержувала здебільшого готову продукцію, а з України туди відправляли передусім паливо і сировину за цінами, нижчими від світових, і до того ж, витрати на видобуток природних ресурсів постійно зростали. Україні доводилось мати невиправдані витрати через прагнення радянського керівництва до незмінної політики щодо Східної та Центральної Європи. Критичний аналіз попередніх зовнішньополітичних доктрин і практики досягнень і невдач радянської дипломатії, глибоке осмислення реалій сучасності дали змогу по-новому визначити її роль, стратегію і тактику у міжнародних відносинах. Вперше теза про нове політичне мислення була висловлена М.Горбачовим у грудні 1984 р. у Лондоні, де він очолював радянську парламентську делегацію. Проте ставлення до цієї ідеї почало змінюватися після квітня 1985 р. завдяки утвердженню процесу перебудови. Нове політичне мислення стало реальністю. Маргарет Тетчер заявила про закінчення "холодної війни". Безпрецедентний факт допомоги всього світу Вірменії після землетрусу був переконливим свідченням цьому. Найпереконливішим виявленням оновлення зовнішньої радянської політики став вивід військ із Афганістану і реалізація договору щодо ракет середньої та меншої дальності. Велика заслуга М.Горбачова, радянської зовнішньої політики після 1985 р. полягала в тому, що розпочався систематичний і цілеспрямований демонтаж першоджерел конфронтації, а не їх наслідків, як було за часів Л.Брежнєва. "Доктрини Л.Брежнєва" змінив універсальний принцип свободи вибору і невтручання у внутрішні справи. Небезпечний класово-ідеологічний підхід у міжнародних справах змінив принцип орієнтації на загальнолюдські інтереси. Нове політичне мислення сприймалось керівниками соціалістичних країн неоднозначно. У таборі радянських і місцевих консерваторів, "прихованих" і "відкритих" сталіністів було чути голоси про "розвал соціалістичної співдружності", "реставрацію капіталізму". Н.Чаушеску, наприклад, закликав до створення "Інтернаціоналу" противників перебудови, щоб збройною силою зупинити нові процеси у східноєвропейських країнах. Він заявив, що реформи стануть можливими у Румунії, "коли на яблунях виростуть груші". Однак історія зробила вибір. Намагання будь-що зберегти сталінський псевдосоціалізм призвело до глибокої кризи і повалення тоталітарних режимів. З утвердженням нового політичного мислення українській дипломатії, з одного боку, стало легше працювати, оскільки змінилося загальне ставлення до України у світі, з іншого - складніше. Кожна країна, кожен народ став активніше реалізувати невід'ємне право на вибір свого шляху розвитку. Цю політику Україна декларувала в ООН. Велике значення мала участь України у міжнародних програмах співпраці по лінії спеціалізованих організацій, запозичення і впровадження всього корисного, що було за кордоном. Великим міжнародним форумом, який широко обговорював проблему формування нового способу мислення, стала 41 -ша сесія ГА ООН у 1986 р. Республіка виступила співавтором 12 проектів резолюцій із найважливіших аспектів політики виживання, роззброєння. У виступі на сесії глава делегації України наголосив, що проблема виживання може бути розв'язана лише внаслідок докорінного повороту до дійсно безпечного світу. Справжня безпека може бути загальною, взаємною і рівною для всіх. Сесія схвалила 70 рішень, і українська делегація їх підтримала. На 42-й сесії ГА ООН у 1987 р. Україна разом із БРСР, НРБ, УНР, СРСР, ЧССР виступила з меморандумом про всеосяжну систему міжнародного миру і безпеки. Представники республіки розробили і внесли два робочих документи, що забезпечували принциповий підхід до питань піднесення ролі ООН у галузі вдосконалення механізму реалізації шляхів досягнення безпеки. Працюючи в першому комітеті під час роботи 43-ї сесії ГА ООН, республіка стала співавтором 10 резолюцій з питань міжнародної безпеки і роззброєння. У другому комітеті (економічні та фінансові питання) разом з Чехословаччиною Україна виступала з важливою ініціативою у справі зміцнення міжнародної екологічної безпеки. У третьому комітеті, який розглядав соціальні, гуманітарні питання, республіка стала ініціатором прийняття Резолюції про міжнародне співробітництво в галузі прав людини. Україна виступила співавтором понад 40 резолюцій, 60 разів українська делегація виступала з приводу головних питань, що обговорювалися на сесії Генеральної Асамблеї ООН. У вересні 1989 р. в Києві проведено семінар ООН із питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри і запобігання війни. Свідченням зростаючого міжнародного авторитету України стало відкриття Генерального консульства ФРН, візит у столицю республіки Прем'єр-міністра Канади Мартина Брайана Мелруні в листопаді 1989 р., перебування у Києві та Львові у квітні 1990 р. Президента Республіки Польща В.Ярузельського. Для України як європейської держави актуальним постало питання про конкретний внесок у загальноєвропейський процес, визначення форм участі у регіональному співробітництві в різних галузях: економічній, екологічній і гуманітарній. Особливого значення для формування нової структури економіки України набули спільні підприємства як найбільш зріла форма міжнародної економічної співпраці. Якщо на початку 1989 р. працювало дев'ять таких підприємств, то на 1 січня 1990 р. у республіці було зареєстровано 83 спільних підприємств із зарубіжними партнерами з 26 країн. Найбільша кількість підприємств була створена з фірмами ФРН, Австрії, Франції, Угорщини і Польщі. З 1989 p. підвищилася ефективність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2 тис. учасників зовнішньоекономічних зв'язків. Усього підприємства України поставили на експорт продукції на суму 6,3 млрд крб, але лише на 0,3 млрд крб за безпосередніми зв'язками з іноземними партнерами. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних відносин України здійснювався з Москви. Україна як член ЮНЕСКО, з якою співпрацювало на постійній основі майже 600 неурядових організацій, не була представлена в жодній. Ситуація змінилася в серпні 1990 р. У Києві відбувся перший конгрес МАУ (Міжнародної асоціації україністів). Президентом був обраний Г. Грабович (США). Це перша міжнародна неурядова організація, в якій фігурує Україна. Значне місце у піднесенні ролі народної дипломатії належало Всесвітньому з'їздові українських лікарів у серпні 1990 р. у Києві та Львові. Він став своєрідним прообразом світового конгресу українців, що відбувся 1992 р. Отже, незважаючи на розщепленість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945-1990 pp., можна стверджувати, що саме участь республіки у діяльності міжнародних організацій, насамперед в ООН, дала їй змогу прилучитись до світового досвіду ведення і розв'язання міжнародних проблем. Українці відмовилися від ігнорування думки громадськості, позбулися надмірної таємничості зовнішньої політики, відкриті-шою стала дипломатична "кухня". Розширилось і коло учасників зовнішньополітичного процесу, зросла народна дипломатія. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів і це створило належні умови для її подальшої співпраці з широкого кола політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.

