Тема 2. Філософсько-правові вчення в Західній Європі XV—XVIII століття

На зміну епосі середньовіччя, як відомо, прийшла епо¬ха Відродження, або Ренесансу (XII—XVII ст.), яка харак¬теризується, крім іншого, початком революційної пере¬оцінки релігійно-політичних цінностей, покликаної забезпечити буржуазії ідеологічне, політичне, правове й економічне панування в суспільстві. Нові концепції держа¬ви і права виходили з інших передумов, аніж у середні ві¬ки. Розглянемо докладніше основні особливості цих істо-рико-філософських типів стосовно філософії права.

Характеристика філософсько-правової думки епохи Відродження, періоду Реформації, Нового часу і Просвіт¬ництва в цій темі буде дана через найбільш характерні для цих періодів персонали:

— епоха Відродження — Н. Макіавеллі;

— Реформація — М. Лютер, Ж. Боден;

— Новий час — Г. Гроций, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. СпІ-ноза, Г. Лейбніц;

— Просвітництво — Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвецій.

§ 1. Філософсько-правова думка епохи Відродження та Реформації

Пожвавлення філософської й наукової думки, яке на¬стало з початком епохи Відродження, позначилося і на правознавстві. Визнання людини як індивідуальності обу¬мовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства І держави. В цю епоху виникає так званий гуманістичний напрям у юриспруденції, представники якого зосере¬джують увагу на вивченні джерел чинного (особливо рим¬ського) права, посилений процес рецепції якого потребу¬вав узгодження його положень з новими умовами суспільно-політичного життя і з нормами місцевого націо¬нального права. Починають розвиватися зачатки історич¬ного розуміння й тлумачення права.

Для мислителів гуманістичного напряму право — це насамперед законодавство. Посилюються ідеї, спрямовані проти феодальної роздробленості, за централізацію дер¬жавної влади, єдине законодавство, рівність усіх перед за¬коном.

Зосередження уваги гуманістів даної історичної епохи на позитивному праві не супроводжувалося повним запе¬реченням природно-правових ідей та уявлень, оскільки в чинне позитивне право входило і римське право, що вклю¬чає в себе ці ідеї й уявлення. Популярність римського пра¬ва залишається досить високою, його продовжують розці¬нювати як "кращу об'єктивну норму природної справедливості" (Донелл).

Гуманісти епохи Відродження почали вивчати право як особливий чинник громадського життя. Але гуманізм здійснив розмежування теорії і догми лише у прийомах вивчення, тобто предметом вивчення як юриста-догмата, так і юриста-гуманіста залишалося римське і тільки рим¬ське право. Подальша діяльність філософів розширила предмет вивчення права.

Одним з перших видатних гуманістів епохи Відроджен¬ня, які внесли істотний внесок у теорію права, по праву може вважатися Лоренцо Валла (1400—1457), який на підставі глибокого і всебічного аналізу античного римського права створив основу подальших наукових розробок у галузі юриспруденції.

Поклавши в основу правової етики особистісний інте¬рес і зробивши його моральним критерієм, Л. Валла закликає керуватися в оцінках людських вчинків не абстрактни¬ми моральними або правовими принципами, а конкретними життєвими умовами, які визначають вибір між добрим і поганим, між корисним і шкідливим. Такий моральний індивідуалізм істотно вплинув на подальший розвиток європейського правознавства, підвів нове ідеологічне підґрунтя під морально-правові цінності майбутнього буржуа Нового часу.

Сучасна наука про державу і право починається з прославленого флорентійця Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який ставив собі за мету створення стабільної держави в умовах нестабільної суспільно-політичної ситуації того часу в Європі.

