§ 3. Концепції відродженого природного права XX століття

Як зазначалося у попередньому розділі, юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від державної влади і підкореним їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід'ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, або природного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення значною мірою розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від якого принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демократична і ліберальна форма державного устрою.

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право. Кожний з численних напрямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми й методи його обгрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики. Досліджуються логіка і механізм його співвідношення з позитивним правом та ін. Пошуки природного права — це пошуки універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Варто нагадати, що першооснови природно-правової думки були закладені ще в політико-правових вченнях ста¬родавності, розвивались у період середньовіччя, Відро¬дження. На рубежі XIX і XX ст. в межах природно-право¬вого мислення особливо посилилися оцінюючі і пояснювальні підходи до правових явищ. Саме це спричи¬нило початок справжнього відродження природно-право¬вої думки. Проте найвищого свого розвитку теорія природного права досягла після закінчення другої світової війни. Цей бурхливий процес відродження природного права в європейській філософії права був своєрідною від¬повіддю на особливе засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, які, можна впевнено сказати, капітулювали перед попередньою тоталітарною владою, що виховува¬ла абсолютну готовність юристів до сліпої покірності відносно всіх законодавчо оформлених установлень влади. Механізм природного права запрацював прямо протилеж¬ним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, неза¬лежних від держави норм і принципів, що уособлюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, муд¬рість Бога. Протягом кількох останніх десятиліть відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, що орієнтувалися на концепції природного права. У фор¬муванні свого поняття права, як і у праворозумінні взагалі, природно-правова думка наголосила на тому, що "право" правильне за змістом, а не за юридичною формою, отже не кожний закон, точніше, не кожне правове юридичне рі¬шення — законодавче чи суддівсько-адміністративне, бу¬дучи формально-коректним, містить у собі право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допу¬скає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силою, що протистоїть свавіллю, є явищем, що виникає "природним чином" поряд з іншими основними атрибута¬ми соціального буття людини, такими, наприклад, як сім'я або власність. Звідси випливало й інше важливе положен¬ня природо-правової думки, а саме: зміст закону повинен критично оцінюватися з позицій знання про належне при¬родне право. Тобто природно-правовий підхід претендує на сутнісний і аксіологічний аналіз, ставить завдання вия¬вити сутність правових явищ, тобто явищ, які існують за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, ставить завдання з'ясувати й оцінити правові явища з позицій знання про належне право і з точки зору норма¬тивних цінностей, ідеалів.

Отже, основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сама специфіка концепцій природного права, неза¬лежно від відмінностей окремих його шкіл, визначилась загальним для них методом осмислення, пояснення й оцін¬ки правових явищ або загальним методологічним встанов¬ленням праворозуміння, яке виражене у понятійному роз¬різненні та критичному зіставленні права і закону, насамперед з позицій "природної" справедливості. Сучасні прихильники природно-правового європейського мислен¬ня, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в "при¬роді" справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, ек-зестенційну тощо Істинність людських відносин. Справед¬ливість як критерій оцінки закону і сутності права пов'язується з дозаконотворчими закономірностями, від¬ношеннями і вимогами — позапозитивними принципами і нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних відношеннях і ситуаціях, трансцендентальними імперативами людського розуму, який критично сприймає закон у мінливих соціально-історичних умовах.

Слід зазначити, що у межах усього природно-правово¬го підходу вирізняються розуміння природного права як об'єктивно даної цінності (Жені), як моралі (Жабен), як деонтології (А. П. Дьєнтрев), як такого, що стосується со¬ціології (Ф. Селзнік), як такого, що засноване на антропо¬логії (М. Мід, М. Едель і А. Едель), як етичної юриспру¬денції (М. Коген), як внутрішньої моральності закону (А. Фуллер). Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, позитивне право, мораль, розробле¬но неотомістами — Ж. Дабеном, І. Месснером.

Зрештою, і в марксистській правовій літературі були спроби розглянути теорію "відродженого" природного права як узагальнюючого поняття, що вбирало різні течії. Але, по суті, дослідження обмежились аналізом неото-містської доктрини і поглядів, близьких і сумісних з кла¬сичним розумінням природного права як позапозитивного нормативного порядку. На думку В. Четверніна, у таких тлумаченнях збиральності "відродженого" природного права аналіз стосується лише частини сучасних природно-правових концепцій.