29 Україна в роки непу (1921-1929)

Після закінчення громадянської війни (1917-1920) велика частина українських земель (за винятком Західної України) увійшла до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яка до кінця 1922 р. зберігала деякі ознаки суверенності - мала свою територію, свій уряд (Раднарком України), законодавчі й судові органи, виявляла дипломатичну активність на міжнародній арені. У той же час уся внутрішня і зовнішня політика республіки координувалася і контролювалася Москвою. Коли ж 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір, від квазі-незалежності УСРР практично нічого не залишилося. Усю подальшу історію, аж до розвалу Радянського Союзу у серпні 1991 р., слід розглядати лише у контексті історії СРСР.

Практично всі дослідники погоджуються з думкою, що на початку 20-х років УСРР (як і інші радянські республіки) знаходилася в стані найгострішої соціально-економічної й політичної кризи, зумовленої як семилітньою воєнною розрухою, так і політикою «воєнного комунізму». За приблизними підрахунками істориків, втрати України за роки війни сягали 10 млрд. карбованців золотом. Виробництво промислової продукції знизилося й становило 1/10 його довоєнного рівня. 1920 р. в УСРР вироблялося: сталі - 1,7 %, прокату - 1,8 %, донецького вугілля - 22 % від показників 1913 р. З 11 тис. підприємств у 1921 р. працювало лише 2,5 тис., причому переважно дрібних. Життєвий рівень робітників знизився приблизно в 3 рази. Йшов процес декласування пролетаріату, багато робітників, щоб прогодувати себе та свої сім’ї, виїжджали з міста в село. У той же час посівні площі скоротилися на 15 %. Незацікавленість селян в підвищенні продуктивності своїх господарств в умовах політики продрозкладки призвела до того, що валовий збір зерна 1920 р. становив 38,5% від рівня 1913 р.

