6. Типи культур і міжкультурні стилі комунікації

Одним із способів наукового опису предметів і явищ оточуючого світу є їх класифікація, тобто встановлення певних ознак, за якими ці явища будуть збігатися або різнитися, та їх чіткий розподіл за цими ознаками. Це непросто зробити з будь-якими речами, а от з явищами духовного надбання – культурними феноменами намагання категоризації, класифікації і типології є найбільш складними. Однак такі спроби робляться, і вони є корисними для ознайомлення, оскільки в загальному вигляді дозволяють створити уявлення про наявність універсального, спільного та відмінного серед того розмаїття культур, в якому живе сучасне людство.

6.1. Основні типи культур

Культурні коди – конкретні прояви певних типів культур, визначення яких для міжкультурної комунікації має свої особливості, зумовлені впливом певних культурних типів на комунікативну й ширше – соціальну поведінку представників різних національно-культурних спільнот.

Протягом останніх десятиліть культурологи, психологи, антропологи, соціологи та дослідники інших галузей намагаються визначили базисні чинники, які лежать в основі типології культур у сенсі міжнаціональної та міжетнічної взаємодії. Їх називають вимірами, або параметрами (dimensions) культури.

До найважливіших вимірів, за якими різняться типи культур, відносять такі: 1) спрямованість на широкий/вузький контекст прояву культури; 2) перевага індивідуалізму/колективізму; 3) дистанція влади; 4) ставлення членів соціального колективу до невизначеності життєвих ситуацій (так зване уникнення невизначеності); 5) маскулінність/фемінність.

Із наведеного переліку важко зрозуміти взаємозв’язок і взагалі значення деяких понять, оскільки використовується перекладна (калькована) термінологія. Із перекладом також не завжди все ясно. Там працює своя ланцюжкова реакція, коли імплантовані іноземні поняття на ґрунті наших культурних уявлень не приживаються. До того ж і мови ментальних програм різних соціумів також просто не збігаються.

Далі ми все ж таки спробуємо пояснити кожен із цих параметрів. Але те, що саме вони є значущими не тільки для повсякденного життя, а особливо – для трудової діяльності представників різних національно-культурних спільнот, доведено практикою. Зокрема, голландський соціолог Гірт Гофстеде у 80-х роках ХХ ст. на основі соціологічних опитувань працівників компанії IBM у сорока країнах світу показав вплив різних типів культурних розбіжностей на діяльність корпорації [G. Hofstede. Cultures and Organizations: Software of the Mind. London: McCraw- Hill, 1991].

За цією методикою інші вчені продовжують проводити подібні дослідження, які свідчать про плідність запропонованого підходу.

Загальноприйнятим у теорії міжкультурної комунікації вже стало протиставлення вузькоконтекстуальних (букв. низькоконтекстуальних з англ. low-context) та ширококонтектуальних (букв. висококонтекстуальних з англ. high-context) культур, запропоноване ще Е. Холлом [E.T.Hall. Beyond Culture. Garden City, N.Y.: Anchor/Doubleday, 1976, p. 79].

Так звані ширококонтекстуальні культури (Китай, Японія та ін.) для досягнення повного порозуміння потребують гарного знання усього контексту спілкування. Не тільки ситуативного (власне дискурсивного), а широкого, у тому числі культурно-історичного, релігійного, філософського, ідеологічного і т.д. Лише мовне спілкування без урахування невербальних особливостей комунікації у цих культурах може бути ненадійним. Недарма японську бесіду описують як гру недомовок або айсберг, де найголовніша сутність може навмисно приховуватися мовними засобами.

Культури широкого контексту взагалі більше уваги приділяють не словам, а мовчанню, під час якого відбувається щось схоже на акт телепатії. В японській мові є термін іссін денсін, який буквально перекладається як традиційна телепатія подумки. У корейській мові є аналогічний термін і-сім-жун-сім, яким передається одна з найвищих форм комунікації (Дэвид Мацумото. Психология и культура, 2003 http://krotov.info/lib_sec/13_m/maz/umoto_7.htm).

Для того, щоб пояснити, що таке широкий контекст комунікації, Е. Холл наводить приклад про двох підлітків, які виросли разом і можуть спілкуватися набагато економніше, ніж двоє суддів або політиків, адміністраторів та ін., коли їм треба дійти якогось спільного висновку. Взаєморозуміння між цими підлітками буде набагато вищим, ніж навіть між матір’ю та її сином, який намагається пояснити їй, чому він вплутався у бійку [10, с. 49].