Сам В. Четверній поділяє всі концепції сучасного при¬родного права на дві групи1. До першої він відносить на¬самперед теоретичні конструкції природи речей, а також висунуту феноменологічною школою категорію "ейдетич¬ного права". Конструкції природи речей розглядаються як онтологічний аналог природного права.

Якщо класичне природно-правове мислення орієнтова¬но на пошук абстрактних норм у "природному порядку", то з природою речей пов'язується пошук конкретних кри¬теріїв справедливості юридичних рішень. Що стосується "ейдетичного права", то, по-суті, тут беруться до уваги трансцендентальні юридичні поняття. "Ейдетичне право" є тим загальним, що феноменологія виділяє в різних право¬вих системах як таке, що має своє обгрунтування в самому собі, приписуючи йому ідеальну сутність права, яка не за¬лежить від специфіки конкретних явищ, від їх соціально-історичного контексту.

До другої групи концепцій належать такі, що включають у себе, по-перше, природне право в екзистенціаль¬ному тлумаченні. Останнє відкидає дійсність абстрактних норм позапозитивного, абсолютного у своїй значимості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини ("метафізики права"). Та коли постає питання про критерії справедливості соціально значимих актів, то протиставлене законові екзестенціалістськи утлумачене право традиційно все ж позначається терміном "природне". По-друге, до цієї групи відноситься і неокантіанське "природ¬не право з мінливим змістом", яке передбачає формальне начало справедливості в позитивному праві та історичне втілення у законі "правильного" змісту. По-третє, до дру¬гої групи належать і концепції, які звернені до нових на¬прямів пошуку основ правопорядку і конкретних рішень у "природі людини". Якщо класична природно-правова доктрина апелює до метафізичної сутності людської при¬роди, то для сучасної антропологічної філософсько-пра¬вової думки, що базується на даних природничих наук, ха¬рактерним »є поява нових тлумачень "природи людини". Звідси випливає інтерпретація природного права як біоло¬гічно обумовлених фундаментальних норм, як підсвідомо¬го звернення людини за критеріями справедливості до сво¬єї інстинктивної природи.

Докладно зупинитися на класифікації концепції, здійс¬неної В. Четверніним, змушує та обставина, що вона най¬повніше відтворює панораму сучасного відродженого при¬родного права.

З деяким порушенням порядку наведеної класифікації спочатку розглянемо одну з важливих концепцій природ¬ного права, яка визначилась у контексті світової філософії права XX ст. — неокантіанське праворозуміння.

Ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного розуму і проблема критерію для оцін¬ки позитивного права були центральними ідеями філосо¬фії права І. Канта. На відміну від попередніх часів, у І. Канта остаточно зникла ідея натуралізму права; природ¬не право виводилося не з природних прагнень і властивос¬тей людини, а з самої сутності її духу, з практичного ро¬зуму, де розум — не знаряддя для знаходження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто філософськи обгрунтував самостійність, унікальність і неповтор¬ність духовного світу людини, її моральну автономію.

Для концепцій природного права, що виникли на осно¬ві вчення І. Канта про право, основоположним є принцип даності "істинного" права лише через суб'єктивне мислен¬ня. Вихідний пункт неокантіанства — не право як соціаль¬на реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух та ін.). У руслі кантівських по¬ложень про співвідношення належного і сущого, формаль¬ного і фактичного неокантіанці доводять, що закономір¬ність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми. При цьому під закономірностями та метою суспільного життя і суспільного розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правові належності.

З цих позицій у неокантіанстві критикувалося мар¬ксистське вчення про визначальну роль економічних від¬носин та вторинний (духовно-побутовий) характер права і стверджувалося, що суспільне життя обумовлено право¬вим регулюванням.

