50.Основні концепції суспільства в історії філософії.

Соціологічний ідеалізм(В межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають в ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: „свідомість людей визначає їх буття”..)

Географічний детермінізм- Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм (Ш.Монтеск’є, Г.Бокль, Е.Реклю та інші). Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку – географічний.

Історичний матеріалізм- Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії – соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні (духовні), довівши що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини, тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії.

Біологічний детермінізм- До біологічного детермінізму відносяться вчення і школи, що виникли у другій половині XIX ст. в немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі – розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. В межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство.

Психологічний напрямок- У кінці XIX ст. сукупність основних напрямків соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. До психологічного напрямку у соціальній філософії відносяться ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп (класів, етнічних спільнот та ін.).

Техніцизм- Самим „молодим” серед основних течій соціальної філософії є техніцизм, який виник в 20-ті роки XX ст. (Т. Верлен). Техніцисти при поясненні процесів, що відбуваються у суспільстві, апелюють переважно до фактору техніки. На основі техніцистського світогляду базувалась загальноісторична концепція „стадій економічного росту” У.Ростоу.

Сьогодні соціальна наука прийшла до необхідності синтезу усіх напрямків соціально-філософського знання, здійснення якого дозволило б унеможливити застосування односторонніх підходів до дослідження такого складного об’єкту, як суспільство.

52. Метафізична та діалектична концепції розвитку

В ході розвитку філософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і метафізичний. При метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в якісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв'язок явищ. Цьому стилю мислення властиві роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в догматизмі відображаються лише безпосередні, зовнішньо-очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.

Отже, метафізика — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні.Варто пам'ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї форми змін — розвитку.Рух — це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані будь-яка зміна. Розвиток — це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об'єктів, внаслідок якої виникає новий стан об'єкту, що виявляється у 'трансформації його складу, структури і функцій. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні перетворення, тоді як рух можливий і без них.

Діалектика має і свої закони.

Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного світу властиві внутрішні. Боротьба цих протилежностей є джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту і розв'язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи переходу від старогй до нового.

Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення.

53. Ідея розвитку в історії філософської думки.

Ідея розвитку виражає безповоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:оборотність змін характеризує процеси функціонування;відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу; В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури. Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

Істотну характеристику процесів розвитку складає час: по-перше, всякий розвиток здійснюється в реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Древня філософія і наука не знали ідеї розвитку в точному значенні цього слова, оскільки час тоді мислився як що протікає циклічно і усі процеси сприймалися як що здійснюються по заданій "oт віки" програмі.Уявлення про час і його напрям міняються із затвердженням християнства, що висунуло ідею лінійного напряму часу, яка поширювалася ним, проте, лише на сферу духу (душі). З виникненням науки нового часу ідея лінійного напряму часу в дослідженні природи веде до формування уявленні про природну історію, про спрямовані, і безповоротні зміни, в природі і суспільстві. Переломну роль тут зіграло створення наукової космології (Коперник, Галілей, Ньютон) і теорії еволюції в біології (Дарвін) і геології. Ідея розвитку міцно затверджується в природознавстві і майже одночасно стає предметом філософського дослідження. Глибоку її розробку дає німецька класична філософія, особливо Гегель, діалектика якого є по суті вчення про загальний розвиток, але виражене в ідеалістичній формі.

Цілісну наукову концепцію розвитку побудував марксизм (діалектичний матеріалізм). Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як достовірно загальний принцип, службовець також основою пояснення історії суспільства і пізнання.

Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, головна особливості процесів розвитку виражає зміст її основних законів, - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення :

Ідея розвитку також була характерною і визначальною для позитивізму 19-20-го віків.Тут було поширено також уявлення про лінійний розвиток природи і суспільства.

1. Теологічна стадія (пояснення явищ на основі надприродного);

2. Метафізична стадія (пояснення явищ на основі абстрактних сутей, причин, понять, категорій);

3. Позитивна стадія (власне природно-научна: пояснення явищ на основі фактів і їх опису, який і є поясненням). Позитивісти були упевнені в тому, що сучасна цивілізація розвивається прямолінійно, прогресивно, поступально, неминуче.

54. Форми та способи розв’язання суперечностей . Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період.

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях. Це не означає, що предмет може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же може мати інші суперечності. Абсолютно тотожним самому собі предмет не може бути. На певній стадії розвитку окремі сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не можуть існувати в єдності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

55)Принципи діалектики.Поняття принципу означає фундамент внутрішніх переконань людини, тих тео­ретичних засад, якими вона користується у своєму житті та діяльності. У повсякденному житті термін «принцип» означає цілеспрямованість, непідкупність, напо­легливість. Безпринципність — відсутність впевненості, волі, переконань тощо.

