Тема 2.

Джерела римського права

Поняття та види джерел права. В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася більш ніж дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави даються різноманітні визначення терміну "джерело права". Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому – це спосіб, форма утворення норм права, і в третьому – джерело пізнання права, як явища.

Зміст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо, Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в правових нормах тих часів чітко прослідковується тенденція щодо захисту інтересів пануючого класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало і тому, своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, захищали різними засобами права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму.

Друге значення терміну "джерело права" дає зрозуміти яким шляхом певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; в період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття "джерела права" є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця – бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму.

Звичаєве право та закон. В Інституціях Юстиніана наводиться різниця між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право – це закон та інші норми, що видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право – це норми, що складаються на практиці в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні не визнаються державою та не захищаються нею, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них розрізняються наступні: mores maiorum (звичаї предків) – звичаї, що зберігалися і охоронялися понтифіками, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.

В період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито проголосити кінець республіканського устрою, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди приймав їх пропозиції. Закони, що видавалися сенатом називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов’язаний" (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву "конституцій" та поділялися на 4 види: едикти – загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти – розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати – інструкції, що імператори давали своїм чиновникам; декрети – розпорядження по спірним справам, що розглядав імператор. В період абсолютної монархії імператорські закони називалися "leges".

Едикти магістратів. Термін "едикт" походить від латинського dicere (об’являти) і спочатку означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) по певному питанню. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи, яку проголошують магістрати при вступі на посаду. Особливо це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н.е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила виставлялися ним на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібравшись в суті справи дати вказівку судді як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор користуючись принципом справедливості міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Тому юрист Гай зазначав, що едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найбільш повне право "amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini" (Gai., 1.6).

Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) – магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти.

Едикти магістратів отримали особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н.е.) затвердив новий вид процесів – per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, що не передбачалися ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пункти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивільного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile створилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки в основному воно ґрунтувалося на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичувалися і правителями провінцій для видання власних.

Діяльність юристів. Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше, перший консул із плебеїв - Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.

Більшість римських юристів належали до пануючого класу і тому займали досить високе службове становище. Не дивлячись на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права фактично стала самостійною формою правоутворення.

В період принципату позиції юристів ще більш укріплюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того, щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, деяким юристам надається право надавати офіційні консультації (ius publice respondendi). Ці консультації були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою.

Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. При здійсненні своїх повноважень юристи надавали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere відноситься до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому у якості адвоката. Самою типовою функцією юристів було respondere – виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами. Автентичність авторства забезпечувалася або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, що були присутні на консультації.

Кодифікація римського права. Досить велика кількість та різноплановість нормативного матеріалу, що накопичився в Стародавньому Римі обумовили започаткування в імперський період цілої низки кодифікацій. Перші спроби кодифікацій були зроблені приватними особами в Codex Gregorianus, що об’єднав конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е. та Codex Hermogenianus, що доповнив попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.).

Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н.е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія) в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції починаючи з Костянтина. Конституції, що з’явилися після прийняття кодексу отримали назву новели Феодосія.

Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, що була проведена в першій половині VI ст. н.е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. Про свідчить ліквідація стародавніх ритуалів на зразок mancipatio, emancipatio, cretio.

Для здійснення кодифікації імператором створювалися спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи в 529 році став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. В 533 році був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообов'язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів.

В тому ж 533 році був виданий підручник з римського права, який, однак, отримав силу закону. Він називався "Інституції" та був складений на основі інституцій Гая.

Разом з зазначеними роботами, з метою вирішення найбільш спірних питань в галузі цивільного права, був переглянутий Кодекс першого видання, внаслідок чого в 534 році з’явився Кодекс нового видання, що зберігся до наших часів. Кодекс складається з 12 книг, що поділяються на титули.

При здійсненні кодифікації комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій.

На момент правління Юстиніана існувало три збірники – Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права).

Цитати з зазначеного зводу в науковій літературі позначаються наступним чином. Назва збірника – першою великою літерою: І – Інституції, D – Дігести, С – Кодекс, N – Новели. Після того, в залежності від структури кожного з джерел через крапку або кому ставиться певна кількість цифр, що означають підрозділи збірника. Так, наприклад, в Інституціях – I.1.2.2 (Інституції, 1 книга, 2 титул, 2 параграф), в Дігестах – D.4.2.21.5 (Дігести, 4 книга, 2 титул, 21 фрагмент, 5 параграф) тощо.