Серед філософів права неокантіанськога напряму значне місце належить Рудольфу Штаммлеру (1856— 1938). На неокантіанській основі він розробив ідею "при¬родного права з мінливим змістом", яка відіграла велику роль у розвитку природно-правової думки XX ст. Значен¬ня цієї ідеї полягає насамперед у виключенні природно-правового дуалізму з нормативних систем. Р. Штаммлер ставив завдання знайти загальнозначимий формальний ме¬тод, з допомогою якого мінливий матеріал історично обу¬мовлених правових установлень можна було б обробити, впорядкувати і визначити наявність у ньому "властивості об'єктивно істинного". На його думку, те, що можна роз¬глядати як природне право, володіє дійсністю іншого пла¬ну, ніж позитивне право: перше як масштаб, друге як при¬мусова норма. Отже, "природне право з мінливим змістом" за Р. Штаммлером є, таким чином, не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що іс¬нують чисто формальні категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто формальних принци¬пів. За допомогою поняття права та деяких інших апріор¬них категорій соціальна реальність сприймається як орга¬нізована цілісність, і в ній виділяється саме право. В розвитку права Р. Штаммлер вбачає основу становлення всього суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки вини¬кають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не можна схвалити погляди, дово¬див він, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Таке ототожнення права і фактичної си¬ли неправильне. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характерна лише частина з них.

Р. Штаммлер поділяє право на справедливе і неспра¬ведливе. Ідея такого розмежування полягає в тому, щоб довести, що немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний фактор. Іншими сло'вами, немає правових положень, які б раз і назавжди були тільки справедливими або виключно неспра¬ведливими в кожній ситуації.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба¬жання досягти об'єктивно справедливої цінності соціаль¬ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально¬го ідеалу. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають.

На думку іншого неокантіанця — Густава Радбруха — право може бути зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Водночас ця ідея у своєму внутріш¬ньому змісті має три основні компоненти ціннісного ха¬рактеру: справедливість, визначеність цілі та правову ста¬більність, вивчення яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні завдання із систематизації та інтерпретації норм чинного права. Тлу¬мачення справедливості здійснюється під кутом її розуміння як змістовного елементу ідеї права і сутності понят¬тя права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності.

Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслює Г. Радбрух, необхідно звернутися до ідеї над-законодавчого права. "Юридична наука, — зауважує він у праці "Оновлення права", — має змогу згадати про тися¬чолітню мудрість стародавнього світу, християнського се¬редньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що є вище пра¬во, аніж закон — природне право, абсолютне право, розумне право, незаконне право, відповідно до якого не¬право залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону"1.

Неокантіанські ідеї поширилися і в Росії. Тут визнаним главою "відродженого природного права" був Павло Новгородцев (1866—1924). Він створив свою оригінальну при¬родно-правову філософію, яку виклав в основному в праці "Вступ до філософії права". У П. Новгородцева розумне начало в особистості є автономним моральним началом. Розум — єдине джерело ідеї належного, морального зако¬ну, який є фактом чистої свідомості, достовірний сам по собі, незалежний від історичної необхідності. Моральна ідея як ідеал завжди імперативна (загальнообов'язкова), існує виключно у свідомості особистості, має абсолютну цінність. Докладена до сфери соціальних відносин, вона набуває форми природного права, незмінної ідеальної норми з мінливим змістом. У цьому разі природне право дістає значення філософського погляду, з позицій якого розглядається можливість синтезу особистого і суспільно¬го, співвідношення відносного і абсолютного, роз¬робляються соціальні ідеали. За П. Новгородцевим, абсолютна основа природного права розкривається у мо¬ральній ідеї особистості, яка виступає ідеалом і ціллю са¬мої себе і з цієї позиції оцінює політико-правову реаль¬ність. Автономна моральна особистість є основою ідеального суспільного устрою, її суспільно-правовий ідеал слугує засобом і критерієм в організації правопоряд¬ку і політичних інститутів.

Отже, природно-правова проблема для П. Новгородце¬ва — це насамперед моральна проблема, суть якої полягає в тому, щоб встановити моральні витоки, які утворюють ідеальні шляхи розвитку.

Можна сказати, що філософсько-правові концепції неокантіанців істотно сприяли розвиткові правової думки XX ст. їхня заслуга полягає насамперед у тому, що вони відстояли ідею самостійної реальності права в полеміці як з позитивізмом, так і соціологізмом.

