1\ Війна УНР з Радянською Росією (кінець 1917-початок 1918 рр.) Причини поразки військ Центральної Ради.

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову. На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних залізничних колій. Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України. На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через -5 днів було придушене загонами новосформованого куреня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського. 30 січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира. Аналіз війни УНР з радянською Росією наприкінці 1917-го — на початку 1918 рр. засвідчує, що причини поразки українських військ були такі: 1. Перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська. За грудень 1917-го — січень 1918 рр. до України прибуло 60 тис. російських військ, в тому числі загони Хавріна, Сіверса Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна. проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель. Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четвертного союзу гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках з білою РОСІЄЮ. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією. Але це не врятувало режим гетьмана.Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову. На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних залізничних колій. Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України. На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через -5 днів було придушене загонами новосформованого куреня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського. 30 січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира. Аналіз війни УНР з радянською Росією наприкінці 1917-го — на початку 1918 рр. засвідчує, що причини поразки українських військ були такі: 1. Перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська. За грудень 1917-го — січень 1918 рр. до України прибуло 60 тис. російських військ, в тому числі загони Хавріна, Сіверса Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна. проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель. Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четвертного союзу гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках з білою РОСІЄЮ. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією. Але це не врятувало режим гетьмана.

2/ .Українська діаспора.

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потребзакордонних українців.

Поняття «діаспора» (грец. διασπορά «розпорошення», «розсіяння») виникло у євреїв, яких, розпорошених по світу та існуючих поза своєю первісною батьківщиною, здавна сукупно так іменували.

Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які відчувають духовний зв'язок з Україною.

Проте існує інший погляд на значення терміну "українська діаспора", який відповідає буквальному перекладу слова "діаспора". Всі українці, що постійно мешкають за межами державного кордону України — закордонні українці (зарубіжні українці), і лише ті з них, що постійно мешкають за межами української етнічної території (за станом на початок ХХ ст.), є українською діаспорою. Певна частина закордонних українців була і є сьогодні корінними мешканцями прилеглих до України територій низки сусідніх з Україною країн (Румунії, Молдови, Словаччини, Польщі, Білорусі, Російської Федерації). Називати їх "діаспорою" не коректно з історичного й географічного поглядів. Адже і їхні предки жили і вони живуть сьогодні на території України в її колишніх чи сучасних етнічних межах (етнографічних кордонах). Раніше, коли не було державного кордону України, і вона існувала лише в етнічних межах, розрізняти "українську діаспору" та "закордонних українців" не було ні потреби, ні можливості.

Історія

Причини утворення діаспорних груп народів

Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів і всієї земної кулі. Спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпанням чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною внутрішньою політикою тощо. Міграційні рухи людності між територією України (в сучасних межах) та рештою світу почалися сотні тисяч років тому – ще в часи заселення її первісними людьми, коли певні групи людей ще й не були сформовані як етнічні спільноти. Прагнення захищати власні території та власні традиції також прослідковується з давніх часів, хоча й мало різну форму й різні вияви. Потрапляючи в іншоетнічне оточення територіальні групи певного етносу не поспішали перейняти чужі етнічні риси (хоча, звісно, було по-різному, в залежності від конкретних суспільно-історичних обставин). Важливою умовою виживання етнічної групи в іншоетнічному оточенні були аткивні контакти в середині групи (шлюбні, культурні, виробничі тощо). При розпорошеному (дисперсному) проживанні підтримувати етнічну однаковість групи (за відсутності сучасних засобів зв‘язку) надто складно. Дисперсно розселені частини мігрантів швидко зливалися з етнічним оточенням. Тому етнічні гетто та етнічні анклави були тривалий час основою діаспорних частин багатьох народів, у тому числі й українського.

3\ Лютнева революція 1917 р. у Росії. Українська Центральна Рада.