Принципи діалектики — це її вихідні теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їх найфунда-ментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

До основних принципів діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку. Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування. Принцип всезагального зв'язку — закономірна форма по­єднання всіх одиничних речей, явищ, процесів в єдине Ціле. Він є основоположним, фундаментальним усвідомленням об'єк­тивної дійсності. Із виявлення стійких, необхідних зв'язків: внут­рішніх і зовнішніх, необхідних і випадкових, суттєвих і несуттєвих тощо починається людське пізнан­ня, що робить можливим форму­вання законів науки.

Принцип єдності історично­го і логічного є методологічною основою осягнення сутності та закономірностей складних об'єктів, що розвиваються. Істо­ричне — процес становлення і розвитку об'єкта; логічне — те­оретичне відтворення об'єкта, що розвивається, в усіх його суттєвих, закономірних зв'язках і відношеннях

56.Альтернативні концепції розвитку. Аналектика поряд із метафізикою є альтернативою діа­лектики. Вона є неотомістською концепцією розвитку, яка за­перечує боротьбу протилежностей і вважає, що у своїй ево­люції суспільство повинно наслідувати вічні (християнські) ціннісно-нормативні принципи. їх здійснення повинно забез­печити у різних соціумах багатоманітність форм власності, примирення суперечностей між соціальними прошарками, класами, політичний плюралізм і наявність прав громадян, де­мократичних свобод у поєднанні з верховенством сфери за­гальнолюдських культурних цінностей.

Теорія синергетики розроблена у філософи нестабільності І. Пригожина та І. Стенгерс. Згідно з їх точкою зору, еволюція будь-якої системи — це саморозвиток, який здійснюється на <молекулярному рівні», де панує випадковість, нестабільність. Людське суспільство — дуже складна система, здатна зазнати безліч змін, які дають нові, непередбачені напрями еволюції, це підтверджується численними культурами, які склалися впродовж досить короткого періоду історії людства.

Синергетика обґрунтовує думку, що хаос, нестабільність, випадковість необхідні для народження нового. Хаос е кон­структивним початком, джерелом, передумовою і осно­вою для процесу розвитку.

Системний підхід виникає в другу пол. XIX ст. поряд із діалектикою. Він розвивається як своєрідна методологія піз­нання і спосіб організації практичної діяльності. Завдання те­орії системного підходу полягало в синтезі наукового знання че­рез виявлення ізоморфізму (схожості) законів, установлених у різних галузях наукового дослідження як природи, так і суспі­льства. По суті, системний підхід ставить перед собою ті ж за­вдання, які вирішувала діалектика як загальна теорія взаємо­зв'язку і розвитку. Але він має зовсім інший категоріальний апарат використовує досягнення нових наук: кібернетики, тер­модинаміки, синергетики.

Еклектика (від гр. екіекіікоз — той, що вибирає). Її метод по­лягає в підміні одних логічних основ іншими, в метафізичній абсо­лютизації мінливості та відносності людського пізнання. Підроб­ка під діалектику не позбавляє пустоти і безплідних еклектичнихпобудов, оскільки порушується принцип цілісності об'єктив­ності, конкретності розгляду предметів і явищ.

Софістика (від гр. зорЬіа - мудрість). Свідоме застосування у суперечці й доведення софізмів (мудрих положень), як хитро продуманих суджень. Застосовуючи формальну логіку, софі_с.

тика робить умовиводи, які з фор­мальної точки зору здаються пра­вильними, а насправді ґрунтую­ться на навмисне неправильному доборі вихідних засад.

Софістика — різновид мета­фізичного мислення, вона укорі­нена в абсолютизації відносності пізнання і протистоїть діа­лектиці. Спекулюючи на фактах мінливості, суперечності та складності об'єктів пізнання, софістика у своїх побудовах ви­користовує різні логічні помилки, підміну понять, неправильні форми висновку.

Догматизм (догма — положення, що сприймається на віру без доведення) - це абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при їх вирішенні не враховують­ся ні обставини місця, ні обставини часу. Догматик виходить із незмінних, раз і назавжди даних формул, знань. Якщо є пев­на істина, то вона правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди. Абсолютизуючи істину, догматизм споріднюється з метафізи­кою. Крім того, він є визначальною характеристикою консер­вативного мислення, закостенілості людської думки, нездат­ності до саморуху.

Релятивізм є зворотним боком догматизму (від лат. геїа- — відносний). Як теоретико-пізнавальна концепція, він виходить із однобічного з'ясування суті істини, абсолютизації моменту її відносності у процесі інтерпретації результатів про­цесу пізнання.