Семінарське заняття

1. Поняття та види джерел права.

2. Звичаєве право та закон.

3. Едикти магістратів.

4. Діяльність юристів.

5. Кодифікація римського права.

Термінологічний словник

aediles curules (курульні едили) - магістрати, які відповідали за порядок в місті

agere - повноваження щодо ведення справи в суді, де юрист виступав від імені сторони в процесі

amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini (Gai., 1.6) - едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найбільш повне право

cavere - повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів

Codex Gregorianus - приватна кодифікація, що об’єднала конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е.

Codex Hermogenianus - приватна кодифікація що доповнила попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.)

Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія ІІ) - перша офіційна кодифікація, що зібрала і систематизувала імператорські конституції починаючи з Костянтина

commentarii magistratuum - звичаї, що склалися в практиці магістратів

corpus inscriptionum latinarum - звід латинських написів

Corpus Iuris Civilis - звід цивільного права

Digesta (Pandectae) - збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів (533 р.)

fons omnis publici privatique iuris - джерело всього публічного та приватного права

ius non scriptum - неписане право

ius publice respondendi - право надавати офіційні консультації. Це право мали юристи

ius scriptum - писане право

leges - закони

leges XII tabularum - закони ХІІ таблиць

lex Aquilia - закон Аквілія (ІІІ ст. до н.е.) про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей

lex Falcidia - закон Фальцидія (І ст. до н. е.) про обмеження заповідальних відказів (легатів)

lex Poetelia - закон Петелія (IV ст. до н.е.) про відміну продажу в рабство та вбивства боржника

mores maiorum - звичаї предків

per formulas - за формулою

prudentes - юристи

respondere - повноваження виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами

senatusconsulta - закони, що видавалися сенатом

Завдання для перевірки знань

1. Які види джерел римського права розрізняє сучасна наука?

2. Яке джерело права вважалося основним в республіканський період?

3. Види професійної діяльності юристів

4. Які джерела римського права є наслідком кодифікації Юстиніана?

5. Що таке Corpus Iuris Civilis?

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 82-127

2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 23-44

3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 19-42

ТЕМА 3

Позови.

Виникнення суду. На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Тоді потерпілий сам вживав заходів щодо покарання кривдників. Ображений здійснював над порушником саморозправу. Причому до участі у саморозправі залучалися родичі, друзі, члени сім'ї та інші. Так як римляни вважали, що правила, які існували в суспільстві були встановлені богами і є виразом їх волі, то боги завжди допомагають правому. А звідси - хто перемагав в боротьбі, той був правий.

Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодій якого піймали на крадіжці спочатку отримував покарання пліткою, а потім його віддавали на розправу потерпілому.

Однак, звичайно, з розвитком правової культури таке положення речей не могло існувати і далі. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає вчинювати лише еквівалентні дії відносно до тих, що вчинив порушник. В законах XII таблиць містилася норма: "Якщо хтось вчинив членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те саме".

Згодом встановилась система викупів. Наприклад, за те, що хтось переломить кістку вільній людини, він повинен заплатити штраф 300 асів, рабу - 150 асів.

З виникненням суду саморозправа була заборонена. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але це дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії здійснювалися вже після порушення, то ті, хто їх вчиняли суворо карались.

Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata).

Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

1. Розгляд справи у претора (ius) ;

2. Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукувалися свідки та встановлювалися вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину і був згоден понести відповідальність, то на цьому етапі справа закінчувалася.

Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, то справа передавалася до суду. Суд вже вирішував справу по суті і зобов'язував порушника відшкодувати шкоду.

Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес - (законний) це перший судовий процес, який проводився на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того щоб звернутись до претора треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.

Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за плату.

Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов'язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо це була рухома річ, то вона приносилася до суду. Якщо доставка речі до претора була неможлива, то приносили шматок цієї речі (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари).

Також обов'язковою формальністю був обов'язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або використовував інші можливості.

До претора можна було звертатися лише у певні встановлені дні. Звертатися у свята, траури під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення заборонялося.

В підтвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад - сакрамент. Після вирішення справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення по суті. Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. В цей час Рим став могутньою державою і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Тому позивач вже звільнявся від необхідності складати позовну заяву за чітко встановленими правилами - це був обов'язок претора.

