Тема 18

Зобов’язання з деліктів та ніби-то з деліктів

Поняття приватного делікту. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum privatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини – це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоду правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому і наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування заключалося у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.

Однак, як зазначає І.Б. Новицький в коло приватних правопорушень римське право включає і такі, які з сучасної точки зору, є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка, тощо.).

В науці римського права існує досить поширена точка зору, що корені обов’язку відшкодування та сплати штрафу за деліктне правопорушення знаходяться далеко в минулому, коли на ранній стадії розвитку суспільства була розповсюджена особиста помста. Саме з тих часів, як вважається, почалося розвиватися правило, що той хто заподіяв шкоду іншому повинен понести за це покарання. Правовий принцип рівності шкоди та покарання за це вперше був виражений в системі таліона (talio) "око за око, зуб за зуб". Вважалося, що при рівних пошкодженнях постраждалого та правопорушника поновлюється загальна гармонія взаємовідносин.

Однак, заподіювач міг домовитися з ображеним щодо викупу своєї вини шляхом сплати певної суми коштів. Пізніше, коли з розвитком правових ідей та принципів на території Римської держави, кровна (особиста) помста була заборонена, єдиним шляхом примирення став обов’язок заподіювача шкоди сплатити певний штраф ображеному та винагороду за шкоду і образу.

Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, в деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У даному випадку наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і "очищував" заподіювача від обов’язку нести тілесне покарання. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.

Однак не дивлячись на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди слідувала за правопорушником. При цьому використовувався принцип "noxa caput sequitur" ("покарання слідує за особою"). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого в даний час належав порушник.

Схожий порядок Закон ХІІ таблиць розповсюдив на домашніх тварин, що відносилися до манципних речей, та собак (на них цей режим був розповсюджений згідно з lex Pesolania). У цих випадках постраждалому надавався позов actio de pauperie згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої вважалося властивою спокійна та мирна поведінка (D. 9.1.1.7).

Види деліктів. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.

Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкту правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами – він включав і деякі можливості (володіння, користування).

"Крадіжка – це вилучення речі, здійснене з обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею" (D.47.2.1.3).

До крадіжки користування (furtum usus) відносилися такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправомірно їх використовував.

Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі (Gai., 3.195)).

До крадіжки також відносилося і furtum proprietatis (крадіжка власності). Римляни говорили про даний вид крадіжки в тих випадках, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.

Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна (D. 47.8.2). У випадку подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування дійсної вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся відсутністю таємниці здійснюваного.

Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, оскільки охоплювало головним чином земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хлібу тощо.

Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н.е. у зв’язку з видання закону Аквілія (286 р. до н.е.). Цей закон був прийнятий за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Ця відповідальність встановлювалася у вигляді обов’язку сплатити найвищу ціну за знищену річ, що була в даному році. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai., 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому як вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів в стародавній римській науці.

Початкова практика застосування Закону Аквілія зводилася до притягнення до відповідальності лише в тих випадках, якщо шкода заподіяна безпосередньо шляхом фізичного впливу на конкретну річ "corpore corpori datum". Пізніше, через деякий час, Закон Аквілія стали застосовувати ширше: навіть коли шкода заподіяна не безпосередньо "corpore corpori", але при цьому є вина заподіювача, постраждалому надавався позов за аналогією, що випливав з закону Аквілія (actio legis Aquiliae utilis).

Iniuria (образа особистості). Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи: а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом "око за око" якщо сторони не домовляться про викуп, б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача, в) iniuria (інші види особистих образ, що наносилися дією), які каралися штрафом на користь позивача.

В класичний період (принципат) делікт iniuria був дещо вдосконалений. Зокрема, відповідальність наставала за будь-яке протизаконне нанесення образи, яке відтепер не обмежувалося дією, а і охоплювало будь-яке неповажне та принизливе відношення до чужої особистості. З іншого боку дана норма була конкретизована, оскільки обов’язковою умовою для застосування відповідальності повинно бути бажання образити (animus iniurandi).

Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto). На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно притримувалося чітко визначеного переліку деліктів, і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди.

Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з існуючих деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що і делікт. Зобов’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів отримали назву – зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).

Найпоширенішими з них, були наступні:

1. Правопорушення судді. Відповідальність за цим квазіделіктом виникала у випадку, якщо рішення судді суперечило формулі або було винесено з умисним порушенням закону та чинного порядку розгляду справи.

2. Викинуте та вилите з вікон будинку. Постраждала особа мала право на відшкодування шкоди в подвійному розмірі. Ця відповідальність була встановлена преторським едиктом (edictum de effusis et deiectis) для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських містах Риму.

3. Створення небезпеки для пішоходів. Ця відповідальність також передбачалася преторським едиктом (edictum de positum) (D. 9.4.5.6). Цей квазіделікт передбачав відповідальність якщо на даху або карнизі будинку був встановлений предмет, що при падінні міг завдати шкоду особі, що проходила внизу. Будь-яка особа, що помітила такий предмет могла звернутися з позовом про виплату їй штрафу, незалежно від того, впав цей предмет чи ні.

4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. За таку шкоду відповідав хазяїн готелю, заїжджого двору корабля. Обов’язковою умовою відповідальності були незаконність дій його самого або його працівників.

5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі. Виною господаря вважалась відсутність належного нагляду за своїм майном. Власник тварини чи раба зобов’язаний був відшкодувати шкоду або за ноксальним позовом віддати їх постраждалому.

Семінарське заняття

1. Поняття приватного делікту.

2. Види деліктів.

3. Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).

Термінологічний словник

actio de pauperie - позов у випадку нападу домашньої тварини

actio furti - деліктний позов з крадіжки

actio legis Aquiliae utilis - позов за аналогією, що випливав з закону Аквілія

actio vi bonorum raptorum - позов про майно, вилучене силою

animus iniurandi - бажання образити

corpore corpori datum - якщо шкода заподіяна безпосередньо шляхом фізичного впливу на конкретну річ

crimen publicum - публічні злочини

damnum iniuria datum - протиправне заподіяння майнової шкоди

delictum privatum - приватні правопорушення

Edictum de effusis et deiectis - преторський едикт для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських містах Риму

Edictum de positum - преторський едикт, що передбачав відповідальність за створення небезпеки для пішоходів

furtum - крадіжка

furtum possessionis - крадіжка володіння

furtum proprietatis - крадіжка власності

furtum usus - крадіжка користування

iniuria - образа особистості, що наносилася дією

membrum ruptum - пошкодження кінцівок людського тіла

noxa caput sequitur - покарання слідує за особою

noxae deditio - обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця

os fractum - пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження

poena - компенсація для того, щоб позбутися обов’язку видачі потерпілому винуватця

quasi ex delicto - зобов’язання ніби-то з деліктів

rapina - грабіж

Завдання для перевірки знань

1. Поняття приватного делікту

2. Які види деліктів Вам відомі?

3. Який закон визначив перелік приватних деліктів?

4. Які особливості зобов’язань ніби-то з деліктів?

5. Перерахуйте види зобов’язань ніби-то з деліктів

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 610-625.

2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 259-269.

3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 261-269.