27  лютого 1917 р. В Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Було повалено самодержавства. В країні встановилося двовладдя: Тимчасовий комітет Державної думи (згодом Тимчасовий уряд) і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.  Микола II з березня зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи (слова, друку, право на зібрання та об’єднання, діяльність політичних партій і т. п.). Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, в т. ч. Рад робітничих і солдатських депутатів, для активізації національно-визвольних процесів.     4 березня постала Рада об’єднаних громадських організацій, яка проголосила про утворення громадсько-політичного об’єднання всеукраїнського масштабу – Центральної Ради. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій.  7 березня Головою Центральної Ради обрано визнаного лідера національного відродження професор М. Грушевського.     Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Народився у м. Холм (Ніни на території Польщі). По закінченню Київського університету (1890) проводив викладачку і дослідницьку роботу в наукових установах Києва і Львова.  Брав активну участь у громадському житті: голова Наукового товариства ім.. Шевченка (1897-1910); один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899); редактор „Записок НТШ” і член редакції журналу „Літературно-науковий вісник” (1898-1907); засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був заарештований і засланий царським урядом до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За Гетьманату П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р, – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж).    У 1927 р. М. Грушевський повернувся в УРСР, Очолював кафедру історії України та історичний відділ Всеукраїнської Академії наук. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У березні 1031 р. переїхав до Москви, де був заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві „Українським національним центром” та в антирадянській діяльності. Однак Грушевський  зумів спростувати звинувачення і був звільнений з-під арешту, але йому вже не дозволили повернутися в Україну. Помер 25 листопада 1934 р. під час лікування у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі у Києві.    Наукова спадщина М. Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Він автор майже 2 тис. праць з галузі історії, літератури, археології, соціології, спеціальних історичних дисциплін, головними з яких є „Історія України-Руси” у 10 т., „Історія української літератури” у 5 т. та ін.    Утворення Центральної Ради поклало початок української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., головною метою якої стало державне самовизначення українського народу. В розвитку української революції виділяють в основному три етапи: доба Центральної ради, гетьманату і доба Директорії УНР.    9 березня 1917 р. УЦР звернулася з відозвою „До українського народу”, в якій закликала його домагатися від Тимчасового уряду автономії для України у складі Росії та публічного використання української мови „в державних, судових та освітніх установах”.    Оглядом сил українства и поштовхом до остаточного визначення політичної програми Центральної Ради стало проведення 6-9 квітня 1917 р. в Києві Всеукраїнського національного конгресу, на якому було визначено основний принцип державотворення: „національно-територіальна автономія України” і був затверджений новий склад Центральної Ради в кількості 118 чол.  на чолі з М. Грушевським та його заступниками – В. Винниченком та С. Єфремовим. Було вирішено доповнити склад УЦР представниками усіх регіонів України та національних меншин. Після Конгресу відбулися з’їзди політичних партій і громадських формувань, які делегували до Центральної Ради своїх представників.    У травні 1917 р. відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з’їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з’їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала представницьким органом української демократії.    У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко.     Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – визначний український письменник, політичний і громадський діяч.  Народився в с. Великий Кут на Кіровоградщині. Навчався в Київському університеті, з якого був виключений за нелегальну політичну діяльність та ув’язнений. Після звільнення з Лук’янівської тюрми в серпні 1907 р. брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу її центральних органів, редагував газету „Боротьба”. В 1906-1914 рр., ховаючись від переслідування поліцією, змушений періодично жити в еміграції. На початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у часописі „Украинская жизнь”. Після Лютневої революції 1917 р. повертається до Києва, де бере  активну участь в українському національно-визвольному русі: один з організаторів Центральної Ради, заступник її голви, голова Генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ (917-1918), автор чотирьох Універсалів та інших документів УЦР. З серпня 1918 р. – голова „Українського національного союзу”, організатор анти гетьманського повстання. В листопаді 1918 – лютому 1919 р. – голова Директорії. В 1919 р. емігрував за кордон, де спільно з однодумцями організував закордонну групу української комуністичної партії, створив її друкований орган – газету „Нова доба”. У 1920 р. повернувся в Україну, де був введений до складу Ц КП(б)У і призначений членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету. Заступником голови Рад наркому та наркомом закордонних справ УСРРР, Проте Винниченко висунув вимогу включити його ще й до складу Політбюро КП(б)У. Отримавши відмову, він виїхав знову за кордон (спочатку в Австрію, а згодом – у Францію), де в основному присвятив себе літературно-публіцистичній діяльності. У 1920 р. опублікував у Віднісвою тритомну мемуарно-публіцистичну працю „Відродження нації. Історія української революції (1917-1919 рр.)”. У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений в концтаборі. У повоєнні роки займався в основному живописом, написав понад 100 творів. Помер В. Винниченко у французькому м. Мужен неподалік від Канн. В 1926-1930 рр. в Україні було видано 24-томне зібрання творів Винниченка.    Після проголошення Центральною Радою автономії України і сформування її Генерального секретаріату Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.    З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про  результати переговорів з представниками Тимчасового уряду, зокрема про те, що ЦЕ визнана крайовим органом Тимчасового уряду на Україні, що до скликання Всеросійських Установчих Зборів не проголошуватиметься автономія України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з’їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.    Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого повстання (25-26 листопада 1917 р.), здійсненого під керівництвом більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, було проголошено встановлення влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на всій території Росії, а також оприлюднено Декрети про мир і про землю.    У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату „До всіх громадян України”, а 7 листопада Центральна Рада ухвалила III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку. УНР не визнавала більшовицької влади, а лише скористалася поваленням Тимчасового уряду для проголошення УНР. У III Універсалі наголошувалося на тому, що, „не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Передбачалося скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих Зборів для обрання легітимних органів влади.    У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно, обіцяної емлі селянам так і не дали. Тому соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ‡рунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.    По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до Української Центральної Ради, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію і не перешкоджала їм у цьому. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.    Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з’їзді Рад у грудні 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.    Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину – радянсько-більшовицька влада. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що „віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.    Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Центральна Рада катастрофічно втрачає свій вплив на маси, особливо на українське село, яке її підтримувало. Під впливом більшовицьких гасел: „Земля – селянам!”, „Мир – народу!” посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити його найболючіші проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними. В середині січня радянську владу було встановлено не лише в Харкові й Катеринославі, але й в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради.  Ситуація стала вкрай критичною, коли 16 січня 1918 р. Проти Центральної Ради повстали робітники столичного „Арсеналу”. І хоч січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ, однак доля Києва була вирішена – він був взятий радянськими військами.