Позивач у вільній формі передавав претору свої вимоги, претор заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формула передавалася судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався з двох стадій.

Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як поступати коли виявляться ті чи інші обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а і інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор допускав помилку, її обов'язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, в формулярному рішення суду було остаточним і не підлягало перегляду.

Екстраординарний процес. За встановлення абсолютної монархії інститут претури починає занепадати - імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Деякий час формулярний і екстраординарний процес існували поруч, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі - начальник міської поліції, в провінціях - правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто.

Справи розглядалися закрито у присутності сторін та особливо поважних гостей. У разі неявки позивача, справа припинялася, у разі неявки відповідача - розглядалася без нього.

Нововведенням був офіційний виклик в суд, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності.

Поняття та види позовів. Позов – це звернення до суду за захистом прав. Преторами, виходячи з принципів добра і справедливості, була розроблена ціла система позовів.

Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam).

Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з'ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони і керувався принципом справедливості і гуманності.

Позови за аналогією (actio utilis) - якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі то застосовувалися ці схожі позови.

Позови з фікцією (actio ficticia)- почали застосовуватися з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але по справедливості цей спір можна було вирішити. Тоді претор допускав фікцію. Тобто, надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.

Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecutoriae) - позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення з крадія штрафу.

Особливі засоби преторського захисту. Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти - це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв вчинювати певні дії. Інтердикти спочатку виносилися щодо конкретних осіб, які порушували чужі права, а потім стали проголошуватись як загальнообов'язкове правило.

Стипуляція - усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів. Така обіцянка проголошувалася претору в урочистій обстановці. Ці обіцянки були засобом забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або упередження можливого настання різних негативних наслідків.

Введення у володіння - здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій. Таке введення могло здійснюватися як на все майно так і на певну річ.

Поновлення в первісний стан (реституція). В деяких випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, які були невигідними або навіть шкідливими для сторін угоди. Наприклад: будинок, що був проданий, мав приховані недоліки. В такому випадку виникала необхідність щодо поновлення справедливості. Такий обов'язок брав на себе претор. Сторона яка зазнала негативних наслідків від вчинення певної дії зверталася до претора з проханням визнати певний договір недійсним. Претор міг визнати цей договір недійсним і поновити сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося поновленням в первісний стан або реституцією. Реституція застосовувалася лише в певних, окремо визначених випадках: а) неповнолітність однієї з сторін; б) обман, помилка, погроза; в) відсутність однієї з сторін.

Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого: строк застосування повинен бути не більше одного року після настання юридичного факту, який є підставою для реституції.

Позовна давність. Позовна давність - це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало.

Позовній давності передували законні строки. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже і право на захист його в суді.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі - один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність - ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права у суді а і саме право.

3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, а позовна давність могла.

Строк позовної давності починав свій перебіг з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо строк закінчення договору не встановлений, то перебіг позовного строку починався через 7 днів з вимоги кредитора. У речових спорах перебіг починається з того моменту, коли власнику стало відомо у кого знаходиться його річ.

Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у наступних випадках: підтвердження боргу, відміна позову. В зазначених випадках строк переривався і перебіг починався з початку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймався.

Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її строк продовжувався. Строк перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемій, тощо.

Семінарське заняття

1. Виникнення суду.

2. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.

3. Поняття та види позовів.

4. Особливі засоби преторського захисту.

5. Позовна давність

Термінологічний словник

actio bonae fidei - позов доброї совісті

actio ficticia - позови з фікцією

actio in personam - особистий позов

actio in rem - речовий позов

actio stricti iuris - позов суворого права

actio utilis - позов за аналогією

actiones rei persecutoriae (реіперсикуторні позови) - позови про поновлення порушеного майнового права, штрафні позови, що мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу та позови спрямовані на відшкодування збитків і покарання відповідача

actor – позивач

aeris confessio - визнання боргу

evocatio - повістка до суду

extra ordinem - поза встановленим порядком

fictio - фікція

in ius vocatio - виклик до суду

interdictum (інтердикт) - розпорядження претора щодо заборони певних дій

iudex - суддя

iudicia privata - суд у приватних справах

iudicia publica - суд у публічних справах

iudicium - розгляд справи в суді (друга стадія процесу)

ius - розгляд справи у претора (перша стадія процесу)

litis contestatio - засвідчення спору

restitutio (реституція) - поновлення в первісний стан

reus – відповідач

sportulae - судове мито.

stipulatio (стипуляція) - усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів

udicatum - судове рішення

введення у володіння - заходи по забезпеченню збереження певного майна або для виконання інших дій.