Посуха і неврожай 1921 р. ще більше загострили хлібну проблему. 1922 р. голод охопив в усіх українських губерніях до 5,6 млн. чоловік, або 25 % населення. Цей перший у XX ст. голодомор став не тільки слідством несприятливих природних чинників, але й грабіжницької політики більшовиків. За неповним даними, у 1922-1923 рр. з України було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів - до Росії і більше 15 млн. пудів - на експорт.

Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю. Реквізиції, свавілля партійних чиновників і повне скасування товарно-грошових відносин спричинили масове невдоволення населення, особливо селян. В Україні, в Тамбовській та Воронезькій губерніях, на Дону і Кубані, в Туркестані та Сибіру поширювалася хвиля селянських повстань, які офіційна влада кваліфікувала як «куркульські заколоти». В Україні на боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії; ці військові формування очолили відомі червоні командири В.Блюхер, П.Дибенко, Г.Котовський і О.Пархоменко. На Тамбовщині для придушення селянського повстання були направлені червоноармійські частини під командуванням М.Тухачевського.

Апогеєм політичної кризи став заколот моряків у Кронштадті 28 лютого 1921 р. Бунтівники оволоділи фортами і військовими кораблями, висунувши лозунги «Влада Радам, а не партіям!», «Геть праву і ліву контрреволюцію!», «Ради без комуністів!». У Петрограді ввели надзвичайний стан. Хоч більшовицьке керівництво жорстоко придушило кронштадтський заколот, воно не могло не зайнятися пошуком виходу з кризи, що утворилася.

Було зрозуміло, що політика «воєнного комунізму» збанкрутіла, широкі маси трудящих не захотіли організованими колонами увійти в утопічне «світле майбутнє». Вже у лютому в партії розвернулася дискусія на тему заміни продрозкладки продподатком. Ленін і деякі інші партійні лідери усвідомили, що за допомогою лише примусових заходів неможливо збільшити сільськогосподарське виробництво; якщо у селянина не буде економічного стимулу, він не буде підвищувати продуктивність свого господарства. 24 лютого Пленум ЦК РКП(б) розглянув «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який після обговорення був запропонований X з'їзду РКП(б), що проходив 8-16 березня 1921 р. З основною доповіддю виступив Ленін. Його головні висновки були такими: 1) «тільки угода з селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не настала революція в інших країнах»; 2) «ми не повинні намагатися приховувати будь-що, а повинні говорити відверто, що селянство формою відносин, яка у нас з ним склалася, незадоволене, що воно цієї форми відносин не хоче і далі так існувати не буде».

Найбільше сумнівів при обговоренні ідеї продподатку викликало питання про неминучість відновлення і пожвавлення на його основі товарообігу, вільної торгівлі й ринкових, капіталістичних відносин. Проте Ленін вважав, що за умови збереження в руках партії більшовиків політичної влади реставрації капіталізму не буде. Держава регулюватиме процеси в економіці, обмежуючи приватне підприємництво і заохочуючи розвиток соціалістичного (державного) сектора.

Незабаром Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку - селяни 1921 р. мали здати в якості продподатку 117 млн. пудів зерна замість 160 млн. пудів, що передбачалися продрозкладкою. Усі надлишки сільгосппродукції вони могли вільно продати на ринку, залишивши прибуток собі. Дозволялися також оренда землі й застосування в обмежених розмірах найманої праці. Так розпочалася нова економічна політика (неп) в аграрному секторі економіки.

9 серпня 1921 р. було прийнято «Наказ РНК про проведення в життя початків нової економічної політики», який зафіксував головні принципи перебудови роботи промисловості в умовах непу. Її розвиток мислився в рамках єдиного загальногосподарського плану під керівництвом створеного в лютому Держплану. З метою запобігання подальшому занепаду народного господарства здійснювалася значна децентралізація управління галузями. Державні підприємства переводилися на господарський розрахунок, їм надавалося право обмеженого збуту своєї продукції. Вводилося матеріальне стимулювання робітників. Багато підприємств (більш ніж третина від загальної кількості) здавалися в оренду кооператорам, товариствам і іншим об'єднанням чи приватним особам. Інтенсивно розвивалася приватна ініціатива в роздрібній торгівлі (близько 53 % товарообігу).