Істотний внесок у розвиток природно-правової думки XX ст. зробила філософія права неогегельянства. Цей напрям, головним чином, виходив із визначення ідеї права як свободи. Г. Гегель писав: "Філософічна наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його втілення... Ідея права є свободою... Право є наявним бут¬тям свободної волі... Система права є царством реалізова¬ної свободи"1. Так, західноєвропейський філософ М. Мюллер зробив спробу розглянути всю історію права і суспільства в цілому як "історію свободи", спираючись у пізнавально-методологічному плані на еклектичне об'єд¬нання об'єктивного ідеалізму та екзистенціалізму: розви¬ток права— це результат історичного саморозвитку сво¬боди, що виявляється у процесі усвідомлення людиною своєї сутності. Сучасні послідовники Г. Гегеля, як і він сам, намагаються довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей, формують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське існування, зако¬нодавство і суспільний лад у цілому.

Деякі неогегельянці, насамперед Е. Шпрангер, вдають¬ся до інтерпретацій філософії духу в спробах пояснити іс¬торичний розвиток права. За Е. Шпрангером, природне право — це образ справедливого права, що міститься у правосвідомості й виник у результаті діалектичного роз¬витку духу.

Неогегельянство тлумачить Ідею права в дусі панлогіз¬му і стверджує, що коли немає розумного права, то є пра¬вовий розум, який повинен бути втілений у позитивному праві. Неогегельянську теорію права розробляли Т. Герінг, Ю. Біндер, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Ціглер, І. Пленге та ін.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські неогегельянці Б. Кроче і Ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав "релігією свободи". За його твердженням, свобода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми об'єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче акцентував увагу на принциповій неможливос¬ті визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче використав для обгрунтування фор¬мальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише "меншість, яка править" ("політичний клас"), знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте сло¬во і абстракція, якщо не визнається свобода особистості.

Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у юридичному досвіді поєднані логічна фор¬ма, економічний інтерес та етичні ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо замис¬литись над питанням про взаємозв'язок між тим, що є, і тим, що має бути1.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучному фашистському "активізму". Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і за¬вершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Ф. Джентіле використав для атаки на ідею правопорядку і режиму законності, для виправдання фа¬шистського "активізму" і беззаконня.

Ідею Г. Гегеля про державу як моральну цінність Ф. Джентіле використав для прямого виправдання фа¬шистської держави як вищої моральності та свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Г. Гегеля, коли він виступав на 2-му конгресі неогегельянців у Берліні в 1931 р. Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу німецьке й італійське), що орієнтувалося на виправдання фашистського і нацистсько¬го режимів, у цілому зійшло з історичної арени. Післяво¬єнне гегельянство, що подекуди мало місце, ставило своїм завданням очищення творчої спадщини Г. Гегеля.

Ідеї філософії права Г. Гегеля наприкінці XIX — на по¬чатку XX ст. поширилися і в Російській імперії. Тут були спроби пристосувати буття ідей до умов емпіричної дій¬сності. Разом з тим, досліджуючи історичний процес роз¬витку права в кожній із його стадій, російські послідовни¬ки Г. Гегеля розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка лежала в основі їхніх теоретич¬них суджень.

Постійно орієнтувався на основні філософсько-мето¬дологічні положення Г. Гегеля, зокрема, Борис Чичерін (1828—1904). Виходячи з розуміння свободи людської осо¬бистості як основного принципу суспільного розвитку, за¬вдяки якому людина тільки і може реалізувати свої ус¬тремління до абсолютного, Чичерін вважав, що умови для цього принципу створює лише послідовна ліберальна про¬грама. Стосовно Росії вона вимагає свободи від кріпос¬ницького стану, свободи совісті, суспільної думки, книго¬друкування, викладання, публічності та гласності всіх дій уряду, судочинства. Ідеалом державного устрою він вва¬жав конституційну монархію. Разом з тим Чичерін напо¬лягав, щоб межі свободи кожного були чітко визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основ¬не завдання права.

Багато ідей, розроблених сучасними філософами при¬родно-правової доктрини Європи, знайшли підтримку і збагатились новими положеннями V Сполучених Штатах Америки. Простежимо специфіку природно-правової дум¬ки в англо-американській філософії права.

Сучасне природне право в англо-американській філо¬софії права представлене в основному іменами Л.-Л. Фуллера, Дж. М. Фінніса, Р. Дворкіна, Д. Роулса.