Культури вузького контексту, в термінах Е. Холла, навпаки, більш прямолійні, інформативно достатні, оскільки все, що треба сказати, говориться за допомогою мови. Типовим прикладом вузькоконтекстуальної культури є американська. Хоча і там не бракує різних комунікативних пасток – випадків, коли етика поведінки приховує реальну ситуацію. Чого варті, наприклад, американські посмішки ввічливості або клішовані відповіді типу I am fine (Я в порядку, мені добре) на запитання Are you OK, How are you (Ти в порядку? Як ти?), яке звучить із вуст навіть смертельно поранених в американських книжках і фільмах.

У загальних рисах відмінності цих двох типів культур зводяться до наступного:

Ширококонтекстуальні культури (Схід)	Вузькоконтекстуальні культури (Захід)
Невиражена манера мовлення, уникнення прямих формулювань думок	Пряма і виразна манера мовлення, прагнення до чітких формулювань думок
Значна увага до невербальної комунікації, надання особливої ролі паузам, мовчанню	Другорядна увага до невербальної комунікації, ігнорування пауз і мовчання
Прагнення більше слухати, ніж говорити	Прагнення більше говорити, ніж слухати
Уникнення конфліктів, відкритих дискусій та висловлення протилежних позицій	Конфлікти можливі, а інколи й необхідні, як і відкрите висловлення протилежних позицій, що є шляхом до істини

Україна, так само, як і Росія, генетично та культурно споріднена країна, відноситься, очевидно, до третього, «проміжного» типу культур, де однаково важливими є більш-менш чіткі мовні засоби спілкування та знання широкого національно-культурного контексту, а також певних невербальних деталей комунікації, якими користуються українці як нація, що в цілому не приховує своїх емоцій.

Микола Бердяєв свого часу писав, що Росія – це «християнський Схід», який протягом двох століть підпадав під сильний вплив Заходу і у своєму верхньому культурному шарі асимілював усі західні ідеї. Протиріччя російської душі визначалося складністю історичної долі, протиріччям у ній східного та західного [1, с. 8]. Пригадаймо також крилате: «Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы» (О. Блок). Увесь цей час Україна була частиною цього процесу, а Західна Україна – ще й історично частиною країн Західної Європи, що і зумовило певну синкретичність українського типу культурно-комунікативних традицій.

Індивідуалізм/колективізм. Відмінності між індивідуалістськими та колективістськими культурами зумовлюються внутрішньою орієнтацією членів соціуму на досягнення кінцевої мети. Іншими словами, важливий баланс сенсу життя: для себе чи для інших.

Яскраво виражений колективізм – це ідеологія Радянського Союзу, яку добре пам’ятає середнє та старше покоління. Дотепер глибинні основи цієї ідеології живуть у свідомості «народжених у СРСР», для яких сенс життя – служіння людям, Батьківщині, а не собі. Інший (інакший) спосіб мислення оголошувався ворожим, буржуазним, імперіалістичним. Така ідеологія переслідувалася, засуджувалася, а інколи й каралася різними способами. «Единица – вздор, Единица – ноль …», – писав свого часу «глашатай революції» Володимир Маяковський.

Проте до культур колективістського типу відносяться не тільки країни з тоталітарним режимом, а й більшість країн Сходу та Азії і не тільки. За даними професора соціальної психології Іллінойського університету в Чикаго Гарі Трайендіса, приблизно 70% населення усього світу живе у колективістських культурах [H. Triandis]. Усе закономірно. Колективізм – найголовніший спосіб соціалізації особистості. Крім того, це і вроджений біологічний механізм самозбереження, який діє у тваринному світі тощо.

Колективістське суспільство – це суспільство жорсткої соціальної структури з чітким розподілом на соціальні угрупування (родинні, кланові, організаційні та ін.), всередині яких кожному гарантована увага, захист і турбота інших в обмін на відданість групі.

Індивідуалістське суспільство – це суспільство відносно гнучкої соціальної структури, де кожен сам має нести відповідальність за себе, свою родину і бути незалежним від інтересів інших.