Завдання для перевірки знань

1. Саморозправа та самооборона: порівняльна характеристика

2. Які існували види судового процесу в Стародавньому Римі?

3. Скільки стадій мав цивільний судовий процес?

4. Які Ви знаєте позасудові способи захисту прав?

5. Відмінність законних строків від строків позовної давності?

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 183-251

2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 44-62

3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 42-59

ТЕМА 4

Особи

Суб’єкти права. Суб'єктами за римським правом визнавалися лише вільні люди - ті люди, що мали права та обов'язки. Раби були речами, тобто об'єктами. Здатність мати права та обов'язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами: статус свободи, статус громадянства, сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи - це був найголовніший статус людей і тому зміни в цьому статусі могли призвести лише до двох дуже суттєвих наслідків - втрата свободи або її отримання. Зміни у статусі свободи називалися максимальними.

За статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни (квірити), латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Статус громадянства - відносив вільну людину до певного прошарку населення і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не були стійкими і могли змінюватися - наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин стати римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні. До підвладних відносилися всі члени сімейства, які проживали разом з главою.

Суб'єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність. Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю. Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії. До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні, до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди. До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14 хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які угоди, проте уклавши явно невигідну угоду могли просити у претора здійснити реституцію.

З II століття н.е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому випадку коли вони самі не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та нести обов'язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян і угоди вони укладали лише за згодою такого куратора (крім одруження та заповідання майна).

Існували обмеження дієздатності щодо людей з фізичними вадами (наприклад глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників.

В дієздатності обмежувалися особи осуджені до безчестя. До безчестя осуджувалися ті, хто вчинював негідні вчинки (наприклад, зайняття проституцією, лжесвідченням, взяттям шлюбу до закінчення траурного року та ін.).

За римським правом жінка не могла зрівнятися у дієздатності з чоловіком. Вона завжди знаходилася під опікою батька або чоловіка. Але за часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не має батька або чоловіка має право приймати самостійні рішення з приводу свого майна, але все ж таки визнавалося, що жінка знаходилася у гіршому становищі ніж чоловік.

Правовий статус римських громадян. Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялися римські громадяни. Римське громадянство отримували за народженням, шляхом пожалування цього звання за особливі заслуги, всиновлення чужоземця. Римський громадянин мав право нести службу у військах, голосувати в народних зборах, бути обраним на різні посади. Обсяг правоздатності знаходив відображення в імені римського громадянина. Ім'я складалося з п'яти частин:

1) особистого імені; 2) назви сім'ї чи роду; 3) імені батька; 4) назви тріби, в який громадянин бере участь у народних зборах; 5) прізвиська або почесного імені.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах.

Правовий статус латинів. Латинами визнавалися давні жителі Лація та їхнє потомство. Правовий статус латинів відрізнявся в гірший бік від правового статусу римських громадян. Латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів, вступати в законний римський шлюб. Проте вони мали право брати участь у народних зборах та голосувати на них. Правовий статус латинів був другий за престижністю в Римі.

За бажанням латини могли досить легко набути статус римського громадянина. Для цього достатньо було переїхати на місце проживання до Риму. Але такі переїзди призвели до того, що в латинських містах різко зменшилася кількість чоловічого населення, тому пізніше було встановлене правило: латин, що переїжджає на постійне місце проживання до Риму, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Римське громадянство латини отримували також в випадку обрання їх в рідному місті на посаду магістратів або сенаторів.

Латини за своїм статусом не були рівні. Серед них вирізнялися "Латини Юніана". Це були колишні раби, які належали латинам і після звільнення також отримали статус латина (за законом Юнія Норбана). Латини Юніана були дуже суттєво обмежені в правах. Вони не мали права вступати в шлюб, заповідати або отримувати у спадщину майно. Після смерті такого латина, все майно його переходило до колишнього хазяїна. Латини Юніана могли отримати римське громадянство лише за особливі заслуги перед державою.

Статус латина отримувався у наступних випадках:

1. Народження в сім'ї латинів. Статус шлюбної дитини визначався статусом батька, статус позашлюбної дитини визначався статусом матері.

