1.3. Державний устрій Литовсько-Руської держави.

Після входження в другій половині XIV ст. українських зе­мель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій.

Вищі органи влади. На чолі держави стояв Великий князь. Це був монарх, який здобував княжий стіл на змішаних підставах успадкування і вибору (вибір одного з синів Великого князя). Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали ва­сальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині XV ст., місцеві князівства було перетворено на провін­ції єдиної держави, усунуто удільних князів, які з васалів Вели­кого князя перетворилися на його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої по­літики: оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з по­сад вищих службових осіб; він - верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також - ви­конує функції вищого суду. Однак наприкінці століття розши­рилася компетенція іншого важливого органу держави - панів- ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого* князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й україн­ських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорад­чий орган. За привілеєм 1492 р., найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видат­ків із державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб.

До особливо впливового становища панів-ради спричинили часте й тривале перебування Великого князя поза межами дер­жави (у Польщі, королем якої він одночасно був). Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній пови­нен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою,- із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі, з'явився новий колегіальний, більш представницький орган - Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з'їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Росією, вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, бра­ла участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм державним органом.

Становлення сейму як представницького парламентського органу тривало до середини XVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхти­чами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два пред­ставники від повіту. Крім вибору депутатів, на повітових сейми­ках вироблялась писана інструкція, положень якої депутати мали дотримуватися на сеймі.

Пани-рада стала верхньою палатою сейму - «лавицею», до другої палати - «кола» входили представники шляхти.

Компетенція сейму певною мірою наближалася до компетен­ції Великого князя і панів-радних. Сейму належало право ухва­лювати державні податки (насамперед, у разі їх збільшення), що можна вважати початком вітчизняної парламентської форми ухвалення державного бюджету. Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі його «отказів» (відповідей).

Створення органів центрального управління відбувалося повільно, у процесі централізації строкатого конгломерату ва­сальних князівств протягом XV ст. Основою їх формування бу- ^Ли Урядовці Виленського князівства. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, а потім - за погодженням із панами-радою та сеймом.

Характерною рисою Великого князівства Литовського було те, що для більшості центральних посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний урядовець виленського князя. Другий, що з'явився після ліквідації державної природи васальних князівств, опікувався у справах усього Великого кня­зівства. Урядник придворний виленського князя (двірський) стає заступником урядника земського (вседержавного).

Найважливішими з центральних урядовців були маршалки. Маршалок земський - перша особа при Великокнязівському дво­рі, за відсутності князя головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступником і помічником. Державною, канце­лярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінан­сами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський (піз­ніше великий), а його заступником був гетьман двірський (польний), до відання якого пізніше відійшло наймане («кварцяне») військо. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чаш­ник, кравчий тощо), які, окрім придвірських функцій, виконували державні доручення - адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях здійснювали намісники-державці. Згодом, після поділу на воєводства і повіти, Великий князь став призначати_воєвод, їх заступників - каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежи­ли за порядком. Апарат місцевого управління становили служ­бовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше появи­лися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Устрій більших міст Литовсько-Руської держави у XV ст. зор­ганізувався за німецьким (магдебурзьким) правом, яке надава­лося спеціальними привілеями Великого князя. Цим актом жи­телі міста вилучалися з-під юрисдикції місцевої адміністрації і переводилися в окремий соціальний стан - міщанство, яке мало свої органи самоуправління. Такими органами були рада (коле­гія у справах адміністративних) і лава (колегія, насамперед, у кримінальних справах). На чолі самоуправління в містах були війти та бурмістри, виконавчі функції належали писарю та ша- фарям. Проте, магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православне населення міст не мало права на участь у самоуправлінні.

Устрій міст Литовсько-Руської держави не був однорідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магде­бурзьким зразком, інші - підлягали владі урядовців чи феодалів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі. Найви­щою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи зі звинувачення князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвину­вачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами-радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сфор­мувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Система церковних судів діяла аналогічно добі Київської Русі.

Після Кревської унії (1385 р.) судоустрій зазнав західноєвро­пейського і польського впливу. Посилилась ланка провінційних або територіальних судів, де судочинство здійснювали князів­ські намісники, а потім - старости, воєводи та великокняжі дер­жавці. Спочатку це були одноособові суди, які розглядали спра­ви вільного населення та населення, залежного від Великого князя як землевласника, але з 1529 р. до їх складу входило також по два шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди діяли як суди вищої інстанції, а дещо пізніше, у середині XVI ст., статус вищих судів набули сеймові суди даної землі.

У привілейованих містах цивільні й кримінальні справи мі­щан розглядав лавний суд, який зазвичай складався з 12 членів; його головою був війт.

Діяли також доменіальні суди (суди феодалів-землевласників). Спочатку вони здійснювали судочинство над залежним (невіль­ним і напіввільним) населенням. Під кінець XIV ст. їх юрисдик­ція, за західноєвропейським зразком, поширилась і на вільне на­селення, що мешкало у межах панських імунітетів. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені,^-а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Проте справи про важливі види злочинів розглядалися державними судами.

^! Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існува- и окопні (громадські або колишні «вервні») суди». Населення

певної території у такий спосіб об'єднувалося для вирішення ци­вільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селян­ський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи ма­ли лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визна­чений і становив, як правило, 10-20 осіб. Це мали бути «люди добрі, ні в чому не запідозрені, зацні й неосуджені та віри гідні». Крім головних учасників - «сходаїв», на суд запошувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад («люди сторонні»), які не мали права втручатися у справи.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначено­му місті - «коповищі», в присутності священика (під час скла­дання учасниками присяги) та представника державної адмі­ністрації - возного, який складав протокол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а та­кож справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Суди­ли, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди здійснювали широке коло слідчих дій, які зазвичай покладалися на «гарячу копу» (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування; оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали розшук обвинуваченого та ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допуска­лося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі - не охромити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися зви­чайно «завитою копою».

Найбільший розвиток копних судів припадає на першу поло-і вину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного за­кріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів.] Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII - на початку XVIII ст., зокрема на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

• Гродські (або замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочин­ство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

• Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обира­лися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, під­судки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. „Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

• Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожно­му повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали зе­мельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.[4, ст. 108-113]