Ііі. Зміст дисципліни ііі.1 Змыст лекцыйного курсу

Тема 1. Історія типографіки

• першодруки (кінець ХVст.

• Розвиток технологій кінець ХIХст.

• 20-30 роки - нова фаза розвитку (авангард, конструктивізм)

• новий крок піднесення типографіки 60-ті роки ХХ ст.

Мистецтво типографіки започат­кували першодруки XV ст., коли бу­ли створені так звані «пересувні літери», завдяки яким з'явилась можливість складати, а не писати тексти.

Відлиті літери алфавіту і зібрані у каси являли собою комплект шриф­та. З виходом кожного тиражу, з появою кожного нового першодру­каря кількість шрифтових ком­плектів збільшувалася, відрізняю­чись від попередніх або малюнком (гарнітурою), або розміром (кег­лем). Набирач брав з каси літеру за літерою, вкладав їх у рамку (вер-статку), заповнював проміжки між словами пробільними елементами (апрошами), утворюючи таким чи­ном слова, рядки, полоси набору. Так працювали і Йоган Гутенберг, і Іван Федоров, і їх невідомі поперед­ники, а також їх прямі послідовни­ки протягом майже чотирьох віків. Можна і сьогодні при бажанні знайти периферійну типографію та «погратися» ручним складанням текстів.

Перші друковані видання XV ст. (інкунабули) просто копіювали всі прийоми розташування тексту, йо­го накреслення і оформлення з ру­кописної книги (манускрипту). Але ще з тих часів перед створювачем набірного друкарського твору стоя­ли такі ж завдання, як і сьогодні. Треба було визначити формат ви­дання, формат полоси набору, ви­брати шрифт за гарнітурою і за кеглем, обрати відстань між рядка­ми (інтерліньяж;), пробіли між літе­рами та словами (апроші), знайти систему рубрикацій, виділень у тексті, характер абзаців, початко­вих і кінцевих полос.

Багатовіковий досвід дозволив сформувати для сучасної типографіки низку норм і правил набору, які забез­печують читачеві максимально ком­фортні умови сприйняття друкованого тексту. З покоління в покоління пере­давались неписані правила і прийоми, вироблені багаторічною творчою практикою.

У ході розвитку поліграфії XVI — XVII ст. виникла необхідність роз­поділу праці, тобто відокремлення майстрів друку від, говорячи сучасною термінологією, працівників видав­ництв. Незважаючи на це, друкована книга виступала цільною за образом, стрункою стилістично, яскраво відоб­ражаючи ідеї та естетику свого часу. Аж до XIX ст. книга несла відбитки натхненної рукотворної праці, ремес­ла, вона не механічно друкувалась, а створювалася буквально посторінкове.

З давніх часів першодруку витала і визрівала думка про механізацію скла­дального процесу, як найбільш тру­домісткого у всьому циклі створення друкарської продукції. Наприкінці XIX ст. стіл складальника зі шрифто­вими касами починає заміняти ряд­ковідливна машина (лінотип). Натис­каючи на клавіші, як і в канцелярській друкарській машинці, складальник формував цілі рядки, що збиралися у полосу набору.

Машинне виробництво полігра­фічної продукції поступово стало спра­вою широкого кола спеціалістів вузь­кого профілю. Як і інші галузі ма­теріального виробництва, видання поліграфічної продукції у гонитві за прибутком стало втрачати образність, стильову єдність, художню цінність.

На початку XX століття стає важче знайти більш-менш цікавий твір типо­графіки, бо переважна більшість дру­кованих видань визначалась ремісни­чим, не творчим підходом.

На щастя, цей період продовжував­ся недовго. «До кінця цього деся­тиріччя (20-х рр.) вона — типо-графіка — увійшла в нову фазу роз­витку, яка відрізнялась від поперед­ньої» (Герберт Спепсер «Піонери су­часної типографіки». Лондон. 1969).