2. Присвоєння статусу латина постановою Римської держави;

3. Добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;

4. Звільнення від рабства володарем латином або римським громадянином за умови надання йому статусу латина.

Правовий статус перегринів. Перегринами називалися всі чужоземці як ті, що мешкали на завойованих територіях і так і не отримали ні латинської, ні римської правоздатності, так і ті, що з певних причин з’явилися на території Риму. Перегрини вважалися безправними особами, хоча і були вільними. Пізніше, з розвитком права у Римі, перегрини були визнані правоздатними згідно з ius gentium. Але вони не могли вступати у правовідносини з римськими громадянами з огляду на різницю правових систем, що встановлювали їх правоздатність.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегрина. Іноді цей статус надавали в якості покарання за різноманітні злочини шляхом вигнання особи до місцевостей, де мешкали перегрини.

В окремих випадках, за особливі заслуги перед державою, перегрини могли отримати римське громадянство. Крім того, держава могла надати його керуючись політичними міркуваннями, наприклад, при наборі воїнів до легіонів.

Поділ вільних на стани існував до початку ІІІ століття нашої ери, коли імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих. Але іноземці, що прибували на територію римської держави так і залишалися перегринами до надання їм громадянства.

Становище рабів. Раби не вважалися суб’єктами права, а скоріше, його об’єктами з огляду на те, що вважалися речами. Рабовласники нещадно експлуатували рабів та тримали їх в жахливих умовах. Хазяїн на свій розсуд розпоряджався долею раба, міг продати його і, навіть, вбити за будь-яку провину. Раб не міг вступити до шлюбу і, навіть, співжиття рабів законом не визнавалося, а діти народжені від рабів також ставали рабами.

Але раби не були однаковими, а деякі з них мали неабиякі здібності. Тому в інтересах рабовласника був створений інститут рабського пекулія. Пекулієм називалося майно, що передавалося рабу в управління. При отриманні права на управління майном, раб також отримував право укладати різноманітні угоди від імені хазяїна. Такі угоди передбачали виникнення прав у хазяїна, але обов'язки ніс раб.

Такий стан речей був досить примітивним з огляду на те, що ніхто не хотів укладати договори з безправними рабами. Тому пізніше, преторами було введено правило згідно з яким рабовласник, що надав рабу пекулій, ніс відповідальність в межах цього пекулія. Крім уповноваження рабів довготерміново представляти інтереси хазяїна, він міг здійснювати і одноразові доручення з такими ж наслідками.

Рабство виникало: при народженні від матері-рабині; взяттям в полон; продажем в рабство; позбавлення волі за злочини.

Правовий статус вільновідпущеників. Вільно­від­пу­ще­ни­ки – це колишні раби, яких відпустили на волю. Правове положення вільновідпущеників визначалося правовим статусом їх колишнього господаря (патрона). Вільновідпущеники (лібертини), навіть отримуючи вільний статус за своїм правовим положенням все одно не могли прирівнятися до вільнонароджених. Їм заборонялося вступати в шлюб з вільнонародженими.

Крім цього лібертини знаходилися в постійній залежності від патрона. Так патрон мав право:

1. на obsequium – поважне ставлення лібертина по відношенню до патрона. Зокрема лібертин не мав права викликати патрона до суду і був беззахисний від останнього;

2. на operae – виконання будь-яких послуг для патрона;

3. на bona – патрону належало право спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку. Причому таке право належало не тільки йому, а й його батькам та дітям.

Правовий статус колонів. В класичну епоху під іменем "колон" розумілися орендатори землі. Римські громадяни були вимушені здавати свою землю в оренду з огляду на те, що після припинення завойовницьких війн кількість рабів почала різко зменшуватися, оскільки смертність серед них була дуже висока, а притік рабів зупинився. Крім того, власникам було навіть вигідно здавати землю колонам, тому що вони обробляли землю більш якісно ніж раби і були зацікавлені у збиранні якомога більшого врожаю, частину від якого вони отримували. Колони були зобов’язані обробляти не тільки орендовану земельну ділянку, а й іншу землю хазяїна.

Ці орендатори, в силу бідності, були вимушені брати в позику гроші у своїх хазяїв, дуже часто не могли їх повернути, а отже потрапляли у фінансову залежність від них.

