63. Духовна та матеріальна культура.

Існування культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно пов'язані.

Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє потреби матеріальні. Але існує безліч речей, які можуть одночасно задовольняти як ті, так і інші потреби — наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Крім цього, не все, що задовольняє потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія або злочинність).

З позицій іншого, не менш розповсюдженого підходу до визначення культури, духовною культурою називають створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою — виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати в культурі без матеріальної (знакової) «оболонки». А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі певні значення й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати окремо одна від іншої.

Іноді під духовною культурою розуміють сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою — сферу матеріального життя, виробництва й використання матеріальних благ. Однак, як відомо, процес виробництва й використання матеріальних благ (як і все людське життя) знаходиться поза межами культури.

Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу сферу культури, відмінну від духовної, а її знакову оболонку, тобто матеріальні форми вираження духовних змістів. Матеріальна культура не є тотожною ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючій діяльності. Вона містить в собі об'єкти, створені людиною — артефакти.

Артефакт (від лат. arte — штучний, і factus — створений) — це продукт людської діяльності, штучно створена річ, предмет, а також ідеї, способи діяльності. Для артефактів характерно те, що вони створені людиною і являють певну цінність для соціальної групи або суспільства (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси).

Матеріальна культура, таким чином, характеризує діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Матеріальна культура — це й культура праці та матеріального виробництва, й культура та охорона навколишнього середовища, й культура топосу (місця проживання), й культура ставлення до власного тіла (фізична культура).

, головним чином, зорієнтовані на виробництво знань, цінностей та ідеалів, і найменш спрямовані на безпосереднє обслуговування практичних потреб людини. Основними формами духовної культури виступають міфологія, релігія, мистецтво, філософія, наука.

Духовна культура має такі характерні риси:

1. На відміну від технологічної й соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури (хоча, як і вся культура, вона формується й змінюється відповідно до розвитку суспільного життя).

Духовна культура по своїй сутності безкорислива. Її зміст становлять не користь, не вигода, а «радість духу» — краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама по собі, а не заради вирішення зовнішніх утилітарних завдань (що не виключає, звичайно, можливість її використання в практичних цілях).

2. У духовній культурі людина одержує найбільшу волю творчості. Тут розум людини не зв'язаний практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності й полетіти від неї на крилах фантазії. Свобода творчості проявляється в міфології, релігії; безмежний простір для творчості надає мистецтво.

3. Творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший, аніж світ реальний. У ньому поряд з образами дійсності існують незвичайні, чудесні явища. У цьому світі живуть міфічні духи й боги, фантастичні гідри, дракони й русалки.

4. Духовна культура найбільш чутлива, вона здатна відобразити навіть незначні зміни в житті людей, відгукуючись на них змінами в собі

64. Діалогічний характер культури. Проблема культури як діалогу культур, осмислення етики діалогу та її культурних парадигм зумовлює звернення до проблеми порівняння як і підстави діалогічних взаємин та інтертекстуальності, що звільняє | від необхідності порівняння й навіть не припускає його (в сенсі контрастного зіставлення культури/іншої культури) й орієнтує на осмислення ідеї культури миру та проблем її вкорінення в ) сучасній реальності.

Суть діалогу або діалогічного дослідження полягає в тому, що "друга" сторона діалогу, культура минулого або просто культура "інша" виступають "на рівних", а не лише як матеріал, що підлягає і науковій обробці. Такий діалог, певна річ, іде на користь кожному з його учасників.

Зв'язки різних інстанцій (адресат, співрозмовник, суспільство, культура тощо), що розглядаються як суб'єкти діалогу, актуалізуються в поліфонічному просторі тексту. Причому поняття "інтертекстуальності", висловлюючись у термінах Р. Варта, "глибоко і перебудовуючи етіологічний пейзаж" культури, мало на меті радикальну трансформацію самого поняття тексту. Це поняття більше не розглядалося як замкнена, застигла єдність (однорідна монада), організована довкола єдиного однозначного смислу; воно фіксувало мозаїку розрізнення, багатоцільовий простір. Суб'єкт культури здобуває можливість бути прочитаним як текст. Концепт інтертекстуальності, що стає на місце інтерсуб'єктивності, приведений у критичну напругу поняттям діалогічності (функціонуванням текстів у ситуації діалогу з культурним контекстом, сучасним і попереднім), має бути розглянутий як принцип породження й динамізації тексту культури. Діалог, як зазначає П. Козловські, є щось більше, ніж відповіді на зразок: "так", "ні". Він є предмет розмови, де порівнюються сили співрозмовників. Сенс відчувань виходить за межі мовних об'єктивацій, повідомлень чи інформації. Тілесність людини та фізична тілесність речей трансцендентує інформаційно-технічні стосунки між тими, хто сприймає інформацію, та її носіями.

Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є, кажучи словами Дж. Г. Міда, ''значущі інші" , де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.

65.Людина як творець та творіння культури. Людина як продукт культурної еволюції

В цьому розумінні вона - не тільки біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В.І.Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що “вона не є випадкове, незалежне від довкілля - біосфери чи ноосфери - вільно діюче природне явище. Вона - неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років”. Таким чином, у людині вбачається вісь та вишина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з`являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції.

Людина - продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів, її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції.

У той же час культура - це існування буття в його людській специфіці яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування і виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою.

Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму в творенні свого буття та буття природи, людина ще тісніше пов`язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов`язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов`язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності та надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна.

Отже, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття, постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Вєсь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі - природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв`язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність..

Становлення людини відбувається у культурі. Культура стискає у своїх міцних обіймах інваліда, надаючи йому певної форми. Безформне “Я” немовляти попадає у жорсткі рамки культури, як рідина у тверді стінки склянки. Тільки від густини і в`язкості цієї рідини залежить, чи встигне вона до свого затвердіння - в аналогії - до становлення з “Я” особистості - повністю прийняти форму склянки, або ж в ній залишаться пустоти, опуклості, впадини, які тільки й надають твердій масі елементи неповторності, індивідуальності. Обриси, визначеність, жорсткі форми залежать від жорсткості людського “Я”, від його здібності до опору зовнішнім факторам, в якості яких і виступає наявна культура.

Роль культури у творенні людської духовності полягає в постійному творенні, відтворенні і збільшенні матеріальних і духовних цінностей, в активному використанні культурних надбань для духовного розвитку суспільства і людської особистості.