5. Національна специфіка невербальної комунікації

Culture hides much more than it reveals, and strangely enough, what it hides, it hides most effectively from its own participants

(Edward Hall)

Культура приховує значно більше, ніж відкриває; і, як це не дивно, те, що приховується, - найбільш ретельно приховується від самих носіїв цієї культури

(Едуард Холл)

I want you to hear the tone of her voice, to see her expression, to watch her reactions and body language. We have to see through her eyes into her mind» …

He would have time only to glance at them quickly, to film every movement and to record every sound … Then he would spend countless hours listening to the voice intonations, analyzing the facial expressions and studying the body language. All this would help him to understand their psychological state, their hidden emotions and stress level, and perhaps learn something from their intentions.

1. Hernandez. The Moscow Sacrament)

Я хочу, щоб ви почули тон її голосу, побачили вираз її обличчя, її реакції та мову тіла. Нам треба через її очі зазирнути в її голову …

У нього буде час лише швидко окинути їх оком, відзняти кожний рух і записати кожний звук … Потім він проведе безліч годин, слухаючи голосові інтонації, аналізуючи вирази облич і вивчаючи мову тіла. Усе це має допомогти йому зрозуміти їхній психологічний стан, їхні приховані емоції та рівень стресу, можливо також, здогадатись щось і про їхні наміри.

(А. Гернандез. Московська таємниця. Переклад мій – В.М.)

У наведеному уривку з детективного роману кубинського письменника Арнальдо Гернандеза у стислій художній формі описується сутність невербаліки. Американському співробітникові розвідки, фахівцю з психології, дається завдання тільки за зовнішніми прикметами «зчитати» максимальну інформацію про радянських розвідників, які от-от мають пройти митний контроль в аеропорту Нью Йорка.

Ми не розвідники, але чи не кожного дня нам доводиться подібним чином «розшифровувати» думки і наміри людей за елементами поведінки, тону голосу, жестів, міміки, погляду та багатьма іншими ознаками, якими людина видає себе без слів. Усе це і є невербаліка, тобто «безмовна мова» («The Silent Language») , як це влучно назвав Едвард Холл, випустивши у 1959 році чи не найпершу книжку, присвячену немовним засобам передачі інформації.

З тих пір пройшло відносно небагато часу, і сьогодні невербаліка, невербальні коди, невербальна комунікація, у широкому розумінні комунікації як будь-якого способу обміну та одержання інформації, стала одним з найпопулярніших об’єктів вивчення для багатьох галузей науки і людської діяльності. Неоціненними є знання основ невербальних каналів одержання інформації для міжнаціональних та міжкультурних контактів, де «мова тіла» почасти може бути набагато зрозумілішою, ніж іноземна мова співрозмовника.

5.1. Визначення, основні види і функції невербальної комунікації

Невербальна ( ‘не + вербальний’ від лат. verbum ‘слово’) комунікація – це усі можливі способи спілкування та обміну інформацією, які здійснюються без допомоги звичайної мови.

Разом з терміном невербальна комунікація уживаються й інші – невербаліка, невербальні канали, коди та подібні, які є дещо вужчими за змістом, але все одно позначають усі можливі немовні ресурси, які допомагають дізнатись більше про учасників комунікації.

Характерною рисою невербаліки і невербальної комунікації як процесу в цілому є те, що у більшості випадків це є вираженням несвідомого (підсвідомого) для людини. І в цьому її найбільша цінність. Звичайна мова вивчається, «мова» невербальна виявляється.

На відміну від звичайної мови, яка, за словами французького політика-інтригана першої половини ХІХ ст. Тайлерана, «… надана людині, щоби приховувати свої думки», невербаліка, навпаки, здатна викрити глибоко приховане. Здебільшого люди владні контролювати своє мовлення, а от тримати під суворим контролем жести, міміку, зміну кольору шкіри на обличчі, потіння рук при сильному хвилюванні та інші природні психофізіологічні процеси людської життєдіяльності, погодьтеся, - дуже непросто.

Згадуваний вище Е.Холл підмітив, що Ясер Арафат, радикальний політичний діяч, колишній глава Палестини, часто носив темні окуляри. Основна причина цього, на думку Ходда, - можливість приховати зіниці очей, які мимоволі розширюються, коли людина відчуває психологічний дискомфорт, жах, сильний подив, інший вид стресу і т.д. Про цю особливість «мови очей» араби та й інші нації знають вже тисячоліття. Чи й не тому і Муаммара Каддафі, диктатора Лівії (вбитий повстанцями у жовтні 2011 року), на міжнародних урядових саммітах найчастіше бачили в темних окулярах?