4\ Українські землі та національний рух в роки І Світової війни.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p., зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!»

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

5\ ЗахіднаУкраїна у 30-х-40-х рр. ХХст.

Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб недопустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичні рейки, проте цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке супроводжувалося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією селянства.

На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволодіння ще зберігало досить міцні позиції, становлячи понад 40% усіх земель Західної України. Проте в землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких земель краю.

Характерною особливістю пореформеного землеволодіння в західноукраїнських землях було збереження церковного землеволодіння — тільки на Буковині на початку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цього регіону.

З розвитком товарно-грошових відносин значна частина поміщиків не змогла перейти до нових умов господарювання. Непрофесійне ставлення крупних землевласників до сільськогосподарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу частинами) маєтків, здачі земель в оренду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в оренду майже 30% своїх земель).

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тільки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Характерною рисою селянського землеволодіння цієї доби було помітне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зростання. Фахівцями підраховано, що в 1890—1913 pp. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період. Проте, незважаючи на значні масштаби еміграції (до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кордон переїхало на постійне проживання майже один мільйон осіб), вона лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У другій половині XIX — на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі ширше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва. Достатньо сказати, що протягом другої половини XIX ст. продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раза, а населення — в 1,8 раза.

Левицький Кость (1859—1941) — політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. В 1899 р. — співзасновник Української національно-демократичної партії, згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Левицькому належить визначна роль у боротьбі за національне визволення західноукраїнських земель. Був президентом створеної у Львові в 1914 р. Української Головної Ради і віденської Заграничноі Української Ради, в листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУНР. У часи польської окупації Галичини був членом центрального уряду у Відні. Після повернення до Львова займався громадською діяльністю. У 1939 р. після вступу радянських військ у Галичину був заарештований, 20 місяців перебував у в'язниці, звільнений напередодні німецько-радянської війни. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Перу Левицького належать історично-політичні й правознавчі праці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848—1914» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни, 1914—1918», «Великий зрив» (1931) та ін.

Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:

— створення мережі народовських періодичних видань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);

— заснування культурно-освітніх та наукових товариств («Руська бесіда» — 1861 p., «Просвіта» — 1868 p., Наукове товариство імені Шевченка — 1873 p.);

— організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда»);

— видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.

Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовували в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план. Проте саме тоді народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму. Основна причина такої трансформації полягає в намаганні українофілів залучити на свій бік сільське духовенство, а вже через нього розширити соціальну базу, посилити вплив на найчисленнішу верству суспільства — українське селянство.

У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі економічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріччя. Це зумовило радикалізащю та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.

Павлик Михайло Іванович (1853—1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславівщині в селянській родині. Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гуртка» і співробітником його друкованого органу «Друг». У 1878 р. разом з І. Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін> та «Молот». У 1879 р. у зв'язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Наприкінці 80-х років став одним із фундаторів Української радикальної партії і редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895). У 1895—1905 рр. — перший бібліотекар НТШ і редактор радикального «Громадського голосу». В 1914 р. — заступник голови Головноі Української Ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів та наукових робіт «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін.

Використовуючи свої часописи «Молот», «Громадський друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. Їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-украінська радикальна партія (РУРП). Це політичне об'єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899); Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. Їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше, ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке землеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю.

Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

6\ Смуга поразок і невдач: червень 1941-листопад 1942 рр.

На світанку 22 червня 1941 р. шквал артилерійського вогню, град бомб обрушився на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики і заводи, на мирні міста і села України. Шляхом агресії, віроломно порушивши договір про ненапад, фашистська Німеччина зробила спробу здійснити давно виношувані плани ліквідації Радянського Союзу, поневолення і значною мірою винищення його народів, захоплення, пограбування та колонізації території.

За детально розробленим злочинним гітлерівським урядом планом "Барбаросса" з його ідеєю "блискавичної війни" Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 добре озброєних дивізій, що налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп армій: "Північ", "Центр" та "Південь". їхнім завданням було нищівним ударом розгромити головні сили Червоної армії. Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих конструкцій, до того ж багато танків і літаків виявилися несправними, не забезпеченими запасними частинами тощо.

Німецьке командування плекало надію швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів європейської частини країни. Групу армій "Південь" було націлено на територію України. Хоча в смузі Київського особливого військового округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 раза, за танками — в 5 разів, за літаками — в 2,5 раза, вони через непідготовленість до війни і через некваліфіковане керівництво не змогли відбити ворожого удару.

23 червня 1941 р. берлінське радіо повідомляло на весь світ: "Німецькі війська на всій протяжності східного фронту ведуть успішні воєнні операції проти переважаючих за чисельністю радянських військ. Наш наступ почався з ураганного вогню важкої артилерії. Потім наша доблесна піхота перейшла у наступ і швидко, відповідно до планів нашого командування, просувається у глиб території Радянської Росії, змітаючи все на своєму шляху... Російські війська у більшості знищені або розсіяні і безладно відступають".

І все ж у несприятливій обстановці перших боїв наші воїни проявляли мужність і відвагу. 11 діб вела бій в оточенні 13-та застава Володимир-Волинського прикордонного загону на чолі з лейтенантом О. В. Лопатіним. З 73 прикордонників живими залишилося троє. Особливий героїзм проявив сам командир застави, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Та прикордонники не могли затримати стрімкого просування німецьких мотомеханізованих частин. "Противник відступає, війська завдають ударів, не звертаючи уваги на загони прикордонників, що залишаються обабіч",— доповідало командування однієї з прикордонних частин у штаб І 7-ї німецької армії, що діяла на території України.

