3. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов”янської спільноти на території України.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

За даними сучасної археології, процес утворення проукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V – VII ст.. носї пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Анти – на Балкани, а згодом на Ельбу. Склавини не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII-Х ст. між Дніпром,Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання.

Внаслідок Великого переселення народів ІV—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті), між верхньою течією Дністра та річкою Сож — радимичі; на північ від радимичів (у верхів'ях Дніпра й Західної Двіни) — кривичі; на захід від кривичів, за середньою течією Західної Двіни — полочани; біля озера Ільмень, у басейні річки Волхов — словени; у верхній та середній течії Оки — в'ятичі.

4. Східнослов”янські племенні княжіння на території України в V-VIII ст.Н.Е. Започаткування державності.

У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

У «Повісті минулих літ» згадується про формування трьох державних об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія ( землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я).

Еволюція східнослов'янської спільноти перебувала в обопільному зв'язку з формуванням державності. У створенні й розвитку етнокультурних об'єднань важливе, часом вирішальне значення мали давні держави, що об'єктивно прискорювали етногенетичні й культурні процеси та явища. З іншого боку, складання таких об'єднань сприяло утворенню і розвиткові державності. Так сталося й у східнослов'янському суспільстві.