§ 16. Система права, її ознаки та структура

Система права – це об’єктивно зумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, котра виражається в єдності і узгодженості чинних правових норм, логічно розподілених на галузі, підгалузі та інститути.

Ознаки системи права:

1) об’єктивна зумовленість – реально зумовлена особливостями

економічного та соціально-політичного розвитку; не створю­ється за суб’єктивним розсудом людей, існує у зв’язку з функ­ціонуючим соціальним середовищем, тобто з елементами, що сприяють розвитку системі права, але знаходяться поза її структурним утворенням;

2) органічна єдність і узгодженість – структурна цілісність і взаємозв’язки правових норм; їх взаємна узгодженість і ціле­спрямованість; відсутність суперечностей всередині системи; ґрунтування на єдиних загальнолюдських принципах гума­нізму, справедливості, рівності, свободи;

3) структурна різноманітність (внутрішній розподіл) – складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елемен­тів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний мате­ріал відповідно до його функціональної спрямованості;

4) стабільність і динамізм – зумовлені стабільним складом базових галузей права (у правових системах романо-германського типу), інститутів права (правових системах англо-американського, релігійного та інших типах); зберігають ста­більність і водночас визначаються динамічним складом норм, інститутів права та правовідносин, що їх формують. Поява нових інститутів права призводить до формування нових галу­зей права (інформаційне, космічне, банківське тощо). Право як система являє собою "живий" організм, що має власні зако­номірності виникнення, функціонування і розвитку;

5) поділ (диференціація) і структурна ієрархічність – поділ системи права на відносно самостійні структурні еле­менти і наявність між ними певних рівнів ієрархії, зверху вниз: галузі, підгалузі, інститути права, норми права. Осо­бливе місце узагальнювального характеру займають правові спільності.

Структура системи права – це спосіб зв’язку і взаємодії елемен­тів у системі. Систему права можна образно уявити у вигляді "росій­ської матрьошки", де галузь права є найбільшою структурною одини­цею, до неї входить підгалузь права, галузь права, потім – інститут права. Норма права — "цеглинка" системи права, первинний вихід­ний елемент, з якого складаються інститути, підгалузі і галузі права. Не може існувати норма права, котра не входила б у певний інститут, підгалузь чи галузь права. Системність норми генетично передбачає системність права.

§ 17. Приватне і публічне право

Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права па приватне і публічне (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-континентальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне до певної міри умовним, але необхідним.

Публічне право - сукупність погоджених норм, об’єднаних у галу­зі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб’єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінан­сове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гумані­тарне право та ін.

Приватне право — сукупність погоджених норм, об’єднаних у галузі права, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб’єктів за допомогою диспо­зитивного методу правового регулювання. Тут провідним є приват­ний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговель­не, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.

Критеріями віднесення норм до приватного чи публічного права є такі: 1) інтерес (публічний, державний інтерес — публічне право, приватний – приватне право); 2) предмет правового регулюван­ня (правові норми, що регулюють майнові відносини, – приватне право; правові норми, що регулюють немайнові відносини, – публіч­не право); 3) метод правового регулювання (у публічному праві - метод субординації, у приватному – координації); 4) тип правового регулювання (загальнодозвільний – у приватному праві; спеціально-дозвільний – у публічному праві); 5) суб’єктний склад (держава, її органи, а також приватні особи – публічне право; приватні особи - приватне право).

Відмінності між публічним і приватним правом:

За предметом регулювання:

• публічне право {державний інтерес):

- відносини між державними органами або між державою і

приватними особами (між нерівними суб’єктами);

- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх

публічних інститутів, апарату держави, адміністратив­них відносин, державної служби, кримінального переслі­дування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;

• приватне право {приватний інтерес)

- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб’єктами)

- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних

договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо. За методом регулювання:

• публічне право – імперативний:

- владно-авторитарний, директивний, суворо обов’язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на від­носинах субординації (метод "вертикалі"), метод центра­лізованого регулювання. Передбачає заборони, обов’язки, покарання;

• приватне право – диспозитивний:

- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб’єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизонталі"), метод децентралізованого регулювання. Передба­чає дозволи, заохочення, рекомендації

Різне в основних ознаках публічного і приватного права:

публічне право:

1. орієнтується на задоволення публічних інтересів;

2. характеризується однобічним виявленням волі (держави);

3) має широку сферу обговорення при суворо обов’язковій (імперативній) формі регулювання;

4) передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб’єктами права;

5) містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

6) визначається перевагою директивно-обов’язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями у використанні ресурсів

приватне право:

1. орієнтується на задоволення приватних інтересів;

2. характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;

3. широко використовує договірну (автономну) форму регулювання;

4) передбачає юридично рівні відносини між суб’єктами права;

5) містить норми, звернені до суб’єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);

6) визначається перевагою диспозитивних норм, розрахо­ваних на самовідповідальність за своїми обов’язками і діями

Поділ системи права на публічне і приватне здійснюється об’єктивно і не залежить від суб’єктивної волі. Він визначається природою права, його особливими соціальними функціями, спрямо­ваними на вираження інтересів особи, соціальних груп, суспільства, держави. Такий поділ зумовлений відносною відособленістю держа­ви і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах.

Публічне і приватне право – це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і сферу застосування), а з другого - взаємозалежні (їх не можна штучно протиставляти й ізолювати одне від одного). Між публічним і приватним правом існують відносини органічного взаємозв’язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянсько­му суспільстві інтереси приватні (приватна свобода) не можуть бути поглинені інтересами публічними (державний диктат). А приватні інтереси не можуть цілком перебувати за межами інтересів публічних, оскільки вони потребують забезпечення з боку держави (так, держава захищає в судовому порядку порушення договорів між власниками). Тому існування приватного права є сферою, хоч і вільною від необґрунтованого втручання держави, але залежною від публічного права.

Перевага в галузі права публічних (або приватних) засад не виклю­чає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і відпо­відно певного поєднання імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих " галузей права. У дійсності існують сфери правового регулювання, де приватне і публічне право тісно взаємодіють, взаємно проникають одне в одне, і найчастіше це відбувається у сфері нормативно-правового регулю­вання економічних відносин.

Наприклад, підприємницьке право – система норм, що регулю­ють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других – імперативний (у відно­синах підприємців і органів управління він передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям, – у межах компетенції управлінського органу). Не можна цілком віднести трудове право до системи приватного права, оскільки в ньому зливаються воєдино державні веління (імперативний метод публічного права) і приват­ний інтерес (диспозитивний метод приватного права), що вказує на змішану природу цієї галузі права та її методів. В екологічно­му праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхід­ний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитив­ний метод рівності сторін і вільного волевиявлення важливий для раціонального використання природних ресурсів, економічних захо­дів регулювання якості довкілля. Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права – цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву – властиві елементи як диспозитивного, так і імперативного методу, але превалює один з них. Сама ж система методів правового регулювання перебуває в постійному русі, динаміці.