Саме у 20-ті роки мистецтво типо­графіки заявило про себе яскраво, широко, авангардне. Бунтарство фу­туристів 10-х років підказало типо-графам низку раціональних знахідок. У плакаті і книзі з'явились помітні ак­центування в текстах, виразні шриф­тові набори, складні ритмічні компо­зиції. Дослідження Пйома Аполлінера у створенні так званих «каліграм», текст яких складався так, щоб ство­рювати рисунок, експерименти Трістана Тцари, Тео ван Дусбюрга, Курта Швиттерса, Ласло Мухой-Надя надихали типографіку на нове життя. Пошуки нового візуального вислов­лення текстів спричинили і певні крайнощі, коли шрифтові композиції стали втрачати зв'язок з читачем-гля­дачем, ігноруючи всі попередні здо­бутки типографіки. Невдовзі авангар­дистів змінили конструктивісти, які взяли на своє озброєння виразну інформативність, максимальну ак­тивізацію набірних засобів, нову стилістику типографіки, несприйнят-тя «красивості» та «прикрашування». Нові композиційні рішення шрифто­вих політичних і рекламних плакатів, листівок, обкладинок журналів та книжок тієї пори збагатили практич­ну типографіку, надихнули худож­ників на роботу зі шрифтом, з набірним матеріалом. Значне місце в історії типографіки і оформлення книги залишив І.Ф.Рерберг, на той час найбільш дотепний майстер кни­ги політичного і науково-популярного жанру. Творчість В.В.Пархомова відрізнялась надзвичайно копіткою роботою над текстом, його макети видань були розраховані до кожної літери, кожного інтервалу, з доскона­лим відчуттям композиції книжково­го розвороту. С.Б. Телінгатер бачив у шрифті, шрифтових композиціях, ти-пографічних прийомах художні засо­би виявлення ідейного змісту тексту, створював нові гарнітури шрифтів

Якщо раніше, після первинної ре­дакторської обробки рукопису, образ видання віддавався на «відкуп» стар­шому складальнику — верстальнику (метранпажу), то в 20 — ЗО р.р. XX ст. явно відчувалась потреба у спеціалістах, яких ми сьогодні назва­ли б дизайнерами-графіками. Тоді навіть існувала вузька спеціалізація художників книги: «ілюстратор», «рисувальник», «графік-ксилограф», «спеціаліст книжкових знаків», «об-кладинщик». У середині 20-х років серед вихідних даних можна було зустріти прізвища авторів композиції та конструкції книги: «художник-конструктор книги», «конструктор книги», «проектант і деталювальник видання»; «типографське оформлен­ня». Були і пізніші спроби ввести нові поняття, як наприклад, «архітектор книги». Як би там не було, вдоскона­лення технології поліграфії, значне підвищення рівня вимог до підготов­ки виданнь призвело до створення певної ніші між сферами діяльності технічного і художнього редакторів. Так з'являється «конструктор книги», а потім «дизайнер-графік». На жаль, ще й сьогодні замість ємкого і точно­го слова «типографіка» бачимо у вихідних даних цілу тираду: «макет, верстка, акцентування тексту і оформлення такого-то».

Повертаючись до першої половини XX ст., варто зауважити, що бюро­кратизація видавничої справи, кон­центрація її у величезних центрах засилля ідеологічних штампів та дог­матизму призвели наприкінці 30-х років до згортання всіх експери­ментів у типографіці як «прояву фор­малізму». З того часу аж до середини 60-х років художник у радянському видавництві розглядався головним чином як ілюстратор. Політична «відлига», а також нові поліграфічні технології, які своєю появою співпа­ли з нею, в тому числі особливо важ­ливий для типографіки того часу «фо­тонабір», привнесли свіжий струмінь у мистецтво шрифтових композицій. Знову експериментують плакатисти, з'являються оригінальні суперобкла­динки, незвичні прийоми верстки журнальних полос та видань науково-популярної літератури.

Нове піднесення, можна сказати, ренесанс, типографіка переживає у час широкого розповсюдження комп'ютерної техніки, створення но­вих комп'ютерних програм. Мож­ливість надзвичайно швидкого пошу­ку, безліч композиційних варіантів, можливість всіляких, до цього часу недоступних варіацій і трансфор­мацій набірних стандартних шрифтів, можливість будь-яких прийомів поєднання і взаємодії набірних та зо­бражувальних елементів — все це відкрило необмежені перспективи дизайнеру-графіку знайти себе у ти­пографіці. Таким чином, комп'ютер­на революція кінця XX століття зно­ву привернула увагу художників, ди­зайнерів, шрифтовиків до мистецтва типографіки. Техніка і формоутво­рення у мистецтві типографіки не­розривні, тому будь-яке друковане видання з'єднує у собі як художні, так і технічні риси своєї епохи.