1. Філософія і світогляд, історичі типи світогляду: міфолопчнии, релігійний, філософський. Світогляд — система найзагапьніших знань, цінностей. переконань, практичних настанов, які регулюють ставлень людини до світу.

Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Будешь — сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільнот під впливо практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізовани світогляд, підтримуваний певними соціальними інституціями.

Міфологічний світогляд, історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалисі Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інш спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомост В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знал трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються ві. людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вон виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважат справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, яки: становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особе Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тод як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію т релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня Філософія ж є справою особи, вона грунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по сут була ерзацрелігією.

2. Філософія як теоретичний світогляд. Предмет і функції філософі'/.

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що Пронизує конкретні її формоутворення Якщо виходити із запільної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Функції філософії

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від ї> функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буггевість ось уже понад дві ■ половиною тисячі років. Серед них:— світоглядна, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичиим понятійним поясненням світу;— загальнометодологічна («методос» — спосіб), що полягає у формуванні загальний принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;— пізнавальна (гносеологічна), що полягає в пояспенн

найбільш загальних принципів буття та ВИХІДНИХ ОСНОВ нашого мислення; прогностична, яка розкриває загальы

тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;— критична з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючі антидогматичну роль у розвитку знань;— аксіологічна з її вимогою дослідження об'єкта з точки зорз найрізноманітніших цінностей;— соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а і може зазнати змін;—- гуманістична, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формуванні гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.— освітня, пов'язана з впливом філософії нг свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає нг умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формуванні однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгонку» всі> під єдиний стандарт.

3. Зародження філософського мислення. Основні напрямки філософії Стародавньої Індії.

Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мале кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена, у "Ведах" - збірниках міфів. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній евіт, а людське "Я" стає ключем де пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містити певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень блукань душі і досягнення нею стану «мокші» — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога ті буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна " — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетични.\ регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті^ вона ставала переможу карми.

Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один і: перекладів слова "Йога"), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йогі досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (засновник - Патанджалі) була спробі дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини". "рослина- людини", "тварина-людини " і "людино-людини ідея про синтез їх у вищій підсистемі — "людино-людині". Це булі одна з перших спроб філософського обгрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхарпха з роду Шак'їв (563—483 рр. до Р. X.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні діамантові істини, 1. життя — це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.); 2 причиною страждань є бажання і жага життя; 3. припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її; 4 шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим - правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження.

Школу чарвака-локаята відносять до натуралістичних. Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя. Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, УІ-У ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій.

4. Філософська думка Стародавнього Китаю. Конфуцій про людину та її виховання. Даосизм про начала буття. Духовним каноном житгя Стародавнього Китаю є так зване "пЧктйкннжзкя" У "П'ятикнилркі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. На Небі пайують ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це "Серединне царство", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "— цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де"); "Небо породило в мені де."

Даосизм. ІнШу важливу Школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзй (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси — і назва школи) не мас однозначного визначення. У трактаті" Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм 'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що немає імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки; інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує... У державних справах Лао-цзи також віддавав персваг>' зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.

5. Формування нового філософського світогляду. Мілетська школа. Натурфілософія Геракліта.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи. Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 рр. до Р.Х.).

Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Учень Фалеса — Анаксімандр (610—546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це — "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона". Третій представник Мілетської школи Анаїксімен (585—525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке нін і визначив як тіершопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності. Сучасник ЇІіфагора — Геракліт Ефеськин (544—483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою* то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?). Питання що і як від часів Геракліта Егейського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється'*. Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого,

гарячого вогню -— до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Ьнергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону — "логосу ". «Логос» — це слово, мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі: "Війна — всьому батько". Будова світу (За Гераклітом Ефеським) Закон світового руху - Логос (Рух "мірами" від протилежного до протилежного)

Земля (статична, холодна, волога) - Вода - Повітря - Вогонь (світлий, рухливий, гарячий, сухий) - Повітря - Вода - Земля Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

6. Антична атомістична філософія (Левкін. Демокріт, Епіку, Лукрецій Кар ).

Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що початок всього - «неподільні тіла і пустота». Атом (дослівно: неподільний) - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний як синоніми). Але на відміну від однакових монад, неподільні Екфанта відрізняються один від одного величиною, формою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом. Традиційно виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Левкіна (V ст. до н. є.) і Демокріта (460-371 рр. до н, є.), погляди яких на природу і будову Макрокосму однакові.

Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не на багато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» - вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, і те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці. - зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина не доцільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність - у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів міра - сприйманих речей, а за допомогою розуму - міра осягнутих речей». Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків. Генеза філософської думки стимулював розвиток усієї культури античної Греції, а через неї - економічної та політичної сфер суспільного життя.

7. Антична філософія. її значення в історії культури.

Антична філософія, (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «Софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне устремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття „філософія".

8. Етичний раціоналізм Сокрага. Діалектичний метод Сокрага.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичніш антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу. відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його мудрість - нішо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

У філософії Сократа вже не знайдемо натурфілософії, не знайдемо роздумів космоцентричного характеру, а також концепції онтологізму в чистому вигляді, оскільки Сократ дотримується схеми, запропонованої софістами: міра буття і міра небуття прихована в самій людині. Будучи критиком (і навіть ворогом) софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, які у кожною - свої». Істина для всіх є одна. На досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, який названо ним «маєвтикою» (буквально: повивальне мистецтво) і є суб'єктивною діалектикою - уміння вести діалог так. що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, отримується істинне знання. Вважаючи, що сам Сократ не володіє істиною, в процесі бесіди, діалогу допомагав «народитися істині в душі співрозмовника». Але що означає знати? Красномовно говорити про доброчесність і бути неспроможним дати їй визначення - не знати, що таке доброчесність. Тому мета маєвтики - мета всебічного обговорення якого-небудь предмета полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа переслідував мету - досягти понятійного знання. Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ -непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна, Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність - наслідок знання. Аморальність - наслідок незнання доброго. (Аристотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням - не те ж саме; моральна чесність - наслідок не знання, але виховання й звички).

9. Філософська система Платона.

Значне місце в філософії античної класики належить філософу Платону (427-347 рр.до н.к.) - славетному мислителю, основоположнику об'єктивно - ідеалістичної філософії. Основне досягнення філософії Платона - відкриття та обгрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. У змісті ідей немає нічого такого, чим би відрізнялися від відповідних їм чуттєвих речей. За допомогою діалектичної тріади «Єдність - Розум - Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності -єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми ііро трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформених елементів, надаючи їм форму, сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене -усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення. Друга основа буття - Розум - с породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого - Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, - Світова Душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа - суміш ідей і речей, форми й матерії.

9. Арист отель - системат изатор давньогрецької філософії. Метафізика, гносеологія, логіка Аристотеля. Аристотель із Стагіра (384-322 рр. до н. є.) - напевно, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики й, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Аристотель не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обгрунтовані знання, але й ствердив логоцентрисгський тип західноєвропейського мислення. В основному філософському трактаті «Метафізика» (поняття метафізика з'явилося при перевиданні аристотелівських творів Андроником Родоським у 1 ет. до н. є. і буквально означає: «тс, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, що не залежить від існування чуттєвих речей. Аргументує Аристотель тим, що ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Кожна окрема річ, за Аристотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи на свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма € дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Аристотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Аристотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівнянної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують же лише окремі речі - індивідууми. Це і є буття. Онтологія (метафізика), за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки:

   1. причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, із чого виготовляється та чи інша річ, (срібна чаша);

   2. причина формальна - форма, образ, що набирає матеріал;

   3. причина-мета, як-от: жертвоприношення, що визначає форму та матеріал потрібної для нього чаші;

   4. причина дієва, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібної справи майстер. Субстанція,, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, шо надає підстави окремому,

тобто індивіду. Надчуттєва суосташцн -першопочаток, вічний двигун, Ьог. Бог для Аристотеля - чистий інтелект, мислення в мисленні, немає величини частин неподільний, безпристрасний та незмінний.