Вважається, що в індивідуалістських культурах (США, Німеччина, Австрія, Великобританія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія та ін.) зв’язки між людьми є менш важливими. Найголовніше – це прояв індивідуальних ділових, творчих та ін. якостей особистості, самоповага і впевненість у собі. Відданість індивіда групі, як правило, є низькою. Людина одночасно може працювати на різні компанії, в різних колективах. Не вважається чимось поганим і часта зміна місця праці тощо. Така практика зараз поширюється й у нас. Наприклад, один професор може за сумісництвом працювати в декількох університетах, що раніше уявити було неможливо.

Суспільний розвиток базується тут на жорсткій конкуренції між індивідами всередині колективів та компаній, підприємств, організацій між собою. Люди не виявляють «емоційно-патріотичної» залежності від організацій та роботодавців. Особистісне «Я» є вирішальним для життя людини й усі ставляться до цього із розумінням.

Соціальна поведінка члена індивідуалістського суспільства не відрізняється скромністю. Скромність взагалі не вважається великою чеснотою, а скоріше ознакою слабкості особистості, дорогою в нікуди і забуття. Людина має бути переконливою і виділятися із загальної маси. Тільки це може привести до успіху, кар’єрного зростання і визнання.

У колективістських культурах (більшість латиноамериканських країн, країни Близького Сходу, Китай, Японія та ін.) філософія життя будується крізь призму інтересів колективу: сімейного, дружнього, сусідського, виробничого і т.д. Колектив має власну ідентичність, за якою визначаються свої і чужі. Людина в таких соціумах оцінюється залежно від здатності встановлювати контакт з іншими. Вважається поганою рисою невміння ладити з людьми, індивідуалізм. У традиційному китайському суспільстві навіть немає точного еквівалента поняттю особистість в європейському розумінні. Для японців поняття індивіда також, як правило, прив’язується до певної групи людей. Коли члени японської родини розмовляють один з одним, то звертаються не по імені, а по сімейному статусу: син, невістка, старший брат і т.д. Коли син посідає місце померлого батька, то всі, навіть його рідна мати, називають його батьком.

Для східних народів й особливо для японців існує переконання, що колектив, група – найбільш стійке явище суспільного життя. Виховання здійснюється таким чином, що людина добровільно, за власним бажанням повністю підкоряється колективу. У цьому виявляється і дотримання клановості – одного з історичних принципів існування цієї культури. Японці не розуміють американців, які постійно змінюють колективи з різних причин.

Принципово іншим є також ставлення до виробничих династій. Для колективістських культур виробнича династія – почесне і природне явище. Японці взагалі надають перевагу виробничим колективам, які побудовані на засадах сімейних стосунків, коли максимум довіри та взаємної підтримки стає запорукою економічної стабільності та процвітання виробництва.

Трудові й творчі династії також завжди шанувалися у вітчизняній соціальній культурі. Однак «родинність» виробничих стосунків навіть на рівні трудового законодавства в радянські часи і дотепер лишається забороненою як прояв корупції.

У суспільствах, де панує колективізм, люди не тільки працюють, а й разом проводять вільний час, відпочивають у заводських клубах, санаторіях, пансіонатах і т.д. Мимоволі всі знають усе про всіх. І від людського ока не сховаєшся.

Інтереси індивіда підкоряються інтересам колективу, а значимість людини визначається її місцем у колективі. Рішення приймаються колективно (принаймні так декларується), а в тоталітарних країнах колектив має право на все, включаючи втручання в особисте життя людини. Пригадуються радянські партзбори, на порядку денному яких були питання про «моральный облик» комуністів, які після публічних обговорень їх стосунків з жінками змушені були повертатися в сім’ю – «ячейку общества».

Дистанція влади. Цей параметр тісно пов’язаний із типом культури за ознакою індивідуалізму/колективізму. Дистанція влади є барометром ступеня демократії та справжньої рівності прав та обов’язків громадян у суспільстві. Дистанція влади свідчить про готовність громадян приймати нерівність розподілу влади та статусу в колективі.

У суспільства зі значною дистанцією влади існує переконання, що наділені владою люди якісно відрізняються від маси. Згідно з християнським вченням, будь-яка влада – від Бога, а найвищі монархи – це помазаники Божі.

У суспільствах із незначною владною дистанцією переважає ідеологія рівності всіх людей, а владна та суспільна ієрархія розглядаються як необхідні умовності. Підлеглі вважають себе такими ж людьми, як і їхні керівники. Керівники, у свою чергу, намагаються підтримувати «обличчя демократії» і виглядати якомога простіше у зверненнях, поведінці, позах, етикеті, одязі і т. ін.