Н. Макіавеллі виділяє три форми державного правління — монархію, аристократію і демократію. На його дум¬ку, всі вони нестійкі і тільки змішана форма правління дає державі найбільшу стійкість, стабільність. Прикладом для нього служить Рим епохи республіки, де консули були елементом монархічним, сенат — аристократичним, а на¬родні трибуни — демократичним. У своїх працях "Государ" і "Судження про першу декаду Тіта Лівія" Н. Ма¬кіавеллі розглядає причини успіхів і поразок у політиці, яка трактується ним як засіб утримання влади. У творі "Государ" він виступає захисником абсолютної монархії, а у "Судженнях про першу декаду Тіта Лівія" — респуб¬ліканської форми державного правління. Проте ці твори виражають одну й ту саму реально-політичну точку зору на форми,державного правління: важливі тільки політичні результати. Метою є прихід до влади, а потім її утриман¬ня. Усе інше є лише засобом, включаючи мораль і релігію.

Н. Макіавеллі виходить з передумови про егоїстичність людини. Згідно з цим не існує меж для людського прагнення до матеріальних благ і влади. Але внаслідок обмеженості ресурсів виникають конфлікти. Держава ж базується на потребах індивіда в захисті від агресивності з боку інших. За відсутності сили, яка стоїть за законом, виникає анархія, тому потрібен сильний правитель, щоб забезпечити безпеку людей. Не вдаючись у філософський аналіз сутності людини, Н. Макіавеллі розглядає ці положення як очевидні.

Базуючись на тому, що хоч люди завжди егоїстичні, існують різні ступені їх зіпсованості, у своїй аргументації Н. Макіавеллі використовує поняття доброї і поганої держави, а також хороших і поганих громадян. Він цікавиться саме умовами, які зробили б можливими гарну державу і хороших громадян. Держава, за Н. Макіавеллі, буде доброю, якщо вона підтримує баланс між різними егоїстичними інтересами і, таким чином, є стабільною. У поганій державі відкрито конфліктують різні егоїстичні інтереси, а хороший громадянин є патріотичним і войовничим суб'єктом. Іншими словами, добра держава є стабільною. Метою політики є не гарне життя, як це вважалося в античній Греції та в епоху Середньовіччя, а просто утримання влади (і, таким чином, підтримка стабільності).

Н. Макіавеллі розуміє значення сильної державної влади. Але насамперед його цікавить чиста політична гра. Він виявляє відносно слабке розуміння економічних умов реалізації влади.

У цілому внесок Н. Макіавеллі у розвиток філолофсько-правової теорії полягає в тому, що він:

— відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом і реалізмом; заклав основи філософсько-правової науки;

— продемонстрував зв'язок політики і форм держави із соціальною боротьбою, запровадив поняття "держава" і "республіка" у сучасному значенні;

— створив передумови для побудови моделі держави, основаної на матеріальному інтересі людини.

Оцінюючи вчення Н. Макіавеллі, не можна не погодитися з тими дослідниками, які вважають, що його політич¬ні погляди не сформувалися у цілісну й закінчену теорію, і навіть у самій її основі помітно деяку неузгодженість. Але головне полягає в тому, що, починаючи з Н. Макіавел¬лі, правовою основою владних структур і осіб дедалі частіше вважається політична сила, а не моральні настанови, і політика трактується як самостійне, відокремлене від моралі поняття.

Поряд із філософсько-правовими вченнями епохи Відродження істотний внесок у правову науку було зроблено у період Реформації. Процес подолання середньовічної схоластики у принципі здійснювався двояким уявленням: з одного боку, через Ренесанс, з іншого — шляхом європейської реформації. Ці течії відрізняються одна від одної засобом критики середньовічної схоластики, проте обидві вони виражають необхідність загибелі середньовічної фі¬лософії, ідеології, політичних теорій, виступають проявом їх кризи, утворюють передумови створення основ філосо¬фії Нового часу.

Одним із найяскравіших представників реформаторського напряму є Мартін Лютер (1483—1546). Цей німець¬кий реформатор, основоположник німецького протестантизму, не був філософом і мислителем. Незважаючи на це, імпульсивна релігійність його теології містила в собі деякі філософські елементи й ідеї.

Права та обов'язки людини як члена суспільства М. Лютер обґрунтовує з релігійно-моральної точки зору і вбачає зміст свого вчення в порятунку силою тільки однієї віри. В особистій вірі він вбачає щось абсолютно проти¬лежне вірі в авторитети.

