1.2. Cуспільний лад Литовсько-Руської держави.

Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх сус­пільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада фактич­но залишила недоторканними права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд із цим, з кінця XIV — початку XV ст. почалися малопомітні зміни у територі­ально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовсько-Руської держави.

Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздава­лись у давньоруську добу на правах умовного держання князем-васалом, тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управлін­ня у волостях-повітах через своїх намісників або державців на Київ­щині та Волині та воєвод — на Поділлі.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалась виключно на військово-феодальний стан — службових князів, зем'ян, бояр, слуг дворних. Могутня феодальна знать, яка володіла великими земельни­ми маєтностями на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися від підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Вели­кому князівстві Литовському стало залучення до військової служби великої кількості представників різних верств населення, що супрово­джувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного службового стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й за рахунок "нижчих" кате­горій — двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвер­дженням різних форм умовного землеволодіння, що надавалося за військову службу і чітко регламентувалося певним колом зобов'язань. Такими формами землеволодіння були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу та довічне користування землею. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекарного землеволодіння на спадкову земельну власність.

Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало осно­вою так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від його "класичних" західноєвропейських зразків. Відпо­відні відмінності мав й інститут васалітету. Служба більшості феода­лів в Литовсько-Руській державі за отримання ленів чи бенефіціїв бу­ла в першу чергу виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном (як у західноєвропейських країнах). Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього вотчинного володіння — привілейованого спадкового землеволодіння замкненого кола старої знаті, увійти до якого було надзвичайно складно.

Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської фео­дальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії XV—XVI ст. Соціальні від­носини розвивались у напрямі оформлення замкнених суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало в Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через Польщу. На відміну від класів, які відображають відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюють їх економічний ста­тус, стани виникли внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов'язків населення.

Спочатку правові відмінності між трьома основними станами — дворянством (шляхтою), духовенством і міщанами — були нечіткими. Люди могли переходити з одного стану в інший. Проте згодом роз­межування між станами, а особливо між шляхтою й іншими, стало спадковим і майже непереборним. Уже в XVI—XVII ст. станова при­належність була не менш важливим критерієм правового і соціально­го визначення становища людини, ніж віросповідання чи національ­ність.

На вершині соціально-станової ієрархії були князі — нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, інші литовські князі, на­щадки колишніх удільних князів давньоруської династії — українські та білоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, обме­жені в правах на володіння своїми колишніми уділами, проте зберег­ли великі земельні володіння. Разом вони створили могутню верству магнатів, "княжат" — аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було неможливо, навіть за наявності багатства або ви­сокої урядової посади. Саме князівська верства була носієм тих дав­ньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Руській державі та стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Зауважимо, проте, що князівська верства була неоднорідною. Ос­новною силою її впливу була велика земельна власність. Поряд із цим існувала значна кількість князів, чиї землі не перевищували маєтків середнього шляхтича, свій вплив вони мали тільки завдяки знатному походженню.

Наймогутніші княжі роди називалися в документах "княжата­ми головними", решта — "княжатами-повітниками". Основою землеволодіння перших у XVI ст. були службові уділи їхніх предків кінця XIV сг., що закріпилися за певною гілкою роду на частині те­риторій колишніх династичних уділів цього роду. Отже, "головні кня­жата" поряд з великою земельною власністю мали безперервне спад­кове землеволодіння, на відміну від "княжат-повітників", які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за ме­жами їхніх родових гнізд.

У межах території князівського землеволодіння і князі-отчинники, і князі — власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від держави податків, повинностей, пільг, су­ду над підданими тощо. Удільні князі-династи були повними сузере- нами свого володіння, тим часом як князівський суверенітет у служ­бових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи міг відібрати великий князь за протиправні вчинки. Існувало правило: якщо служ­бовий князь подавався до сусідньої держави, його володіння не кон- фісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти зі складу держави разом зі своїм володін­ням. Саме так перейшли у підданство великому князю московському представники князівських удільних порубіжних династій — Нільські, Трубецькі, Одоєвські, В'яземські та ін.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністра­ції, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат повітників". За "головними княжатами" було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час воєнних дій як окремі самостійні формування з родовими гербами, що відріз­няло їх від повітового ополчення.

У становищі, подібному до князівського, перебувала верхівка бо­яр, або панів. Ця нечітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним харак­тером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо вели­ких та удільних князів. Чимало представників великого боярства (верхнього прошарку панів) входило до складу панів-ради, за своїм політичним та економічним впливом вони поступово зрівнялися з князями, позбавленими уділів.