Радянські військово-повітряні сили раптовими І влучними ударами німецької авіації були, по суті, виведені з ладу. Адже тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків першої лінії. Ветеран війни 3. Балюк згадував: "Дістався аеродрому, коли його ще бомбили фашисти. На бриючому польоті вони запалили наші літаки, які стояли "підлінійочку", як на параді. А пілоти в цей час були у Львові, відпочивали. Згоріли всі машини до одної". І таке діялося на всіх аеродромах. Причому найбільших втрат зазнали ті частини, де були літаки новітніх конструкцій. Незважаючи на панування у повітрі ворожих літаків, деякі льотчики вступали у нерівні бої з ворогом. Одним з них був Дмитро Кокорєв, який уже в перші години війни зав'язав у небі України бій з новітнім літаком "Мессершміт-110". Раптом у льотчика відмовили кулемети. Не розгубившись, він гвинтом свого літака збив ворожого стерв'ятника.

Відчайдушний опір ворожі війська зустріли і в ряді місць на лінії укріплених районів, що будувалися напередодні війни. Там, де окремі кулеметно-артилерійські частини встигли зайняти напівготові оборонні споруди, агресор був затриманий на певний час і зазнав втрат. У районі Леско—Глинне — Постолів — Тальни (після війни ця територія перейшла до складу Польщі) радянські воїни в оточених ворогом дотах вели бої аж до початку липня, стримуючи наступ 454-ї охоронної дивізії. Один із штабних офіцерів цієї дивізії зазначив, згадуючи ті бої: щоб придушити в 1940 р. французькі доти, німецьким артилеристам треба було зробити 4—5 пострілів, а в Леско для такої операції потрібно було випустити 150 снарядів. Після тижневих боїв командування згаданої дивізії повідомляло в штаб 17-ї армії: "Росіянин виявився витривалим воїном. Навіть залишившись один, він продовжує битися до останку, ведення бою таке ж уміле, як і будівництво позицій".

У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західного фронту, в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. Підкоряючись прийнятій без урахування обстановки директиві Сталіна, що вимагала "оточити і знищити" ворожі війська, контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи повели вісім механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися, по суті, без танків.

Таким чином, частини Червоної армії, втративши у перших прикордонних боях більшість літаків і танків, не могли вже не тільки наступати, а й успішно оборонятися. Великі маси слабо озброєних і погано керованих військ стали жертвою численних ворожих "котлів", тобто оточень. Письменник Олексій Карток, згадуючи про перші дні війни, писав: "...нічого на світі не було страшніше, ніж оточення. У результаті юрби ошалілих бійців гарячково гасали у пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, які були, якось загубилися в загальному натовпі, що виявився раптом майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли у полон до німців".

Як же могло статися, що Червона армія, як тоді говорили, "улюблене дітище радянського народу", якій він ні в чому не відмовляв, виявилася нездатною дати належну відсіч агресорові, надійно захистити країну?

Відомо, що у передвоєнний час замість того, щоб усіляко посилювати боєздатність Червоної армії, зміцнювати воєнну економіку, Сталін і його оточення, дбаючи про утвердження своєї влади, обрушили найжорстокіші репресії на командний склад армії, позбавивши її понад 40 тис. найдосвідченіших, відданих народові командирів, поміж них 1800 генералів. "Вождь народів", здається, став заложником власної концепції, що Гітлер не наважиться напасти на СРСР до того, як розіб'є Англію, щоб не воювати на два фронти. Під цю "концепцію" підганялася численна розвідувальна інформація радянської розвідки про підготовку Німеччиною агресії. Найсуворіше заборонялося військовим командирам на місцях реагувати на брутальні дії німецьких спецслужб на кордоні, аби, мовляв, не спровокувати агресію. Більше того, вже у переддень війни уряд СРСР у заяві Телеграфного агентства заспокоїв народ, спростувавши вперті чутки про наближення війни з Німеччиною і заявивши про "добрі відносини" з нею. Війська не отримали відповідних наказів, щоб підготуватися до відсічі. У цих та багатьох інших злочинах та прорахунках системи сталінського авторитарного управління і слід шукати справжні причини трагічних невдач у 1941 р.

Внаслідок удару величезної сили для Радянського Союзу створилося надзвичайно скрутне становище. Червоній армії не вдавалося спинити навального натиску ворога. За три тижні вона втратила 850 тис. чоловік, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи стратегічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися в глиб радянської території на 360—600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусію, західну частину України та Молдавії.