Не тільки близькосхідні, східні та латиноамериканські культури (там, де панує колективізм) вважають, що люди народжуються нерівними й у кожного визначено своє місце в суспільстві та житті, але й деякі європейські країни також відрізняються відносно значною дистанцією влади. До таких країн належать, зокрема Франція, Бельгія, Італія та ін.

Відчуття дистанції влади формується вже в родинах, які також різняться ступенем цієї дистанції. У культурах, де дистанція влади незначна (США, Канада, Австрія), члени сімейства виховуються на засадах рівноправ’я, і рішення тут приймаються спільно, з урахуванням інтересів найменших. Навчання в школах, університетах і коледжах у таких культурах передбачає кооперацію, співпрацю учня і вчителя, які є рівними учасниками процесу і між якими встановлюються рівні соціальні стосунки.

У суспільствах із значною владною дистанцією, навпаки, ще в школі дітей вчать не перебивати вчителя і не ставити йому зайвих запитань, оскільки це вважається неповагою до старших.

Принагідно зауважимо, що чи не найголовніша відмінність радянської системи освіти, яка у ХХ ст. за змістом була однією з найкращих у світі, полягала в тому, що між вчителем і учнем завжди була велика дистанція. Учитель виступав у ролі головної фігури в навчанні і вихованні, основним принципом чого був авторитаризм. Інакше кажучи, вчитель, а не учень був завжди правий. Учитель був ментором, а не співрозмовником, що відбивалося в методиці викладання дисциплін, і т.д.

Сьогоднішня ситуація у пострадянській освіті схожа на суміш новітніх демократичних принципів, які закладено, зокрема і в Болонській системі, які нерідко штучно прищеплюються до вітчизняного древа освіти, з традиціями минулого, неабияка частка якого передбачала авторитарність (освіта середньовіччя, наприклад).

Отже, парадоксально і водночас закономірно те, що колективізм породжує антидемократизм, значну і суттєву дистанцію влади, тобто принизливе для особистості соціальне розмежування на господарів і залежних.

Звідси – жорстка ієрархія, як у тваринному світі, де рівних не може бути за волею природи. Пам’ятаєте цю фразу з утопічного роману Дж. Уорелла «1984»: «Усі звірі рівні, але окремі звірі є більш рівними, ніж інші». Біологічна селекція породила вожаків серед тварин. У стадних мавп вожак, його самка, а також дитинча під час стоянки або відпочинку займають найкращі місця (більш сухі, на пагорбі, більш безпечні і т.ін.). Високоранговим самцям різних тваринних зграй слабші поступаються дорогою, вожаки мають привілеї над іншими у виборі найкращого шматка здобичі і т.д. Так розпорядилась природа. Але як це схоже на людські соціуми з «вродженим» монархічним синдромом і «всенародною любов’ю» до представників влади, до ритуалів президій на сценах, до визнання «особливої ролі в історії» керівників держав, які на відміну від решти населення мають все, що бажають.

Цікавим є наступний параметр (вимір), який Г. Гофстеде визначив як уникнення невизначеності (uncertainty avoidance). Культурний контекст завжди передбачає ставлення людей до майбутнього, яке може бути невизначеним. Типовими механізмами подолання невизначеності вважаються релігія, закон та наукові технології.

Представники культур з високим ступенем страху до невизначеності намагаються уникати ситуацій неясності шляхом різних правил, ритуалів, забобонів тощо, що має зберегти віру в абсолютну істину та запобігти небезпеки у майбутньому. Такі соціуми характеризує підвищена потреба до чітких письмових підтверджень, інструкцій, розкладів, графіків та всього іншого, що має забезпечити дієздатність та життєздатність у суспільстві. За даними опитувань, до країн, де спостерігається завищений острах невизначеності належать Португалія, Греція, Перу, Японія, а також Німеччина, Греція та ін. Одним з підтверджень того, що греки не схильні приймати непередбачені події, різкі зміни, удари долі в цілому, є бурхлива реакція країни на фінансовий колапс, якого зазнала Греція в результаті загальноєвропейської фінансової кризи 2010-2011 рр.

Культури з низьким рівнем страху невизначеності легше сприймають непередбачувані повороти долі й ставляться до цього як до пригод або експериментів. Їх не дуже лякають зміни, новітні ідеї, готовність іти на ризик. Вони цінують ініціативу, гнучкість у прийнятті рішень, інноваційність мислення в цілому. До країн з таким типом соціальної культури відносять Швецію, Данію, Норвегію, Ірландію, Фінляндію, Нідерланди, США та ін.

Параметр ставлення нації до невизначеності разом з окресленням країн, які є типовими представниками певного «ступеня остраху невизначеності», як зазначалося, було висунуто Г. Гофстеде у 80-90-х роках минулого століття. З тих пір багато чого змінилося. Стався жахливий терористичний акт 11 вересня 2001 р. у США; у 2008 з падінням одного з найпотужніших американських банків розпочалася велика фінансова криза, яка поступово захлиснула Європу та інші країни світу. Цілком очевидно, що все це не могло не вплинути на суттєве зниження впевненості в майбутнє в американському суспільстві, яке переживало неймовірний пік розквіту наприкінці ХХ ст.

Зараз, коли я пишу ці рядки (23 липня 2011 р.), світові медіа показують і розказують ще про наступну трагедію початку тисячоліття: подвійний терористичний акт (вибух потужної бомби та розстріл більше ніж шістдесяти переважно молодих людей) у центрі Осло, столиці такої мальовничої та мирної Норвегії. Північний народ цієї країни, як і сусідні скандинавські нації, посідає останні позиції за соціологічною таблицею Г. Гофстеде, щодо боязливого ставлення до невизначеного майбутнього. Чи не зміниться ситуація після усього пережитого тепер? На превеликий жаль, приклади непередбачуваних і жахливих соціальних потрясінь кінця ХХ- початку ХХІ ст. можна продовжувати.

Цілком оптимістичною нацією за базисними ідеологічними принципами був і Радянський Союз – найперший конкурент могутній Америці в світі. Перед розпадом СРСР цей оптимізм помітно почав зникати. Спалахи оптимізму й одночасного побоювання невизначеного майбутнього практично постійно супроводжують життя громадян уже незалежних держав, колишніх радянських республік. Україна не є винятком у цьому відношенні.

Маскулінність/фемінність (від лат. masculinus – чоловічий, feminus – жіночий) – так званий гендерний вимір, який передбачає соціальну роль протилежних статей у суспільстві. Цей параметр не має безпосереднього відношення до жінок або чоловіків, а слугує лише своєрідним фіксатором відповідних рис, які переважають у національному характері в цілому.

Розподіл культур на «чоловічі» та «жіночі» – справа непроста і через те, що в різних націях існують відмінні уявлення про роль чоловіків та жінок в суспільстві, вихованні дітей і т.д. У Бразилії, наприклад, завданням чоловіків є піклування про дітей, прогулянки з ними, приділення підвищеної уваги їх вихованню. У більшості країн Середньої Азії і не тільки чоловіки, а не жінки здійснюють походи на базари і відповідають за придбання продуктів харчування. Типовим явищем нашого повсякдення, на жаль, залишається втомлена «жінка з торбами».

Згідно з усталеним традиційним уявленням, чоловікам приписується твердість, орієнтація на конкуренцію, лідерство, здатність боротися, брати участь у вирішенні серйозних проблем та под. Жінкам приписується орієнтація на сімейні цінності, м’якість, емоційність, чуттєвість, залежність тощо.

Відповідно у так званих маскулінних культурах домінують такі якості: сила, наполегливість, незалежність, матеріальний успіх, відкритість. Це стосується переважно таких країн, як Австрія, Великобританія, Венесуела, Німеччина, Греція, Ірландія, Мексика, Швейцарія, Філіппіни, Японія та ін. Культури таких країн передбачають чітку диференціацію у вихованні хлопчиків та дівчат. Хлопчиків вчать бути сильними, рішучими та наполегливими, а дівчаток – лагідними та турботливими. У деяких країнах саме з цією метою зберігаються чоловічі та жіночі гімназії, ліцеї, школи, що колись було характерно і для царської Росії.

У диференціації та самому тлумаченні понять чоловічості/жіночості в сенсі соціальної ролі чоловіка і жінки в різних культурах існують свої уявлення, які є відмінними від наших стереотипів. Скажімо, в японському, маскулінному, за визначенням соціальних психологів, суспільстві роль жінки не є однозначною, що дивує європейців. Це точно підмітила Рут Бенедикт, професор Колумбійського університету, у своїй відомій книжці «Хризантема і меч» (1946), у назві якої вже закодована специфіка японського світосприйняття, що здатне поєднувати в собі взаємовиключні речі: високу поезію, тонкість душі й неймовірну жорстокість. Полярністю, знову ж у нашому розумінні, відзначається й поведінка жінки в японській культурі. Р. Бенедикт, зокрема, пише:

… жінка в японській родині має нижчий за чоловіка статус і повністю слідує за главою сімейства. Навіть ті жінки, які вже одягаються по-американськи та проходять першими за чоловіків, знову опиняються в тіні, як тільки надягають свої кімоно. В японській родині дочка має ладити з усіма, а подарунки, увага і гроші на освіту дістаються її братам. Японська дружина є тінню свого чоловіка, і це вважається нормою сімейного етикету.

З іншого ж боку, японські жінки у порівнянні з жінками більшості інших азійських країн мають значно більше свобод. Вони ніколи не пеленали ніг, як це робили у вищих класах Китаю, вони вільно пересуваються по вулицях, «шопаються» по магазинах, ніколи не ховаються, що викликає заздрість індійських та арабських жінок. Японські жінки, а не чоловіки, переважно здійснюють покупки для сім’ї і ведуть сімейний бюджет. Якщо грошей бракує, то саме вони мають вибрати щось з майна і закласти в ломбард. Жінка керує прислугою, дає згоду на шлюб своїх дітей і, ставши свекрухою, зазвичай керує домашнім господарством так впевнено, начебто вона ніколи упродовж першої половини свого життя не схиляла своєї голови (Ruth Benedict. The Chrysanthemum and the Sword, Patterns of Japanese Culture. — Boston: Houghton, Mifflin Company, 1946. — 324 p).

Додамо до цього і згадуваних уже гейш, яких японські чоловіки цінують не тільки за красу, витончені манери, а й за їхній розум, мудрість, корисні поради тощо.

Фемінні культури (Данія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Чилі, Швеція) більш за все цінують емоційні людські зв’язки, піклування про членів суспільства. Чоловіки в цих країнах не повинні бути напористими, вони беруть активну участь у вихованні дітей. Тут пропагується соціальна рівність статей, співчуття невдахам, уникнення конфліктів і т.д.

Погодимося, що це цікавий вимір для зіставлення. Тому свого часу я запропонував своєму аспірантові Олександру Бондаренку, нині доценту Кіровоградського педуніверситету, дослідити національні особливості двох біосоціальних концептів чоловік vs. мan, жінка vs. woman в українській та англійській лінгвокультурах. Цей доробок цікавий тому, що у фокусі зіставлення опинилися не тільки міжмовні феномени, а й усередині них ще й гендерні особливо­сті, зумовлені двома лінгвокультурами, у результаті чого порівняння здійсню­валося не за двома, а відразу за чотирма параметрами.

Були одержані такі основні результати. Для осіб чоловічої статі в українській лінгвокультурі більш характерни­ми є такі риси: соціальна аморфність, пасивність; неамбітність, непретен­зійність щодо соціальної значимості; вайлуватість, млявість; сумирність; альтруїзм, безкорисливість; відкритість, відвертість, щирість, довірливість; толерантність, терпимість, незлобливість. Для етнокультурного портрету осіб чоловічої статі в англійській традиції релевантними виявляються такі характеристики: політична та соціальна активність; прагнення до суспільного визнання, здобуття авторитету, належності до привілейованих прошарків суспільства; расова розмаїтість; ексцентричність, манірність; активна життєва позиція; егоцентризм, індивідуалізм; грубість, агресивність.

Особи жіночої статі в українській етнокультурі характеризуються відносно яскравішим виявом таких ознак, як неамбітність, непретензійність щодо соці­альної значимості; хазяйновитість, домовитість; сумирність, терпимість, не­злобливість; чуйність, щирість, співчутливість; говірливість, комунікабель­ність; дбайливість; гостинність, привітність. В англійській мовній культурі для осіб жіночої статі більш властивими є такі характеристики: прояв у харак­тері егоцентризму, амбітності; прагнення до суспільного визнання, здобуття авторитету, приналежності до привілейованих прошарків суспільства; соціальна активність; активна участь у підприємницькій діяльності; расова розмаї­тість; прояв у характері лідерства; ексцентричність; манірність; грубість; агресивність; стриманість; врівноваженість[Бондаренко, 2005: 168-169].