Юридичне оформлення інституту колонату завершилося в IV ст., коли колони офіційно були прикріплені до землі і не могли її самовільно покинути. Крім того, хазяїн землі також не міг вигнати з неї колонів – він мав право тільки переміщувати їх в межах своїх наділів. У випадку продажу певної земельної ділянки, разом з нею до нового хазяїна переходили і колони.

Поступово (друга половина V ст.), положення колонів стає майже рабським, причому це офіційно визнається державою, яка називає їх "рабами землі" (servi terrae) (С.11.52.1.1).

Положення колона було спадковим. Якщо колоном був тільки один з батьків, дитина отримувала статус матері. Особа, що пробула колоном 30 років прикріплювалася до землі за давністю. Звільнення від колонату дозволялося, якщо колон жив як вільний 30 років, а також якщо він отримував сан єпископа або ставав монахом з дозволу хазяїна землі.

Юридичні особи. Римляни вважали, що суб’єктом права може бути не тільки окрема людина, а й об’єднання людей, що вступають у правовідносини як єдине ціле. Такими об’єднаннями в римському праві виступали професійні та релігійні союзи (colegia, societas, corpora), місцеві самоврядні общини (municipia, coloniae) та державна казна (fiscus). Однак, не дивлячись на це, термін "юридична особа" римському право знайомий не був. Римські юристи не розробили також і сутності цього поняття, вони обмежилися тільки визнанням факту існування різноманітних організацій і юридичним його закріпленням в законах XII таблиць (D.47.22.4) та в деяких інших нормах.

Римляни порівнювали організацію з людиною і вважали, що діє вона замість тих осіб, які до неї входять. Класичний період характеризувався можливістю вільного створення юридичних осіб, але з переходом до монархії, принцепси поступово обмежили можливості такого створення, зазначивши, що для виникнення організації необхідно отримати попередній дозвіл сенату та санкцію імператора. Однак, це правило не стосувалося релігійних та похоронних громад.

Припинялася юридична особа при досягненні цілі її діяльності, зменшенні кількості її членів (мінімальна кількість 3 особи), а також якщо діяльність організації суперечила закону.

Семінарське заняття

1. Суб'єкти права.

2. Правовий статус римських громадян.

3. Правовий статус латинів.

4. Правовий статус перегринів.

5. Становище рабів.

6. Правовий статус вільновідпущеників.

7. Правовий статус колонів.

8. Юридичні особи.

Термінологічний словник

bona - право патрона на спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку

collegium - професійне об’єднання

colonus - колон

dominus fundi - господар земельного наділу

fiscus - державна казна

ingenuus - вільнонароджений

iura peregrinorum - право перегринів

ius honorum - право бути обраним

ius migrandi - право переселятися до Риму

ius suffragii - право обирати

Latini - латини

libertinus - вільновідпущеник

obsequium - поважне ставлення лібертина по відношенню до патрона

operae - виконання будь-яких послуг для патрона

patronus - патрон

peculium - пекулій

persona - особа

servi terrae - раби землі

servitus - рабство

status civitatis - громадянство

status familiae - сімейний статус

universitas - місцева громада

Завдання для перевірки знань

1. Яка відмінність правового статусу римських грома­дян від правового статусу латинів, перегринів?

2. Що таке рабський пекулій?

3. Раби, як об’єкти права

4. Які Ви знаєте статуси суб’єктів римського права?

5. Кого називали рабами землі?

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 251-308.

2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 62-84.

3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 59-76.

ТЕМА 5

Сімейні правовідносини

Поняття та види сім’ї. Сім'я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільним побутом, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.

В стародавньому Римі існувало два види сім’ї (споріднення):

Агнатське споріднення. Суть такої сім'ї полягала в тому, що всі члени сім'ї підпорядковувалися владі єдиного домовладики, який називався особою свого права. Всі підпорядковані йому родичі називалися агнатами. Кровний зв'язок не мав тоді ніякого значення. Тому, якщо дівчина виходила заміж, то вона переходила до іншої сім'ї і ставала персоною чужого права щодо нового домовладики. Таким чином, вона прирівнювалася за правовим статусом до братів та сестер свого чоловіка.

Що стосується попередньої сім'ї, то з ними вона втрачала всілякі юридичні зв'язки і не могла бути навіть спадкоємницею своїх кровних батьків. Агнатське споріднення зберігалося і після смерті домовладики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровними зв'язками, але юридичне значення мало лише підпорядкування одному певному домовладиці. Причому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічий лінії, оскільки йшлося про підпорядкування батьку сімейства.

