73. Поняття трудових спорів, види та порядок їх вирішення.

Трудовими спорами є тiльки тi розбiжності між сторонами, які переданi на розгляд вiдповiдного юрисдикцiйного органу, тобто органу, уповноваженого державою приймати обов'язковi для cтopiн рiшення.

Трудовi спори - це неврегульованi шляхом безпосереднiх переговорiв розбiжностi мiж працiвником (колективом працiвни­ків) i власником пiдприемства (уповноваженим ним органом) з приводу застосування норм трудового законодавства, а також встановлення нових або змiни iснуючих умов працi. Трудовi спори за їх суб' ектами роздiляють на iндивiдуальнi та колективнi.

Моментом виникнення. iндивiдуального трудового спору є .звер­нення із заявою до відповідного органу, що розглядає трудові спо­ри. Колективний трудовий спiр (конфлiкт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працiвни­ків або профспiлки одержав вiд власника або уповноваженого ним органу повiдомлення про повну або часткову вiдмову в задоволен­нi колективних вимог i прийняв рiшення про незгоду з рiшенням власника або уповноваженого ним органу (представника), або ко­ли строки розгляду вимог, передбачених Законом, закiнчилися, а вiдповiдi вiд власника не надiйшло.

За порядком розгляду трудовi спори подiля­ються на такі, що розглядаються:

1) в загальному порядку (який передбачае послiдовнiсть роз­гляду спору спочатку в комісії по трудових спорах, а потiм в порядку оскарження в районному судi);

2) в судовому порядку (при якому розгляд трудового спору роз­починаеться безпосереднiм зверненням до суду, минаючи КТС);

3) в особливому порядку (при якому певнi кaтeropiї спорiв або трудовi спори певних категорiй працiвникiв вирiшуються вiдповiд­но до спещальних правил, визначених законодавством, наприклад, розгляд спорiв суддiв, прокурорсько-слiдчих працiвникiв та iH.).

За характером та предметом спору можна видiлити: спори про застосування норм трудового законодавства, коллективного і тру­дового договору; спори про встановлення нових умов пращ, не урегульованих законодавством або iншими нормативними актами; спори, пов'язанi з вiдмовою у прийняттi на роботу.

Iндивiдуальнi спори про застосування норм трудового законо­давства, колективних i трудових договорiв прийнято називати позовними спорами.

До спорiв непозовного характеру належать розбiжностi у зв' яз­ку з встановленням умов працi. Вони можуть бути як iндивiдуаль­ними, так і колективними.

74. Державне управління.

Державне управління — це управління персоналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління. Виділяють 5 ознак державного управління:

1) Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.

2) Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного управління визначаються на законодавчому рівні.

3) Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального життя.

4) Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм інстанцій.

5) Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна діяльність людей.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

- соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

- організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

- організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

75. . Методи управлінської діяльності — це способи і прийоми аналізу та оцінювання управлінських ситуацій, використання правових і організаційних форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих суспільних процесах, відносинах і зв'язках. .(ДОРОБИТИ)

76. Поняття, підстави адмністративної відповідальності

Адмiнiстративна вiдповiдальнiсть являє собою рiзновид юридичної відповiдальностi, наслiдок неви­конання чи неналежного виконання особою норм адмi­нiстративного законодавства, вiдбиття невiдворотностi реагування держави на адмiнiстративнi правопорушення (проступки)

Адмiнiстративна вiдповiдальнiсть характеризується своєрiдним виявом таких ознак:

а) адмiністративна вiдповiдальнiсть являе собою дер­жавний примус

б) є правовою вiд­повiдальнiстю, що настае за адмiнiстративнi пра­вопорушення,

в) характери­зуеться великою кiлькiстю правових норм, якi регулюють рiзноманiтнi аспекти дiяльностi ор­raнів виконавчої влади в рiзних галузях i сфе­рах.

г) її застосовують багато державних opraнiв i посадових осiб на ос­новi адмiнiстративно-процесуальних норм.

Підставою адміністративної вiдповiдальностi є адмiнiстративне правопорушення;

Пiдставою кримiнальної вiдповiдальностi е злочин.

дисци­плiнарної - дисциплiнарний проступок,

ма­терiальної - заподiяння матерiальної шкоди.

Суб'ектами адмiнiстративної вiдповiдальностi мо­жуть бути фiзичнi i юридичнi особи;

суб'екти кримiнальної відповідальності - тiльки фiзичнi особи;

За адмiнicтративні правопорушення застосовують адмiнiстративнi стягнення;

за злочини - заходи кримiнальної вiдповiдальностi;

за дис­циплiнарнi проступки - дисциплiнарнi стяг­нення.

Виокремлено пiдстави для звiльнення вiд адмiнi­стративної вiдповiдальності:

не пiдлягає адмiнiстративнiй вiдповiдальності особа, яка дiяла в cтaнi гост­рої потреби, необхiдної оборони або яка була в cтaнi неосудностi.