Звичайно, ці результати відбивають узагальнені гендерні характеристики, що зумовлені специфічними історичними і культурними чинника­ми, під впливом яких формувалось уявлення про чоловічу/жіночу стать у двох порівнюваних лінгвокультурах. Активно-агресивні атаки з боку модних феміністичних рухів, впровадження гендерної рівності та залучення чарівної половини до участі у «чоловічих» політичних та бізнесових «розборах» поступово перетворює образ представника слабкої статі на борця за виживання та свої права. Не безслідною залишилася й доба радянського рівноправ’я жінок і чоловіків, у тому числі й щодо непомірно тяжкої фізичної праці.

Науковцями вже доведено, що український кордоцентризм, сентиментальність українського національного характеру беруть витоки ще з візантійської психокультури як предтечі та етноментальної основи слов’янства [Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психологічного повсякдення): Монографія. – К, 2001 c. 253]. Наслідком цього маємо багато в чому відмінний, а в дечому унікальний спосіб сприйняття світу: «В українця емоційність є механізмом адаптації до того середовища, в якому він живе. Тут учинок людини не може виправити ніяка логіка, якщо вона не подібна до логіки емоцій. Абстрактні принципи розцінюються як вияв шаблонності й заорганізованості, оскільки емоційне мислення оперує не поняттями, а образами. Образи ж не можуть повторюватися, тим паче бути стандартизованими … Емоції українця створюють своєрідне замкнене коло, бо ніколи не спрямовані на об’єкт. Загалом усе, що стосується так званої об’єктивної дійсності мало цікавить українця. Зате відгук дістає емоційне відображення цієї дійсності, яка вважається за саму дійсність» [Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психологічного повсякдення): Монографія. – К, 2001 c. 246].

Звичайно, не з усім сказаним можна погодитися. Але щось у цьому є: ми, як і колись язичники, спочатку самі створюємо яскраві емоційні образи людей, предметів, політичних течій, цілих історичних епох, а потім продовжуємо сприймати їх як реальні речі (!), поклонятися їм, коли вже зовсім нікому і немає перед чим поклонятися.

Поширеною є думка, що благородна позитивність української філософії серця та емоційності в історії та сучасності слугує неабиякою перешкодою для виживання та самоствердження: «…українська ментальність пронизана ідеєю жіночності, вона чуйна, вразлива, гуманна, ірраціональна… Українська ментальність, – продовжує І. Стадник, – це інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, осо­бисто-індивідуального світу, кордо центричність, що проявляється у сентимен­талізмі, чутливості, любові до природи, анархічний індивідуалізм – партику­лярне прагнення до державності, коли бракує якісних цілей, дисциплінованості, що виявляється у зосередженні особи на фактах і проблемах внутрішнього, осо­бисто-індивідуального світу, кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, анархічний індивідуалізм – партику­лярне прагнення до державності, коли бракує якісних цілей, дисциплінованості й організованості, перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом». [Стадник І.Б. Українська ментальність у контексті відродження національ­ної духовності: Автореф. дис. ... канд. філос. наук: 09.00.03 / Одеса: ПУДПУ ім. К.Д. Ушинського, 2003, с. 5]

Підсумовуючи можна сказати, що перелік зазначених культурних вимірів є умовним і далеко не вичерпує всіх особливостей культурного контексту.

Умовність цих вимірів виявляється ще й у тому, що всередині кожної культури завжди знайдуться елементи різних типів. Це стосується навіть таких монолітних у культурному плані соціумів, як Японія, що з 1950-х років минулого століття взяла курс на засвоєння цінностей західноєвропейської освіти та науки. Через це поступово почала втрачатись орієнтація на колективістський тип культури, який вважається основним для східних народів.

З іншого боку, діловий світ Америки, де індивідуалізм лежить в основі людських стосунків, у багатьох випадках запроваджує принципи колективізму, що створює діловий комфорт для діяльності міжнародних компаній, де задіяні інтереси представників різних націй.

Як би критично ми не ставилися до неминучості глобалізаційних процесів та змішування культурних кодів і цінностей, життя бере своє і створює новітні версії культурних кодів, де колись чужинні цінності ніби нашаровуються на власні національні раритети, глибоко проникаючи в глибини свідомості насамперед молодого покоління. Яскравий приклад – творчість культового сучасного японського письменника Харукі Муракамі.

