2.3. Цивільне право.

У литовсько-руському праві оформились і були грунтовно врегу­льовані інститути власності, договірне та зобов'язальне право, корис­тування чужими речами, заставне право тощо. Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первин­ною формою якої було "феодальне держання": князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов'язком васала була його явка за першою вимогою господаря "конно, збройне і оружно". Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіс­кацією маєтків.

Феодальна земельна власність формувалася на основі розпаду об­щинної власності, захоплення общинних земель або освоєння пусток. Одним із видів такої власності були гак звані данини або держання — земельні пожалування князя своїм васалам з умовою служби, що на­давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто у спадкове володіння. Були ще успадковані чи куплені землі, власник яких мав право розпо­ряджатися ними на свій розсуд. З метою запобігання розпаду та роз­дрібненості феодальних володінь статути обмежували свободу розпо­рядження власністю, зокрема щодо заповідання та дарування землі.

Застосовуючи рецепцію римського права, статути врегульовували сервітутне право — право користування чужим майном, зокрема, чужим лісом (брати дрова на паливо, збирати гриби та ягоди, полю­вати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас власнику чи утримувачу землі можна було заборонити змі­нювати русло річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло якось зашкодити сусідам.

У галузі зобов'язального права помітно вирізнявся такий його елемент,як договори. Не зважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагались реєстрація їх у суді або укла­дення в присутності свідків. Найпоширенішими були договори по­зички, купівлі-продажу, найму. Подальшого розвитку набуло застав­не право, добре відоме ще з часів Давньоруської держави. Так само в "Руській Правді" та інших джерелах княжої доби, застава іс­нувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора. Водночас закон стояв на сторожі майна власника, застерігаючи, що навіть у випадку несплати боргу лихвар чи інший кредитор не мав права продати закладене майно. Він повинен надати час і можливість боржникові викупити свою власність і повернути борг .[3, ст. 120-121]

2.4. Кримінальне право

Кримінальне право дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах. Воно мало становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, вчинені феодалами, карались м'якше або зовсім не карались. Так, у випадку завдання рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф.

Литовсько-руське кримінальне право під злочином розуміло "кривду" або 'шкоду'. Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відносити порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "гвалт", "злочинство". Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відпо­відальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за Другим статутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступ­ництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво, за які передба­чалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 першого розділу Статуту 1566 р. передбачав смертну кару і позбавлення честі та май­на для злочинця, який вчинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали.

Значна увага приділялась у статутах злочинам проти особи та май­на. Крадіжка майна каралась надзвичайно суворо — аж до застосування смертної кари. Зокрема такі вироки виносилися у випадку ре­цидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи^рівної до нього, закон передбачав четвер­тування чи посаження на палю та позбавлення честі. Крім цього родині вбитого сплачувалась головщина _у_подвійному розмірі. За нав­мисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав'язка з його майна.

Як і кожне феодальне право, закони Литовсько-Руської держави передбачали відповідальність за вчинений злочин відповідно до соці­ального стану обох сторін. Так, при звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити головщину у_розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув'язнення тер­міном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи "простого звання", всі вони карались на смерть. Щоправда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмис­ний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні піддавались смертній карі.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї ди­тини, вбивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбав­лявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався га­небній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем та котом і топили. До такого самого покарання засуджувались співучас­ники. Навмисне вбивство дитини каралось тюремним ув'язненням на один рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху "перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допо­могу і два-три свідки могли достеменно вказати на факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалось.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті за­лякати та застерегти населення від злочинних дій.

Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались гро­шовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій сторо­ні. Пережитком минулого залишався принцип таліону (в тому числі за наклеп, коли наклепникові завдавали такої самої шкоди, якої міг зазнати звинувачений), а також символічного таліону. Слузі, який ри­зикнув оголити зброю перед паном, відрубували руку. ~

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалась наявність вежі при замко­вих судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.

Особливим каральним заходом, що застосовувався лише до пред­ставників привілейованих верств, було "виволання" — публічне ого­лошення вироку," яке, власне, означало громадянську смерть засудже­ного. Згодом виволання замінили "опалою", що передбачала не лише втрату громадянських прав, й примусове вигнання за межі держави.

Характерною рисою системи " покарань була їх невизначеність. Тим самим створювалися умови для зловживань з боку суддів, вико­ристання покарання з метою залякування, у класових чи станових ін­тересах. .[3, ст. 122-124]