Середній прошарок бояр, так звані зем'яни, складався з представ­ників військово-слркилого стану, які прагнули розширити свої права на землю і вийти з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сфор­мованої за княжо-дружинницької доби, з новим військово-служилим станом. Останній дедалі активніше закріплював за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, що фактично поставило його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті сформувався єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропей­ському рицарству.

Переважно саме з цих двох верств — князів та панів-бояр — форму­вався державний апарат. У військовий похід їх представники йшли під власними корогвами ( "хоругвами" ), тому їх ще називали "хоругвоними панами". Із загальної кількості ополченців, яку мали вистав­ляти українські землі, три чверті виступали під знаменами магнатів.

Переважну більшість феодального стану складали дрібні бояри і шляхта, які мешкали на землях магнатів і великого князя, що нада­вались їм за військову службу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10—15 сіл, по суті, монополізувало все місцеве управління на україн­ських землях. У Литві дрібні і середні бояри не мали таких прав, як у Київській державі. Вони були переважно держателями, а не власни­ками землі. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконував своїх обов'язків, які переважно стосувались військової служби. Бояри також були зобов'язані допомагати князеві будувати фортеці, шляхи, мости, здійснювати ремонтні роботи міських укріп­лень. Шляхта надавала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди. За це уряд щедро наділяв її різними привілея­ми, як-от: звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністра­ції тощо.

У другій половині XV ст. шляхта стає найважливішим станом в Литовсько-Руській державі. Шляхетський титул або передавався у спадок, або надавався великим князем. Для спірних випадків існував спеціальний порядок так званого "виводу в шляхетство", який поля­гав у наданні письмових доказів або свідчень декількох свідків-шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними землями, решта — удільними. Вона була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від зе­мельного наділу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'я­заних з обороною країни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шлях­тича вважалася недоторканною, тільки особливий шляхетський три­бунал міг піддати його покаранню.

Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади. Згідно з Городельською унією 1413 р. шляхтичі-католики могли одру­жувати своїх дітей лише з католиками. Всі вони повинні були мати свої герби або переходити у підпорядкування (тобто ставати васала­ми) до тих литовських чи польських родів, які вже мали свої герби.

Спочатку шляхта була досить неоднорідною, до неї належали не тільки нащадки колишньої аристократії, а й військові слуги, міщани та звільнені від феодальних повинностей селяни. Привілей Казимира Ягайловича 1447 р. зрівняв у правах усі прошарки шляхти, що забез­печило її консолідацію впродовж XIV—XV ст. Шляхта отримала імунітетні права, зокрема право панського суду над своїми підданими. Вона була звільнена від грошових податків на користь казни, мосто­вого і шляхового обов'язку, замкової служби тощо.

Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі XV—XVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу, була основною опорою великокнязівської влади. Своїми привілеями правителі дер­жави остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Складаючи лише 5 відсотків населення в країні, шляхта поступово до­моглася такого самого правового становища, яке мали князі чи пани- бояри. Складовою частиною урядової підтримки було надання шляхті прав торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, сиро­винних продуктів, а також ввезення імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісни­чі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протек­ціоністська політика держави щодо шляхти в цілому гальмувала роз­виток міст, сприяла збереженню натурального господарства, перешкоджала утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

Окремою соціальною верствою привілейованого населення було духовенство. До нього належали не тільки священнослужителі та їх­ні родини, а й численний церковний причет. Духовенство поділялося на біле (світські священики) і чорне (монахині та монахи). У містах нараховувалось до десяти церков, деякі православні церкви мали на­віть невеликі села. Нерідко церкви засновували князі, магнати, на­даючи їм земельні пожалування, гроші, купуючи церковні облаштун- ки, а також влаштовуючи при них шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих тощо. У монастирях перебувало по декілька сотеньслужителів церковного культу, які нерідко володіли маєтками, міста­ми і селами, тобто, по суті, були великими феодалами.

Значення духовенства у соціальній організації Литовсько-Руської держави було досить вагомим. Традиційно, ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, церква перебувала під опікою дер­жави, мала великі привілеї та високий авторитет у суспільстві. Пра­вителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкод церкві, під­тримували її діяльність. Показовим щодо цього є відновлення великим литовським князем у 1458 р. митрополії у Києві, що було зроблено на противагу намаганню московського митрополита підпо­рядкувати своїй владі все православне населення, яке проживало на землях колишньої Давньоруської держави. Відтепер Київська митро­полія підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патріархові й складалася з десяти єпископств. Пізніше, із втратою державності, саме православна церква стала для українського народу єдиним інститутом виявлення його самобутності, національної при­належності, духовною опорою у протистоянні зовнішній експансії.