Л.-Л. Фуллер (1902—1978) насамперед орієнтується на концептуальне поєднання права і моралі. Право, на думку А. Фуллера, засноване на співпраці й чітко виражає загальнозначимі цілі. Тому воно є одним із видів цільової ді¬яльності. У ньому факти і цінності поєднуються. Право містить внутрішнє моральне ядро, що випливає із самої природи правової системи. Для А. Фуллера природне пра¬во — внутрішнє моральне ядро закону.

Л. Фуллер деталізує принципи внутрішньої моралі пра¬ва. Таких принципів є вісім: 1) всезагальність, 2) відкри¬тість (доступність законів для тих, кого вони стосуються), 3) передбачуваність юридичної дії, 4) ясність: зрозумілість закону, 5) відсутність суперечностей, 6) відсутність вимог, яких не можна виконати, 7) постійність у часі (відсутність частих змін) і, нарешті, 8) відповідність між офіційними діями і проголошеним правилом. На думку іншого дослід¬ника права Дж. Фінніса, вже практичний розум є достат¬нім для усвідомлення індивідом того, що вільне і соціально відповідальне додержання юридичних норм є умовою за¬гального й особистого блага. Це саме і передбачає, що для справжнього законодавства індивід є цінністю лише як особистість, яка володіє якостями людської гідності та по¬зитивною відповідальністю.

Значною мірою ці якості в англо-американській філо¬софії права пов'язані з ідеєю лібералізму. Заслуга повер¬нення ліберальних ідей у філософсько-правовий дискурс належіть Джону Роулсу, який у 1971 р. надрукував працю "Теорія справедливості". Лібералізм Дж. Роулса обрав форму концепції справедливості. Тому в основу його кон¬цепції закладена ідея, яка зводиться до того, що індивіду¬альні права і свободи утворюють невід'ємну частину спра¬ведливої структури суспільства, і справедливість у свою чергу неможлива без визнання автономії людської особис¬тості й надання кожній людині права реалізувати свою свободу — за умови визнання прав і свобод інших людей. Таке обгрунтування індивідуальних прав і свобод, на дум¬ку Роулса, не передбачає ніякого пріоритету поняття бла¬га. Принципи справедливості, які не спираються на загаль¬ну концепцію блага, лише задають структуру основних прав і свобод, у межах якої окремі індивіди — кожний зі своїми цілями, інтересами і переконаннями — дістають можливість втілювати у життя свої уявлення про благо.

Звідси випливає дуже важливий висновок про роль держави. Як вважають Дж. Роулс та його прибічники, держава покликана підтримувати справедливу структуру сус¬пільства, а не нав'язувати своїм громадянам той чи інший спосіб життя чи певну систему цінностей.

Для обгрунтування своєї концепції лібералізму Дж. Роулс вважає за необхідне повернутися до теорії сус¬пільного договору. Але на противагу класичним версіям цієї теорії він переглядає поняття суспільного договору: для нього це не угода про підкорення суспільству чи уря¬дові, реально укладена нашими попередниками чи нами са¬мими, а певна ідеальна гіпотетична ситуація, в яку немов би включають себе люди, що обирають принцип справед¬ливого соціального устрою. Ключовими для розуміння суспільного договору, як вважає Дж. Роулс, є дві ідеї. Йдеться про "вихідну позицію" і "покрови незвіданого". Вихідна позиція, згідно з розумінням Дж. Роулса, моделює ситуацію вибору, яка забезпечує свободу і рівність для кожного з її учасників. Певною мірою вихідну позицію можна зрозуміти як гіпотетичний процес укладання "уго¬ди" між громадянами, членами суспільства, в якому кожна людина, діючи раціонально і добиваючись власного інтере¬су, прагне до найбільш вигідного для себе інтересу. Якби у цій ситуації люди точно знали, як саме розподілені між ними такі "випадкові з моральної точки зору" атрибути, як соціальне становище і природні таланти, то досягнута уго¬да відображала б нерівність, що склалася, і виявилася б вигіднішою для тих, на чию долю вже випав успіх. А спра¬ведливість же вимагає, щоб угоду було укладено на при¬ватних умовах. Бажано щоб кожний, хто у вихідній пози¬ції обирає принципи справедливого соціального устрою, потрапив немов би за "покрови незвіданого" стосовно са¬мого себе і суспільства, в якому він живе. За цим стоїть те просте міркування, що людина, яка точно не знає, яке міс¬це вона посідає в суспільстві, прагнутиме обрати принци¬пи, здатні забезпечити справедливі й гідні умови для кож¬ного, а тому і для неї самої. "Покрови незвіданого", на думку Дж. Роулса, мають бути накинуті й на уявлення лю¬дей про благо. Для того, щоб вибір був справедливий, лю¬ди повинні не добиватися угод, які були б найбільш вигід¬ними з точки зору їх власного уявлення про благо, а прагнути захищати свою свободу, "висловлювати, переглядати та раціонально додержуватися" цих уявлень про благо.

