§ 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи

Тривала історія досліджень, присвячених свободі і по¬неволенню, праву як свободі, знає безліч підходів до роз¬в'язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті й легкості сприйняття — предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, ін¬ститутах, процедурах і відносинах людей.

Ідея свободи, за відомою думкою філософів (ПІ. Монтеск'є, Г. Гегеля, М. Бердяєва), багатозначна, вона поро¬джує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому спочатку по¬трібно обумовити, в якому розумінні можна вживати це слово, починаючи від найпростіших і доступних для піз¬нання значень.

По-перше, насамперед слід відокремити "юридичну" свободу від "фактичної" свободи.

Правова свобода — це дозвіл робити певні дії, не піклуючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючись від реальних умов її здійснен¬ня. Фактична свобода зводиться до можливості робити й обирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхід¬ність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і, зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що перебувають у нашій владі. Звичайно вважають, що якщо у людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше, сам факт вибору, і, по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вибір вона має, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне.

Російський філософ Микола Бердяєв писав: "Визначен¬ня свободи як вибору є ще й формальне визначення свобо¬ди. Це лише один з моментів свободи. Дійсна свобода ви¬являється не тоді, коли людина повинна вибирати, а тоді, коли вона зробила вибір. Звідси ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода є внутріш¬ньою, творчою енергією людини. Через неї людина може творити зовсім нові форми життя, нове життя, суспільства і світу. Але було б помилкою при цьому розуміти свободу як внутрішню причинність. Свобода знаходиться поза при¬чинними відносинами, тобто свобода не припускає при¬чинних пояснень, тому що сама є причиною"1.

Таким чином, у структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з "внутрішньою свободою" і свободою, що включає у себе два основні компоненти: по¬чуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору — це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необ¬хідно враховувати умовний характер відмінності "внутріш¬ньої" свободи від "зовнішньої". Внутрішня свобода — це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному розу¬мінні, ні у значенні щиросердечного підпілля). Вона реаль¬но існує у розумінні звільнення людини усередині себе від оков власних упереджень, уявлень та образів.

Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком від¬крите, публічне, а не підпільно-культурне існування, які відкрито практикують свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для роз¬витку людини і суспільства в майбутньому.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і неспра¬ведливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що по¬значають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єк¬тів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припу¬скає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони за¬боронного характеру (як частина скульптури), а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними пра¬вами і волями. На думку Г. Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жод¬на людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язок між цими свобо¬дами.

По-третє, варто виділити два типи свободи — "свободу від" (негативну свободу) і "свободу для" (позитивну свобо¬ду)". Перша з них виступає у світі, в якому індивід має ви¬значену зону вибору ідей і дій без можливості наразитися на обмеження і репресії. "Свобода від" — не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відстороня¬тися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, які са¬мі себе виражають.

"Свобода для", або позитивна свобода, уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних ці¬лей. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних іс¬торичних умовах, у яких люди мають значну міру "свободи від", вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна видається розумною. Реальні форми втечі від свободи трапляються досить рідко. Більше того, іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведінки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Така поведінка може називатися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.

Цілком вільна свобода може пізнати себе у трьох об¬разах, у яких власне індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості внаслідок рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але найімовірніше суть її виявляється у праві — реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизна¬ним чином, що має право робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якої міри самотворення дійшла свобода.

Розглянемо, як розуміли свободу у різні епохи, у різ¬них системах права. В античній філософії (Сократ, Пла¬тон) йдеться насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Арістотель, Епікур) і свободу як драму людського існування (епікурійці, стоїки, неоплатонізм).

Античне право, визнаючи протилежність вільної люди¬ни і раба, було далеко від того, щоб надати свободі реаль¬ного статусу, роблячи з рабства одних умови дійсної волі інших. Але у той же час античне право показує, що свобо¬да, будучи реальною, залишається лише привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. То¬му не можна заперечувати певного прогресу в свободі лю¬дей при переході від античного до сучасного права, адже останнє вважається загальною належністю людини. Ан¬тичне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи, тоді як сучасне право, визна¬чаючи свободу універсальною цінністю, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до поширеного визначення, право — "це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої особи з погляду загального закону свободи"1.

За середньовіччя християнська теологія зі свободою пов'язує рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив.

У рамках християнського вчення з боку Бога вища приро¬да людини показується Ісусом Христом, Богом, що прий¬няв людський вигляд, з боку людини — її "творчістю із се¬бе", створенням "нового, чого ще не було ".

Християнське вчення містить у собі позитивну концеп¬цію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свобо¬ди) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і не¬статку.

В епоху Відродження та наступний період під свобо¬дою розуміли безперешкодне розкриття здібностей осо¬бистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності й безумовно належності осо¬бистості1.

У класичній європейській філософії, поряд з обгрунту¬ванням свободи як властивості, форми світу (не розкладе¬ній на елементи), увага акцентувалася на двох головних пунктах такого роду визначень:

1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підс¬тави мислення і пізнання, можливостей людини у щось ві¬рити і бути;

2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес мо¬дифікації свободи.

Філософи (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутріш¬нього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, міс¬тить підставу самого себе (тобто є самопричинним яви¬щем). А щось, що має підставу поза собою, — не вільне, оскільки воно формується у причинному ланцюзі, тобто має причинні обгрунтування і причини пояснення. Саме в цьому розумінні великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. На¬далі такий підхід до свободи дістав свій розвиток насампе¬ред у філософії І. Канта і Г. Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, припускаючи, що людська свобода у принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відпо¬відно до цього підходу право цивілізованої держави не за¬зіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні ме¬жі простору соціальної свободи.

Суть природного призначення свободи полягає в тому, що свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, милостивого життя, а про¬стір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самотворення себе в історії за допомогою засобів, не даних природою, у тому числі права. Тобто люди вільні в міру їхньої буттєвої рівності та рівні в міру їхньої сво¬боди.

На думку великих філософів, місія права "за визначен¬ням" і "збереження" свободи не зводиться лише до одних встановлених для неї обмежень — вона полягає у тому, що мають бути належні правові форми і способи, правовий засіб (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинно існувати як "друга природа" і як таке поряд з усіма іншими, направляти гру свободи людини.

Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Са¬ме право за своєю вихідною суттю є формою, створеною людьми, що логічно й історично призначена бути інститу¬том, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй ви¬значеності й забезпеченості, а звідси і людського змісту, істинно людської цінності.

Право не просто загальний масштаб чи рівна міра сво¬боди індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, пра¬вове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), не мо¬же бути і якихось дійсно індивідуальних правових та ін¬ших (групових, колективних, інституціональних тощо) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових відно¬син у суспільстві в цілому і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя.

Отже, право має настільки ж фундаментальний для суспільства характер, як і свобода, що приймає різні форми як в індивідуальній свідомості, так і в історії суспіль¬ства.

Висновки: •

1. Для людей, вихованих у лоні європейської культури, свобода являє собою первісне єдине право, сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обгрунтувань.

2. Зміст і цінність свободи залежать від структури сві¬домості особистості, сформованої внаслідок актів саморозвитку.

3. Свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.

4. Право виступає як форма здійснення свободи, як за¬гальна міра волі індивідів. Вільні Індивіди — суть і зміст права.

5. Правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого.