Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Доба палеоліту і мезоліту.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
307.63 Кб
Скачать

33. Відновлення гетьманського правління. Кирило Розумовський. Ліквідація гетьманства. Зруйнування Запорізької Січі.

Смерть цариці Анни в 1740 р. й усунення Бірона від керми Росією, промостили дорогу на царський престіл дочці Петра І Єлисаветі. Для Росії, а з нею й для України почалися нові часи. Одним з учасників державного перевороту в Петербурзі був Олекса Розумовський, улюбленець, а потім і потайний чоловік цариці. З роду простий козак зпід Козельця на Чернигівщині, маючи гарний голос, попав у царську капелю й тут звернув на себе увагу Єлисавети. Увійшовши в інтимний звязок з нею, Розумовський подбав про те, щоб зацікавити її незавидною долею України. З його намови, Єлисавета поїхала в 1744 р. на Україну; українська старшина використала цю нагоду й, уладивши цариці гучне привітання, подала прохання про віднову гетьманства. Решти доконав уже сам Олекса Розумовський, що піддав цариці кандидата на гетьманство — свого молодшого брата Кирила Розумовського. Покищо він перебував за кордоном, готуючись до свого важного уряду. З усталенням кандидатури Кирила Розумовського, почалися уступки московського уряду в користь української автономії. В першу чергу виведено з України, розкватировані в ній, московські, полки, дозволено на вільний оборот збіжжям, в 1745 р. відновлено київську митрополію, а коли в 1746 р. помер президент Малоросійської Колєгії Бібіков, на його місце вже не назначувано нового «правителя». Врешті в 1747 р. проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства, на яке щойно 1750 р. обрано Кирила Розумовського.Казочний успіх Олексія Розумовського на царському дворі, створив неменче блискучу карієру перед його молодшим братом Кирилом. Пятьнацятилітнім, сільським хлопчиною опинився він на зеркальних паркетах царського двора. Сяк-так «присвоєний» до нових умов життя, був зразу висланий за кордон, щоб там набути освіти й товариської оглади. Під опікою адюнкта Академії Наук Теплова, обїхав молодий Кирило Німеччину, Францію й Італію. В 1745 р., вернувся до Петербурга й у 18 році життя був назначений... президентом Академії, а коли літом 1750 р. вїздив урочисто до Глухова, як наслідник Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, мав усього 22 роки від роду. З природи був Кирило Розумовський доброю й простодушною людиною, для якої Україна ніколи не затратила чару рідного краю, але побут на дворі й закордоном, зіпсував його. Глухів, що в порівнанні з Петербургом, був справжньою, глухою провінцією, не цікавив його. Він рад був, аби сам вирватися до столиці, або столицю, перенести до Глухова. Тимто й узявся молодий гетьман до створення з Глухова великопанської резиденції з палатами, парками, оперою й гучними забавами, на столичний зразок. Перебудувавши Глухів, взявся Розумовський розбудовувати Батурин, де крім гетьманської палати задумував збудувати університет й взагалі заселити його широко закроєними державно-політичними й культурними установами, але забракло у нього часу на те. Зайнятий творенням відповідної для своїх столичних навичок обстанови, Розумовський не занедбував теж і політичних справ України. За його впливом на дворі, переведено знову справи України з сенату до міністерства закордонних справ, він теж подбав про підчинення Києва й Запоріжжя безпосередно гетьманській владі. За те не міг Розумовський відборонитися від московської контролі над українськими фінансами, не міг врятувати для гетьманського скарбу приходів з мита від ввозу й вивозу з України, не міг добитися права вільних звязків з чужоземними державами, як теж визволити України від обовязків і тягарів, що падали на неї з приводу воєн поза межами України. Українські козаки й селянські підводи гинули тисячами в російсько-пруській війні, українські воли й харчі вибіралися без рахунку на прохарчування московської армії. Смерть цариці Єлисавети (1761), коротке панування Петра III й палатна революція в користь його жінки, німецької княжни Катерини II, позначилися дуже болюче в історії України. Катерина, пройнята ідеями централізації російської імперії, поклала свою тяжку руку на автономії України.Останній період (1734—1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, більш відомому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

34. Антифеодальна боротьба селянства: гайдамаччина, опришківський рух. Коліївщина.Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби – гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло у 1734 р. Повстання охопило Київщину, Поділля і Волинь. очолив повстання сотник надвірних козаків Верлен, якого гайдамаки проголосили козацьким полковником. Одночасно діяли гайдамацькі загони М. Гриви, Г. Голого, Г. Медведя та ін. Лише у 1738 р.  польські і російські війська придушили це повстання. Подібні повстанські загони діяли і назахідноукраїнських землях. Вони називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738–1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті. Опришківський рух тривав довго завдяки вмілій організації, тісним зв’язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо. 1744–1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими – В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук. Опришківський рух був тісно пов’язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.    У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ’я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання, яке очолив Максим Залізняк. Він збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань – один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту – полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з’єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті. Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.    Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.    У 1789–1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування – Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.    Проте, антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував ґрунт для подальших визвольних змагань.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.