Основний зміст теорії справедливості Дж. Роулса і полягає в обгрунтуванні того, що люди у вихідній позиції оберуть два принципи справедливості. Згідно з першим принципом (принцип рівних свобод) кожна людина має рівне право на максимально широку систему рівних основ¬них свобод, узгоджену з аналогічною системою свобод для всіх. Другий принцип справедливості формується так:

1) соціальні й економічні нерівності мають бути врегульо¬вані таким чином, щоб забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше досягає успіху (принцип диференціації) і

2) щоб пов'язані з ними посади в суспільстві були відкри¬тими для всіх за умови чесного додержання рівності мож¬ливостей (принцип рівних можливостей).

Теорія Дж. Роулса є варіантом дистрибутивної теорії справедливості: справедливість розглядається лише в кон¬тексті розподілу "первинних благ", які Дж. Роулс визначає як клас речей, необхідних для реалізації будь-якого жит¬тєвого плану, в складі якого основні права і свободи, при¬буток, благополуччя і можливість самореалізації людини. Проте питання справедливості виникають і в іншому кон¬тексті, наприклад, коли треба нагородити людину за здійс¬нене нею, визначити міру винагороди чи покарання. Якщо справедливість у першому, дистрибутивному значенні пов'язана з поняттям права (права на певну частку при розподілі), то в другому— з поняттям заслуги.

Захисту й оновленню ліберальних ідей, але в іншому, ніж у Дж. Роулса, плані, присвячена діяльність і Рональда Дворкіна. Він насамперед наголошує на можливості й не¬обхідності дати змістовне етичне обгрунтування права. Орієнтуючись на І. Канта, Р. Дворкін підкреслює особливе значення деонтологічного обгрунтування, тобто такого, що спирається на концепцію обов'язку і належного. При цьому, як підкреслює Р. Дворкін, моральне обгрунтування права значно полегшується тим, що позитивне право вби¬рає в себе і моральний зміст. Це твердження також пере¬гукується з ідеєю Канта про "взаємодоповненість моралі та права". Стосовно філософії права й етики Р. Дворкін розрізняє "правила" і "принципи". Правила — це конкрет¬ні норми, а принципи вбирають у себе всезагальні, які ще треба обгрунтувати, — гідність людини, справедливість і рівність. І правила, і принципи, як визначає Р. Дворкін, пов'язані з цілями, але по-різному. Правила завжди вклю¬чають релятивізуючий компонент "якщо" і мають варіації відповідно умов їх застосування; конфлікт між правилами означає виключення чи відміну одного з конкуруючих пра¬вил. У разі конфлікту принципів один із них висувається на передній план, проте й інші не втрачають свого значен¬ня. За Р. Дворкіним, позитивне право утворює єдність пра¬вил і принципів. їх цілісне обгрунтування забезпечується завдяки дискурсивному обговоренню права. В ньому бе¬руть участь і громадяни держави, і особи, безпосередньо зайняті виконанням чи тлумаченням закону.

Кожний суддя, як наголошує Р. Дворкін, за родом своїх занять повинен включатися у загальний правовий дискурс і здійснювати сходження від конкретної справи-випадку до ідеально значимого рішення. За такого підходу індивідуальним суб'єктам права і закону надаються досить широкі можливості у справі збереження безперервності правового простору і навіть поєднання правової практики і теорії.

Р. Дворкін наполягає також на тому, що фігура судді (чи іншого тлумача і виконавця закону) повинна бути для філософії права центральною (презумпція "судді-Геркуле-са"). Хоч цю позицію критикує ряд філософів права за надмірність ідеалізації фігури судді.

У цілому представники англо-американської філософії права посилюють спроби розвитку гуманістичної природи права, його концептуального поєднання з мораллю.