Стосовно сутності непу необхідно підкреслити, що в його основі лежало часткове роздержавлення (денаціоналізація) власності, розвиток приватної власності, на базі якої відновлювалися товарно-грошові, ринкові відносини. Якщо спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ від соціалізму у бік капіталізму, то надалі на нього дивилися як на обхідний, опосередкований ринком шлях до поступової побудови соціалістичного суспільства. При цьому акцент робився не на примусові заходи (як у часи «воєнного комунізму»), а на розвиток приватної ініціативи і особистої зацікавленості товаровиробників у кінцевому результаті своєї праці.

У період непу в радянських республіках склалася багатоукладна економіка. Селяни-бідняки вели патріархальне, натуральне господарство; дрібне товарне виробництво було представлене мільйонами середняцьких господарств в селі і торгівельно-ремісничими лавками в містах і селищах; «приватногосподарський капіталізм» репрезентували куркульські господарства в селах і невеликі приватні підприємства в містах; четвертим укладом був так званий «державний капіталізм» (націоналізовані підприємства, що були здані в оренду приватним підприємцям, але знаходилися під контролем держави); а п'ятим - соціалістичний сектор економіки, до якого належали державні підприємства, держторгівля (разом із зовнішньою торгівлею) і сільськогосподарські комуни. У ході „економічного змагання” соціалістичний сектор мав продемонструвати свою перевагу й витіснити капіталістичні, стихійно-ринкові начала з радянського суспільства. «Або ми цей екзамен змагання з приватним капіталом витримаємо, - заявив Ленін, - або це буде повна невдача».

Введення непу особливо позитивно позначилося на розвитку сільського господарства. Подолавши голод 1922-1923 рр., українські селяни почали нарощувати обсяги сільськогосподарського виробництва. 1925 р. посівні площі на Україні становили понад 23 млн. гектарів, досягши рівня 1913 р., а до 1927 р. земель, що оброблялися, було вже на 10% більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна досяг у 1925 р. 172 млн. центнерів (91 % довоєнного рівня). Український хліб не тільки годував міське населення СРСР і Червону Армію, але й у великій кількості експортувався за кордон. Із зростанням добробуту «український селянин примирився з більшовицьким режимом».

У 1922-1924 рр. радянське керівництво здійснило грошову реформу, наслідком якої стала стабілізація фінансової системи. В обіг була введена нова грошова одиниця - червінець, забезпечений золотим запасом СРСР.

Розвиток товарно-грошових відносин потребував перебудови всієї системи управління народним господарством. Було взято курс на ліквідацію надцентралізованих бюрократичних головних управлінь (главків), підприємства підпорядкували місцевим раднаргоспам. Створювалися трести - виробничі об'єднання переважно однорідних підприємств, які повинні були працювати на принципах госпрозрахунку. Позитивні зміни відбувалися у вугільній промисловості, машинобудуванні, металургії та енергетиці. Відповідно до плану ГОЕЛРО почали споруджуватися електростанції, зокрема, Штерівська і Чугуївська ГРЕС і Дніпровська ГЕС. У 1928-1929 рр. в УСРР було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж в 1913 р., кам'яного вугілля - на 119,3% більше, а сталі - на 117%.

При всіх позитивних моментах в господарському житті непу було властиво немало протиріч (або, за висловом деяких дослідників, «неп сам в собі таїв своє заперечення»). Економіка радянських республік в 20-ті роки неодноразово потерпала від гострих криз: 1922 р. - фінансова криза, 1923 р. - криза збуту, 1924 р. - товарний голод, 1925 р. - зростання інфляції, в 1927-1928 рр. - кризи хлібозаготівель.

Головною суперечністю епохи непу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Якщо в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спостерігалася певна економічна свобода, то в політичній сфері панувала жорстко централізована система влади («диктатура пролетаріату», яка насправді була диктатурою комуністичної партії, або, точніше, її керівної ланки). Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись управляти ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів керівництва, нав'язуючи товаровиробникам невигідні їм умови господарювання. Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами: або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об'єктивних умов ринкового розвитку, або не менш рішуче відмовитися від економічної свободи, заборонити приватну власність, знову усе націоналізувати і підпорядкувати економіку одному господареві - державі. Неважко здогадатися, який з цих двох альтернативних варіантів буде взятий на озброєння комуністичними лідерами.