57.Діалектка та метафізика сучаного сспілства. Сучасність характеризується прискореним зростанням мо­гутності впливу цивілізації на процеси відбуваються у природ­них умовах. Діяльність людини «небезпечно» змінює розвиток історії, еволюційний процес біосфери. Людина є відповідаль­ною за вибір шляху розвитку. Раніше реформаторство прагну­ло відділити генеральну лінію суспільної еволюції від незнач­них випадковостей. Сьогодні у постнекласичної науки зовсім інший статус: вона ставиться все­редину будь-якого процесу, ро­бить його нелінійним, неоднознач­ним, непередбаченим.

Головна проблема у виборі ке­рування: як за допомогою малого резонансного впливу спрямувати систему на один із сприятливих дя# людини шляхів розвитку, як забезпечити самодостатній роз­виток. Потрібно, не долаючи хаос, подолати його, зробити творчим, перетворити в поле народження інновацій. Основ­не — не сила, а вибір правильної дії на складну систему.

Творче, нелінійне ставлення до світу відкриває можливість творити себе. Не суб'єкт дає рецепти та керує нелінійною системою, а , розв'язується певним чином, тим самим створюючи людину.

Свобода вибору існує, але сам вибір обмежений мож­ливостями об'єкта. Адже об'єкт — не масивний, інертний матеріал, він має власну свободу. Таке розуміння про­цесів розвитку кладе край спробам абсолютного конт­ролю за сферами реально­сті, а звідси — мріям про абсолютно контрольоване суспільство. Людина най­меншою мірою повинна розглядатися як сторонній спостерігач.

3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об'єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з'ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.

4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об'єктивній дійсності.. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т. ін.

58) Основні концепції суспільства в історії філософії. XVII — XVIII ст. широке розповсюдження дістала натуралістична концепція тлумачення суспільного життя. Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Французький соціаліст — утопіст Шарль Фур'є, наприклад, намагався створити соціальну науку, виходячи із законів всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Завдання свого життя він бачив у формуванні соціальної теорії як частини теорії всесвітньої єдності, що ґрунтується на принципі тяжіння за пристрастю, всезагальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до якого-небудь виду колективної праці. Найвищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Так, людину зводив до рівня суто природної істоти. Такий підхід притаманний всім формам метафізичного матеріалізму. Основна помилка полягала у приниженні людської активності і заперечення людської свободи. Справді, якщо суб'єкт розглядається тільки як природне явище, розчиняється у природі, позбавляється якісної визначеності, це неминуче приводить до жорсткого включення людської поведінки у ланцюг природних причин та наслідків. Тут вільній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення. Заперечуючи свободу і принижуючи духовну суть людини, матеріалізм стає антигуманним, ворожим людині. Так, у системі Томаса Гоббса свободі відводиться надто скромне місце.

Ще одна вада натуралістичного підходу до суспільства — те, що людина уподібнюється соціальному атому, а суспільство — механічному агрегату індивідів — атомів, що зосереджуються винятково на власних інтересах.

Важливий напрямок у підході до вивчення суспільних процесів — ідеалістична концепція суспільства. Ідеалізм на відміну від натуралістичних концепцій занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Таке розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора у людському бутті.

Негативні наслідки ідеалістичного розуміння суспільства полягають у відриві слова від діла, теорії від практики, ідеалу від інтересу, формування відчужених фетишистських форм свідомості, що починають панувати над людьми. Інакше, ідеалістичне розуміння історії небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і приречує соціальні суб'єкти, що потрапили під вплив міфу, на погоню за міражами. Коли символ панує над буттям, будь це образ світлого майбутнього, ідеального наукового знання або всемогутньої техніки, мета неодмінно підмінюється засобом, а мудрість — Розумом. Сучасна наука пішла на зближення з технікою і відокремилася від людини. Проте живою культуру робить моральність, а не культ науки та техніки, що спустошує її, впливає на неї.

Матеріалістичне розуміння історії починається з вирішення основного питання філософії стосовно суспільства. Свідомість людей залежить від їх буття. Основу життя суспільства і остаточно всю суспільну діяльність визначає матеріальне виробництво та інші матеріальні явища і процеси. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

59.Суспільна свідомість. Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної. Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони — результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю. Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка — стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. її об'єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб'єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються. Разом з тим буденна свідомість — це лише тимчасовий супутник у справах. Об'єктивна потреба суспільної свідомості полягає у позбавленні від забобонів, старих звичок, негативних звичаїв і негідних традицій. Вона розвивається в напрямі теоретичного оновлення.

Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична — свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико — матеріалістична філософія і дані науки, а структуру — природничо-наукові знання та ідеологія.

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо.

60.Суспільство та спільнота. Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них над індивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.

60. Структура і функції суспільства. Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини.

Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи

Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання

Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм.