2.5. Шлюбно-сімейне та спадкове право

Ця галузь права була найбільш консервативною. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Вона збе­рігалася тривалий час, хоч різні закони передбачали за це покарання. Законним вважався шлюб, оформлений через вінчання в церкві. Спо­чатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або когось з місце­вих правителів. Зрозуміло, що це обмежувало інтереси шляхти, панів, ображало їхню гідність. Тому в 1447 р. це правило було скасовано. 31 артикул (III розділ) Другого Литовського статуту забороняв на­сильно віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, обов'язково враховувати волю і бажання тих, хто брав шлюб.

Встановлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дрркини. У свою чергу, чоловік повинен був записати на користь дружини час­тину свого майна, так зване "віно", яке після смерті чоловіка перехо­дило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одрркення вона та її діти також ставали шляхтича­ми. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втра­чала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, од­нак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та ді­тей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше то­го, чоловікам надавалось право віддавати своїх дружин або дітей кре­диторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Успадкування майна відбувалося за законом і за заповітом, при­чому, на відміну від "Руської Правди", дочки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне утримання, що після неї переходило дітям. Як зазначено в 32 артикулі (III розділ), батько міг заповісти свій маєток і майно дітям лише з доброї волі, а не за при­мусом. .[3, ст. 121-122]

Висновок

Литовська держава, хоч і захопила значну частину українських земель після розпаду Київської Русі, але водночас звільнила їх від монголо-татарського ira, стала чужинецьким, але об'єднавчим центром роздріблених давньоруських князівств. Вона перейняла їх державну організацію, право, мову, релігію. В межах Литовсько- Руської держави українські землі зберігали довгий час свою авто­номію, суспільно-політичну організацію, управлінські структури, джерела права.

Все це, мусимо пам'ятати, було наслідком не особливої при­хильності чи любові литовських правлячих кіл до українського чи білоруського народу, а об'єктивною необхідністю. Литва на той час не мала достатньо підготовленого, розгалуженого державного апа­рату, пристосованого до управління новозахопленими величезни­ми територіями, та й самі литовці «втопилися», бо їх налічувалось

не так багато, у морі українсько-білоруського населення. Тому Ли­товське князівство, зокрема на першому етапі його існування, можна вважати своєрідною феодальною федерацією.

Однак польсько-литовська унія створення єдиної держави — «Речі Посполитої двох народів» (хоча правильно було б — чоти­рьох, бо ще українського та білоруського) призвела спочатку до обмеження автономії українських земель, а потім до повної лікві­дації як цієї автономії, так і взагалі їх державності.

Опинившись під владою Польщі, з її відвертою колонізаторсь­кою політикою, український народ не тільки втратив свою дер­жавність, а й зазнавав постійної дискримінації, поневірянь і страж­дань. Власне в цей період польською владою, панами і шляхтою закладено підвалини суперечностей, які існуватимуть між українцями і поляками протягом сторіч і періодично призводити- муть до більш або менш гострих конфронтацій — у першу чергу на соціальному, національному і релігійному ґрунті.

У польсько-литовському пануванні над Україною був і певний позитивний аспект — в українському суспільстві відбулися нові структурні зміни: оформились за європейським зразком стани, міста отримали законодавство і систему самоврядування, українці призвичаїлися до тієї системи управління, яка існувала на Заході, до відповідальності і почуття обов'язку перед законом, до усвідо­млення своїх прав, до необхідності боротьби проти їх порушення, боротьби за свої інтереси.

Таке суспільно-політичне буття пов'язувало українське насе­лення із західною політичною і правовою культурою і це у майбут­ньому відіграло свою позитивну роль у боротьбі за українську державність. Водночас у зв'язку зі спольщенням української політичної свідомої еліти на деякий час зникла й сама ідея відрод­ження цієї державності. Але загинути їй остаточно не дало українське козацтво, військово-політична організація якого стала основою, базою для відродження національної держави.