54. Романтизм та його розвиток та Україні

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого. У дусі романтизму писали свої твори члени гуртка харківських романтиків (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.) та галицькі романтики, члени «Руської трійці» (Я.Головацький, І.Вагиле­вич, М.Шашкевич), у Закарпатті – О.Духнович. Вершиною романтизму в літературі Наддніпрянщини стала творчість київських романтиків – Т.Шевченка, П.Куліша. Однією з головних заслуг українських літераторів-романтиків було те, що вони розглядали українців як рівноправний з іншими народ і намагалися створити повноцінну літературу. Вони ввели до української літератури два важливі тематичні комплекси: народної культури та історичного минулого (головно козацького) України. Творчість українських романтиків відповідала тогочасним європейським традиціям романтизму. Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фолкльорних матеріалів — українських народних пісень. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського. Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем,П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П.Куліш і Т.Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття. Романтики утверди­ли в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили пробле­матику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні націо­нальної історії. В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В українській музиці вплив романтизму позначився слабо.