11. Середньовічна захілносвронойськсі'філософія. її іеїетичний характер. Патристика. Вчення Августа Блаженного про природу та людину як творіння Бога.

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя.

Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Христом, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя. Середньовічний світогляд: монотеїзм (єдинобожжя)

• Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)

• вихідна якість Бога — любов до людини

• Бог творить світ із нічого

• природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії

• Людина в усьому покладається на віру в Бога

• головне житієве завдання людини — спасіння душі,

• у сприйнятті дійсності - акцент падає на внутрішнє, зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє

• всі люди є рівними перед Богом

• панування символічного світосприйняття

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики — Аврелій Августин — Августин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.

12 Середньовічна схоластика. Суперечка про універсали: номіналізм та реалізм. Вчення Фоми Аквінського. Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—X ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрямів середньовічного філософування — схоластика і містика.

Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна чоішою мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави.

Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення.

У період зрілого середньовіччя (XII—XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом», хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).

«Реалісти» вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постаюіь і як єдино справжня реальність.

«Номіналісти» ж припускали, що загальні ідеї — це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

Тома Аквінський (лат. — Томас) став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:

• існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії).

• існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)

• існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

13. Антропоиентрнчний характер філософії Вілрочжения. ()сновіп пеї італійського та північного гуманізм}'.

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані

• зі зростанням значення та авторитету міст,

• збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру.

Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження. Світобачення в епоху Відродження:

• Природа і земне життя людини мають реальну цінність

• Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога

• Найвище творіння Бога людина

• Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії

Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Дайте Аліг'срі (1265—1321). Міркування Дайте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, корінь людського буття полягає у свобода волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Дайте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — ФранЧеско Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Гуманістична антропологія була спрямована на:

• обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей:

• піднесення гідності людини;

• прирівняння її у чомусь до Бога

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

14. Ренесансний неоплатонізм і натурфілософія епохи відродження. М. Кузанський, Дж. Бруно, м.Копернік та інші.

Платонічний (онтологічний та пантеїстичний^ період; середина XV — перша третина XVI ст.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М. Кузанський (1401 —1464), син селянина з м. Куза біля

Трира.

Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу і здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Натурфілософський період: друга половина XVI — початок XVII ст.

Безперечно, «зіркою першої величини» натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548—1600). Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування:

• Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

• Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю.

• У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма,

• Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму.

• Активність матерії спричиняється світовою душею — загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.

• Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

• Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття => сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей. Погляди Джордано Бруно на пізнання:

• Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи

• Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне

• інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення

• Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)

15. Філософська парадигма Нового часу. Проблеми меіоду пізнання в філософії Нового часу. (Ф. Бекон, Р. Декарт). Емпіризм і раціоналізм. _т ..

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Зах. Європі, наукову революцію XVI— XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство,

тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в.знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст науковою знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чутгєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френеіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини. Метою пізнання є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання е природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596— 1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

15. Раціоналістична філософія нового ".асу Р. Декарт. Б. Спіноза. Г. Лейбніц.

Фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта. проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.СЬіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. Філософська концепція Б.Спінози:

• субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності

• мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції

• у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне Мислення і уся реальність

• в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються

• всі речі та явища - лише різні міри поєднання модусами - мислення і протяжності

• людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі

Німецький філософ ГЛейбніц (1646—1716) захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози. Лейбніц підкреслював, що" багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип усезагальних відмінностей: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те* що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії*).

Г.Лейбніц постулює також принцип усезагшіьного зв'язку, коли взаємозв'язок постає як наперед встановлена гармонія і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ;

Монади ГЛейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого «втрачати»). Вони не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони абстрактні, не реальні), а V особливі — «метафізичні», тобто надфізичні. водночас і «тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують

• духовний рух,

• матеріальний рух

• фізичні процеси. Ч'

У філософії ГЛейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбціца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І.Канта та.Г.Гегеля.

17 Сенсуалістична філософія Дж. Локка і Дж. Бєрклі *

Англійський філософ ДжЛокк (1632— 1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою "Табула раса" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом ТООДШ» > шсжтнь. V іаким стюсй шшгавея акгтися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями.

Джерела знань за ДжЛокком:

• відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке і та ін.);

• рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утвфення на їх основі «складних ідей»

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження). _л

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єкті відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

• «первинні» — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій

• «вторинні» — пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому. ДжЛокк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи вихованя, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, зберігають свою чинність положення християнської релігії. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 —1753) стверджував, що не лиіііе «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей «вторинні» тому, що їх сприймає людина В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "сенсус" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лище чутгя можуть незаперечне засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

• коли цей світ сприймає «я»; ,

• коли його сприймає «хтось»;

• коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

і 8 Раціоналістичний світогляд французького Просвітництва. Філософські погляди *

Ж. Монтискєра і Вольтера.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культрозуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене Просвітниками царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Однією з найважливіших характеристик філософії епохи Просвітництва є раціоналізм. У відношенні навчання Декарта термін раціоналізм вживається для характеристики гносеологічних і логінометодологічних установок. Раціоналізм трактується як гносеологічне навчання, що затверджує, що основним інструментом пізнання є розум, відчуття і досвід мають у пізнанні вторинне значення. У цьому змісті раціоналізм протистоїть сенсуалізму й емпіризму. Сенсуалізм віддає вирішальне значення людським почуттям, відчуттям і сприйняттям, а емпіризм на перше місце в пізнанні висуває досвід, людина врешті-решт повинна зрозуміти; що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог. _ч

Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує всезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсаіьність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є. сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і та ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії демократії, деспотії або монархії Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова ШЛ.Монтеск'є про принчип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.

На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-! /78). Основні погляди Вольтера:

• не допускав критики приватної власності;

• був противником егалітаризму;

• на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії;

" царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава

• раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.

Один з основних об'єктів критики Вольтера - християнська церква. «Роздавіть гадину!» - закликає Вольтер, розглядаюча діяння церкви як сплетення утисків, актів мракобісся, знущань над інакомислячими і вбивств. Але заперечуюча необхідність церкви, як суспільного інституту, Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий Бог. Якб* Бога не було, його слід було б вигадати, стверджує Вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в Боге і його запереченням: треба уникати крайностей - релігійного фанатизму і атеїзму.

Атеїсти, які б стояли біля влади, були б такими ж злочинцями для людства, як і релігійні фанатики. Розум протягує руку спасіння у виборі між двома чудовиськами. На думку мислителя, люди повинні керуватися в житті принципами так званої природничої (а не релігійно!") моралі. Основний моральний закон вписано природою в серця людей: поводься з іншим так, як би ти хотів, щоб інші поводилися з тобою. Ідея поступального розвитку суспільства і нездоланності суспільного прогресу характерна для всього творчого доробку філософа. 19. Теорія суспільного договору Ж .Ж. Руссо. Французький матеріалізм 18 ст.

Ж.-Ж.Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Торія суспільної угоди: природним стоном людини е об'єднання людей у рівноправні спільноти; рівноправ 'я поруишпа приватна власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних; нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності У середині XVIII ст. у Франції, поряд з Вольтером, Руссо та іншими мислителями, сформувалася плеяда просвітників, які об'єдналися навколо «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», що тоді видавалася - Клод-Андіан Гельвецій (1715-1771 рр), Поль-Анрі Гольбах (1723-1789 рр), Жан-Лерон Даламбер (1717-1783 рр), Дені Дідро (1713-1784 рр.). Центральне питання їх філософії - традиційна проблема Природа-Людина-Бог. Поняття Природа не випадково ставилося ними першим у смисловому ланцюгу. Природа, матерія (вона ж субстанція), Всесвіт - це єдина першооснова, що не має зовнішніх причин для існування. Першооснова - сама собі причина і наслідок, існує вічно, постійно змінюється й одночасно залишається тотожною стосовно до самої себе. Такий світогляд протиставляється деїзму і пантеїзму, що визнають Бога як творця або ототожнюють його з природою. Одним з перших філософів, іцо критикує деїзм, < Жулми- Офре де Ламетрі (1709-1751 рр.). Думка, що Бог - першопричина і джерело активності матерії, зауважує де Ламетрі, не більше аніж гіпотеза, поступка релігійній вірі. На його думку, джерело активності зосереджено в самій матерії, адже «матерія містить у собі оживляючу силу, що і є безпосередньою причиною усіх законів руху». Скептично оцінюючи деїзм, де Ламетрі залишає питання про існування Бога відкритим. Який би висновок не зробив філософ, ніяк не вплине на вирішення людиною своїх земних проблем: для її спокою абсолютно байдуже, вічно існує матерія, чи є Бог, чи його немає. Безумство терпіти муки, коли не можеш чогось пізнати і що ніяк не вплине на бажання людини бути щасливою, навіть якби і досягла мети в реалізації одвічних питань.

