5.3.2.4. Вираз обличчя і контакт очей

Залежно від загальноприйнятих соціальних норм представники різних культур по-різному скеровують вираженням емоцій на обличчі. Для високо- посадовців, дипломатів і взагалі світської верхівки вважається нормою постійно контролювати свої емоції і відповідно «тримати обличчя». Так само і певні нації (британці, деякі північні, азіатські народи тощо) не звикли видавати своїх емоцій відкрито через вираз обличчя. Тоді як італійці, мексиканці, бразильці та багато інших охоче виказують свій гарний або поганий настрій прилюдно. Американці намагаються приховати вираження горя, тоді як араби, латиноамериканці, навпаки вважають нормальним оприлюднення і навіть перебільшений показ свого горя, журби на обличчі.

В цілому фахівці відзначають більше 20 000 різних виразів обличчя, серед яких, звичайно ж, можна виділити універсальні (брові вгору – подив) та етноспецифічні (малайці надувають щоки в знак надзвичайного задоволення).

Особлива мова – мова очей, які є найвірнішим індикатором стану душі, довіри, інтересу, зміни настрою, регуляції найтонших емоцій та багатьох інших речей, що виявляють людське «Я». Дослідники з’ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35—50 відсотків часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника в середньому 5-7 секунд.

Крім особистісних характеристик, контакт очей має національно зумовлені коди, про які варто знати для досягнення міжкультурної толерантності. Так, в західних культурах, включаючи українську, російську, інші слов’янські, прямий погляд здавну є позитивним знаком довіри, поваги, чесності. Ми змалку привчаємо дітей говорити правду і дивитись при цьому в очі. В США афроамериканці дивляться у вічі переважно, коли говорять, а от коли слухають, - очі опускають.

В культурі арабського світу довгий погляд під час бесіди – прояв інтересу і поваги до співрозмовника. Людині, яка не витримує довгого погляду, не варто довіряти, вважають мусульмани.

Ми вже зазначали, що японці, карибці, латиноамериканці, багато африканських народів уникають прямого контакту очей, оскільки в їхніх культурах це не вважається ввічливим, особливо з боку молодших або нижчих за рангом людей.

5.3.3. Паралінгвальні засоби комунікації

В науці прийнято розмежовувати близькі, однак не тотожні терміни «паралінгвістичний» і «паралінгвальний», які мають однакове джерело походження: гр. pará ‘біля’ + lingua ‘мова’. Це терміни-пароніми, де, як бачимо, також присутній цей елемент pará ‘біля’, який вказує на те, що йдеться про щось близьке до того, що названо в корені похідного слова. Щоб не заплутатись, треба запам’ятати, що термін паралінгвістичний відноситься до пара лінгвістики як наукового розділу мовознавства (лінгвістики), який вивчає усі допоміжні засоби мовлення і комунікації. Власне, паралінгвістика, започаткована ще у сорокових роках минулого століття американцем А.Хіллом, займається більшістю тих невербальних кодів комунікації (звичайно, крім одягу, зовнішнього вигляду, запахів та под.) про які ми зараз говоримо.

Термін паралінгвальний є вужчим за змістом і вказує на такі комунікативні засоби (канали), які додатково створює і продукує мовленнєвий апарат людини. Йдеться в основному про різні характерні звуки, які не пов’язані із словами і які найчастіше ми створюємо несвідомо в знак згоди чи незгоди, під час короткої паузи-роздуму, як спосіб вираження іронії, насмішки, презирства та інших речей, які звичайними словами і передати неможливо.

Якщо не знати деяких тонкощів паралінгвальних каналів передачі інформації, які включають висоту, тон, силу голосу, темп мовлення, різні «прицмокування», «постогнування», «підсвистування» та інші можливі супровідні звуки, які мимоволі або навмисно виходять під час бесіди, то можна не зрозуміти чогось важливого чи зрозуміти щось зовсім не так, як воно є насправді. Однаковою мірою це стосується міжособистісної та між культурної комунікації.

Ми «підгигикуємо», коли нам смішно, а японці це можуть робити в стані якогось смутку, ускладненої ситуації тощо. Легка відрижка для індусів вказує на задоволення. Прицмокування у нас може означати присоромлення або висловлення незадоволення: такий собі паралінгвальний спосіб вираження звичайного «ай-яй-яй». Кавказьке прицмокування, навпаки, може бути знаком високої міри задоволення та схвалення чогось.

Темп і гучність мовлення південних народів значно відрізняється від повільного і в цілому тихішого та спокійнішого мовлення представників північних країн. Неабияку роль відіграють також паузи і «комунікативне мовчання», про що ми вже говорили вище.