За спостереженнями дослідників, у перші секунди спілкування більше 90% інформації передається/сприймається невербальними засобами. Американські психологи спробували навіть розподілити комунікативний «корисний коефіцієнт» у таких цифрах: приблизно 60—80% - це усі невербальні засоби; міміка, жести - 55%, інтонація - 38%, слова - 7% (Adelman, Mara B and Levine Deena R.1993.Beyond Language:Cross-Cultural Communication.New Jersey:Prentice Hall Regents).

Звичайно, все відносно, в тому числі й наведені результати. Усе залежить від особистісних якостей учасників комунікації та конкретної ситуації – дискурсу спілкування.

Невербаліка охоплює доволі багато видів, або способів вираження/сприйняття інформації. До основних видів невербальної комунікації відносяться такі:

• фізіогноміка (вираз обличчя, погляд, контакт за допомогою очей та под.)

• кінесика (рухи тіла: жести, хода, поза, потирання рук, почісування та ін.)

• такесика (дотики, поцілунки, потиски рук)

• артефакти (одяг, прикраси)

• проксеміка (міжособистісна дистанція, простір спілкування)

• паралінгвальні засоби (інтонація, паузи, висота та сила голосу та ін.)

Цей перелік легко продовжити, назвавши додатково ще й такі деталі, як

макіяж і зачіска, швидкість рухів, запахи (тіла, одягу, парфумів), потовиділення, частота дихання та багато чого іншого, що створює фон і атмосферу комунікації та передає певну інформацію про людину.

В цілому усі зазначені види невербальних каналів інформації розподіляються на дві категорії, а саме:

1) невербальні коди тіла («мова тіла») і

2) невербальні коди часу, простору і паралінгвальних засобів (від гр. та лат. рara ‘біля’ + lingua ‘мова’).

Важливість невербальних способів передачі та одержання інформації визначаються функціями, які свідомо або несвідомо для мовців виконують усі можливі засоби невербаліки. Серед них насамперед виділяються такі:

• наголошення на важливості мовного повідомлення (як правило, це робиться за допомогою посилення голосу, відповідних жестів рукою і т.ін.);

• привернення уваги до себе як мовця;

• заміщення (субституція) мовного повідомлення (це важливо, коли слів ніби недостатньо, щоб описати щось, особливо коли йдеться про певні частини тіла, звуки та ін.);

• доповнення мовного повідомлення.

Жести рук, міміка постійно супроводжують наше мовлення, часто суттєво доповнюючи те, що виражають або, навпаки, не виражають слова. Психологи вивчають і описують різні пози і жести. Наприклад, коли людина підпирає щоки вказівним пальцем, у той час як інший палець прикриває рот, а великий палець лежить під підборіддям, - знак критичного ставлення до співрозмовника. Якщо ж при цьому слухаючий міцно схрестив ноги, а другу руку поклав поперек тіла, ныби захищаючи його, то це додаткова інформація про те, що з вами не згодні.

  

Поза критичної оцінки

Інформативність невербальних сигналів насправді є настільки високою, що інколи це може створювати конфлікт із вираженою словесною інформацією. Засновник психоаналізу, відомий усім Зиґмунд Фрейд якось помітив, що коли одна пацієнтка словесно переконувала його в тому, що вона щаслива в шлюбі, постійно при цьому несвідомо знімала з пальця і надягала обручку. Фрейд відразу зрозумів значення цього мимовільного жесту і не здивувався, коли на наступних сеансах стали позначатися сімейні проблеми цієї пацієнтки.

Ще недостатньо вивченим лишаються психолінгвістичні механізми взаємодії мовного коду та невербальних стереотипів поведінки мовців. Виявляється тут також можна спостерігати національно зумовлену специфіку. От якими враженнями з цього приводу ділиться героїня американської письменниці Барбари Уілсон:

Коли я говорю іспанською, я відчуваю, як по-іншому напружуються м’язи у мене на обличчі і нові, хоча й знайомі жести, оволодівають моїми руками. Я помічаю, що пожимаю плечима, відкидаю назад голову, що у мене опускаються куточки губ і при- піднімаються брови. Я весь час торкаюся людей і не заперечую, що вони стоять так близько до мене і випускають мені в обличчя сигаретний дим. Я говорю багато і швидко… (Wilson, Barbara. Trouble in Transylvania: A Cassandra Reilly Mystery. Seattle: Seal Press, 1993, p. 159-160)

Невербальні засоби найчастіше розглядаються в якості допоміжних щодо звичайного мовного спілкування. Проте в певних ситуаціях усе може бути навпаки, як, наприклад, у випадках довгих пауз або мовчання.