20 1. Кант як родоначальник німецької класичної філософії. Гносеологія, етика Канта. Вчення про моральний категоричний шпора і ив.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта - перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раі\іоналізм\к що було першим його внеском у розвиток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру розглядали за межами природи, не прив'язуючи її до природних закономірностей. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери. Джерело пізнання за І.Кантом:

чуття - дають матеріал пізнання - через чуття реальності нам надається, розсудок - продукує форму пізнання - розсудком реальність мислиться

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні, та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто виразу формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що_хлюдина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

21. І . і егель його філософська система та метол. Діалектика І егеля.

Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея

• усе породжує

• все охоплює

• все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідея - це є:

• єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

• єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб'єкт,

• єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум.

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. Принципи гегелівської філософії:

• принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього)

• принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім)

• принцип розвитку

СИСТЕМА ЗНАННЯ - за Гегелем, будь-яке знання, що претендує на істинне, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобокості та випадковості: взаємний зв'язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.

21. Сутність та основні поняття Гегелівської філософії історії і філософії права.

Видатним представником нім. класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Народився в Штуггарте в 1770р в сім'ї крупного урядовця. Вивчав філософію і телеологію в Тюбінгенськом університеті Тотожність буття і мислення - початковий пункт вчення Гегеля.

На об'єктивно ідеалістичній основі він розвинув вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний спосіб мислення, пануючий як в ідеалістичному, так і матеріальному перебігу філософії. Кантівської речі "самої по собі" він протиставив діалектичний принцип : єство виявляється, явище істотно. Гегель стверджував, адо категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі яких лежить світовий розум, абсолютна ідея або мировий дух, це - діяльний початок, який дав імпульс до виникнення і розвитку Світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні. Мста - й самопізнанні.

В процесі самопізнання розум Світу проходить 3 етапи:

1. перебування абсолютної ідеї, що самопізнає, в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, в якій ідея розкриває своє місце в системі категорії і законів діалектики);

2. розвиток ідеї у формі інобуття у вигляді явищ природи (розвинувши не сама природа, а лише категорії*);

3. розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу), абсолютна ідея повертається до самій себе і осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості.

Філософські погляди Г. проникнуті ідеєю розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не з'ясувавши всього шляху, який воно зробило в своєму розвитку, що розвиток проходить не по замкнутому колу, а поступально від низьких форм до вищих, що в цьому процесі скоюється перехід від кількісних змін в якісних, що є джерелом розвитку суперечності: суперечність рухає світом, воно є коренем всякого руху і життєвості, складає принцип всякого саморуху. У філосовській системі Г. дійсність представлення як ланцюг діалектичних переходів.

Проте гегелівська філософія пройнята глибокою суперечністю. Що ж це за суперечність? Метод, який розробив Г., направлений на нескінченність пізнання. Оскільки об'єктивною основою його є абсолютний дух, а метою - самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання звичайно, обмежено, то є система пізнання, пройти цикл пізнавальних ступенів, завершиться останнім ступенем - самопізнання, реалізацією якого є сама філософія Гегеля, то, протирічним методом і системою Г. є суперечність між скінченим і нескінченим. Дане протиріччя у Г. зовсім не діалектично, бо не є джерелом подальшого розвитку.