Звичайно такий стан речей не міг існувати довго і з розвитком суспільства виникає новий вид сім'ї – сім'ї, що базувалося на когнатському спорідненні.

Когнатська сім'я базувалася на кровному спорідненні. Деякий час ці дві сім'ї існували паралельно, що вносило велику плутанину у сімейні правовідносини, але згодом когнатське споріднення витіснило агнатське.

Належність до певної сім'ї мало велике значення для встановлення права на спадщину.

Поняття та види шлюбу. Римський юрист Модестін писав: "Шлюб це союз чоловіка і жінки, спільність всього життя єднання божественного і людського права" (D.23.2.1). Жінка в шлюбі ніколи не була рівною в правах з чоловіком, вона завжди підкорялась йому.

Римське право знало два види шлюбу:

1. Законний римський шлюб (matrimonium iuris civilis).

2. Шлюб укладений між вільними особами, що не мали права вступати в законний римський шлюб (matrimonium iuris gentium).

Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися.

Перегрини мали право вступати в шлюб matrimonium iuris gentium відповідно до свого права, таким же чином шлюби укладалися і між латинами, колонами, вільновідпущениками. Проте такі шлюби згідно римського права не породжували правових наслідків римського шлюбу.

Крім того, законом дозволялося фактичне тривале співжиття жінки та чоловіка (конкубінат). Йшлося про стійке співжиття з наміром чоловіка створити сім'ю, а не тимчасовий зв'язок. Тимчасові зв'язки суворо каралися законом.

Конкубінат не мав практично ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті на мали права на ім'я свого батька, не могли бути його спадкоємцями, не підпадали під батьківську владу. Жінка в таких відносинах не поділяла соціального статусу свого чоловіка.

У республіканський період законний римський шлюб був шлюбом з чоловічою владою. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність від чоловіка, а якщо чоловік сам знаходився піл владою батька – то під владу домовладики.

Але закони ХІІ таблиць допускали можливість звільнення від чоловічої влади. Жінка мала право перешкодити можливості підпорядкування чоловікові, тікаючи наприкінці кожного шлюбного року на три доби з дому і цим вона переривала перебіг давності.

Згодом влада чоловіка послабляється. І на зміну цьому шлюбу приходить новий вид шлюбу - без чоловічої влади. Дружина виходить з під влади чоловіка і формально стає незалежною особою.

Для вступу в шлюб ставилися певні умови: вільне волевиявлення подружжя, досягнення шлюбного віку - 14 для нареченого і 12 для нареченої, наявність ius conubii (право вступати в законний римський шлюб), відсутність нерозірваного шлюбу, відсутність близького споріднення.

В класичну епоху римське право визначалося свободою розлучень. Але згодом, в період монархії було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При односторонньому розлученні без поважної причини накладався штраф.

Правові відносини подружжя. Правові відносини між подружжям носили особистий та майновий характер, причому вони істотно відрізнялись в залежності від виду шлюбу.

Відносини в шлюбі cum manu. Чоловік мав повну владу над жінкою. Він міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її як річ назад, якщо вона самовільно залишала дім, мав право продати її в рабство. Жінка і діти в такій сім'ї були повністю позбавлені правоздатності. Але стримуючим фактором для чоловіка була громадська думка. Міру покарання дружини за провину визначала рада, яка складалася з родичів дружини, але часто чоловік вчинював те що він хотів не зважаючи на рішення ради.

Щодо майна, то ситуація тут була не краща – жінка на мала свого майна, а майно яке вона мала до шлюбу автоматично ставало власністю чоловіка, але жінка могла бути спадкоємницею свого чоловіка і на неї поширювалося громадське становище чоловіка.

Відносини подружжя в шлюбі sine manu. Дружина була незалежною в шлюбі і зберігала статус, який вона мала до вступу до шлюбу. Але все ж таки не дивлячись на самостійність дружини, главенство в сім'ї у вирішенні внутрішніх сімейних питань зберігалося за чоловіком.

Майно належало подружжю на принципі роздільності на майно чоловіка та майно дружини. Все що було у власності дружини до вступу до шлюбу, залишалося у її власності і вона мала право вчиняти будь які угоди щодо своєї власності.