Х. Муракамі знає весь світ, його прозою зачитуються, його ім’я на вустах у мільйонів людей. Він японець, незважаючи на те, що майже постійно живе за кордоном (Греція, Італія, США, знову Європа…), але продовжує писати японською і про японців. Старики-японці його не люблять. Молодь – обожнює. І ті, й інші фактично за одне й те саме: від нього «занадто тхне маслом». Японці традиційно майже не вживають молоко і жири тваринного походження, тому ідіома бата-кусай (той, хто смердить маслом) означає все прозахідне, неяпонське, чуже. Від Х. Муракамі в цьому сенсі тхне маслом з голови до ніг. Перекладач Муракамі російською Дмитро Коваленін так характеризує «космополітично-японський» світ романів сучасного кумира літератури:

Його герої їдять стейки, піци і спагеті, слухають Еллу Фіцджеральд і Россіні, а один з його найвідоміших романів – двотомник «Норвезький ліс» (1987) названо на честь пісеньки «Бітлз». І спочатку здається, що ці історії могли би трапитися де завгодно. На сторінках його творів не зустрінеш ні імен, ні прізвищ (мається на увазі – японських класиків – В.М.), а тільки назви міст та вулиць ніби мимохідь нагадають про те, що існує така країна – Японія.

Люди у «світах Муракамі» носять джинси і «снікерси», дивляться фільми Хічкока, їздять на «фольксвагенах», п’ють «Хайнекен», а образи для діалогів і думок беруть зі світового рок-н-ролу та сучасної західної літератури, вже давно не скутими межами історії, традиційного гумору або поп-культурних віянь якоїсь окремої країни.

Саме тому перекладати Муракамі – задоволення особливе: перекладаючи з японської, ніби спілкуєшся з усім білим світом водночас. Про Японію, але не замикаючись у ній… (Д.Коваленин. Overture // http://my.mail.ru/community/literature_japan/journal).

Як вже було зазначено, Україна серед усіх розглянутих культурних типів займає унікальну позицію: нашу культуру вирізняє синкретизм, тобто органічне поєднання різних культурних типів. Особливості культурно-історичної і духовно-релігійної спадщини, наші традиції, звичаї, спосіб розуміти одне одного з півслова дають повне право на віднесення української культури до ширококонтекстуального типу. Близькість до європейського культурного контексту, залучення, особливо в останні роки, до світового ринку, відкриття кордонів для міжнародних ділових контактів водночас сформували стереотипи вузькоконтекстуального характеру комунікації.

Щодо індивідуалізму/колективізму – це взагалі унікальне явище, яке у нас так само, як і в решті колишніх республік СРСР, деформувалося в реаліях новітньої історії незалежних держав. Наше християнське милосердя, любов до ближніх разом із залишками радянської ідеології колективізму більшою мірою відносять нашу культуру до колективістського типу. Разом з тим, індивідуалізм і, зокрема егоцентризм як прояв негативних якостей індивідуалізму, з шаленою силою заповнюють свідомість сучасних українців на ґрунті ринкової економіки, конкуренції, словом, усього того, що раніше називалося «капіталістичним способом життя».

Дистанція влади, напевне, ще довго буде заіржавілим цвяхом сидіти в нашій свідомості. Так само, як і звичка підкорятися владі, начальству та «без надії сподіватися» на краще майбуття.

Але ж і ті риси, які іншим народам видаються «негативними», у дечому примножують наші чесноти і якісно вирізняють нас серед решти «культурних типів», оскільки під жоден з них ми, на щастя, не вписуємося.

В одному зі своїх інтерв’ю Ліна Костенко на запитання кореспондента «Що, на вашу думку, є унікальним, непо­вторним, цікавим і цінним у українців?» відповіла так:

Гадаю, що кожен народ у своєму комплексі має всі чесноти і гідності. Але коли говорити про унікальність і не­повторність, то в нашому народі є якась геніальна емоційність, котра давала йому змогу бути безмежно хоробрим у боротьбі за свободу, дарувала йому диво­вижні пісні; котра зумовлювала і те, що він міг розгубитися перед грубою си­лою і через доброту свою навіть притихнути на деякий час. Але ця ж емоцій­ність дає змогу народові бути молодим, і ще раз молодим, і вічно життєздат­ним” [www.geocities.com/nspilka/library/kostenko.html].