Окрему суспільну організацію мав стан міщан, який виділився у XIV—XV ст., складаючи до 15 відсотків усього населення. Проте на­віть значна питома вага міських жителів не дозволила останнім набу­ти такого важливого значення, як у Західній Європі. Міста в Лито- всько-Руській державі були слабо розвинутими ремісничими та торговельними центрами. Таку ситуацію спричинила політика держа­ви, спрямована на надання пільг у цих сферах феодалам, а також все­владдя, а іноді й свавілля в них магнатів. Дещо зросло значення міст з напливом до них польського населення, а також євреїв та німців-колоністів. Великі литовські князі надають містам привілейоване магде­бурзьке право — вони стають самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням. У 1374 р. таке право одержав Кам'янець-Подільський, 1432 р. — Луцьк, 1497 р. — Київ. Щоправда, згідно зі статута­ми німецького права, повною правоздатністю користувались тільки міщани-католики. Православних українців зобов'язували проживати в межах певних районів міста, вони були позбавлені можливості бра­ти участь в діяльності органів міського самоврядування, а також об­межувалися у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо.

Міські міщани, які користувалися самоврядуванням, хоч і були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні по­винності (зокрема сплачували податки), так і ті, що встановлювалися міською владою. До останніх належали утримання міської адміністрації, варти князівського війська, сплата грошових податків до мі­ської скарбниці. Міста України були важливим джерелом грошових надходжень до державної скарбниці, тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися всі загальнодержавні податки — серебщина, воловщина, подимний збір та ін. І все таки магдебурзьке право істотно полегшувало становище міщан, що залежали від феода­лів. Іноді навіть приватновласницьким містам вдавалося одержати від уряду грамоти на самоуправління, що сприяло їх прогресивному роз­витку.

Громадсько-культурними та релігійними об'єднаннями православ­них міщан були братства, які являли собою своєрідну українську об­щину в містах; вони захищали православне міщанство, виступали зі скаргами до судів та представників влади, здійснювали просвітницьку та попечительську діяльність.

Найчисленнішою суспільною верствою Литовсько-Руської держа­ви, як і всіх феодальних країн, було селянство, що складало майже 80 відсотків населення. Воно ніколи не було однорідним, а до середи­ни XVI ст. у його середовищі досить помітними були різноманітні за своїм майновим та соціальним статусом прошарки. Характерною ри­сою селянського устрою XIV—XV ст. було досить строкате правове становище як самих жителів, так і населених пунктів. Існували села руського права, німецького, польського, волоського та ін. У. перших домінували давньоруські правові звичаї і залишки колишнього гро­мадського ладу. Основою господарства було "дворище", очолюване головою, що об'єднувало декілька хат. Воно було одиницею оподатку­вання і виконання повинностей. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову (отамана, старосту, тиву­на). Громада володіла колективною власністю — лісами, луками, па­совиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійсню­вала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву і священнослужителів. Села об'єднувались у во­лость на чолі з волосним отаманом або старшиною, якого обирали на волосному вічі всією громадою (копою). На таких зібраннях здій­снювалось і судочинство (копні суди).

Селянство було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала остання, тим гіршим ставало життя простих товаровироб­ників.

Селянство поділялося на три основні категорії:

вільні селяни(смерди),напіввільні(закупи) та невільники (холопи, слуги, раби).

Всі вони належали до феодально залежного населення, а їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Держава за допомогою норм права захищала вільне селянство. Навіть набуття шляхтичем по- містя не позбавляло селян права на землю, а за вбивство смерда пе­редбачалося таке саме покарання, як за вбивство дрібного шляхтича.

З поглибленням феодальних відносин соціальні прошарки селян почали збільшуватися. Поступово формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана, названі "панщиною", спочатку не були точно визначеними. У XV ст. вони тривали півміся­ця на рік, потім істотно зросли. Одночасно з встановленням панщини селяни втратили громадянські та майнові права — право власності на землю, право суду, вільного переходу до іншого феодала та інше. У 1447 р. литовський князь Казимир передав селян під присуд панів. Феодали дістали право судити селян у цивільних, шлюбно-сімейних, кримінальних та інших справах. Хоча для селянина ще не був закри­тий доступ у доменіальний суд, але він все таки залежав від волі пана.[3, ст.98-106]