56. Еволюція психоаналітичної філософії. Проблема людини в філософії неофредизму.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз із деякими американськими соціологічний етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особисто що віддає пріоритет не внутріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрейдизмі є свідоме ; ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдиз неофрейдизму властиві не однозначні уявлення про особистість. Загальним є знання його прибічниками того, психічні норми - засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціаль ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаюі конкретних визначень структури обистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистост і відображення міжособисгісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як с> стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціальні спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив > неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх nef ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми:

• перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завж перебільшується;

• придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами;

« відвернення від страху - пряме (за допомогою алкоголю) або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності;

• втеча від ситуацій, що викликають страх.

Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу:

1. невроз відданості - пошук любові і схвалення будь-якою ціною;

2. невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням;

3. невроз покірності і невроізолящї - втеча від суспільства.

У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюю самовідчуження особистості.

57. Герменевтика: філософія розуміння.

Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Ф-го змісту герменевтиці надав Фрідр Шлейермахер - мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, х пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями В. Дільтея, Е. Гуссерля, X. Гадамера, ] Ріксра та ін.

Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. А розуміння як безпосереді осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивної^ проникненню в життя, Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов'язаних із зовн. досвідом конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внут. світу людини досягається самоспостереженням, розуміння чужого світу - шляхом співпереживання. Культура минулого осягається шляхом витлумачення окремих її явищ у рамш цілісного духовного життя відтвореної епохи минулого. При такому психологіч. підході до реальності дух. світу індивід виявляються замкнутими непроникними світами. Дільтей сформулював основну проблему герменевтики наступни питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначимого об'єктивного пізнання чуттєво даний про» чужого індивідуального життя?». Необхідність, загальнозначимість пізнання вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності.

Таким шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу в пізнані, від усіх догматичних тверджень, зв'язане з природною установкою свідомості у ставленні до світу - ось головні умови розуміння за Гуссерлем. Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності - скерованості на предмет, яка задає попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Горизонти окремих предметів, стверджує Гуссерль, зливаються в єдиний горизонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт, життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі пам'ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму, на думку Гуссерля, досягається зосередженням свідомості на розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму.

Прихильники герменевтики,починаючи з Мартіна Хайдеггера, зображують реальність життєвого світу, як мовну реальність. Хайдеггер вказав на недолік європейського мисленя, пов'язаний з традицією раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційно го мислення,необхідно повернутися до початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури - досократівської Греції, яка, ще жила в «істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у мові,За сучасного ставлення до мови лише як до знаряддя, мова втрачає свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи. Хайдеггер вважає: тільки прислухаючись до мови можна досягти істинного розуміння, у мові прихований історичний горизонт розуміння, і він визнає долю буття, бо ми не говоримо мовою, а швидше мова говорить нами, мова - це дім буття. А буття говорить,перш за все, через поетів,слово яких завжди багатозначне. Витлумачити його - справа герменевтики. Учень Хайдеггера Хане Гадамер указав на те,що основу історичного пізнаня складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій і розуміння є мова.Саму мову слід визначити як гру: «грає сама гра, втягуючи в себе гравців», - стверджує Гадамер у книзі «істина І метод». Історія схожа на твір мистецтва, це свого роду гра у стихії мови. Естетично-ігрове ставлення до істини, естетична необов'язковість служить джерелом суб'єктивізму в герменевтиці. Між тим герменевтика, з точки зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією.

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної західної філософії. За межами перерахованих напрямів залишилось багато інших, які за іншими критеріями виглядають більш важливими, ніж розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити теоретичний рівень і тематичну глибину сучасної західної філософії. У західній філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного посі індустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її багатомірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах. 58. Проблема особистості в філософії

історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми родової спільності і перетворюючи людину в самомету розвитку. В такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колективізму. Значно змістовніше інше поняття індивідуальність - унікальність і неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільніст ь. Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і відносин. Суть особливої особи ста­новить не її борода, ні її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи - це не одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи характерне твердження: я є ,а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць».

В XX ст. проблема генезису походження особистих відмінностей людини стає найактуальнішою. Філософи, соціологи докладають зусиль, щоб знайти відповідь, пояснити: коли ж породжується особа, що сприяє або перешкоджає становленню особи. Мабуть, для новонародженої дитини термін особа не можна вжити, хоча всі люди появляються на світ як індивіди, як індивідуальності. Народжуючись всі діти не тільки різні, але й унікальні, хоча уже наукою доведено, що можна одержати генетичні копії - двійників людини. Проблема особистості стає фундаментальною не тільки в філософії, айв психології, соціології.

Філософ Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, _т неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає, її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди ма-

ють однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людства.

Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов - людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, перебуває у світі марноти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Саме тут Соловйов поєднує платонічну любов і категоричний моральний імператив Канта. Де ж і на яких засадах можливі такі шляхи реалізації свободи особи? На думку Канта, на засадах формування боголюбства під егідою християнства. Саме Христос є та особа, що засвідчує і гарантує перемогу добра в світі.

Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також творчість Тейяр де Шардена Людину розглядав як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, де живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега. Людина концентрує енергію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама себе. З виникненням людини еволюція Універсуму розгортається як свідома діяльність людей. Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність. В людському буті еволюції виникають суперечності між безсмертям життя та смертністю конкретної людини. Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розуміння пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток еволюції, єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія людства - це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий» та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх засадами гуманізму. З такою метою мислитель пропонує поєднати зусилля науки та релігії.

Філософську концепцію особистості Хосе Ортега-і-Гассет починає формулювати, виходячи з факту існування масовог о суспільства і масової культури. Саме масове суспільство і перетворює особу на знеособленого індивіда, сві­тосприйняття та поведінка якого визначаються зовнішніми факторами. Людина масового суспільства одночасно є і «все», і «ніщо». Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та технологія дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособленою істотою, людина творить не знаючи що.