Життєдіяльність людини, згідно з М. Лютером, є вико¬нанням обов'язку перед Богом, що реалізується в суспіль¬стві, але не суспільством визначається. Суспільство і дер¬жава мають надати правовий простір для реалізації такого обов'язку. Людина повинна домагатися від влади священ¬ного і незаперечного права на дії, що починаються в ім'я спокути провини перед Богом. Виходячи з цього лютеранське уявлення про свободу совісті можна визначити таким чином: право вірити по совісті — це право на весь спосіб життя, що диктується вірою і вибирається відповідно до неї.

Філософсько-правову концепцію. М. Лютера в цілому можна охарактеризувати такими положеннями:

— свобода віри по совісті є універсальним і рівним пра¬вом усіх;

— на правовий захист заслуговує не лише віра, а й її передумови;

— свобода совісті припускає свободу слова, преси і

зборів;

— права повинні реалізовуватися в непокорі державній владі стосовно обмежень свободи совісті;

— на правове забезпечення заслуговує лише духовне, плотське ж залишається на милостивий розсуд влади.

У вимозі того, що не потрібно нічого іншого, крім сло¬ва божого, виражена антипатія до раціонального. Звідси і ставлення М. Лютера до філософії: слово і розум, теологія і філософія повинні не змішуватися, а ясно різнитися. У трактаті "До християнського дворянства німецької на¬ції" він відхиляє вчення Арістотеля, оскільки воно відвер¬тає від щирої християнської віри, без якої неможливе щасливе суспільне життя, нормальне функціонування дер¬жави і її законів.

Для більш повного уявлення про філософсько-юридичну парадигму епохи Відродження і Реформації підкресли¬мо, що на політичній карті Європи в XVI ст. цілком сфор¬мувалися такі потужні держави, як Франція, Англія, Іспанія з міцною центральною владою. Зміцнюється віра в можливість відмови від авторитету католицької церкви, а це передбачає безумовне підпорядкування світській дер¬жавній владі. У світлі подій, що відбувалися в XVI ст. і зробили істотний вплив на розробку нових ідеологічних і політичних доктрин, не випадковою є поява абсолютно но¬вого вчення про державу, автором якого став французь¬кий юрист і публіцист Жан Боден (1530—1596). Йому на¬лежить обгрунтування державного пріоритету над усіма іншими соціальними інститутами, включаючи церкву. Він уперше запровадив поняття суверенітету як відмітної оз¬наки держави. У творі "Шість книг про республіку" (1576) Ж. Боден проводить ідею про суверенну державу, яка спроможна захищати права автономної особи і рішуче за¬тверджувати принципи мирного співіснування різних со¬ціально-політичних сил усередині країни.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма господарствами або сімействами. Його, політичним ідеалом була світська держава, спроможна забезпечити право і свободу для усіх. Найкращим засобом для підтримки правопорядку він вважав сильну монархію.

Під суверенною державою Боден розумів верховну і необмежену державну владу, протиставляючи таку держа¬ву середньовічній феодальній державі з її роздробленістю, соціальною нерівноправністю й обмеженою владою королів.

Ж. Боден вважав, що основними ознаками суверенної держави мають бути: постійність верховної влади, її необ¬меженість і абсолютність, єдність і неподільність. Тільки так влада може забезпечити єдине і рівне для всіх право. Суверенітет для Ж. Бодена не означає суверенітету самої держави. Для нього суб'єктом суверенітету є не держава, а конкретні володарі (монарх, народ у демократичних рес¬публіках), тобто державні органи. Залежно від того, хто є носієм суверенітету, Ж. Боден виділяє і форми держави: монархія, аристократія, демократія.

Таким чином, філософія права епохи Відродження і Реформації здійснила спробу "очистити" античну філосо¬фію від схоластичних деформацій, зробила більш досту¬пним ЇЇ істинний зміст, а також відповідно до потреб жит¬тя, нового рівня суспільного і наукового розвитку, вийшла за її межі, підготувала підґрунтя для філософії права Но¬вого часу та епохи Просвітництва.