Статті витрат з Державної скарбниці часів Гетьманщини

Утримання послів

Утримання гетьмана

Плата вищій військовій старшині та адміністрації

Благодійні внески на церкву

Державне будівництво

Фінанси України в середині XVII ст. у цілому були добре організовані. Державна скарбниця, успішно долаючи труднощі, виконувала покладені на неї важливі функції. Проте державна скарбниця не була відмежована від приватної скарбниці гетьмана. Першу спробу відокремити державні фінанси від приватних, гетьманських, зробив гетьман Iван Брюховецький. Він вважав за доцільне передати державні фінанси до Московської царської скарбниці, встановив посаду Генерального підскарбія як керівника державних фінансів. З цього часу починається втручання Москви у фінансові справи України.

Неподільність особистих коштів гетьмана i державної скарбниці негативно відбивалася на українських фінансах. Так, 1687 року після арешту та заслання гетьмана Iвана Самойловича кон­фісковано i державну скарбницю, в якій були нерозподілені державні та власні кошти гетьмана. Половину вcix коштів узяла Москва, а половина залишилася гетьману Іванові Мазепі, який широко використовував ці скарби. I. Мазепа повністю об'єднав державний і приватний фонд.

Козацька рада 1710 року обирає гетьманом в еміграції Пилипа Орлика, який змушений був витрачати на державні справи власні кошти. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запо­розькими козаками договір, який дістав назву «Конституція права i вольностей Війська Запорізького» (уривок з цього документа наведено в додатку 1.1). Ця Конституція передбачала, що військова скарбниця (генеральська скарбниця) – це державна скарбниця. Керувати нею повинен Генеральний підскарбій. Конституцією встановлювався поділ між державною скарбницею та особистими коштами гетьмана, тобто державна скарбниця відокремлювалася від гетьманської і передавалася в розпорядження Генерального під­скарбія. Для утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») надавалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбничі справи вирішувалися на зборах Старшинсько-козацької ради.

Додаток 1.1. «Конституційне визначення Державної скарбниці».

У роки правління Малоросійських колегій (1722–1727 pр. i 1764–1782 pр.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків. Щомісяця i кожну третину року у Колегії подавали рапорти про збори податків. 1725 року було відіслано до Росії податків на суму 244 255 крб.

Другу спробу реорганізувати українські фінанси зробив гетьман Д. Апостол (1727–1734). 1728 року у день коронації Петра I гетьман Д. Апостол подав петицію про повернення Україні колишніх прав і вольностей згідно з угодою 1654 року. Натомість одержав так звані «Решительные пункты», за якими:

• гетьман не мав права вести дипломатичні переговори;

• генеральну старшину та полковників затверджував цар;

• для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади не одного, а відразу двох підскарбіїв – росіянина та українця;

• мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну.

Таким чином, Державну скарбницю було передано під контроль російського уряду. Діяльність підскарбіїв регулювалася спеціальними інструкціями, які передбачали керівництво збиранням грошових і натуральних податків, їx витратами, контроль над підлеглими їм органами та фінансами магістратів. Підскарбії мали скарбові канцелярії та нову установу – «Счетную комиссию».

Останню спробу відстояти фінансову автономію України зробив гетьман К. Розумовський, проте вона не мала ycпixy. Царський указ від 1754 року вимагав від гетьмана складати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Зі скасуванням гетьманства (1764) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою Російської імперії.