31. Господарське життя на українських землях під владою Польщі

Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язане угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалася в господарствах феодалів. У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини застосовувалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині - вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними. З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, вончосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV — XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль і в селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.

32. Особливості суспільного та економічного життя українських міст. Магдебурзьке право З розвитком ремесла, внутрішньої й зовнішньої торгівлі зростала кількість міського населення, розширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку багато міст були лише фортецями й адміністративними центрами, то поступово вони ставали й економічними центрами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло місто — державній (великого князя литовського або польського короля) чи приватновласницькій — міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно населення міст сплачувало і різні податки, виконувало натуральні повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське населення України намагалося позбутися залежності від державних урядовців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися самоврядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи діставати собі більші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширенні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке право (зразком була хартія німецького м. Магдебурга). Населення міст, які одержали магдебурзьке право, звільнялося від управління й суду королівських або великокнязівських намісників — воєвод і старост — і діставало право на самоврядування. За це воно вносило в державну скарбницю певну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей, обкладалося грошовими платами з торгівлі і промислів. Управління містом переходило до виборного магістрату, на чолі якого ставав війт.

Ще в XIV — XV ст. самоуправління за магдебурзьким правом дістали українські міста Санок, Львів, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогичин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Порівняно із Західною Європою в Україні магдебурзьке право мало обмежений характер.

Панівне становище у міському самоврядуванні посідала найзаможніша міська верхівка. У справи міст, хоч вони й мали магдебурзьке право, часто втручалися воєводи й старости. Війти здебільшого не обирались, а призначалися королем або великим князем. До того ж в українських містах магдебурзьке право сприяло посиленню позицій іноземців — німців, поляків та ін. Цьому сприяв і уряд, заохочуючи переселення в українські міста іноземців, переважно німців. Порівняно з українцями вони діставали значно більші привілеї.

З розвитком ремесла й торгівлі посилювалось розшарування міського населення. Дедалі більше виділялася міська аристократія (патриціат), до якої належали найбагатші купці, лихварі, багаті цехові майстри. Друга, також експлуататорська група міського населення (бюргерство) складалася із заможного міщанства: середніх купців, дрібних торговців, цехових майстрів, які були незадоволені пануванням аристократії, але займали помірковану, угодовську позицію. Третя група — це експлуатована біднота — наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземелені селяни, що втікали до міст. Соціальне гноблення українських міщан поєднувалося з національним гнітом, який посилювався.