В ідеологічному плані неп ніколи не влаштовував більшовиків, оскільки знаходився у явному протиріччі з комуністичним ідеалом. Соціалізм, заради якого була здійснена Жовтнева революція і який хотіли побудувати комуністи, мислився як «справедливе» суспільство, у якому не буде приватної власності, не буде бідних і багатих, не буде експлуатації людини людиною і всі будуть рівні. А неп постійно породжував капіталістичні відносини, невелика частина населення (непмани) багатіли, а мільйони робітників продовжували жити у жалюгідних умовах. Чи могло це подобатися тим, хто проливав свою і чужу кров на фронтах громадянської війни? «За що боролися?» - дивувалися пересічні пролетарі-комуністи, звертаючись до своїх вождів.

Таким чином, як з політичної, так і з ідеологічної точок зору неп ніяк не вписувався в майбутнє соціалістичне суспільство. Однак з цими «недоліками» непу якийсь час ще можна було б миритися; набагато серйознішим аргументом на користь відмови від цієї політики стала його низька економічна ефективність в умовах змагання соціалістичної системи зі світовою капіталістичною системою. Комуністичне керівництво поставило перед собою мету в найкоротший термін наздогнати і перегнати провідні капіталістичні країни, продемонструвавши тим самим переваги соціалістичної моделі суспільного ладу над капіталістичною. При збереженні непу вирішити це стратегічне завдання було неможливо.

Вважалося, що ключовою ланкою в розбудові соціалізму повинен стати розвиток важкої промисловості. Однак реконструкція старих підприємств і будівництво нових промислових об'єктів вимагало величезних капіталовкладень. Нагромадити необхідні для форсованої індустріалізації кошти в умовах непу було неможливо; темпи зростання продуктивності праці в промисловості, а тим більше в сільському господарстві залишалися повільними. Закономірно виникало питання: де ж взяти гроші на індустріалізацію? Капіталістичні країни не мали наміру інвестувати соціалістичний експеримент. Кошти треба було знайти всередині країни. Радянське керівництво дійшло висновку, що «дійною коровою» для індустріалізації може бути тільки аграрний сектор економіки. Хліб, який селяни продавали державі по низьких закупівельних цінах, потім перепродували за кордон, а виручена таким чином валюта йшла на закупівлю машин та іншого промислового обладнання. Будівництво усе нових і нових промислових об'єктів призводило до того, що потреба в колосальних грошових коштах з кожним роком зростала. Отже, виникала необхідність у різкому збільшенні виробництва хліба.

І ось тут з'ясувалося, що дрібні індивідуальні селянські господарства, що складали в 20-ті роки основу сільськогосподарського виробництва, не здатні істотно підвищити свою продуктивність. Половина селянських господарств належала біднякам, які практично нічого не вивозили на ринок. Вельми продуктивними і перспективними були куркульські господарства; їх нараховувалося лише 5 % від загальної кількості селянських господарств, але вони давали чверть усього товарного хліба країні. Інші 3/4 припадали на частку середняцьких господарств. Оскільки їхні розміри в середньому не перевищували 3-5 гектарів, було ясно, що у них немає ніяких перспектив для зростання. Вийти з цієї ситуації можна було тільки шляхом збільшення «виробничих потужностей», тобто за рахунок створення великих товарних господарств.

За нормальних ринкових умов село неминуче пішло б шляхом капіталізації (комерціалізації). Якби комуністичне керівництво штучно не обмежувало підприємницьку активність куркулів (тобто не встановлювало межі оренди землі та найму робочої сили й не душило заможних селян високими податками), в селі поступово затвердився б фермерський тип господарства. Звичайно, розорилася б маса бідняків і частина середняків, але великі господарства могли б значно збільшити свою продуктивність. Чи могла більшовицька партія піти на це? Питання риторичне.

Другим можливим шляхом збільшення виробничих потужностей в аграрному секторі було повсюдне кооперування дрібних селянських господарств і створення великих виробничих сільськогосподарських колективів (колгоспів). Вибір саме цього варіанту розвитку сільського господарства і приведе до ліквідації непу в кінці 20-х років.

Приводом для згортання непу стали кризи хлібозаготівель у 1927-1928 рр. Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 раз нижче ринкових) цінами, вважаючи за краще згноїти його або віддати свиням. Щоб подолати кризу 1927 р., влада пішла на поступки селянству; закупівельні ціни було підвищено, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищення цін, селяни знову не поспішали продавати його хлібозаготівельникам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн. пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р. Зрив плану хлібозаготівлі загрожував серйозними невдачами як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Справа в тім, що уряд вже намітив, скільки хліба він зможе скерувати на продаж в міста і на годування армії та флоту, скільки хліба піде згідно з укладеними контрактами за кордон, скільки валюти він зможе отримати від експортного продажу і куди далі піде цей прибуток. Плани були затверджені, однак «несвідомі» селяни своїми діями поплутали державі всі розрахунки. Цей приклад яскраво ілюструє тезу про несумісність господарського плюралізму непу із жорстко централізованою системою управління, яка звикла діяти виключно методами наказів та інструкцій.

Звичайно, теоретично у 1928 р. влада знову могла піти на поступки селянам і подолати кризу шляхом розумної збалансованої політики цін. Але цього не сталося з однієї причини: того року на політичному Олімпі з’явився новий вождь – Й.В.Сталін. Ленін помер ще 1924 р., не залишивши наступника. На чолі партії та держави стала група найближчих поплічників Леніна (Троцький, Сталін, Зінов’єв, Каменєв та ін.), між якими розгорілася боротьба за владу. Найбільш реальним претендентом на “партійну корону” був Троцький, проте інші представники “ленінської гвардії” спромоглися у 1925 р. об’єднатися проти нього й відсторонити його від усіх ключових постів у партійному апараті. У 1926-1927 рр. стався розкол у таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прибічниками зміг позбутися Зінов’єва й Каменєва. Сходження Сталіна на партійний Олімп великою мірою було зумовлено тим, що він ще 1922 р. зайняв „козирну” посаду генерального секретаря ЦК – ця посада дозволяла йому займатися підбором та розстановкою партійних кадрів (а “кадри вирішують усе”). Значна частина найвищих партійних функціонерів була готова віддячити Сталіну за отримані з його допомогою посади в партійному апараті й тому на всіх партійних форумах підтримувала свого “благодійника”. Не дивно, що до 1928 р. Сталін зумів утвердитися на горі партійної піраміди й фактично встановити в партії та країні режим одноособної влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив показати їм, хто в Радянському Союзі являється справжнім господарем. Зрештою, єдиним власником землі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося землею «з милості». Оскільки користувач перестав беззаперечно підкорятися власнику, держава мала повне право застосувати відносно нього певні санкції. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визнало можливим «як виняток» вчинити адміністративний тиск на тих «куркулів», які „приховали” не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від головного принципу непу - права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після сплати ним податків державі. Спеціальні озброєні продзагони, як в «добрі старі» часи «воєнного комунізму», вже в лютому були направлені в села для вилучення прихованого хліба. При цьому влада залучила на свій бік сільську голоту, краще обізнану в тому, де заможні односельці заривали зерно. Донощики („стукачі”) отримували за свої послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони ретельно допомагали.

Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг подолати хлібозаготівельну кризу 1928 р. Але легкість отриманої перемоги ще не означала, що наступного разу можна буде знову стукнути по столі кулаком, і дармовий хліб широкою річкою потече в засіки Батьківщини. У багатьох районах СРСР, у тому числі в Україні, надзвичайні заходи негайно призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кампанію замість розширення озимого клина сталося загальне скорочення посівних площ на 3 %. Осінню 1928 р. почався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви і забиваючи худобу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій господарств, які зазнавали зростаючого тиску з боку держави. Наприкінці року продовольчий дефіцит призвів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів. Весною 1929 р. із хлібозаготівлею повторилася торішня історія - для вилучення хліба повсюдно застосовувалися надзвичайні заходи. Стало зрозумілим, що вище партійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928-1929 рр. від непу, сталінський режим повинен був знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу мусила стати політика масової колективізації.