Характерною особливістю майнових відносин сім'ї без чоловічої влади була заборона дарування майна між подружжям, щоб не допустити матеріальної залежності дружини від чоловіка і забезпечити їй цілковиту матеріальну свободу. Римляни вважали, що шлюб повинен ґрунтуватися на сердечному коханні, а не на матеріальній зацікавленості.

Характерним для цього шлюбу було отримання чоловіком приданого, яке передавав батько нареченої.

Правові відносини батьків та дітей. Всі діти (як народжені в законному шлюбі, так і усиновлені) перебували під владою домовладики (pater familias). Історичною передумовою виникнення цієї влади було міркування римлян, що батько сімейства відповідальний за продовження існування роду, а тому його влада над членами родини не повинна обмежуватися ніякими чинниками.

Найголовнішим повноваженням домовладики було право життя та смерті (ius vitae ac necis), яке існувало протягом всього республіканського періоду. Це означало, що домо­владика міг піддати підвладного сина будь-якому покаранню аж до вбивства. Підвладний син мав libertas та civitas. В галузі публічного права він мав такі ж права як і батько (крім можливості бути сенатором). В сім’ї син завжди був підпорядкований батьку, причому незалежно від віку і від факту наявності власної сім’ї.

Під батьківську владу попадав римський громадянин, що був народжений в сім’ї римських громадян, усиновлений ними або узаконений. Батьківська влада розповсюджувалася тільки на дітей, що були народжені в законному римському шлюбі. У випадках позашлюбного народження дитина могла бути узаконена, тобто визнана такою, що народжена від певних батьків з розповсюдженням на неї всіх прав римського громадянина. Крім того, громадянин Риму міг всиновити дитину. В такому разі вона визнавалася його дитиною та на неї розповсюджувалася його батьківська влада.

Всиновлення було двох видів: arrogatio (якщо всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька) та adoptio (якщо на момент всиновлення особа знаходилася під батьківською владою). Для всиновлення були встановлені певні правила: а) всиновлювати міг, як правило, тільки чоловік (жінка тільки у випадку, якщо вона мала дітей, але потім їх втратила); б) усиновитель повинен бути особою свого права; в) усиновитель повинен бути старшим за усиновленого не менш ніж на 18 років (adoptio naturam imitatur - всиновлення здійснюється за законами природи D.1.7.40.1). Для аррогації, крім додержання зазначених правил, необхідним було проведення магістратом спеціального розслідування з метою запобігання можливості погіршення матеріального та морального стану всиновленого.

Батьківська влада припинялася: а) у випадку смерті домовладики (в цьому разі домовладикою ставав найстарший чоловік і всі члени родини переходили під його владу); б) смертю підвладного; в) втратою свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним; г) позбавлення домовладики батьківських прав; д) отримання підвладним почесних звань; е) внаслідок емаципації (emancipatio) – звільнення з-під влади за волею батька та згодою самого підвладного.

Семінарське заняття

1. Поняття та види сім'ї.

2. Поняття та види шлюбу.

3. Правові відносини подружжя.

4. Правові відносини батьків та дітей

Термінологічний словник

adoptio - вид всиновлення, за яким всиновлювалася особа яка на момент всиновлення знаходилася під батьківською владою

adoptio naturam imitatur - всиновлення здійснюється за законами природи

affectio maritalis - намір бути в шлюбі

arrogatio - вид всиновлення, за яким всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька

cum manu ("з рукою") - шлюб з чоловічою владою

dos - придане

dos adventicia - придане, надане самою нареченою або третьою особою

dos aestimata - оцінка приданого

dos profecticia - придане, надане домовладикою, батьком або дідом нареченої

emancipatio - звільнення з-під влади батька,

familia - сім’я

ius conubii - право вступати в законний римський шлюб

ius vitae ac necis - право життя та смерті

matrimonium iuris civilis - законний римський шлюб

matrimonium iuris gentium - шлюб укладений між вільними особами, що не мали права вступати в законний римський шлюб

pater familias - батько сімейства, володар дому, особа свого права

patria potestas - батьківська влада

sine manu ("без руки") - шлюб без чоловічої влади

Завдання для перевірки знань

1. Яка основна відмінність агнатського споріднення від когнатського?

2. Які відмінності законного римського шлюбу від конкубінату?

3. Підстави для розлучення

4. Що таке право життя та смерті?

5. Які види всиновлення існували в Стародавньому Римі?

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 308-334.

2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 84-102.

3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 76-89.