37. Інститут права власності є

На відміну від Закону України «Про власність» з об'єктивного погляду право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном — 317 Цивільного кодексу України; варто зазначити, що в Цивільному кодексі України право власності визначається че­рез можливість суб'єкта — фізичної або юридичної особи за своєю волею, незалежно від волі інших осіб здійснювати право влас­ності на річ (майно). Виходячи зі змісту ст. 319 Цивільного коде­ксу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Також на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. У ст. 49 Закону і ст. 328 Цивільного кодексу України проголошується правомірність володіння майном. Необ­хідно звернути особливу увагу на ст. 78 Земельного кодексу України, в якій розкривається зміст права власності на землю. Крім цього, право власності можна розглядати в об'єктивному (ст. З, 13, 14, 41, 47, 56, 64 Конституції України) і суб'єктивному розумінні. Тобто інституту власності притаманний комплекс­ний характер, який полягає в тому, що відносини власності ре­гулюються нормами як цивільного, так і інших галузей права.

Ст. 79 Земельного кодексу України встановлює кваліфікувальні ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності.

Право власності Українського народу визначено в ст. 13 Конституції України, у ст. 1 Закону України «Про власність» і в ст. 324 Цивільного кодексу України. Право власності на землю гарантується, набувається й реалізується громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону. Так, у ст. 80—85 Земельного кодексу України визначаються суб'єкти права власності на землю, якими є громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава. Згідно із ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи визначаються суб'єктами права власності на землі приватної власності. Терито­ріальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права комунальної власності на землю (ч. 2. ст. 80 Земельного кодексу України) реа­лізують це право безпосередньо або через органи місцевого са­моврядування, до яких згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ра­ди та їхні виконавчі органи. Суб'єктами права державної власно­сті на землю відповідно до ст. 14 Конституції України є держава (ч. 3. ст. 80 Земельного кодексу України), яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Громадяни, інші суб'єкти права власності на землю мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі догово­рів міни, дарування, успадкування та укладання інших цивільно-правових угод (ст. 81 Земельного кодексу України).

Юридичні особи в земельних відносинах користуються тими самими правами і обов'язками, що й громадяни України, вони набувають у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених їхніми статутами. Юридична особа набу­ває право власності на земельну ділянку від свого імені та вирі­шує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Особливою формою набуття права власності на землю юридич­ною особою є внесення земельних ділянок до статутного фон­ду. До інших підстав набуття права власності на земельну ділян­ку юридичною особою можна віднести приватизацію державних земель.

Право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є в комунальній власності, здій­снюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, на­лежать до земель комунальної власності.

Привертає до себе увагу та обставина, що в державній влас­ності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Земельний кодекс України визначає перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у кому­нальну і приватну власність, до них належать землі атомної енер­гетики, космічної системи, землі оборони.

Крім цього, варто зупинитися на ст. 86 Земельного кодексу України, яка стосується спільній власності з визначенням част­ки кожного або без визначення часток учасників спільної власно­сті (спільна сумісна власність). Водночас питанню спільної влас­ності присвячена гл. 26 Цивільного кодексу України, яка виз­начає поняття і види права спільної власності (ст. 355 Цивільного кодексу України). Майно може належати особам на праві спіль­ної часткової або на праві спільної сумісної власності (ст. 356 і 368 Цивільного кодексу України). Суб'єктами права спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

У тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, землі, які є державною власністю, надаються відповідною радою на підставі договору ст. 93 Земельного кодексу України, розд. ІІ Закону України «Про оренду землі». Форму договору й порядок його реєстрації встановлено відповідно постановами Кабінету Міністрів України «Про форму договору на

5.2. Право користування землею

Право землекористування є системою правових норм, закріп­лених у земельному законодавстві, які регулюють суспільні від­носини, пов'язані з використанням земельних ресурсів.

Варто звернути увагу на поняття права постійного користу­вання земельною ділянкою (ст. 92 Земельного кодексу Украї­ни). Право постійного користування земельною ділянкою із зе­мель державної та комунальної власності набувають лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Право власності на землі територіальних громад і держави визначається ст. 83 і 84 Земельного кодексу України. Право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ді­лянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвід­чує це право.

Потрібно також приділити увагу такому інституту, як оренда землі. Оренда стала одним зі способів реформування відносин власності в аграропромисловому комплексі. Правове регулюван­ня орендних відносин здійснюється ст. 93 Земельного кодексу України, Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998р.

Поняття «оренда» акумулюють у собі, з одного боку, крите­рії терміновості, платності, а з іншого — показують відмінність, специфічність, багатогранність досліджуваного предмета.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Крім цього, слід звернути увагу на нові строки оренди землі, які зазначаються в ч. З ст. 93 Земельного кодексу України, — ко­роткострокова (не більше 5 років) та довгострокова (не більше 50 років).

Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, термін дії, державна реєстрація визначаються в ст. 12—18 Закону України «Про оренду землі». Форму договору й порядок його реєстрації встановлено відповідно постановами Кабінет}' Міністрів України «Про форму договору на право тим­часового користування землею (у тому числі на умовах оренди)» від 17 грудня 1993 р. № 197 і «Про затвердження Порядку держав­ної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. №2073. Отже, якщо договір оренди було укладено на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай), але потім, з виді­ленням цієї частки в натурі (на місцевості), виготовлено держав­ний акт на право приватної власності на землю, то має відбутися припинення дій зобов'язання угодою сторін шляхом переукла­дення договору або припинення зобов'язання у зв'язку з немож­ливістю виконання

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користуван­ня іншій особі (суборенда).

У разі укладення підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), із власниками цих час­ток (паїв) ними виплачується орендна плата в натуральній або грошовій формах. Розмір орендної плати за земельну частку (пай) має бути не менше 1 % визначеної відповідно до законодав­ства вартості орендованої земельної частки (паю). Орендна плата за земельні ділянки в місті Києві визначається згідно з Рішенням Київської міської ради від 26 вересня 2002 р. № 26/186.