Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Доба палеоліту і мезоліту.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
307.63 Кб
Скачать

10. Передумови та причини прийняття християнства Київською державою.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської дер­жави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіцій­ною релігією Київської держави.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвит­ком східнослов'янських земель. Візантійські джерела пові­домляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабуся Володими­ра - Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів - проголошен­ня Перуна верховним богом Київській Русі - не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими, країнами. Тому в середині 80-х рр. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо при­йняття іншої, якісно нової релігії - християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій - ісламу, іудаїзму.

Незадовго до прийняття нової віри сталася низка важ­ливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той погодився, але за умо­ви: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тому пристав на вимогу. Володимир,

у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцян­ку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відпра­вити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володи­мир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався з царівною. Християнство прийняло також його найближ­че оточення.

Навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес христия­нізації в Київській державі проходив повільно, а нерідко і з труднощами, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змі­нило світосприймання та самовиявлення населення Київ­ської Русі. Запровадження християнства мало прогресив­ний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'яз­ки нової християнської країни, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Таким чином, у період князювання Володимира Вели­кого Київська Русь досягла значного політичного, еконо­мічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

11. Ярослав Мудрий : Внутрішня та зовнішня політика.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 pp.) Ярослав Мудрий, син Володимира Святославича й варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню й внутрішню політику, докладав чималих зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесе Київської держави; із цим князем пов'язують розквіт культури, писемності й наукових знань. Зовнішня політика. У налагодженні зовнішніх зв'язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам. Щоправда, у 1030-1031 pp. київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави: у Польщі відвоював червенські міста в Забужжі, потім пішов на північ і приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв (тепер Тарту). 1036 року Ярослав завдав нищівного удару кочівникам печенігам, які з'явилися біля Києва. 1043 року відбувся останній, але невдалий похід київської флотилії на Візантію, очолюваний сином Ярослава Володимиром. Після цього походу Ярослав Мудрий, заручившись підтримкою західних союзників, виступив на чолі антивізантійської коаліції, і змусив імператора Костянтина Мономаха піти на мирні переговори. У результаті був укладений дуже важливий для Русі договір, який передбачав службу руських дружин у Константинополі та їхню участь у візантійських війнах з Італією та з печенігами. Щоб остаточно закріпити мир, візантійський імператор видав свою доньку Анастасію (Марію) за князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого (від цього шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах). Конфлікт з Візантією був останнім воєнним зіткненням Київської Русі з сусідами за часів Ярослава Мудрого. Місто Ярослава. За Ярослава Мудрого почалося велике будівництво в Києві. Частину міста обнесли високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські, Львівські та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто, як і в Константинополі, з яким змагався Київ, мав назву «Золоті ворота». Це була не тільки головна фортифікаційна споруда міста, а й головний парадний вхід — через нього до Києва врочисто в'їжджали князі, іноземні гості, купці та ін. За тогочасним звичаєм на честь князя в місті зведено монастирі св. Георгія та Ірини (Георгій та Ірина — хрещені імена Ярослава та Інгігерди). Головним храмом Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого був Софійський собор, присвячений Мудрості Господній, який на сьогодні є найвизначнішою пам'яткою візантійського мистецтва в Україні. Так поступово виникло «місто Ярослава», яке за площею в кілька разів перевищувало «місто Володимира». Під час археологічних розкопок на території Верхнього міста й Подолу знайдено чимало високохудожніх предметів із золота та срібла — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети. Усе це свідчить про високий рівень розвитку ювелірного та ужиткового мистецтва в Києві. Великим досягненням культури Київської Русі XI ст. був монументальний живопис. Софійські фрески й мозаїки не мають рівних серед подібних робіт періоду раннього середньовіччя. Техніка фрески була дуже складною: на сиру штукатурку накладали контури малюнків і фарби. І хоч фрески написані водяними фарбами, давньоруські майстри досягли неабиякої виразності. Серед багатьох фрескових композицій, що збереглися в Київській Софії, найбільшу цінність становить зображення сім'ї Ярослава Мудрого, музикантів і скоморохів. Можна вважати, що ці фрески певною мірою відбивають київську дійсність: артисти й насправді виступали при дворах Ярослава Мудрого, воєвод та бояр. Одним із шедеврів Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в мозаїці, а також мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя). Київський майстер розташував шматочки смальти під кутом, щоб мозаїчне зображення було видно з будь-якого місця. У мозаїчній гамі Софії Київської використано 130 відтінків кольорів, зокрема 25 зеленого, 23 коричневого, 19 синього й золотого. За наказом Ярослава збудовано Софійські собори в Новгороді та Полоцьку. Бібліотека Ярослава Мудрого. За часів Ярослава Мудрого на Русі з'явилася перекладна література. Побачили світ руські переклади античних творів Есхіла, Софокла, Сократа, Платона, Демокріта, Демосфена, Піфагора та ін. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола», до якого увійшли уривки оповідань античних авторів. Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мали оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних птахів, звірів та людей. Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок. Існують різні версії щодо подальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого: одні історики вважають, що бібліотека пропала під час вторгнення монголо-татарської орди в Київ, інші — що після смерті Ярослава вона розійшлася між різними книжковими зібраннями. Існує також припущення, що книгарню сховано в одному з монастирів під Києвом, де вона могла зберегтися до наших часів. Але найлогічнішою є думка, що це книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва, після чого частина книг загинула під час численних пожеж, а частина й донині зберігається в різних бібліотеках колишнього СРСР.

12. Розпад Київської Русі. Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом. Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота. Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого. До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації. Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі. Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp.Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви. Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України. Та русичі зуміли вистояти й відродити життя.

13. галицько-Волинське князівство. У той час, коли Київське, Чернігівське та Переяславське князівства під ударами степових орд, і насамперед золотоординських ханів, дедалі більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вдале положення, недосяжне для нападу кочовиків із степу. Волинь, і особливо Галичина, були густо заселені, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Ці князівства були також важливими культурними центрами. Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва, було Галицьке. Правнук Ярослава Мудрого Володимирко (1141 —1153 pp.), котрий після смерті батька успадкував Перемишль із землями, поступово заволодів Теребовлем та Галичем, а згодом і Звенигородськом, об'єднавши їх в одне князівство із столицею Галичем. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187 pp.), який розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, посилаючи свої полки проти половців. Він підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Вплив бояр значно посилився після смерті Ярослава на його сина Володимира (1187—1199 pp.). У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199—1205 pp.) заволодів Галичем і об'єднав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Русі. Щоб захистити українські землі, Роман розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу.Роман здійснював успішні походи далеко на північ у польські та литовські землі, підтримував тісні відносини з Константинополем, Угорщиною, Західною Європою. Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що значно послабило державу, яку він так невтомно будував. Більш ніж 40 років українські землі були ареною кривавих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі. У 1212 p., коли молодий Данило повернувся в Галич, бояри вигнали його, а в 1213 р. вчинили нечуване — обрали із свого середовища князем боярина Владислава Кормильчича (?— 1214 pp.). Скориставшись цим, Угорщина в 1214 р. захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. Однак навала монголо-татарських орд Батия повернула Галицько-Волинське князівство у стан держави, яку роздирала боярська анархія. Лише в 1245 р. Данило остаточно здолав феодальну опозицію і назавжди вигнав боярського ставленика Ростислава й угорське військо з Галицької та Волинської земель. Столицею князівства Данило Романович обрав Холм. Ліквідувавши боярську опозицію, він зосереджується на відбудові князівства. Піклуючись про зміцнення безпеки князівства, Данило Галицький веде активну зовнішню політику. Близько 1250 р. він налагоджує дружні стосунки з Угорщиною. Мирні взаємини було налагоджено і з Польщею. Та головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253 р. королівську корону від папи Інокентія IV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І 1254 p., Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Але похід закінчився невдало. Як і раніше, роздроблена Русь не змогла згуртуватися для узгодженої відсічі ворогові. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплені міста. Тільки після цього орда Бурундая залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров'я Данила і він 1264 р. помер. В українській історіографії високо оцінюється державна діяльність Данила. Він відновив і розширив володіння батька, стримував польську та угорську експансію, подолав могутність бояр, домігся піднесення соціально-економічного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити найважливішу мету — вигнати монголо-татарських поневолювачів з Русі. Хоча він все ж спромігся звести їх гніт до мінімуму. Невдачі аж ніяк не применшують життєвого подвигу князя Данила Галицького, людини непересічних політичних і військових здібностей. Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та злагоді. Лев Данилович (1264—1301 pp.), котрий князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював із сусідами, найперше з Польщею. Частина Волині із стольним містом Володимиром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289 pp.). Він, на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами, будував міста, замки, церкви. Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням книжок і рукописів. На жаль, із смертю Володимира (1289 р.) закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії західних князівств періоду 1289—1340 pp. Лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія (1301 —1315 pp.). Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову пересунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Юрій отримує згоду від константинопольського патріарха на заснування в Галичині окремої митрополії. А це сприяло подальшому розвиткові традиційної культури, захисту політичної незалежності об'єднаного князівства. Після смерті Юрія Галицько-Волинським князівством правили його сини — Лев II у Галичині, а Андрій — на Волині (1315—1323 pp.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури. Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.